31 жовтня 2019 року м. Київ № 810/3001/18
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Панової Г.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження у порядку письмового провадження адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Управління соціального захисту населення Славутицької міської ради
Київської області
про визнання протиправними дії та зобов'язання вчинити певні дії,
До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_1 ) з позовом до Управління соціального захисту населення Славутицької міської ради Київської облсті (далі по тексту - відповідач, УСЗН Славутицької міської ради), в якому просить суд:
- визнати відмову Управління соціального захисту населення Славутицької міської ради Київської області у наданні статусу та видачі відповідного посвідчення інваліда війни ОСОБА_1 протиправною;
- зобов'язати Управління соціального захисту населення Славутицької міської ради Київської області встановити позивачу статус інваліда війни та видати ОСОБА_1 відповідне посвідчення інваліда війни.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що в період з 09.03.1978 по 21.01.1999 працював на Чорнобильський АЕС, зокрема, з 01.04.1986 по 13.08.1986 на посаді заступника начальника лабораторії, з 13.08.1986 по 10.05.1986 начальником цеху радіаційної безпеки, приймав безпосередню участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС в складі невоєнізованого формування Цивільної оборони. Вказує, що йому встановлено інвалідність внаслідок захворювання, пов'язаного із роботами по ліквідації аварії на ЧАЕС, у зв'язку з чим має право на отримання статусу інвалідів війни відповідно до пункту 9 частини 2 статті 7 Закону України від 22.10.1993 №3551-XII «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».
Позивач зазначає, що цивільна оборона організовувалась за територіально-виробничим принципом в усіх населених пунктах та на всіх об'єктах народного господарства, а до складу її невоєнізованих формувань зараховувались в обов'язковому порядку громадяни СРСР, в тому числі чоловіки у віці від 16 до 60 років, за винятком інвалідів та осіб, що мали мобілізаційний припис та жінки від 16 до 55 років, за винятком вагітних жінок та жінок, які мають малолітніх дітей. Тобто, формування Цивільної оборони, в тому числі і невоєнізовані, створювалися саме з метою виконання робіт по ліквідації наслідків аварії, катастроф і стихійних лих. Отже, громадяни, які виконували роботи по ліквідації Чорнобильської катастрофи (аварії на ЧАЕС та її наслідків) залучалися до виконання цих робіт саме у складі формувань Цивільної оборони. Зазначені висновки підтверджуються Інформаційною довідкою (про участь у формуваннях цивільної оборони) Департаменту з питань цивільного захисту та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи Київської обласної державної адміністрації № 01.1-14/533-14 від 29.03.2017, адресованою на ім'я ОСОБА_1
Крім того, наголошуючи на протиправності дій відповідача щодо відмови у наданні позивачу статусу інваліда війни, позивач зосереджує увагу на тому, що відповідач взагалі не надав належної оцінки доказам, які були додані позивачем до заяви про надання статусу інваліда війни, а саме згідно пунктів 1, 2 наказу Міністерства енергетики і електрифікації СРСР №45с від 28.05.1981 «Про створення спецформувань на атомних електростанція» передбачено, що Рада Міністрів СРСР постановою від 25 вересня 1980 р. №833-283 «Про заходи щодо подальшого підвищення безпеки атомних електростанцій» (наказ Міненерго СРСР від 02.02.80 №81сс) зобов'язала Міністерство енергетики та електрифікації СРСР створити на кожній атомній електростанції спеціальні відомчі формування і забезпечити залучення невоєнізованих формувань цивільної оборони для захисту персоналу, населення та для відновлення атомних електростанцій у випадках аварій, стихійних лих в мирний час і масових руйнувань в військовий час. На виконання зазначеної постанови введено в дію Положення про спеціальні відомчі формування атомних станцій та Програму підготовки спеціальних відомчих формувань атомних станцій, розроблені спільно з Мінздравом СРСР і узгоджені зі штабом цивільної оборони; затверджено штат і табель до штату спецформувань атомних станцій, розроблені і узгоджені з Міністерством оборони і штабом цивільної оборони СРСР.
