Постанова
Іменем України
09 жовтня 2019 року
м. Київ
справа № 347/1004/16
провадження № 61-18772св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого -Ступак О. В.,
суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Усика Г. І.,Погрібного С. О., Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,
відповідач - ОСОБА_1 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 09 листопада 2016 року у складі судді Гордія В. І. та рішення Апеляційного суду Івано-Франківської області від 11 січня 2017 року у складі колегії суддів: Проскурніцького П. І., Горейко М. Д., Ясеновенко Л. В.,
Короткий зміст позовних вимог і рішень судів першої та апеляційної інстанцій
У жовтні 2016 року Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ «КБ «ПриватБанк», Банк) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості.
Позивач обґрунтовував заявлені вимоги тим, що 28 січня 2011 року відповідно до укладеного договору ОСОБА_1 отримала кредит у розмірі 5 100,00 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 30,00 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки.
ОСОБА_1 підтвердила свою згоду, що підписана заява разом з Умовами надання банківських послуг, Правилами користування платіжною карткою та тарифами банку (далі - Умови та Правила надання банківських послуг) складає між нею та банком договір, що підтверджується підписом у заяві.
Відповідно до умов укладеного між сторонами договору, позичальник надала свою згоду на те, що кредитний ліміт встановлюється за рішенням банку і клієнт дає право банку в будь-який момент змінити (зменшити або збільшити) кредитний ліміт.
ОСОБА_1 належним чином своїх зобов'язань за договором не виконувала, у зв'язку з чим виникла заборгованість, яка станом на 30 квітня 2016 року становила 19 812,68 грн, з яких: 4 777,79 грн - заборгованість за кредитом; 11 715,24 грн - заборгованість за процентами за користування кредитом; 1 900,00 грн - заборгованість за пенею та комісією, а також штрафи відповідно до підпункту 2.1.1.7.6 Умов та Правил надання банківських послуг: 500,00 грн - штраф (фіксована частина); 919,65 грн - штраф (процентна складова).
Рішенням Косівського районного суду Івано-Франківської області від 09 листопада 2016 року позов ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» 19 812,68 грн заборгованості за кредитним договором та 1 378,00 грн судового збору.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що у зв'язку із неналежним виконанням відповідачем своїх зобов'язань утворилась заборгованість, яка підлягає стягненню з останньої на користь банку.
Рішенням Апеляційного суду Івано-Франківської області від 11 січня 2017 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 09 листопада 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 17 593,03 грн, з яких: 4 777,79 грн - заборгованість за кредитом, 11 715,24 грн - заборгованість за процентами, 1 100,00 грн - пеня. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову, апеляційний суд виходив із того, що у відповідача дійсно наявна заборгованість, яка підлягає стягненню з останньої на користь банку. Разом з тим, оскільки відповідач здійснила останній платіж за кредитним договором 26 вересня 2014 року, то у цьому спорі слід застосувати спеціальну позовну давність в один рік щодо вимог банку про стягнення штрафу та пені, про застосування якої наполягав представник відповідача у своїй заяві. Також апеляційний суд дійшов висновку про те, що Умови та Правила надання банківських послуг не містять підпису відповідача, тому їх не можна вважати складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору та відповідною письмовою угодою сторін про збільшення позовної давності. Крім того, оскільки штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, і їх одночасне застосування за одне й те саме порушення свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення, то вимоги банку про стягнення штрафу задоволенню не підлягають.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги
До Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у лютому 2017 року засобами поштового зв'язку надійшла касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 09 листопада 2016 року та рішення Апеляційного суду Івано-Франківської області від 11 січня 2017 року, в якій скаржник, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій, оцінюючи надані банком розрахунки заборгованості відповідача та покладаючи їх в основу своїх рішень, не звернули уваги на те, що вказані розрахунки складені без підпису головного бухгалтера та без посилання на бухгалтерські документи первинного обліку; не врахували, що відповідач не надав жодних доказів, які б підтверджували той факт, що відповідачу були відомі Умови та Правила надання банківських послуг; не з'ясували зміст зобов'язань, які виникли між сторонами спору на підставі відкриття банківського рахунку, а саме його умови, порядок виконання, взаємні права та обов'язки сторін, відповідальність за порушення зобов'язань, строку дії тощо.
