Справа № 420/5153/19
05 листопада 2019 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Вовченко O.A., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження у письмовому провадженні в приміщенні суду справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити дії,-
30 серпня 2019 року до Одеського окружного адміністративного суду надійшов позов ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, у якому позивач просить суд:
1. Наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 159 від 21 серпня 2019 року про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - визнати протиправним та скасувати;
2. Зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області прийняти рішення щодо громадянина Сенегалу ОСОБА_1 про оформлення документів для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що 28.08.2019 він отримав повідомлення № 5/1-280 від 21.08.2019 р. про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі наказу № 159 від 21.08.2019 р. Позивач вважає рішення Управління з питань шукачів притулку та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області необґрунтованим та незаконним, оскільки ОСОБА_1 не може повернутися до країни походження через побоювання за своє життя та здоров'я.
Ухвалою суду від 03.09.2019 року судом прийнято до розгляду позовну заяву ОСОБА_1 , відкрито провадження у адміністративній справі та встановлено сторонам строки для подання заяв по суті справи.
Вказаною ухвалою судом вирішено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи в порядку, визначеному ст.262 КАС України.
20 вересня 2019 року до суду від відповідача за вх.№34178/19 надійшов відзив на позов (а.с.21-32), в якому з посиланням на обставини, встановлені висновком про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 21.08.2019 року, відповідач просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Дослідивши подані до суду документи та матеріали, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.
Як вбачається з матеріалів особової справи №2019OD0156 (а.с. 35-161), ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Сенегалу, уродженцем м.Пікін, департаменту Пікін, за національністю - сенегалець, за етнічною належністю - манджа, за віросповіданням - християнин-католик. Рідна мова - французька.
Члени сім'ї, які не супроводжують заявника: ОСОБА_4 (мати), проживає в Сенегалі, м. Джігеншор , є домосподаркою; ОСОБА_10 (брат), проживає в Сенегалі, м. Дакар , не працює; ОСОБА_5 (сестра) проживає в Сенегалі разом з матір'ю у м. м.Джігеншор; ОСОБА_6 (сестра) проживає в Сенегалі разом з матір'ю у м. м.Джігеншор; ОСОБА_11 (батько) помер; ОСОБА_7 (вітчим) - курсує між Францією та Сенегалом, має посвідку на постійне проживання у Франції, працює зварювальником.
Позивач на території Сенегалу не працював, так як навчався.
ОСОБА_1 14.11.2013 року вперше виїхав з країни громадянської належності на підставі паспортного документу громадянина Сенегалу серії НОМЕР_1 та оформленої одноразової візи до України типу «Д» серії Y05644293 , востаннє виїхав до України на підставі паспортного документу громадянина Сенегалу НОМЕР_3 авіарейсом Дакар ( Сенегал ) - Стамбул (Туреччина) - Київ (Україна). У Стамбулі перебував транзитом приблизно 12 годин.
На території України позивач навчався протягом 2013-2014 років у м. Луцьку в Східноєвропейському національному університеті ім.Лесі Українки на підготовчому факультеті та протягом 2014-2016 років у м. Івано-Франківську в Івано-Франківському національному технічному університеті нафти і газу за спеціальністю - видобування нафти та газу.
05 серпня 2019 року позивач звернувся до управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС в Одеській області (а.с.49-51) та 05 серпня 2019 року відносно позивача складено анкету особи, яка звернулась із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.54-63), у яких зазначено, що ОСОБА_1 обґрунтовує причини звернення наступним.
Позивач зазначає, що виїхав з країни громадянської належності через те, що в Україні проживав його друг Буріджоф, громадянин Сенегалу, який знаходився на українській території легально та на разі проживає у Польщі. Також, на території України проживає дядько позивача, про що ОСОБА_1 дізнався лише після їх зустрічі. Після приїзду в Україну ОСОБА_1 протягом 2013-2014 років проживав у м. Луцьк, протягом 2014-2017 року - у м.Івано-Франківськ та з 2017 року проживає у м.Одеса. Як зазначив ОСОБА_1 , він не зміг продовжити навчання та за порадою друга переїхав до Одеси, оскільки останній порадив, що саме тут можна знайти роботу. Позивач повідомив, що у нього не виникло проблем з виїздом за межі Сенегалу, та що візу до України він оформлював в посольстві України у м. Дакар (Сенегал) для того, щоб продовжувати навчання в Україні, про що і зазначив при перетині українського корону. Також, ОСОБА_1 зазначив, що він вирішив виїхати за межі Сенегалу, так як йому розповідали, що якщо людина навчається в Європі, то зможе знайти хорошу роботу на території Сенегалу. Наразі, як зазначив позивач, він не бажає повертатись до Сенегалу, оскільки як йому повідомили, зважаючи на те, що батько зрадив сепаратистів, йому як чоловіку будуть мститися.