Також позивач посилається на лист Всесоюзного промислового об'єднання по атомній енергетиці «Союзатоменерго» Міністерства енергетики і електрифікації СРСР №672с від 06.12.1982 р. «Про використання нормативних документів з питань захисту персоналу та населення в разі аварії на АС», відповідно до якого ліквідація наслідків радіаційних аварій, включаючи МПА, може проводитися персоналом або в складі звичайної цехової структури, або структури ЦО, на розсуд директора АС. Переведення роботи персоналу в структуру ЦО є обов'язковим при виникненні гіпотетичної аварії на АС або введення періоду «Загальної готовності ЦО».
Позивач також посилається на п. 4 наказу Чорнобильської атомної електростанції імені В. І . Леніна ВПО «Союзатоменерго» Міністерства енергетики і електрифікації СРСР «Про створення відділу мобілізаційної підготовки та цивільної оборони» №4с від 28.05.1985, згідно з яким наказано вважати начальника штабу ЦО і другого відділу заступником начальника ЦО ЧАЕС, що мають право від імені начальника ЦО віддавати з питань ЦО і мобілізаційної роботи усні і письмові розпорядження, обов'язкові для виконання усіма працівниками ЧАЕС, включаючи керівний склад.
Також звертає увагу на наказ Чорнобильської атомної електростанції імені В . І. Леніна ВПО «Союзатоменерго» Міністерства енергетики і електрифікації СРСР №2с від 19.04.1985 р. «Про керівний склад, служби та формування цивільної оборони», пунктом 2 якого передбачено, що для організації виконання завдань по забезпеченню заходів цивільної оборони, підготовки спеціального формування, невоєнізованих формувань ЦО і керування ними при проведенні рятувальних і невідкладних аварійно-відновлювальних робіт створити служби цивільної оборони ЧАЕС, зокрема, пунктом 2.8 цього наказу передбачено створення Служби енергопостачання і світломаскування.
Позивач стверджує, що пунктом 7.1 цього наказу передбачено створення формувань цивільної оборони, а саме спеціальне формування - 600 осіб від підрозділів у відповідності з табелем.
За твердженням позивача прізвища вносились до цих наказів виключно начальників (керівників) цехів, а прізвищ інших працівників не вказували, оскільки вони зараховувались автоматично та виконували розпорядження своїх керівників по лінії цивільної оборони згідно з табелем, тому що цивільна оборона організовувалась за територіально-виробничим принципом в усіх населених пунктах та на всіх об'єктах народного господарства, а до складу її невоєнізованих формувань зараховувались в обов'язковому порядку громадяни СРСР, в тому числі чоловіки у віці від 16 до 60 років, за винятком інвалідів та осіб, що мали мобілізаційний припис та жінки від 16 до 55 років, за винятком вагітних жінок та жінок, які мають малолітніх дітей.
Позивач вказує, що вищевказані накази свідчать про створення на ЧАЕС невоєнізованих формувань цивільної оборони, до складу яких позивач був залучений під час ліквідації наслідків аварії, працюючи майстром електроцеху, який відноситься до Служби енергопостачання і світломаскування. Крім того, позивач зазначає, що керівниками підрозділів ЧАЕС надавались усні розпорядження щодо залучення до складу невоєнізованих формувань цивільної оборони, тому згідно з пунктом 5 листа №672с від 06.12.1982 «Про використання нормативних документів з питань захисту персоналу та населення в разі аварії на ЧАЕС» позивача у зв'язку з аварією на ЧАЕС переведено до складу невоєнізованих формувань цивільної оборони автоматично.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 26.06.2018 відкрито провадження в адміністративній справі та вирішено її розгляд здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження, призначено судове засідання.
Відповідач позов не визнав та подав відзив на позовну заяву, в якому зазначив, що в документах, наданих позивачем, відсутнє документальне підтвердження залучення позивача особисто до формувань цивільної оборони згідно з наказом чи розпорядженням, а тому підстави для встановлення статусу інваліда війни відсутні.
Відповідач вказує, що у довідці МСЕК № 077667 причина інвалідності ОСОБА_1 вказана як захворювання, пов'язане з роботами по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, що не відповідає поняттю та змісту статусу інваліда війни відповідно до п. 9 ч. 2 ст. 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», а саме не зазначено, що причина інвалідності пов'язана з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи у складі формувань цивільної оборони.