Також суди не звернули уваги на те, що у розумінні положень кредитного договору строк виконання договірних зобов'язань обумовлений строком дії кредитної картки і кредитної лінії, а строк погашення позичальником заборгованості за договором -до 15 числа місяця, в якому закінчується строк дії картки. Відповідно до розрахунків заборгованості, наданих банком, останні, погашення за цією кредитною карткою відповідач здійснювала 25 серпня 2012 року. Доказів щодо перевипуску банком картки і продовження строку її дії на наступний строк позивачем на надано, тому банк звернувся до суду з пропуском позовної давності.
Крім того, правочин, укладений між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк» слід вважати нікчемним, оскільки банк не дотримався умов оформлення кредитних відносин між клієнтом і банком, тобто не уклав у письмовому вигляді договір кредитування.
У серпні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ засобами поштового зв'язку надійшла заява представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 про зупинення виконання оскаржуваних рішень.
Станом на час розгляду вказаної справи у Верховному Суді від інших учасників справи не надходило заперечень на касаційну скаргуПАТ КБ «ПриватБанк».
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 червня 2017 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Косівського районного суду від 09 листопада 2016 року та рішення Апеляційного суду Івано-Франківської області від 11 січня 2017 року, витребувано матеріали справи з районного суду та надано строк для подачі заперечень на касаційну скаргу.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 вересня 2017 року зупинено виконаннярішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 09 листопада 2016 року та рішення Апеляційного суду Івано-Франківської області від 11 січня 2017 року до закінчення касаційного провадження у справі.
15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до пункту 4 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
У травні 2018 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ вказану касаційну скаргу передано до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 30 вересня 2019 року зазначену справу призначено до судового розгляду.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої та третьої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Позиція Верховного Суду
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
Судами встановлено, що 28 січня 2011 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № б/н, згідно з умовами якого остання отримала кредит у розмірі 5 100,00 грн на строк 12 місяців, шляхом підписання анкети-заяви про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг у ПриватБанку.
У заяві зазначено, що відповідачка згодна з тим, що ця заява разом із Пам'яткою клієнта, Умовами та Правилами надання банківських послуг і тарифами Банку становить між нею та Банком договір про надання банківських послуг, а також, що вона ознайомилась та погодилась з Умовами та правилами надання банківських послуг і тарифами Банку, які були надані їй для ознайомлення в письмовому вигляді.
Відповідно до умов укладеного між сторонами договору, позичальник надала свою згоду на те, що кредитний ліміт встановлюється за рішенням банку і клієнт дає право банку в будь-який момент змінити (зменшити або збільшити) кредитний ліміт.
До кредитного договору Банк додав довідку про умови кредитування з використанням кредитки «Універсальна, 55 днів пільгового періоду» та Витяг з Умов та Правил надання банківських послуг уПриватБанку, які не підписані ОСОБА_1 .
Відповідно до наданого Банком розрахунку заборгованості позичальника ОСОБА_1 , станом на 30 квітня 2016 року сума заборгованості за кредитним договором становила 19 812,68 грн, з яких: з яких: 4 777,79 грн - заборгованість за кредитом; 11 715,24 грн - заборгованість за процентами за користування кредитом; 1 900,00 грн - заборгованість за пенею та комісією, а також штрафи відповідно до підпункту 2.1.1.7.6 Умов та Правил надання банківських послуг: 500,00 грн - штраф (фіксована частина); 919,65 грн - штраф (процентна складова).
Нормативно-правове обґрунтування
Відповідно до частин першої, другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України).
Частиною другою статті 1054 ЦК України встановлено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (стаття 1055 ЦК України).
Згідно із частиною першою статті 633 ЦК України публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги.
За змістом статті 634 цього Кодексу договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.
У переважній більшості випадків застосування конструкції договору приєднання його умови розроблює підприємець (в цьому випадку ПАТ КБ «ПриватБанк»).
Оскільки умови договорів приєднання розробляються банком, тому повинні бути зрозумілі усім споживачам і доведені до їх відома, у зв'язку із чим банк має підтвердити, що на час укладення відповідного договору діяли саме ці умови, а не інші. Тому з огляду на зміст статей 633, 634 ЦК України можна вважати, що другий контрагент (споживач послуг банку) лише приєднується до тих умов, з якими він ознайомлений.
