Іменем України
31 жовтня 2019 року
Київ
справа №802/1270/16-а
адміністративне провадження №К/9901/32337/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., суддів Желєзного І.В. та Саприкіної І.В., розглянувши у письмовому провадженні у касаційному порядку адміністративну справу № 802/1270/16-а
за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2
до Департаменту адміністративних послуг Вінницької міської ради,
третя особа: ОСОБА_3 ,
про скасування рішень,
за касаційною скаргою ОСОБА_1 , ОСОБА_2
на постанову Вінницького міського суду Вінницької області від 16 лютого 2017 року (у складі судді Луценко Л.В.) та постанову Вінницького апеляційного адміністративного суду від 05 квітня 2017 року (у складі колегії суддів Сушка О.О., Смілянця Е.С., Залімського І.Г.),
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2016 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 (далі також - позивачі, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ) звернулися до суду з позовом до Департаменту адміністративних послуг Вінницької міської ради (далі також - відповідач, Департамент), за участю третьої особи ОСОБА_3 (далі також - третя особа, ОСОБА_3 ), в якому просили:
- скасувати рішення державних реєстраторів відділу державної реєстрації речових прав на нерухоме майно Департаменту державної реєстрації Вінницької міської ради Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Вінницькій області Стахової Т.В., Левчук І.В. про державну реєстрацію прав власності на нерухоме майно за ОСОБА_3 на 1/9 частки квартири АДРЕСА_1 та 1/6 частки квартири АДРЕСА_2 (індексні номери від 08 лютого 2016 року № 28129754, № 28126680).
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що такі рішення є протиправними, оскільки на їх думку кінцевим результатом оформлення спадкових прав є видача спадкоємцям свідоцтва про право на спадщину нотаріальною конторою, де зареєстрована спадкова справа, тому дане свідоцтво і є документом, що підтверджує речове право на нерухоме майно та підставою для державної реєстрації речового права на майно. Таке свідоцтво ОСОБА_3 не отримував і до заяви не додавав, а відтак у державного реєстратора були відсутні правові підстави для державної реєстрації права власності на вказане майно за ОСОБА_3 .
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Постановою Вінницького міського суду Вінницької області від 16 лютого 2017 року в задоволенні позову відмовлено.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що державними реєстраторами був дотриманий порядок проведення державної реєстрації прав, передбачений статтею 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та підстав, передбачених статтею 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», тому підстав для відмови в державній реєстрації прав ОСОБА_3 немає.
Постановою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 05 квітня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 задоволено частково. Постанову Вінницького міського суду Вінницької області від 16 лютого 2017 року скасовано. Прийнято нову постанову, якою в задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції виходив з того, що постанова суду, яка є предметом оскарження, ухвалена неповноважним судом, що є безумовною підставою для її скасування та ухвалення нового рішення. В решті суд апеляційної інстанції повністю погодився з висновками Вінницького міського суду Вінницької області, викладених у постанові від 16 лютого 2017 року, які полягають у тому, що відповідач при вчинення оскаржуваних дій дотримався порядку проведення державної реєстрації прав, передбаченого статтею 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
Короткий зміст вимог касаційної скарги
Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулися із касаційною скаргою до Вищого адміністративного суду України, в якій просять скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.
Касаційна скарга подана 21 квітня 2017 року.
Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 24 квітня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі № 802/1270/16-а, витребувано адміністративну справу та запропоновано сторонам надати заперечення на касаційну скаргу, однак, розгляд справи цим судом не був закінчений.
Пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» встановлено, що Вищий адміністративний суд України діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду.
У відповідності з положенням пункту 11 частини другої статті 46, пункту 8 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Пленум Верховного Суду постановою від 30 листопада 2017 року № 2 визначив, що днем початку роботи Верховного Суду є 15 грудня 2017 року. З цієї дати набрав чинності також Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, яким, зокрема, КАС України від 06 липня 2005 року № 2747-IV викладено у новій редакції.
Ухвалою Верховного Суду від 08 січня 2019 року прийнято до свого провадження справу № 802/1270/16-а суддею-доповідачем Берназюком Я.О. та рекомендовано надати сторонам додаткові письмові пояснення у межах доводів касаційної скарги.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 30 жовтня 2019 року для розгляду цієї справи визначено новий склад колегії суддів, суддею-доповідачем визначено суддю Берназюка Я.О., суддів Желєзного І.В. та Саприкіну І.В.
СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ
Судами попередніх інстанцій встановлено та матеріалами справи підтверджено, що рішенням Ленінського районного суду м. Вінниці від 29 грудня 2011 року, яке ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 09 лютого 2012 року залишено без змін, у цивільній справі № 2-3402/11 за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про усунення від права на спадкування, позов задоволено, усунуто ОСОБА_3 від права на спадкування за законом в цілому після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 .