Отже, відповідач вважає, що жодних правових підстав для надання статусу інваліда війни та посвідчення інваліда війни ОСОБА_1 немає, тому просить у задоволенні позову відмовити повністю.
Позивач не погоджуючись з доводами відповідача, викладеними у відзиві на позов, подав до суду відповідь на відзив, у якому зазначив, що посилання відповідача на постанову ВСУ по справі № 377/797/17 від 07.06.2018 та постанови ВСУ від 10.05.2018 у справі № 279/12162/15-а є безпідставним, оскільки у цих справах взагалі буди відсутні та не досліджувалися первинні документи формування цивільної оборони на Чорнобильській АЕС, а саме: наказ № 2 с від 19.04.1985 про формування цивільної оборони - лист № 672с від 06.12.1982; наказ № 4с від 28.05.1985; наказ №45 с від 28.05.1981; наказ №4 ДСИ від 03.4.1986; наказ № 1 від 19.01.1989 про формування ЦО, тощо. Крім того, посилання на пояснювальну записку до проекту закону щодо 1300 чоловік, які брали участь у невоєнізованих формуваннях ЦО також є неправомірним, оскільки вказані положення не є нормативно-правовим актом. Додатково зазначив, що чинним законодавством, а саме Положенням про систему експертизи щодо встановлення причинного зв'язку хвороб, інвалідності і смерті з дією іонізуючого випромінювання та інших шкідливих чинників внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС та переліку хвороб, при яких може бути встановлений причинний зв'язок з дією іонізуючого випромінювання та інших шкідливих чинників у дорослого населення, яке постраждало внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС передбачено термінологією причина інвалідності пов'язана з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи. Відтак, вважає, що має усі законні підстави для отримання статусу інваліда війни та просить позов задовольнити у повному обсязі.
У судове засідання, призначене у справі на 03.10.2018 учасники судового процесу, які були належним чином повідомлені про дату, час та місце судового розгляду справи (що підтверджується даними наявних в матеріалах справи рекомендованих повідомлень про вручення поштових відправлень зі штриховими ідентифікаторами: 0113328951508; 0113328951516) не з'явились, явку уповноважених представників до суду не забезпечили.
Водночас, судом встановлено, що на адресу суду надійшло клопотання Управління соціального захисту населення Славутицької міської ради Київської області, відповідно до змісту якого відповідач просить суд розглядати справу № 810/3001/18 без участі представника відповідача та відмовити у задоволенні позову.
Від представника позивача до суду надійшла заява про розгляд справи в порядку письмового провадження.
Згідно із приписами частини третьої статті 194 Кодексу адміністративного судочинства України учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі учасники справи, судовий розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження на підставі наявних у суду матеріалів.
Враховуючи, що матеріали справи у достатній мірі характеризують взаємовідносини сторін, відсутність потреби у заслуховуванні свідків чи експерта, суд ухвалив подальший розгляд справи здійснювати у порядку письмового провадження.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.
Як вбачається з матеріалів справи ОСОБА_1 у період з 09.03.1978 по 21.01.1999 працював на Чорнобильській АЕС, що підтверджується записом у трудовій книжці (том 1, а.с.34-35).
Так, з 09.03.1978 по 12.05.1980 року - зарахований на посаду старшого інженера-керівника групи КГО до науково - дослідний відділ; з 12.05.1980 року по 03.05.1983 року - переведений на посаду старшого інженера - керівника радіомайстерню груп НИО; з 03.05.1983 року по 01.04.1986 р. науково-дослідний відділ змінив назву на шостий відділ ядерної безпеки і контролю надійності реакторних установ; з 01.04.1986- по 13.08.1986 - переведений на посаду заступник Начальника лабораторії; з 13.08.1986 року по 10.05.1986р - переведений начальником цеха радіаційної безпеки; з 10.05.1986 р. -27.10.1986р. - призначений начальником служби радіаційної безпеки при штабі по ліквідації аварії на ЧАЕС»; 27.. 10.1986р.- по 01.10.1987р.- переведений в.о. заступника головного інженера по радіаційній безпеці;01.10.1987р.- 01.01.1989р. - переведений заступником начальника цеха радіаційної безпеки ЦДК, РБ,ООТ; 01.07.1989 по 23.09.1991 - переведений на посаду головного інженера в цех наладки і контролю надійності; з 23.09.991 переведений начальником відділу контролю надійності; 29.11.1991 ліквідований цех наладки і контролю надійності та створений цех наладки і зняття з експлуатації; з 13.09.1993 переведений начальником лабораторії надійності у виробничо-технічний відділ. 21.01.1991 позивача було звільнено по ст. 38 КЗпП України, у зв'язку з виходом на пенсію.
