31 жовтня 2019 року
м. Київ
справа № 460/140/19
адміністративне провадження № К/9901/29797/19
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Яковенка М. М.,
суддів - Дашутіна І. В., Шишова О. О.,
розглянувши касаційну скаргу Міністерства оборони України на рішення та додаткове рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 23 травня 2019 року та від 13 червня 2019 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 25 вересня 2019 року у справі № 460/140/19 за позовом ОСОБА_1 до Міністерства оборони України про визнання протиправним та скасування пункту наказу,
ОСОБА_1 звернувся до Рівненського окружного адміністративного суду з позовом у якому просив:
визнати протиправним та скасувати пункт 1 наказу Міністерства оборони України № 9 КП від 11 січня 2019 року, щодо притягнення до дисциплінарної відповідальності ОСОБА_1 , начальника Східного територіального квартирно-експлуатаційного управління, у вигляді звільнення з військової служби за службовою невідповідністю;
визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства оборони України № 47 (по особовому складу) від 01 лютого 2019 року, в частині звільнення ОСОБА_1 , начальника Східного територіального квартирно-експлуатаційного управління, з військової служби через службову невідповідність.
Рішенням та додатковим рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 23 травня 2019 року та від 13 червня 2019 року, залишеною без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 25 вересня 2019 року, позов задоволено повністю.
Визнано протиправним та скасовано пункт 1 наказу Міністерства оборони України від 11 січня 2019 року № 9 КП «Про притягнення до дисциплінарної відповідальності» щодо притягнення ОСОБА_1 , начальника Східного територіального квартирно-експлуатаційного управління, до дисциплінарної відповідальності у вигляді звільнення з військової служби за службовою невідповідністю.
Визнано протиправним та скасовано пункт 4 параграфу 3 наказу Міністерства оборони України від 01 лютого 2019 року № 47 (по особовому складу) про звільнення полковника ОСОБА_1 , начальника Східного територіального квартирно-експлуатаційного управління, відповідно до п. 2 ч. 5 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» з військової служби у запас за пунктом «д» (через службову невідповідність).
Слід зазначити, що судом першої інстанції справа розглядалася в порядку спрощеного позовного провадження.
Задовольнивши позовні вимоги, суди попередніх інстанцій дійшли до висновку, що в наказі від 11 січня 2019 року № 9 КП не встановлено, якими конкретно неправомірними діями позивач вчинив порушення, не зазначені конкретні норми законодавства чи інших нормативно-правових актів та керівних документів, які було ним порушено; ступінь вини кожної з осіб, причетних до констатованого в оскаржуваному наказі порушення; форму вини.
Оскільки звільнення позивача зі служби як вид стягнення є крайнім заходом дисциплінарного впливу, застосовуючи крайню міру дисциплінарного стягнення відповідач повинен був належним чином обґрунтувати необхідність застосування такої міри та неможливість застосування інших видів дисциплінарного стягнення.
Крім того, невиконання наказу є суттєвим порушенням зі сторони позивача. Однак, враховуючи, що вина позивача у вчиненні порушень, за які його притягнуто до відповідальності, не доведена, то застосування найсуворішого дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення є безпідставним.
Відповідно до ч. 1 та 2 ст. 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Суд застосовув принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).
Принцип верховенства права у рішеннях ЄСПЛ щодо України стосується вимог «якості» закону та юридичної визначеності. Так, принцип верховенства права вимагає дотримання вимог «якості» закону, яким передбачається втручання у права особи та в основоположні свободи. Так, у рішенні від 10 грудня 2009 року у справі «Михайлюк та Петров проти України» (заява № 11932/02) зазначено: Суд нагадує, що вираз «згідно із законом» насамперед вимагає, щоб оскаржуване втручання мало певну підставу в національному законодавстві; він також стосується якості відповідного законодавства і вимагає, щоб воно було доступне відповідній особі, яка, крім того, повинна передбачати його наслідки для себе, а також це законодавство повинно відповідати принципу верховенства права (див., серед багатьох інших, рішення у справі «Полторацький проти України» (від 29 квітня 2003 року, заява № 38812/97, п. 155).