При зверненні ОСОБА_1 зазначив, що особисто він не був членом політичних, релігійних чи військових організацій, однак його батько був представником організації «Рух демократичних сил Казамансо » з 1988 року по 2005 рік, займався диверсійною діяльністю, розставляв міни, грабував автомобілі, які перетинали кордон Казамонсо . В подальшому, вказаний рук почав втрачати сили та батько позивача перейшов до урядових сил, які набирали потужності. Як пояснив ОСОБА_1, «Рух демократичних сил Казамансо» є сепаратистським рухом, який боровся за відділення Казамансо від решти Сенегалу. Представники групи, з якою раніше співпрацював батько позивача дізнались, що він перейшов до центрального уряду та 13.07.2006 року прибули до його будинку, побили батька позивача та вбили його великим ножем «мачете».
Судом встановлено, що 21.08.2019 року т.в.о. заступника начальника управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС в Одеській області - начальником відділу по роботі з шукачами захисту з ОСОБА_1 було проведено співбесіду за результатами якої складено відповідний протокол (а.с.101-114).
21 серпня 2019 року за результатами розгляду особової справи заявника №2019OD0156 управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС в Одеській області дійшло висновку про доцільність відмови громадянину Сенегалу ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.122-133).
Вказаний висновок управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС в Одеській області обґрунтувало тим, що під час проведення процедурних заходів заявник чітко зазначив, що він не зазнавав жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця, а саме за ознаками раси, національності, громадянства, віросповіданню, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. За результатами розгляду та проведеного аналізу матеріалів особової справи заявника неможливо визначити жодні обставини або конкретні елементи, які б могли вказувати на наявність обґрунтованих побоювань переслідувань позивач за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у випадку повернення на територію країни громадянської належності. Додатково, зазначене підтверджується обставинами, у відповідності до яких заявник не був членом жодних політичних, релігійних, військових або громадських організацій на території країни громадянської належності, не займався активістською, громадською або протиправною діяльністю на Батьківщині, не знаходиться та не вважається опозиціонером по відношенню до органів державної влади Сенегалу або інших угруповань. Також, заявник не є членом відокремленої релігійної групи або етнічної меншості, мав можливість вільного дотримання канонів релігії, відвідання культових споруд на території країни громадянської належності. Натомість, стосовно проблематики загрози, яка може очікувати на нього у випадку повернення на територію країни громадянської належності позивач повідомив, що його батька ІНФОРМАЦІЯ_2 було вбито у власному будинку представниками сепаратистського «Руху демократичних сил Казамансо » через його «зраду», перехід на бік провладних сил. Заявник вважає, що не може повернутися на територію країни громадянської належності через можливу загрозу для власного життя з боку представників вищезазначеного угрупування. Натомість, з матеріалів особової справи спостерігається, що заявник не зміг належним чином обґрунтувати заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в контексті наявності в неї ознак, передбачених пунктами 1, 13 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Твердження заявника носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації, суперечливі та непослідовні. Також, заявник не зміг повідомити обставини, які б вказували, що причини неможливості його повернення до країни громадянської належності пов'язані з ймовірними переслідуваннями за ознаками визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Додатково, заявник не надав належного обґрунтування ймовірним побоюванням стосовно існування загрози для його життя та безпеки у випадку повернення на Батьківщину. Також, заявник не надав жодних документальних підтверджень або доказів висловленим побоюванням. Під час проведення відповідних процедурних заходів заявником не було наведено жодних прикладів особистого переслідування або елементів переслідування близьких родичів, які залишились проживати на території країни громадянської належності, з боку будь-яких агентів переслідування, після обставини ймовірної загибелі батька у 2006 році. Натомість, твердження заявника стосовно зазначеної обставини суперечливі та містять ряд суттєвих розбіжностей, які він не змін належним чином обґрунтувати, що знижує рівень довіри до його заяви в цілому, що однозначно вказує на необґрунтованість висловлених особою побоювань. Також, матеріалами особової справи не встановлено підтвердження обставини будь-якої належності заявника та/або його близьких родичів до регіону Казамансо, враховуючи також позначки в паспортних документах заявника, у відповідності до яких місцем його народження є м.Пікін, Дакарського регіону (Сенегал).