У період з 26.04.1986 по 21.01.1999 позивач працював із шкідливими умовами праці, та з особливо шкідливими умовами праці в зоні іонізуючих випромінювань, тобто за Списками №1 та №2, затвердженими постановою Ради міністрів СРСР від 22.08.1956 № 1173, що підтверджується доданими до позовної заявами довідками підприємства № 5101 від 02.04.2018 та № 30689 від 02.04.2018 (а.с.39).
Як вбачається з аварійного маршрутного листа № 1135 від 04.04.2016 ОСОБА_1 був евакуйований 30.04.1986 з цеху ОЯБиКН в АДРЕСА_1. Брав участь у ліквідації наслідків аварії по місяцям 1986 в якості заступника начальника ЛС иКГО ОЯБиКН Чорнобильської АЕС: травень -19 днів; червень - 15 днів; липень - 31 день; серпень - 31 день; вересень - 25 днів; жовтень - 25 днів; листопад- 12 днів; грудень -17 дні (а.с.40).
Відповідно до відомостей довідки № 1573 виданої Чорнобильською АЕС ОСОБА_1 отримав дозу зовнішнього опромінення 151,7 рад;в тому числі доза опромінення за період знаходження в зоні відчуження Чорнобильської АЕС з 26.04.1986 по 30.04.19876 - 10,3 рад; доза опромінення з 01.01.1993 по 31.05.1993 - 0,27 рад (а.с.38).
Згідно із наказом № 264 від 10.05.1986 Управління будівництва ЧАЕС «Про службу радіаційної безпеки» створено об'єднану службу РБ при штабі аварійно-рятувального загону УС ЧАЕС для обслуговування робіт виконуваних за межами охоронної зони ЧАЕС, у склад служби внести від Чорнобильської АЕС - ОСОБА_1 (а.с.27).
Наказом № 267 від 11.05.1986 «Про заохочення робітників АЕС за виконання особливо важливих робіт» вирішено виплатити грошову винагороду кожному у розмірі 150 руб., в тому числі ОСОБА_1 - заступнику начальника ЛСКГО (а.с.28).
ОСОБА_1 є особою, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи категорії 1 та є учасником ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_1 та вкладкою до посвідчення № НОМЕР_2 , які є безстроковими (а.с. 43).
Згідно витягу із Акта огляду МСЕК до довідки серії КИО-І №077667 від 14.01.1999 позивачу з 14.01.1999 встановлено другу групу інвалідності довічно, причина інвалідності - профзахворювання, пов'язане з роботами по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС (а.с. 41).
Згідно довідки про результати визначення ступеню втрати професійної працездатності, виданої обласною спеціалізованою МСЕК, до довідки серії КИО НОМЕР_3 від 14.01.1999 ступень втрати професійної працездатності позивачу з 14.01.1999 становить 80%, безстроково, захворювання пов'язане з роботами по ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.
З експертного висновку Київської регіональної міжвідомчої експертної ради по встановленню причинного зв'язку хвороб та інвалідності з роботами по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та їх професійного характеру слідує, що Київська регіональна міжвідомча експертна Рада на засіданні №40 від 26.02.1996, розглянувши клопотання ОСОБА_1 і надану документацію з питання зв'язку захворювання (інвалідності) з роботами по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, дійшла висновку: захворювання пов'язане з роботами по ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС (а.с.42).
10.01.2018 позивач звернувся до Управління соціального захисту населення Славутицької міської ради Київської області із заявою щодо встановлення статусу інваліда війни другої групи та видачі відповідного посвідчення (а.с.81-82).
Листом від 13.03.2018 №01/01-15 відповідачем було відмовлено позивачу у встановленні статусу інваліда війни та видачі відповідного посвідчення. Вказана відмова мотивована тим, що у поданих документах відсутній наказ про залучення ОСОБА_1 до складу формувань Цивільної оборони під час ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС (а.с. 31).