Сенс договору приєднання полягає у тому, що його умови визначені однією зі сторін у формулярах або інших стандартних умовах та можуть бути прийняті іншою стороною не інакше ніж шляхом приєднання до запропонованого договору в цілому. Тобто дійсно вільною в цьому випадку є воля виключно однієї сторони - тієї, яка пропонує для укладення договору саме формуляр (тобто банк). Інша сторона виявляє волю до укладення цього договору лише на стадії висловлення власної волі на стадії прийняття умов такого договору в цілому. Проте не повинно виникати сумнівів у тому, чи дійсно та які саме умови, викладені у формулярі або іншій стандартній формі, приймає позичальник.
У ситуації, коли є сумніви у тому, чи прийняті та які саме умови прийнято споживачем - позичальником, умови не можуть вважатися такими, що прийняті ним в цілому.
Конструкція договору приєднання, викладена у частині першій статті 634 ЦК України, полягає не у тому, що споживач зобов'язаний самостійно ознайомитися з умовами і правилами надання послуг, пропонованими однією стороною, а у тому, що споживач може лише до них приєднатися, не маючи можливості обговорювати умови договору приєднання, пропонуючи свої зміни тощо. Проте сама воля споживача на приєднання до певних умов такого договору, має бути однозначною та свідчити про певне її спрямування на досягнення згоди саме на певних умовах, запропонованих банком.
У законі як загальне правило визначено, що договір приєднання має викладатися на формулярі або іншій стандартній формі, яка має засвідчувати усі прийняті споживачем умови такого договору.
За змістом статті 1056-1 ЦК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, розмір процентів та порядок їх сплати за договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів.
Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Згідно зі статтею 1049 згаданого Кодексу позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
За змістом статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Частинами першою, другою статті 551 ЦК України визначено, що предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.
Згідно із частиною першою статті 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.
Таким чином, у разі укладення договору кредитного договору проценти за користування позиченими коштами та неустойка поділяються на встановлені законом (розмір та підстави стягнення яких визначаються актами законодавства) та договірні (розмір та підстави стягнення яких визначаються сторонами в самому договорі).
У анкеті-заяві позичальника від 28 січня 2011 року процентна ставка не зазначена.
Крім того, у цій анкеті-заяві, підписаній сторонами, відсутні умови договору про встановлення відповідальності у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення зобов'язання у вигляді грошової суми та її визначеного розміру.
Банк, пред'являючи вимоги про погашення кредиту, просив, у тому числі, крім тіла кредиту (сума, яку фактично отримав у борг позичальник), стягнути складові його повної вартості, зокрема заборгованість за процентами за користування кредитними коштами, а також пеню і штрафи за несвоєчасну сплату кредиту і процентів за користування кредитними коштами.
При цьому судами також встановлено, що при зверненні до суду позивачем долучено до позовної заяви копію Умов та Правил надання банківських послуг, які не містять підпису позичальника, у яких передбачено, що клієнт зобов'язується погашати заборгованість за кредитом, сплатити нараховані за весь період користування кредитом відсотки, винагороду та неустойку (штраф, пеню).
Аналізуючи зміст наданих Умов та Правил надання банківських послуг, Верховний Суд визнає неможливим встановити дату їх схвалення, момент набрання ними чинності та орган управління юридичною особою, уповноважений приймати та затверджувати зазначений локальний нормативний акт, що унеможливлює з'ясувати, чи діяли умови та у якій саме редакції на момент укладання кредитного договору, з огляду на відсутність відомостей про те, з якими саме умовами ознайомлений та погодився відповідач.
Матеріали справи не містять підтверджень, що саме цей витяг з Умов та Правил надання банківських послуг розумів відповідач та ознайомився і погодився з ними, підписуючи анкету-заяву про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг у ПАТ КБ «ПриватБанк», а також те, що зазначені документи на момент отримання відповідачем кредитних коштів взагалі містили умови, зокрема й щодо сплати процентів за користування кредитними коштами та щодо сплати неустойки (пені, штрафів), та, зокрема, саме у зазначеному в документах, що додані банком до позовної заяви, розмірах і порядках нарахування.