У висновку вказано, що:
- заявником не було надано до ГУ ДМС України в Одеській області жодних доказів ані обставин прийняття його батьком участі у «Русі демократичних сил Казамансо», ані його подальшого переходу та співробітництва з провладними силами. Доказова база стосовно обставини його вбивства, його можливих переслідувань або його близьких родичів з боку представників вищезазначеного сепаратистського руху також відсутня. Додатково, на неправдоподібність прийняття батьком позивача участі у діяльності сепаратистського руху на території Сенегалу та низки подальших подій вказує обставина загальних тверджень та неволодіння заявником детальною інформацією стосовно ідеології відповідного руху, характеру прийняття його батьком участі у його діяльності;
- як спостерігається з тверджень заявника, його батька нібито було вбито ще в 2006 році, натомість, шукач захисту продовжував до 2013 року абсолютно безперешкодно проживати на території Сенегалу. Причиною його виїзду за межі країни громадянської належності до України була не загроза переслідувань, а бажання здобуття вищої освіти на території України, подальшого працевлаштування на території країн ЄС. Заявник не мав на меті звернення за міжнародним захистом при виїзді на територію України. При цьому заявник, вже після прибуття на територію України, вільно повертався до Сенегалу у 2016 на тривалий період часу, проживав за попередньою адресою проживання не зазнавав жодних проблем або елементів переслідувань на період повернення, що безумовно вказує на відсутність обґрунтованих суб'єктивних побоювань шукача захисту стосовно повернення на Батьківщину;
- на цілковиту необґрунтованість тверджень заявника стосовно можливості зазнати загрози для себе з боку представників сепаратистських антиурядових угруповань на території країни громадянської належності вказують обставини, у відповідності до яких починаючи з моменту гибелі батька ще у 2006 році, відносно шукача захисту не приймалось жодних спроб помсти або спроб заподіяти шкоду з боку антиурядових угруповань на території Сенегалу. Заявник ніколи безпосередньо не контактував та не зазнавав елементів особистих переслідувань, пригнічень або дискримінації з боку будь-яких антиурядових агентів на території країни громадянської належності, відносно заявника або його інших близьких родичів не приймалось жодних спроб застосування фізичного насилля або яскраво виражених усних погроз з боку антиурядових елементів на території країни громадянської належності. У шукача захисту не виникало жодних проблем при проживанні у м . Дакар (Сенегал). При цьому заявник особисто не був ані представником антиурядових озброєних груп, ані державним агентом у складі відповідних груп, що нівелює можливість його переслідування як з боку державних, так і з боку антиурядових агентів;
- на абсолютну необґрунтованість висловлених побоювань стосовно повернення на територію країни громадянської належності у зв'язку з можливістю зазнати загрози з боку «Руху демократичних сил Казамансо » вказує повідомлена заявником інформація, відповідно до якої владу на території рідного міста заявника контролюють проурядові сили, антиурядові угрупування наразі не мають жодного контролю над містом, в якому проживав шукач захисту на території країни громадянської належності. Місто, в якому проживають близькі родичі заявника на території країни громадянської належності, не відноситься до сфери безпосередньої дії антиурядових угруповань. При цьому близькі родичі заявника залишились проживати на території країни громадянської належності, близькі родичі наразі не зазнають жодних елементів переслідувань, вони не планують змінювати адресу власного проживання, що беззаперечно вказує на можливість безпечного добровільного повернення та подальшого безперешкодного проживання заявника на території Сенегалу.