При цьому відповідач у даному листі вказав, що статус інваліда війни встановлюється особам, залученим до складу формувань Цивільної оборони на підставі первинних документів, які повинні містити інформацію про розпорядчий документ по лінії Цивільної оборони про залучення підприємств, установ (наказ чи розпорядження) до вказаного формування та розпорядчий документ по підприємству, установі про залучення осіб до складу зазначеного формування, усі відомості про роботу, яку виконував громадянин під час ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.
Ознайомившись з відмовою відповідача, позивач 05.04.2018 подав відповідачу нову заяву із додатковими документами, які підтверджують обставини залучення позивача до формувань цивільної оборони ЧАЕС та виконання робіт по ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС та повторно просив Управління соціального захисту населення Славутицької міської ради Київської області встановити йому статус інваліда війни і видати відповідне посвідчення (а.с.29-30).
Листом Управління соціального захисту населення Славутицької міської ради від 26.04.2018 № 20/01-15 відповідач повідомив позивача, що відповідно до наданих ним документів відсутні підстави для встановлення статусу інваліда війни та видачі посвідчення згідно статті 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». У даному листі відповідач додатково послався на лист Міністерства соціальної політики України від 27.04.2016 №92/172/172-15 на запит виконкому Славутицької міської ради про те, що статус інваліда війни встановлюється особам, залученим до складу Цивільної оборони на підставі документів, які повинні містити інформацію про розпорядчий документ по лінії Цивільної оборони про залучення підприємств, установ, організацій (наказ чи розпорядження) до вказаного формування та розпорядчий документ по підприємству, установі про залучення осіб до складу зазначеного формування, усі відомості про роботу, яку виконував громадянин під час ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, а також довідки МСЕК про групу інвалідності та причини захворювання, пов'язаного з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи.
Вважаючи таку відмову відповідача протиправною, позивач звернувся з даним адміністративним позовом до суду.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд зазначає наступне.
В силу вимог частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правовий статус ветеранів війни, забезпечення створення належних умов для їх життєзабезпечення, сприяння формуванню в суспільстві шанобливого ставлення до них визначаються Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22.10.1993 №3551-XII (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, далі - Закон №3551-XII).
Відповідно до ст. 1 Закону №3551-XII цей Закон спрямований на захист ветеранів війни шляхом створення належних умов для підтримання здоров'я та активного довголіття; організації соціального та інших видів обслуговування, зміцнення матеріально-технічної бази створених для цієї мети закладів і служб та підготовки відповідних спеціалістів; виконання цільових програм соціального і правового захисту ветеранів війни; надання пільг, переваг та соціальних гарантій у процесі трудової діяльності відповідно до професійної підготовки і з урахуванням стану здоров'я.
Стаття 4 Закону №3551-XII визначає, що ветеранами війни є особи, які брали участь у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав. До ветеранів війни належать: учасники бойових дій, інваліди війни, учасники війни.
Відповідно до пункту 9 частини 2 статті 7 Закону №3551-XII до осіб з інвалідністю внаслідок війни належать також особи з інвалідністю з числа осіб, залучених до складу формувань Цивільної оборони, які стали особами з інвалідністю внаслідок захворювань, пов'язаних з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи.
Статтею 10 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» визначено, що учасниками ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції вважаються громадяни, які безпосередньо брали участь у будь-яких роботах, пов'язаних з усуненням самої аварії, її наслідків у зоні відчуження у 1986-1987 роках незалежно від кількості робочих днів, а у 1988-1990 роках - не менше 30 календарних днів, у тому числі проведенні евакуації людей і майна з цієї зони, а також тимчасово направлені або відряджені у зазначені строки для виконання робіт у зоні відчуження, включаючи військовослужбовців, працівників державних, громадських, інших підприємств, установ і організацій незалежно від їх відомчої підпорядкованості, а також ті, хто працював не менше 14 календарних днів у 1986 році на діючих пунктах санітарної обробки населення і дезактивації техніки або їх будівництві. Перелік цих пунктів визначається Кабінетом Міністрів України.