Крім того, роздруківка із сайту позивача належним доказом бути не може, оскільки цей доказ повністю залежить від волевиявлення і дій однієї сторони (банку), яка може вносити і вносить відповідні зміни в Умови та Правила надання банківських послуг, і не спростовано позивачем під час розгляду справи, яка переглядається.
У справі, що переглядається, також неможливо застосувати до спірних правовідносин правила частини першої статті 634 ЦК України, за змістом яких договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому, оскільки Умови та Правила надання банківських послуг, що розміщені на офіційному сайті позивача (www.privatbank.ua) неодноразово змінювалися самим банком у період з часу виникнення спірних правовідносин (28 січня 2011 року) до моменту звернення до суду із позовом (15 червня 2016 року), тобто кредитор міг додати до позовної заяви витяг з Умов та Правил надання банківських послуг у ПАТ КБ «ПриватБанк», у будь-яких редакціях, що найбільш сприятливі для задоволення позову.
За таких обставин та без наданих підтверджень про конкретні запропоновані відповідачу Умови та Правила надання банківських послуг, відсутність у анкеті-заяві домовленості сторін про сплату відсотків за користування кредитними коштами, пені та штрафів за несвоєчасне погашення кредиту, наданий банком витяг з Умов та Правил надання банківських послуг не може розцінюватися як стандартна (типова) форма, що встановлена до укладеного із ОСОБА_1 кредитного договору, оскільки достовірно не підтверджує наведених обставин.
Водночас відповідно до частини четвертої статті 60 ЦПК України 2004 року доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Обґрунтування наявності обставин повинно здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що відповідає встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.
Надані ПАТ КБ «ПриватБанк» Умови та Правила, з огляду на їх мінливий характер, не можна вважати складовою кредитного договору й щодо будь-яких інших встановлених ними нових умов та правил чи можливості використання банком додаткових заходів, які збільшують вартість кредиту, чи щодо прямої вказівки про збільшення прав та обов'язків кожної із сторін, якщо вони не підписані та не визнаються позичальником, а також, якщо ці умови прямо не передбачені, як у справі, що переглядається, в анкеті-заяві позичальника, яка безпосередньо підписана останнім, і лише цей факт може свідчити про прийняття позичальником запропонованих йому умов та приєднання як другої сторони до запропонованого договору.
Свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства, що передбачено у пункті 3 частини першої статті 3 ЦК України.
Одним із основоположних принципів цивільного судочинства є справедливість, добросовісність та розумність, що передбачено у пункті 6 частини першої статті 3 ЦК України.
Тобто дії учасників цивільних правовідносин мають відповідати певному стандарту поведінки та характеризуватися чесністю, відкритістю та повагою до інтересів іншої сторони чи сторін договору.
У частинах першій, третій статті 509 ЦК України вказано, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (у тому числі сплатити гроші), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
У справі, що переглядається, договірні правовідносини виникли між банком та фізичною особою, споживачем банківських послуг (частина перша статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів»).
Згідно з пунктом 22 частини першої статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» споживач - це фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника.
Конституційний Суд України у Рішенні від 11 липня 2013 року у справі № 1-12/2013 зазначив, що з огляду на приписи частини четвертої статті 42 Конституції України участь у договорі споживача як слабшої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно-правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту.
Тому відсутні підстави вважати, що під час укладення договору з ОСОБА_1 ПАТ КБ «ПриватБанк» дотрималося вимог, передбачених частиною другою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», про повідомлення споживача про умови кредитування та узгодження зі споживачем саме тих умов, які вважав узгодженими банк.
Такі висновки відповідають правовій позиції, викладеній у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17, (провадження № 14-131цс19).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
З огляду на наведене, Верховний Суд вважає, що витяг з Умов та Правил надання банківських послуг, що розміщені на сайті www.privatbank.ua та наявні у матеріалах цієї справи, не містять підпису відповідача, а тому їх не можна розцінювати як частину кредитного договору, укладеного між сторонами 28 січня 2011 року шляхом підписання анкети-заяви. Відсутні підстави вважати, що сторони обумовили у письмовому вигляді ціну договору, яка встановлена у формі сплати процентів за користування кредитними коштами, а також відповідальність у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення термінів виконання договірних зобов'язань.