Проте, надалі ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 вересня 2012 року рішення Ленінського районного суду м. Вінниці від 29 грудня 2011 року та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 09 лютого 2012 року було скасовано, а справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
Рішенням апеляційного суду Вінницької області від 13 травня 2013 року рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 14 лютого 2013 року скасовано, в задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про усунення від права на спадкування відмовлено.
Зважаючи на вищезазначені обставини, рішенням апеляційного суду Вінницької області від 27 листопада 2013 року у цивільній справі Ленінського районного суду міста Вінниці № 2-1451/11 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання права власності на квартиру, поділ спадкового майна, позов задоволено частково, розподілено спадщину спадкодавця ОСОБА_4 , шляхом визнання за ОСОБА_3 права власності в ідеальних частках, в тому числі, на 1/9 частини квартири АДРЕСА_1 ; та 1/6 частини квартири АДРЕСА_2 . Дане рішення набрало законної сили та позивачами не оскаржувалось.
Як вбачається з копії реєстраційної справи 05 лютого 2016 року ОСОБА_3 звернувся до відділу державної реєстрації речових прав на нерухоме майно Департаменту державної реєстрації Вінницької міської ради із вищезазначеним рішенням апеляційного суду Вінницької області від 27 листопада 2013 року та із заявами про державну реєстрацію прав та їх обтяжень з метою реєстрації права власності на частки у вказаних квартирах.
Згідно матеріалів справи державні реєстратори прав на нерухоме майно Стахова Т.В. , Левчук І.В. прийняли та зареєстрували заяви ОСОБА_3 , а 08 лютого 2016 року зазначеними державними реєстраторами прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (індексні номери від 08 лютого 2016 року № 28129754, № 28126680).
Позивачі вважають такі рішення протиправними, оскільки на їх думку кінцевим результатом оформлення спадкових прав є видача спадкоємцям свідоцтва про право на спадщину нотаріальною конторою, де зареєстрована спадкова справа, тому дане свідоцтво і є документом, що підтверджує речове право на нерухоме майно та підставою для державної реєстрації речового права на майно. Таке свідоцтво ОСОБА_3 не отримував і до заяви не додавав, а відтак у державного реєстратора були відсутні правові підстави для державної реєстрації права власності на вказане майно за ОСОБА_3
У касаційній скарзі скаржники зазначають, що судами першої та апеляційної інстанцій не надано належної правової оцінки тому, що у ОСОБА_3 не виникало права власності на вищезазначене нерухоме майно, оскільки вказане питання не було предметом розгляду у судах та не входило до переліку позовних вимог, тому підстав для державної реєстрації не було. Крім того, скаржники зазначають, що ОСОБА_3 не звертався до нотаріальної контори, щоб отримати свідоцтво про право на спадщину відповідно до рішення апеляційного суду Вінницької області від 27 листопада 2013 року, що є обов'язковим для державної реєстрації права власності на успадковане майно.
15 травня 2017 року від ОСОБА_3 надійшло заперечення на касаційну скаргу, з якого вбачається, що державна реєстрація нерухомого спадкового майна проведена позивачами у 2012 році по підробленим документам, без відома ОСОБА_3 , а тому є незаконною і підлягає скасуванню.
16 травня 2017 року від відповідача надійшло заперечення на касаційну скаргу, в якому зазначено, що вчинені нотаріальні дії відносно ОСОБА_3 були законними, оскільки правовстановлюючими документами, у даній ситуації, були рішення судів про визнання права власності на об'єкти нерухомого майна, на підставі яких проводилася державна реєстрація права власності.
17 січня 2019 року від позивачів надійшли додаткові пояснення до касаційної скарги, в яких повторно наголошується на тому, що рішення апеляційного суду Вінницької області від 27 листопада 2013 року ніяким чином не є правовстановлюючим документом на право власності, а носить лише процесуальний характер, тому вчинена реєстрація права власності є безпідставною.
30 січня 2019 року від ОСОБА_3 надійшли додаткові пояснення щодо розгляду справи, в яких третя особа наголошує на безпідставності касаційної скарги та просить залишити рішення судів попередніх інстанцій без змін.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, в якій зазначено, що суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права, колегія суддів зазначає наступне.
Згідно з положенням частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Крім того стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Зазначеним вимогам процесуального закону постанова Вінницького міського суду Вінницької області від 16 лютого 2017 року та постанова Вінницького апеляційного адміністративного суду від 05 квітня 2017 року не відповідають, а вимоги касаційної скарги є частково обґрунтованими з огляду на наступне.