Таким чином, особи залучені до складу формувань Цивільної оборони, які стали інвалідами внаслідок захворювання пов'язаних з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи належать до інвалідів війни.
Таким чином, якщо особа була залучена до складу формувань Цивільної оборони та стала інвалідом внаслідок захворювання, пов'язаного з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи, така особа належить до числа інвалідів війни та має право на отримання відповідного посвідчення.
Аналізуючи приписи пункту 9 частини 2 статті 7 Закону №3551-XII суд констатує, що цей Закон не містить вимог, які визначають порядок та форму залучення осіб до складу формувань Цивільної оборони.
Правила видачі посвідчень і нагрудних знаків ветеранів війни врегульовані Положенням про порядок видачі посвідчень і нагрудних знаків ветеранів війни, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 12.05.1994 №302 (далі - Положення №302).
Згідно з п. 2 Положення №302 посвідчення є документом, що підтверджує статус ветеранів війни та інших осіб, на яких поширюється чинність Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», на основі котрого надаються відповідні пільги і компенсації.
Пунктом 3 Положення №302 передбачено, що відповідно до Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» до ветеранів війни належать: учасники бойових дій, інваліди війни, учасники війни. Інвалідам війни (стаття 7 зазначеного Закону) видаються посвідчення з написом «Посвідчення інваліда війни» та нагрудний знак «Ветеран війни - інвалід».
Згідно з абз.2 п.7 Положення №302 «Посвідчення інваліда війни», «Посвідчення учасника війни» і відповідні нагрудні знаки, «Посвідчення члена сім'ї загиблого» видаються органами праці та соціального захисту населення за місцем реєстрації громадянина.
Відповідно до п. 10 Положення №302 «Посвідчення інваліда війни» видається на підставі довідки медико-соціальної експертної комісії про групу та причину інвалідності.
Інвалідам війни, у яких групу інвалідності встановлено без терміну перегляду, видаються безтермінові посвідчення, іншим - на період встановлення групи інвалідності. У разі продовження медико-соціальною експертною комісією терміну чи зміни групи інвалідності в посвідчення (на правій внутрішній стороні) вклеюється новий бланк, до якого вносяться відповідні записи. Записи в бланку завіряються відповідно до пункту 8 цього Положення.
Аналіз наведених норм свідчить про те, що підставою для отримання посвідчення інваліда війни є наявність у особи довідки медико-соціальної експертної комісії про групу та причину інвалідності, а уповноваженою особою щодо видачі останнього є органи праці та соціального захисту населення за місцем реєстрації громадянина.
Тобто, необхідність надання будь-яких інших документів на підтвердження факту участі особи в ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи законодавством не передбачено.
Як встановлено із наявної в матеріалах справи трудової книжки ОСОБА_1 , позивач з 09.03.1978 по 21.01.1999 працював на Чорнобильській атомній електростанції ім. В. І . Леніна, зокрема, на момент аварії працював на посаді заступника начальника лабораторії спектрометрії та КОГ (а.с.34-35).
Судом встановлено, що позивач виконував роботи по ліквідації наслідків аварії, що підтверджується табелями обліку робочого часу Чорнобильської АЕС за травень 1986 (а.с.37), аварійним маршрутним листом №1135, довідками Державного спеціалізованого підприємства «Чорнобильська АЕС» від 02.04.2018 № 30689 та № 5101.
Відповідно до вимог нормативно-правових актів з Цивільної оборони, які були чинними на момент аварії на Чорнобильській катастрофі, зокрема, Положення про Цивільну оборону СРСР, затвердженого постановою ЦК КПРС і Ради міністрів СРСР від 18.03.1976 №201-78, наказів заступника Міністра оборони СРСР - начальника ЦО СРСР від 06.06.1975 №90 (Положення про невоєнізовані формування ЦО і норми оснащення (табелювання) їх матеріально-технічними засобами) та від 29.06.1976 № 92 (настанова про організацію та ведення Цивільної оборони в районі (Сільському на сільськогосподарському об'єкті народного господарства), розпорядження ЦО СРСР від 26.04.1986, начальника ЦО УРСР від 28.04.1986, начальника Цивільної оборони Київської області - голови Київської обласної Ради народних депутатів трудящих за 1986 рік (від 29.04.1986 №01, від 30.04.1986 №02, від 04.05.1986 №16, від 19.05.1986 №52 та інші), цивільна оборона організовувалась за територіально-виробничим принципом в усіх населених пунктах та на всіх об'єктах народного господарства, а до складу її невоєнізованих формувань зараховувались в обов'язковому порядку громадяни СРСР, в тому числі - чоловіки у віці від 16 до 60 років, за винятком інвалідів та осіб, що мали мобілізаційні приписи та жінки від 16 до 55 років за винятком вагітних жінок та жінок, які мають дітей до 8 років.