Водночас, як зазначено у висновку, в твердженнях шукача захисту з приводу обставин ймовірного переслідування містяться розбіжності стосовно ключових елементів, що в сукупності з проаналізованими вище обставинами вказують на те, що заявник лише використовує історію вдаваного переслідування з метою обґрунтування причини звернення до ГУ ДМС України в Одеській області.
Таким чином, як вказано у висновку, аналізом матеріалів особової справи неможливо обґрунтувати причину виїзду ОСОБА_1 з Сенегалу , небажання його повернення до країни громадянської належності з позиції визнання біженцем в У країні, ані під час перебування в країні громадянської належності, ані перебуваючи поза її межами заявник не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п. 1 ч.1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року, а саме у нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
На підставі висновку т.в.о. заступника начальника управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС в Одеській області - начальником відділу по роботі з шукачами захисту, начальником Головного управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС в Одеській області видано наказ №159 від 212.08.2019 року (а.с.138) про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно громадянина Сенегалу ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , особова справа №2019ОD0156.
28 серпня 2019 року ОСОБА_1 отримав повідомлення від 21 серпня 2019 року №5/1-280 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.9-10, 139-141).
Оцінивши належність, допустимість, достовірність наданих сторонами доказів, а також достатність та взаємний зв'язок у їх сукупності, суд зазначає наступне.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон).
Згідно з ч.6 ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
У свою чергу, п.1 та п.13 ч.1 ст.1 Закону визначають, що біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Особа, котра звертається із клопотанням про надання статусу біженця в Україні має обґрунтовано довести, що саме вона є жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Згідно Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця, це: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
Законом України від 21.10.1999 року ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік). Зазначене Керівництва встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.
Згідно з статтею 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Згідно абз.5 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Згідно з ч.ч.1, 7 ст.7 Закону оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Відповідно до ч.ч. 1, 4, 6 ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання. Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Крім того, суд зазначає, що відповідно до п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Практичні рекомендації «Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку», видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справа біженців в Україні і Центра досліджень проблем міграції, доповідають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред'явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання.
Крім того, Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27.04.2004 № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.
Вказані вимоги не були дотримані позивачем, а твердження заявника є суперечливими та непослідовними.
Так, позивач вказує, що причиною неможливості його повернення до Сенегалу є зрада його батька сепаратистів та помста за не неї йому як чоловіку.
При цьому позивачем повідомлено про те, що його брат проживає у Сенегалі та не зазначено про ймовірну загрозу його життю з боку вказаних сепаратистів.
В той же час, як повідомлено позивачем, його батька вбито у 2006 році, однак проживаючи у Сенегалі до 2013 року ОСОБА_1 не зазнавав ані погроз, ані фізичного насильства з боку вищевказаних осіб.
При цьому позивачем також не було повідомлено про наявність такої небезпеки як напад з боку сепаратистів під час його останньої поїздки до Сенегалу.
При вирішенні даної адміністративної справи суд враховує, що як встановлено судом з протоколу співбесіди від 21.08.2019 року:
- у позивача ніколи не виникало проблем з налагодженням соціальних зв'язків, населенням країни громадянської належності;
- у позивача не виникало конфліктів зі співгромадянами під час проживання на території Сенегалу;
- позивач та його близькі родичі не зазнавали та не мають обґрунтованих побоювань зазнати в подальшому проблем, пригнічень або дискримінації з боку органів державної влади країни громадянської належності;
- позивач мав доступ до отримання освіти на території Сенегалу;
- позивач мав можливість безперешкодного доступу до лікарень, державних та комерційних установ на території країни громадянської належності;
- позивач особисто вказує на відсутність елементів порушень його прав та прав його близьких родичів на території країни громадянської належності;
- позивач мав можливість вільного переміщення по території Сенегалу;
- у позивача не виникало проблем ні при виїзді за межі країни громадянської належності, ні при поверненні на Батьківщину;
- відносно позивача не застосовувалось фізичне насилля з боку будь-яких агентів на території країни громадянської належності;
- позивач неодноразово звертався з метою продовження строку дії або отримання нових паспортних документів до відповідних дипломатичних представництв Сенегалу вже після прибуття на територію України.
