Постанова
Іменем України
16 жовтня 2019 року
місто Київ
справа № 308/3308/17
провадження № 61-4935св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Ступак О. В.,
суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Усика Г. І., Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: Ужгородська міська рада, ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргуОСОБА_1 на постанову Закарпатського апеляційного суду від 31 січня 2019 року у складі колегії суддів: Кожух О. А., Собослоя Г. Г., Джуги С. Д.,
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивача
У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про визнання незаконним та скасування рішення Ужгородської міської ради від 23 квітня 2014 року; визнання незаконним та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 28 травня 2014 року, індексний № 13383038; визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки від 28 травня 2014 року № 415 недійсним із застосування наслідків недійсності правочину; зобов'язання ОСОБА_2 повернути ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0, 0153 га та привести її у попередній стан.
Позивач обґрунтовував заявлені вимоги тим, що він є власником нерухомого майна, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , яке успадкував від свого батька ОСОБА_3 .
Наказом по Радгоспу-заводу «Ужгородський» від 27 серпня 1982 року № 232-а ОСОБА_3 довиділено земельну ділянку, площею 0, 02 га за адресою: АДРЕСА_1 .
Рішенням Ужгородської міської ради народних депутатів від 27 травня 1992 року № 93 вирішено довиділити земельну ділянку ОСОБА_3 , площею 390, 00 кв. м (0,039 га), за адресою: АДРЕСА_1 , та визначено, що загальна площа становитиме 0, 099 га. 17 вересня 1992 року між Управлінням архітектури та містобудування м. Ужгорода та ОСОБА_3 підписано акт про відведення червоних ліній і меж ділянки в натурі.
У 1997 році ОСОБА_3 набув у приватну власність земельну ділянку, площею 0, 093 га за адресою: АДРЕСА_1 . У 2001 році, після смерті ОСОБА_3 , позивач успадкував майно згідно зі свідоцтвом про право на спадщину, в склад якого входила земельна ділянка, площею 909, 00 кв. м.
Виконавчий комітет Ужгородської міської ради 06 березня 2014 року ухвалив рішення № 51 про надання у приватну власність ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0, 093 га у АДРЕСА_1 .
Ужгородською міською радою ухвалено рішення від 14 квітня 2014 року № 1228 про надання дозволу на складання технічної документації щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі на земельну ділянку, площею 0, 093 га, у АДРЕСА_1 .
Під час складення відповідної документації виявилось, що надана ОСОБА_1 земельна ділянка накладається на земельну ділянку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 . Згідно з висновком експертного дослідження від 22 березня 2016 року № 03/16 межі земельної ділянки, розташованої в АДРЕСА_1 площа якої визначена 0, 039 га, відповідно до фактичного використання не відповідає її межам, визначеним у схемі її довідводу, розробленій проектно-виробничим архітектурно-планувальним бюро при управлінні архітектури та містобудування м. Ужгорода, встановлено, що ймовірна площа накладення становить 0, 0053 (53 кв. м).
Аналогічна позиція відображена в акті перевірки дотримання вимог земельного законодавства, виданому Державною інспекцією сільського господарства в Закарпатській області від 15 травня 2014 року.
10 травня 2014 року позивач звернувся до Ужгородської міської ради з приводу скасування договору оренди земельної ділянки, укладеного з ОСОБА_2 , у АДРЕСА_2 , за результатами чого позивачу відмовлено листом від 16 травня 2014 року № С-00414/06-06 та надано копію рішення від 23 квітня 2014 року № 1294 про приватизацію земельної ділянки ОСОБА_2 , за результатами якого між останнім та Ужгородською міською радою укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки від 28 травня 2014 року № 415, посвідчений приватним нотаріусом Сабов им О . І. , та ним же зареєстровано право власності на земельну ділянку кадастровий номер 2110100000:28:001:0174.
17 лютого 2016 року позивач отримав відповідь на своє звернення, у якій Ужгородська міська рада визнає факт накладення земельної ділянки, яка була виділена ОСОБА_3 рішенням Ужгородської міської ради народних депутатів від 27 травня 1992 року № 93, із земельною ділянкою, що викуплена ОСОБА_2 у 2014 році, хоча рішення Ужгородської міської ради народних депутатів від 27 травня 1992 року № 93 не скасоване.
Позивач вважав, що саме в діях і рішеннях Ужгородської міської ради наявні очевидні порушення норм земельного законодавства, що спричинило порушення його прав та законних інтересів.