Дана обставина також підтверджена Інформаційною довідкою Департаменту з питань цивільного захисту та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи Київської обласної державної адміністрації від 29.03.2017 №01.1-14/533-14 ( а.с.102).
Тобто, формування Цивільної оборони, в тому числі і невоєнізовані, створювалися саме з метою виконання робіт по ліквідації наслідків аварії, катастроф і стихійних лих. Отже, громадяни, які виконували роботи по ліквідації Чорнобильської катастрофи (аварії на ЧАЕС та її наслідків) залучалися до виконання цих робіт саме у складі формувань Цивільної оборони.
При цьому, жоден нормативний документ з питань цивільної оборони не містить однозначної вимоги щодо обов'язковості видання розпорядчого документу про залучення конкретної особи до дій у складі формувань цивільної оборони.
Така ж правова позиція викладена в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 13.04.2017 у справі № К/800/11747/17.
Аналіз наведених норм чинного законодавства дає підстави для висновку про те, що факт залучення громадян до складу формувань цивільної оборони не потрібно встановлювати, оскільки відповідно до норм законодавства, що діяло на момент аварії на Чорнобильській АЕС, на всіх без виключення підприємствах, установах та організаціях, до складу цивільної оборони в обов'язковому порядку зараховувалось все працездатне населення.
Суд враховує, що позивач став інвалідом внаслідок захворювань, пов'язаних з роботами по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЄС, що підтверджується наявними у справі доказами.
Так, як вже встановлено судом, позивач є особою, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи категорії 1 та є учасником ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_1 та вкладкою до посвідчення № 050673, які є безстроковими (а.с.43).
Матерілами справи також підтверджено, що з 14.01.1999 позивачу довічно встановлено другу групу інвалідності, що підтверджується витягом із Акта огляду МСЕК до довідки Сер. КиО-І № 0777667 від 14.01.1999 та експертним висновком Київської регіональної міжвідомчої експертної ради по встановленню причинного зв'язку хвороб та інвалідності з роботами по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та їх професійного характеру № 96 від 07.03.1996, з яких вбачається, що захворювання ОСОБА_1 пов'язане з роботами по ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС (а.с.41-42).
Листом Всесоюзного промислового об'єднання по атомній енергетиці «Союзатоменерго» Міністерства енергетики і електрифікації СРСР №672с від 06.12.1982 р. «Про використання нормативних документів з питань захисту персоналу та населення в разі аварії на АС» директору Чорнобильської АЕС, зокрема, роз'яснено, що ліквідація наслідків радіаційних аварій, включаючи МПА (максимальна проектна аварія), може проводитися персоналом або в складі звичайної цехової структури, або структури Цивільної оборони, на розсуд директора атомної станції. Переведення роботи персоналу в структуру Цивільної оборони є обов'язковим при виникненні гіпотетичної аварії на атомній станції або введення періоду «Загальної готовності Цивільної оборони» (том 1, а.с. 19).
Крім того, судом встановлено, що Чорнобильською атомною електростанцією імені В.І . Леніна ВПО «Союзатоменерго» Міністерства енергетики і електрифікації СРСР 19.04.1986 року видано наказ № 2с від 19.04.1985 «Про керівний склад, служби та формування цивільної оборони», відповідно до якого створено пункт управління Цивільної оборони Чорнобильської АЕС (пункт 1 наказу); для організації виконання завдань по забезпеченню заходів цивільної оборони, підготовки спеціального формування, невоєнізованих формувань ЦО і керівництва ними при проведенні рятувальних і невідкладних аварійно-відновлювальних робіт створено служби цивільної оборони ЧАЕС, зокрема, службу електропостачання та світломаскування (пункт 2 наказу).