Розглядаючи дану справу та приймаючи рішення по суті позовних вимог, суди першої та апеляційної інстанцій вважали, що між сторонами існує публічно-правовий спір, у зв'язку з чим розгляд даної справи слід здійснювати за правилами адміністративного судочинства.
З такими висновками судів колегія суддів не погоджується з наступних мотивів та передбачених законом підстав.
Відповідно до частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 4 КАС України справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ за статтею 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень.
До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження (частина друга статті 2 КАС України).
У справі, що розглядається, спірні правовідносини виникли у зв'язку із визнанням протиправними дій державних реєстраторів відділу державної реєстрації речових прав на нерухоме майно Департаменту державної реєстрації Вінницької міської ради Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Вінницькій області Стахової Т.В., Левчук І .В . про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за ОСОБА_3 на 1/9 частки квартири АДРЕСА_1 та 1/6 частки квартири АДРЕСА_2 (індексні номери від 08 лютого 2016 року № 28129754, № 28126680)
Разом з тим, з висловлених позивачами у ході розгляду справи доводів вбачається, що основним мотивом звернення до суду стало порушення їх прав на успадковане нерухоме майно.
Відносини, пов'язані з виникненням та припиненням права власності на об'єкти нерухомого майна, регулюються, зокрема, Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України та Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".
За правилами пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.
Вирішуючи питання про віднесення спору до юрисдикції адміністративного суду, слід ураховувати не лише суб'єктний склад правовідносин, які склалися між сторонами, а й сутність (характер) таких правовідносин.
Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника.
Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. Спір є приватноправовим також у тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
У справі, що розглядається, оскаржується правомірність набуття ОСОБА_3 права власності на успадковане нерухоме майно. Відтак, цей спір не пов'язаний із захистом прав, свобод чи інтересів позивачів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, що виключає його розгляд у порядку адміністративного судочинства.
Беручи до уваги наведене й ураховуючи суть спірних правовідносин, колегія суддів дійшла висновку, що спір про визнання неправомірною державну реєстрацію права власності на нерухоме майно не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів.
За таких обставин, спір у цій справі не може вирішуватися за правилами адміністративного судочинства.
Як убачається з матеріалів справи, спірні правовідносини виникли між ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 щодо визнання неправомірним набуття права власності на 1/9 частки квартири АДРЕСА_1 та 1/6 частки квартири АДРЕСА_2 .
Відповідно до статті 1 ЦПК України (у редакції, чинній на час прийняття рішень судами першої та апеляційної інстанцій) завданням цивільного судочинства є справедливий неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних прав з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно частин першої та другої статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.
Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Предметна підсудність, юрисдикція цивільних прав передбачена у частині першій статті 15 ЦПК України, згідно з якою суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.
З огляду на наведене, колегія суддів зазначає, що цей спір має вирішуватися в порядку цивільного судочинства.
Важливо, що на момент прийняття рішень судами першої та апеляційної інстанції у цій справі, Верховним Судом України, зокрема, у постановах від 09 вересня 2008 року у справі № 21-1883во07, від 02 березня 2010 року у справі № 3-472к10, від 11 квітня 2017 року у справі № 808/2298/15 та від 24 січня 2017 року у справі № 815/6165/14, вже була висловлена правова позиція стосовно непоширення юрисдикції адміністративних судів на спори, що виникають з подібних правовідносин, а саме правомірності державної реєстрації права власності на нерухоме майно.
Аналогічна правова позиція щодо визначення судової юрисдикції у справах з аналогічним предметом позову міститься, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 жовтня 2018 року у справі № 809/973/14, від 13 листопада 2018 року у справі № 809/649/14, від 21 листопада 2018 року у справі № 804/3086/16.
Колегія суддів не вбачає підстав для відступу від цієї правової позиції.
Таким чином, сформована відповідно до статей 37, 45 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та статті 346 КАС України практика Великої Палати Верховного Суду (постійно діючий колегіальний орган Верховного Суду, що забезпечує, зокрема, здійснення перегляду судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права) стосовно обов'язку касаційного суду, встановивши порушення судами правил юрисдикції адміністративних судів, закривати провадження у справі незалежно від доводів касаційної скарги, має вже сталий характер.
Метою розгляду однакової категорії справ у межах судів однієї юрисдикції є, серед іншого, забезпечення єдності судової практики.
Зокрема, Європейська комісія за демократію через право (Венеціанська комісія) у виходить з того, що принцип правової визначеності (legal) має важливе значення для довіри до судової системи і верховенства права; правова визначеність також сприяє розвитку та економічного прогресу; необхідно, щоб суди, особливо вищі суди, створювали механізми для запобігання конфліктам та забезпечення узгодженості їхньої судової практики (Доповідь Венеціанської комісії № 512/2009 "Про верховенство права" (Venice: the), що була прийнята на 86-му пленарному засіданні 25-26 березня 2011 року на основі зауважень її членів ОСОБА_9 (Нідерланди), ОСОБА_10 ( Швейцарія ), ОСОБА_12 ( Сполучене Королівство ), ОСОБА_14 (Фінляндія); п. 44-50).