Стислий виклад заперечень відповідачів
ОСОБА_2 заперечував проти задоволення позову, зазначив, що позивач не підтвердив відповідними правовстановлюючими документами порушення його прав чи інтересів під час прийняття Ужгородською міською радою оскаржуваного рішення від 23 квітня 2014 року № 1294 щодо земельної ділянки, площею 0, 0153 га, з кадастровим номером 2110100000:28:001:0174, розташованої у пров АДРЕСА_2 , та не підтвердив право на зазначену земельну ділянку.
Ужгородська міська рада вважала позовну заяву обґрунтованою та не заперечувала щодо задоволення позовних вимог.
Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 11 липня 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано незаконними та скасовано рішення ХХІ сесії Ужгородської міської ради VI скликання від 23 квітня 2014 року № 1294 «Про приватизацію земельної ділянки несільськогосподарського призначення шляхом викупу». Визнано незаконним та скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 28 травня 2014 року індексний № 13383038. Договір купівлі-продажу земельної ділянки від 28 травня 2014 року № 415 визнано недійсним із застосуванням наслідків недійсності правочину. В іншій частині позову відмовлено. Здійснено розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалось тим, що, заслухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, встановлено, що Ужгородська міська рада під час передачі земельної ділянки ОСОБА_2 допустила порушення вимог частини п'ятої статті 116 ЗК України, а саме надала земельну ділянку у власність або користування, не провівши попередньо її вилучення. ЗК УРСР встановлював безстрокове та тимчасове користування землею (стаття 15). Однак відповідно до пункту 7 розділу X «Перехідні положення» ЗК України, передбачено, що громадяни та юридичні особи зберігають право на земельні ділянки, одержані ними до 01 січня 2002 року у власність, у тимчасове користування або на умовах оренди в розмірах, що були раніше передбачені чинним законодавством.
Постановою Закарпатського апеляційного суду від 31 січня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 11 липня 2018 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 скасовано, ухвалено в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні зазначених позовних вимог ОСОБА_1 .
Ухвалюючи нове рішення, суд апеляційної інстанції зазначив, що до позивача в порядку спадкування за померлим батьком перейшли майнові права на земельну ділянку, орієнтовною площею 0, 099 га. Доказів наявності в ОСОБА_1 майнових прав на земельну ділянку більшою площею матеріали справи не містять. При цьому апеляційний суд зазначив, що передача земельної ділянки ОСОБА_1 більшою площею була неможливою відповідно до пункту «г» частини першої статті 121 ЗК України, якою встановлено обмеження щодо отримання громадянами України безоплатно у власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд в місті в розмірі не більше 0, 10 га. Отримати земельну ділянку в більшому розмірі не міг й батько позивача, оскільки аналогічне обмеження містилося в статті 67 ЗК УРСР. Апеляційний суд зробив висновок, що ОСОБА_1 не довів належними та допустимими доказами наявність обставин, на які він посилається на обґрунтування своїх вимог, а тому пред'явлений ним позов задоволенню не підлягає.
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду у липні 2018 року, ОСОБА_1 просить скасувати постанову Закарпатського апеляційного суду від 31 січня 2019 року та залишити в силі рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 11 липня 2018 року.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга обґрунтовується неправильним застосуванням апеляційним судом норм матеріального права. Заявник зазначає, що земельна ділянка, яка передана у власність ОСОБА_2 відповідно до правил статті 149 ЗК України, повинна була бути вилучена із користування заявника, а вже після цього передана у власність ОСОБА_2 ОСОБА_1 вважає, що суд апеляційної інстанції вийшов за межі вимог апеляційної скарги та ухвалив рішення щодо предмета спору без правового обґрунтування. Апеляційний суд не врахував визнання позову Ужгородською міською радою.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
У відзиві ОСОБА_2 просить касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а оскаржувану постанову без змін. Вважає касаційну скаргу безпідставною та такою, що суперечить фактичним обставинам справи, доводи касаційної скарги не узгоджені з позовними вимогами, виходять за їх межі. Оскаржуване рішення Ужгородської міської ради, за твердженнями ОСОБА_2 , не порушує прав та інтересів ОСОБА_1
Ужгородська міська рада не заперечує щодо задоволення касаційної скарги, вважає її обґрунтованою.
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
Ухвалою Верховного Суду від 20 травня 2019 року відкрито касаційне провадження, а ухвалою від 31 липня 2019 року справу призначено до судового розгляду.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд перевірив правильність застосування апеляційним судом норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що рішенням виконкому Ужгородської міської ради депутатів і трудящих від 06 червня 1957 року № 283 вирішено відвести земельні ділянки для будівництва індивідуальних житлових будинків громадянам, зокрема ОСОБА_3 , який проживав на АДРЕСА_3 розміром 560, 00 кв. м у АДРЕСА_1 .