Суд зазначає, що посилання на загальну ситуацію щодо стану дотримання прав людини в певній країні не може саме по собі слугувати підставою для однозначного висновку про те, що у випадку повернення до країни громадянської належності позивачу буде загрожувати індивідуальна серйозна шкода у вигляді тортур, нелюдського або принизливого поводження чи покарання. Натомість, жодних доводів та доказів щодо наявності переслідувань або утисків відносно позивача, що відповідали б вимогам п.п.1, 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», не надано.
Також судом встановлено, що потрапивши на територію України вперше 14.11.2013 року позивач не звертався до територіального підрозділу ДМС із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В той же час, потрапивши на територію України вдруге 02.02.2017 року позивач звернувся до територіального підрозділу ДМС із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту лише 05.08.2019 року, тобто більше ніж через два роки.
Факт досить тривалого зволікання із зверненням за міжнародним захистом ставить під сумнів реальність загрози життю позивача та вказує на те, що дані звернення до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про набуття міжнародного захисту обумовлено лише потребою у легалізації на території України.
Зазначена позиція стосовно тривалості проміжків часу із зверненням за міжнародним захистом повністю узгоджується із позицією Верховного Суду, зокрема, висловленою у постанові від 14.03.2018 року по справі №820/1502/17.
Так, Верховний Суд зазначив, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. При цьому мотив звернення із даною заявою може бути іншим.
Суд звертає увагу на те, що позивач ніколи не брав участі в діяльності політичних партій, релігійних та інших організацій, не зазнавав переслідувань через належність до певної національної чи релігійної меншості.
При цьому позивачем у позовній заяві зазначається, що відомості про країну походження та факти, які підтвердять реальні побоювання ОСОБА_1 за власне життя в разі повернення до країни громадянської належності будуть надані до суду після ознайомлення з особовою справою позивача, однак станом на момент винесення вказаного рішення жодних доказів позивачем до суду не надано.
Таким чином, суд вважає, що знайшли своє підтвердження висновки органу міграційної служби відносно того, що позивачем не доведено факт переслідувань його в країні громадської належності за расовою належністю, віросповіданням, національністю, громадянством та підданством, відношення до певної соціальної групи, політичних переконань.
Заявлена позивачем інформація не містить обґрунтованих, достовірних та несуперечливих відомостей про події переслідувань та утисків на батьківщині його особисто або членів його сім'ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками.
Згідно пункту F Керівництва по процедурам та критеріям визначення статусу біженця мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб поселитися в іншому місці, а її дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру.
Відповідно до п.22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 року № 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» судам варто зважати на те, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
На підставі зазначеного, суд вважає, що відповідачем зроблено обґрунтований висновок, що за відсутністю підстав, та з урахуванням розбіжностей в інформації наданої заявником, дане звернення розглядається як зловживання процедурою з метою легалізації на території України.
Тобто, позивач не відповідає критеріям поняття «біженець», а згідно з п. 62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, позивача необхідно розглядати як мігранта - особу, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці, а його дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру.
З огляду на встановлені судом фактичні обставини та приписи чинного законодавства, що регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, яким ОСОБА_1 відмовлено у оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнято з урахуванням та дослідженням всіх обставин справи і є правомірним.
Решта доводів та заперечень сторін висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п. 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту.
Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень (ч. 1 ст. 2 КАС України).
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч.1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Згідно з ч. 1 ст. 86 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Таким чином, суд приходить до висновку про те, що спірне рішення прийнято Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області в межах компетенції та у спосіб, що передбачений законодавством, що регулює спірні правовідносини, та обґрунтовано, у зв'язку із чим в задоволенні позовних вимог слід відмовити.
Керуючись ст.ст. 9, 241-246, 250, 255, 295 КАС України, суд, -
У задоволенні позову ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 159 від 21 серпня 2019 року про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - визнати протиправним та скасувати; зобов'язання Головного управління державної міграційної служби України в Одеській області прийняти рішення щодо громадянина Сенегалу ОСОБА_1 про оформлення документів для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене до П'ятого апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги через Одеський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ).
Відповідач - Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області (вул.Преображенська, 44, м.Одеса, 65014, код ЄДРПОУ 37811384).
Суддя О.А. Вовченко
.