Отже, рішення судів першої та апеляційної інстанцій у цій справі в частині стягнення з відповідача на користь позивача процентів за користування кредитом у розмірі 11 715,24 грн та пені у розмірі 1 100,00 грн підлягають скасуванню із ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні цих позовних вимог.
Разом з тим Верховний Суд зауважує, що кредитор має право вимагати захисту своїх прав через суд шляхом зобов'язання виконати боржником обов'язку з повернення фактично отриманої суми кредитних коштів.
Як вбачається із наявного у матеріалах справи розрахунку заборгованості, що належним чином не спростований, відповідач має заборгованість за тілом кредиту у розмірі 4 777,79 грн, що має бути повернута банку.
Таким чином, оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованості за тілом кредиту у розмірі 4 777,79 грн підлягає залишенню без змін.
Доводи касаційної скарги про наявність підстав для застосування позовної давності, Верховний Суд відхиляє з огляду на таке.
Загальна позовна давність (зокрема, до вимог про стягнення заборгованості за кредитом і процентами) встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України), а спеціальна позовна давність до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) - тривалістю в один рік (пункт 1 частини другої статті 258 ЦК України).
Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
Початок перебігу позовної давності визначається статтею 261 ЦК України. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п'ята цієї статті).
Відповідно до частин першої, третьої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку; після переривання перебіг позовної давності починається заново.
Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання.
До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, можуть з урахуванням конкретних обставин справи належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій.
Вчинення боржником дій з виконання зобов'язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності лише за умови, якщо такі дії здійснено самим боржником або за його згодою чи дорученням уповноваженою на це особою.
Із розрахунку заборгованості, що наявний в матеріалах справи, вбачається, що відповідач здійснила останній платіж за кредитним договором - 26 вересня 2014 року, і указаним платежем вона перервала перебіг строку позовної давності, визначений статтею 257 ЦК України.
Тому, звернувшись до суду із позовом 15 червня 2016 року банк не допустив пропуску позовної давності, і підстав її застосовувати у суду немає.
Інші доводи касаційної скарги щодо оскарження рішення суду апеляційної інстанції в частині стягнення заборгованості за тілом кредиту зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.
За приписами пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
За змістом частин першої-третьої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Розподіл судових витрат
Відповідно до статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції в постанові розподіляє судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Враховуючи, що Верховний Суд зробив висновок про часткове задоволення касаційної скарги, скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій в частині стягнення із ОСОБА_1 процентів за користування кредитом у розмірі 11 715,24 грн та пені у розмірі 1 100,00 грн, то розподіл судових витрат, понесених сторонами у зв'язку із розглядом справи, підлягає зміні пропорційно задоволеним позовним вимогам.
Крім того, оскільки виконання рішення Апеляційного суду Івано-Франківської області від 11 січня 2017 року було зупинено ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 вересня 2017 року, у зв'язку із частковим залишенням судового рішення без змін необхідно поновити його виконання.
Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 задовольнити частково.
Рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 09 листопада 2016 року та рішення Апеляційного суду Івано-Франківської області від 11 січня 2017 року в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» заборгованості зі сплати процентів за користування кредитом розміром 11 715,24 грн, та пені у розмірі 1100,00 грн скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення.
У задоволенні позову Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1 щодо стягнення заборгованості зі сплати процентів за користування кредитом та пені відмовити.
В іншій частині рішення Апеляційного суду Івано-Франківської області від 11 січня 2017 року залишити без змін.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» судові витрати, понесені банком у суді першої інстанції у розмірі 332,30 грн.
Стягнути з Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 судові витрати, понесені заявником у суді апеляційної інстанції у розмірі 365,53 грн та у суді касаційної інстанції у розмірі 398,76 грн.
Поновити виконання рішення Апеляційного суду Івано-Франківської області від 11 січня 2017 року у нескасованій за результатами касаційного перегляду частині.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийО. В. Ступак
Судді:І. Ю. Гулейков
С. О. Погрібний
Г. І. Усик
В. В. Яремко