Відповідно до наказу по Радгоспу-заводу «Ужгородський» від 27 серпня 1982 року № 232-а за ОСОБА_3 закріплено тимчасово земельну ділянку, площею 0, 02 га в АДРЕСА_1 .
Згідно з витягом з рішення Виконавчого комітету Ужгородської міської ради народних депутатів від 27 травня 1992 року № 93 вирішено з метою раціонального використання та охорони земель в місті довиділити земельні ділянки, зокрема ОСОБА_3 , площею 390 кв. м, у АДРЕСА_1 площа складатиме 0, 099 га.
Рішенням Виконавчого комітету Ужгородської міської ради народних депутатів від 26 березня 1997 року № 47 надані раніше земельні ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, надано у приватну власність ОСОБА_3 площею 0, АДРЕСА_5 га, у АДРЕСА_1 .
Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 26 лютого 2007 року спадкоємцем майна ОСОБА_3 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , є його рідний син ОСОБА_1 Спадкове майно, на яке видано це свідоцтво, складається з житлового будинку з надвірними будівлями, що знаходиться в АДРЕСА_1 , і належало померлому на підставі свідоцтва про право власності, виданого Управлінням житлово-комунального господарства м. Ужгорода 17 вересня 1998 року на підставі рішення МВК від 28 серпня 1996 року № 146, зареєстрованого в Комунальному підприємстві «Ужгородське міжрегіональне бюро технічної інвентаризації» за № 2699 в книзі 27 під реєстраційним номером 17099474. Зазначений будинок розташований на земельній ділянці площею 909 кв. м.
Згідно з витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно, власником будинку за адресою: АДРЕСА_1 , є ОСОБА_1 , на підставі свідоцтва про право на спадщину.
14 квітня 2014 року Виконавчим комітетом Ужгородської міської ради повідомлено ОСОБА_1 про те, що за результатами сесійного розгляду його заяви прийнято рішення від 14 березня 2014 року № 1228 про надання дозволу та складання технічної документації щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) на земельну ділянку площею 0, 0930 га у АДРЕСА_1 .
Рішенням Ужгородської міської ради від 18 травня 2017 року № 647 внесено зміни у рішення Ужгородської міської ради від 14 березня 2014 року № 1228 в частині надання дозволу ОСОБА_1 на складання технічної документації на земельну ділянку, а саме: слова «0, 0930 га» читати «0, 0990 га».
Рішенням Ужгородської міської ради від 23 квітня 2014 року № 1294
«Про приватизацію земельної ділянки несільськогосподарського призначення шляхом викупу» вирішено затвердити вартість земельної ділянки (кадастровий номер 2110100000:28:001:0174) площею 0, 0153 га у АДРЕСА_2 , у сумі 15 691, 68 грн з розрахунку 102, 56 грн за 1 кв. м відповідно до висновків експертів від 31 січня 2014 року; продати ОСОБА_2 , земельну ділянку, площею 0, 0153 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд у АДРЕСА_2 .
Відповідно до акта перевірки дотримання вимог земельного законодавства від 15 травня 2014 року встановлено, що рішенням Ужгородської міської ради від 28 грудня 2012 року № 792 «Про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок» в частині затвердження проекту землеустрою та надання ОСОБА_6 в оренду земельної ділянки площею 0, 0153 га, яка прилягає до його власної земельної ділянки у АДРЕСА_2 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, прийнято всупереч вимогам статей 116 та 120 ЗК України.
Відповідно до висновку експертного дослідження від 22 березня 2016 року № 03/16 межі земельної ділянки, розташованої в АДРЕСА_1 , площа якої визначена 0, 039 га згідно з фактичним використанням, не відповідає її межам, визначеним у схемі її довідводу, розробленій проектно-виробничим архітектурно планувальним бюро при управлінні архітектури та містобудування м. Ужгорода. Ймовірні розміри розбіжностей є такими: по площі - 0, 0069 га при більших розмірах ділянки згідно зі схемою довідводу 1992 року; по довжині - 12, 44 м при більших розмірах ділянки згідно зі схемою довідводу 1992 року; по ширині - 0, 9 м більших розмірах ділянки згідно з фактичним використанням. Земельна ділянка з кадастровим номером 2110100000:28:001:0174 розташована в АДРЕСА_2 та земельна ділянка, площа якої визначена 0, 039 га, що розташована в АДРЕСА_1 , накладаються між собою. Ймовірна площа накладення становить 0, 0053 га (53 кв. м).
Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі
В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд застосовує системний аналіз норм ЗК України та ЦК України, які регулюють спірні правовідносини.
Відповідно до частини першої статті 120 ЗК України (у редакції, чинній на момент виникнення у ОСОБА_1 права власності на успадкований будинок) при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди.
Разом з тим за відсутності цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки при переході права власності на об'єкт нерухомості необхідно враховувати таке.
За змістом статті 377 ЦК України (у редакції, чинній на момент виникнення у ОСОБА_1 права власності на успадкований будинок)до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування. Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то у разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.
Згідно з пунктом 7 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України громадяни та юридичні особи, що одержали у власність, у тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди, земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше діючим законодавством, зберігають права на ці ділянки.
Аналіз змісту наведених норм права дає підстави для висновку про загальний принцип цілісності об'єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об'єкт розташований.
Отримавши у власність житловий будинок, ОСОБА_1 отримав у власність та користування усі земельні ділянки, які належали спадкодавцю на праві власності або на праві користування. Судами першої та апеляційної інстанцій не встановлено, що спірна земельна ділянка перебувала у користуванні ОСОБА_3 , а потім ОСОБА_1 без правових підстав, рішення органів місцевого самоврядування на момент передачі у власність спірної земельної ділянки ОСОБА_2 скасовані не були, суди не зробили висновків про неправомірність передання у власність та користування земельних ділянок ОСОБА_1 . При цьому свідоцтво про право на спадщину на будинок не є правовстановлюючим документом на земельні ділянки, на яких він розташований.
Відповідно до частини першої статті 22 ЗК УРСР (в редакції Закону України від 13 березня 1992 року № 2196-XII «Про внесення змін і доповнень до Земельного кодексу Української РСР») право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі
(на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право.
Відповідно до схеми довідведення земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 17), ОСОБА_3 на підставі акта про відвід червоних ліній та меж ділянки в натурі від 17 вересня 1992 року (а. с. 16), довиділена земельна ділянка довжиною 70, 00 м, шириною 5, 6 м, площею 390, 00 кв. м, яка й передана йому у користування.
Відповідно до чинного законодавства ОСОБА_3 був правомірним користувачем цієї земельної ділянки, оскільки вона йому була передана у користування на підставі рішення Ужгородської міської ради народних депутатів від 27 травня 1992 року № 93, акта про відвід червоних ліній та меж ділянки в натурі від 17 вересня 1992 року та схеми довідведення земельної ділянки.
Враховуючи складання акта у 1992році, відповідно до статей 7, 19, 22 ЗК України (у редакції, чинній на момент довиділення земельної ділянки ОСОБА_1 ), що регулювали надання земель у користування, ОСОБА_3 мав право користування цією земельною ділянкою. Відповідно, ці правила користування зі зміною земельного законодавства не припинилися та перейшли разом з правом власності на успадкований будинок до позивача.
При цьому відповідно до висновку експертного дослідження від 22 березня 2016 року № 03/16 за результатами проведеного огляду земельної ділянки встановлено, що така є невід'ємною частиною загальної присадибної земельної ділянки у АДРЕСА_1 , є місцем проживання ОСОБА_1 Досліджувана земельна ділянка розташована в тильній частині основної земельної ділянки. Прохід до досліджуваної земельної ділянки здійснюється через основну ділянку, яка, в свою чергу, прилягає до земельної ділянки у пров. Шевченка . За наслідком прив'язки значна частина земельної ділянки згідно з параметрами схеми довідводу 1992 року виявилася частиною основної земельної ділянки, яку використовує ОСОБА_1 .
Оцінюючи доводи касаційної скарги щодо незаконного отримання у власність ОСОБА_2 земельної ділянки, право користування якою перейшло до заявника, Верховний Суд врахував, що відповідно до частини першої статті 149 ЗК України (у редакції, чинній на момент укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки) земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування на підставі та в порядку, передбаченими цим Кодексом.
У частині п'ятій статті 116 ЗК України передбачено, що земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом.
Держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів (стаття 152 ЗК України).
Відповідно до частини першої статті 155 ЗК України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.
Таким чином, землекористувачі земельних ділянок, правомірно наданих їм у користування, мають право на користування цими земельними ділянками, допоки не відпадуть правові підстави користування ними, зокрема внаслідок їх вилучення органом місцевого самоврядування. Натомість міська рада не має права розпоряджатися земельною ділянкою, яка перебуває у власності чи користуванні інших осіб без її попереднього вилучення у законних власників чи користувачів, оскільки така земельна ділянка не є вільною на момент її відчуження третій особі.