У п. 58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
Право на вмотивованість судового рішення, яке є складовою права на справедливий суд, не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (параграф 32 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).
У поданій касаційній скарзі відповідач, з посиланням на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове, яким в позовних вимогах відмовити в повному обсязі.
Проаналізувавши доводи касаційної скарги та додані до неї матеріали, колегія суддів дійшла висновку про необхідність відмови у відкритті касаційного провадження з таких підстав.
Пункт 8 ч. 2 ст. 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплює забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Наведеним конституційним положенням кореспондують ст. 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» і ст. 13 КАС України.
Згідно ч. 1 ст. 328 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом.
Водночас п. 2 ч. 5 цієї ж норми процесуального закону обумовлено, що не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності, крім випадків, якщо:
а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики;
б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи;
в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу;
г) суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково.
У свою чергу, за змістом п. 1 ч. 6 ст. 12 КАС України для цілей цього Кодексу справами незначної складності є, зокрема, справи щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, окрім справ, в яких позивачами є службові особи, які у значенні Закону України «Про запобігання корупції» займають відповідальне та особливо відповідальне становище.
Наведені обставини свідчать, що спірні правовідносини у цій справі склались з приводу проходження позивачем публічної служби, справа є незначної складності.
Аналіз доводів касаційної скарги в сукупності з відображеними в судових рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій обставинами справи не дають підстав для висновку про наявність у даному випадку обставин, наведених у підпунктах «а»-«г» п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України та не вказують на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм права. Таке застосування є очевидним (п. 2 ч. 2 ст. 332 КАС України).
Посада публічної служби, яку обіймав позивач (начальник Східного територіального квартирно-експлуатаційного управління, полковник) та у зв'язку з проходженням служби на якій виник цей спір, не відноситься до категорії службових осіб, які займають відповідальне та особливо відповідальне становище у розумінні примітки до ст. 50 Закону України «Про запобігання корупції». Згідно з останньою під службовими особами, які займають відповідальне та особливо відповідальне становище, в цій статті розуміються, зокрема, військові посадові особи вищого офіцерського складу, якими в силу ч. 2 ст. 5 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» є військовослужбовці зі званнями: генерал-майор, контр-адмірал, генерал-лейтенант, віце-адмірал, генерал-полковник, адмірал, генерал армії України.
Разом з тим, Суд також враховує позицію висловлену Європейським Судом з прав людини в ухвалі від 9 жовтня 2018 року щодо неприйнятності у справі "Азюковська проти України" (Azyukovska v. Ukraine, заява № 26293/18). Суд визнав, що заява є неприйнятною ratione materiae у сенсі п. 3 (а) ст. 35 Конвенції і має бути відхилена відповідно до п. 4 цієї статті. ЄСПЛ зазначив, що застосування критерію малозначності справи в цій справі було передбачуваним, справу розглянули суди двох інстанцій, які мали повну юрисдикцію, заявниця не продемонструвала наявності інших виключних обставин, які за положеннями Кодексу могли вимагати касаційного розгляду справи. В ухвалі також ідеться, що в контексті аналізу застосування критерію ratione valoris щодо доступу до вищих судових інстанцій ЄСПЛ також брав до уваги наявність або відсутність питання щодо справедливості провадження, яке здійснювалося судами нижчих інстанцій. Однак у цій справі тією мірою, в якій заявниця ставила питання щодо справедливості провадження в судах першої і другої інстанцій, ЄСПЛ не визнав, що мали місце порушення процесуальних гарантій п. 1 ст. 6 Конвенції.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 333 КАС України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
За такого правового врегулювання та обставин справи підстави для відкриття касаційного провадження відсутні.
Керуючись статтями 328, 333 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Міністерства оборони України на рішення та додаткове рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 23 травня 2019 року та від 13 червня 2019 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 25 вересня 2019 року у справі № 460/140/19.
Копію цієї ухвали разом із касаційною скаргою та доданими до неї матеріалами направити особі, яка її подала.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддями, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Суддя - доповідач М. М. Яковенко
Судді І. В. Дашутін
О. О. Шишов