Колегія суддів також враховує, що у рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 Конституційний Суд України встановив, що положення частини другої статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що конституційне право на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності всіх органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб гарантовано кожному; реалізація цього права забезпечується у відповідному виді судочинства і в порядку, визначеному процесуальним законом.
Таким чином, конституційне право особи на звернення до суду кореспондується з її обов'язком дотримуватися встановлених процесуальним законом механізмів (процедур).
Згідно з висновками Конституційного Суду України, що сформовані у рішенні від 09 вересня 2010 року № 19-рп/2010, забезпечення прав і свобод потребує, зокрема, законодавчого закріплення механізмів (процедур), які створюють реальні можливості для здійснення кожним громадянином прав і свобод (абзац четвертий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 24 грудня 2004 року № 22-рп/2004). До таких механізмів належить структурована система судів і види судового провадження, встановлені державою. Судовий захист вважається найбільш дієвою гарантією відновлення порушених прав і свобод людини і громадянина.
В Україні систему судів утворено згідно з положеннями статей 6, 124, 125 Конституції України із застосуванням принципу спеціалізації з метою забезпечення найбільш ефективних механізмів захисту прав і свобод людини у відповідних правовідносинах.
Законом України "Про судоустрій і статус суддів" передбачено, що судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя у рамках відповідних судових процедур (частина перша статті 5); суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення (частини перша статті 18). Головними критеріями судової спеціалізації визнається предмет спірних правовідносин і властива для його розгляду процедура. Процесуальними кодексами України встановлено неоднакову процедуру судового провадження щодо різних правовідносин.
На підставі положень Конституції України про судову спеціалізацію (частина перша статті 125) і про гарантування кожному права на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (частина друга статті 55) в Україні утворено окрему систему судів адміністративної юрисдикції. Захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень визначено як безпосереднє завдання адміністративного судочинства (частина перша статті 2 КАС України). Адміністративне судочинство як спеціалізований вид судової діяльності стало тим конституційно і законодавчо закріпленим механізмом, що збільшив можливості людини для здійснення права на судовий захист від протиправних рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень.
Системний аналіз вказаних норм Конституції та законів України дає підстави стверджувати, що розмежування юрисдикційних повноважень у межах спеціалізації судів підпорядковано гарантіям права кожної людини на ефективний судовий захист.
Частиною першою статті 354 КАС України встановлено, що порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги.
Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що здійснення правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів, спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до статей 1 та 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо прав та обов'язків цивільного характеру. У цьому пункті закріплене "право на суд" разом із правом на доступ до суду складають єдине ціле (див. mutatisрішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Ґолдер проти Сполученого Королівства" ("Golder v. the"), заява № 4451/70, § 36). Проте ці права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує сутність вказаних прав (див. mutatisрішення Європейського суду з прав людини у справі "Станєв проти Болгарії" ("Stanev v. Bulgaria"), заява № 36760/06, § 230).
Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
Європейський суд з прав людини у пункті 44 Рішення у справі "Доббертен проти Франції" зазначив, що частина перша статті 6 Конвенції змушує держав-учасниць організувати їх судову систему в такий спосіб, щоб кожен з їх судів і трибуналів виконував функції, притаманні відповідній судовій установі (Dobbertin v. France № 88/1991/340/413).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Беручи до уваги наведене й ураховуючи суть спірних правовідносин, правовий статус учасників справи, колегія суддів дійшла висновку, що цей спір не належить до юрисдикції адміністративних судів, а тому касаційна скарга ОСОБА_1 , ОСОБА_2 підлягає частковому задоволенню, рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню, а провадження у справі - закриттю, оскільки спір у цій справі має вирішуватися в порядку цивільного судочинства.
Керуючись статтями 238, 239, 341, 344, 349, 354, 355, 356, 359, пунктом 4 Перехідних положень КАС України,
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 задовольнити частково.
Постанову Вінницького міського суду Вінницької області від 16 лютого 2017 року та постанову Вінницького апеляційного адміністративного суду від 05 квітня 2017 року скасувати.
Провадження у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Департаменту адміністративних послуг Вінницької міської ради, третя особа ОСОБА_3 , про скасування рішень закрити.
Роз'яснити, що спір може бути розглянуто, зокрема, за правилами цивільного судочинства.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий Я.О. Берназюк
Судді: І.В. Желєзний
І.В. Саприкіна