Суд враховує, що до моменту продажу спірної земельної ділянки право користування нею відповідно до частини другої статті 377 ЦК України перейшло до ОСОБА_1 внаслідок успадкування будинку, розташованого на цій земельній ділянці.
Верховний Суд погоджується із висновками суду першої інстанцій про те, що внаслідок продажу земельної ділянки ОСОБА_2 відбулось порушення прав позивача, які підлягають судовому захисту шляхом визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування, визнання недійсним договору купівлі-продажу.
Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, наведеного не врахував, неправильно застосував норми матеріального права до спірних правовідносин.
Застосовуючи частину першу статті 120 ЗК України (у редакції, чинній на момент виникнення у ОСОБА_1 права власності на успадкований будинок), відповідно до якої при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування ? на підставі договору оренди, апеляційний суд не врахував, що з 01 січня 2004 року набув чинності ЦК України, який у частині першій статті 377 (у редакції, чинній на момент виникнення у ОСОБА_1 права власності на успадкований будинок), закріпив, що до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності або право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором.
Незважаючи на те, що норма частини першої статті 120 ЗК України включена до змісту законодавчого акта, що в цілому є спеціальним, проте ця норма за своїм змістом є загальною. Вона передбачає лише можливість переходу до набувача будівлі чи споруди права власності на земельну ділянку або її частину.
Тому застосуванню підлягає не частина перша статті 120 ЗК України, а частина перша статті 377 ЦК України, яка передбачає, що в таких випадках до набувача переходить право власності на земельну ділянку або право користування, оскільки спеціальна норма загального закону регулює ті ж самі відносини, що і стаття 120 ЗК України.
Якщо співставити обсяг регулювання статті 377 ЦК України та статті 120 ЗК України, то обидві норми будуть мати однаковий предмет правового регулювання, проте статтю 377 ЦК України запроваджено законодавцем пізніше у часі, тому за темпоральним принципом вирішення колізій норм права саме їй необхідно надати перевагу під час визначення належної до застосування правової норми.
Враховуючи принцип неподільності долі переходу нерухомого майна та земельної ділянки, на якій воно розташоване, необхідно зробити висновок, що земельна ділянка слідує за нерухомим майном, яке набуває особа. Такий висновок було зроблено у постановах Верховного Суду України від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-2225цс16, від 15 травня 2017 року у справі № 6-841цс16 і підстав відступити від наведених правових позицій не встановлено.
Зважаючи на наведене, висновки апеляційного суду про відсутність правових підстав для задоволення вимог позову є помилковими.
Відповідно до частин першої та другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Рішення суду, як найважливіший акт правосуддя, покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв'язку з цим суди повинні неухильно додержуватись вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі.
Відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, суди повинні у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 09 грудня 1994 року, серія А, № 303А, § 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі «Suominen v. Finland» від 01 липня 2003 року № 37801/97, § 36). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року № 49684/99, § 30).
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення у справі, апеляційний суд не надав оцінку та не мотивував відхилення доказів, наданих позивачем у справі, необґрунтовано відхилив докази, надані позивачем до суду першої інстанції, яким надано оцінку судом першої інстанції, не зазначивши підстав та мотивів відхилення таких доказів.
Таким чином, Верховний Суд встановив, що оскаржуване судове рішення не є обґрунтованим та законним, а тому підлягає скасуванню.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Верховний Суд встановив, що апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції, яке відповідає закону, ухвалене із дотриманням норм процесуального права та правильним застосуванням норм матеріального права.
Рішення суду першої інстанції містить вичерпні висновки, що відповідають встановленим на підставі належних та допустимих доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи, та обґрунтування щодо доводів сторін по суті позову, що є складовою вимогою частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.
За правилами статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
Розподіл судових витрат
Згідно з підпунктом «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, в тому числі, і з розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
За правилом частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Враховуючи, що Верховний Суд зробив висновок про задоволення вимог касаційної скарги, судові витрати, понесені заявником у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають відшкодуванню відповідачами у рівних частках на користь ОСОБА_1 .
Керуючись статтями 400, 409, 412, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Постанову Закарпатського апеляційного суду від 31 січня 2019 року скасувати, рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 11 липня 2018 року залишити в силі.
Стягнути із Ужгородської міської ради, ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати, понесені у зв'язку із розглядом справи у суді касаційної інстанції, у розмірі по 1 920, 30 грн з кожного.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий О. В. Ступак
Судді І. Ю. Гулейков
С. О. Погрібний
Г. І. Усик
В. В. Яремко