Підпунктом 7.1 пункту 7 вказаного наказу передбачено створення формувань цивільної оборони Чорнобильської АЕС чисельністю 600 осіб від підрозділів у відповідності з табелем; та включено до його складу аварійно-технічну команду ЖКУ - 45 чоловік (а.с.16-18).
З матеріалів справи вбачається, що Чорнобильською атомною електростанцією імені В .І. Леніна ВПО «Союзатоменерго» Міністерства енергетики і електрифікації СРСР 28.05.1986 року видано наказ «Про створення відділу мобілізаційної підготовки та цивільної оборони» №4с від 28.05.1985, згідно з яким з 01.06.1985 року створено відділ мобілізаційної підготовки та цивільної оборони у відповідності із штатним розписом, затвердженим 23.05.1985р., в документах відкритого характеру відділ мобілізаційної підготовки та цивільної оборони іменувати умовно «другий відділ», на начальника відділу мобілізаційної підготовки та цивільної оборони покладено виконання функціональних обов'язків начальника штаба цивільної оборони Чорнобильської АЕС, наказано вважати начальника штабу ЦО і другого відділу заступником начальника цивільної оборони ЧАЕС, що має право від імені начальника ЦО віддавати з питань ЦО і мобілізаційної роботи усні і письмові розпорядження, обов'язкові для виконання усіма працівниками ЧАЕС, включаючи керівний склад.
Факт участі позивача у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС підтверджується аварійним маршрутним листом № 1135, яким встановлено зайнятість позивача у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС саме як заступника начальника ЛС иКГО ОЯБиКН Чорнобильської АЕС , копіями табелю обліку робочого часу за травень 1986 року та табелю на оплату робочого часу по пункту №1 постанови уряду за травень 1986 року (а.с.37).
В силу положень статті 17 Закону України від 23.02.2006 №3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» у контексті розгляду даної справи суд також враховує висловлену Європейським судом з прав людини у рішеннях від 14.01.2011 року у справі «Щокін проти України» та від 07.07.2011 року у справі «Серков проти України» позицію в частині необхідності застосування національного законодавства у разі допущення можливості його неоднозначного тлумачення у найсприятливіший для заявника спосіб.
Суд наголошує, що відповідно до довідки № 1573, підписаної заступником головного інженера по безпеці ЧАЕС, за період участі позивача по ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС та ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС з 26 квітня 1986 року по 30 квітня 1986 ОСОБА_1 отримав дозу опромінення 10,3 рад.
Досліджені судом документи безперечно підтверджують факт участі позивача в ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи саме у складі формувань Цивільної оборони Чорнобильської АЕС та отримання ним інвалідності другої групи внаслідок захворювання, пов'язаного з ліквідацією наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.
Щодо посилання відповідача на правову позицію Верховного Суду, яка викладена у постанові від 07.06.2018 у справі № 377/797/17, суд зазначає, що не може погодитися із такими висновками, виходячи з такого.
Відповідно до частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України, яка визначає законодавство про адміністративне судочинство, порядок здійснення адміністративного судочинства встановлюється Конституцією України, цим Кодексом та міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Згідно з частиною другою статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору.
Норми Конституції України як центрального джерела конституційного права зумовлюють систему принципів адміністративного процесуального права і як загальноправового регулятора, і як способу здійснення судової влади за допомогою адміністративного судочинства.
Кодекс адміністративного судочинства України за своєю сутністю є кодифікованим законом, де систематизовано норми адміністративного процесуального права.
Фундаментальним міжнародним договором у частині здійснення адміністративного судочинства є Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (зокрема, стаття 6 щодо права на справедливий суд).
Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Відповідно до статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Отже, згідно зі статтями 8, 9 Конституції України у разі виникнення колізії між нормами Конституції України чи Кодексу адміністративного судочинства України з положеннями ратифікованого міжнародного договору, то застосовуються останні як норми прямої дії.
Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» №475/97-ВР від 17 липня 1997 року ратифіковано Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Перший протокол та протоколи № 2, 4, 7, 11 до Конвенції.
Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з справ людини як джерело права.
Слід зазначити, що «трискладовий тест» для визначення виправданості втручання за статтею 8 Конвенції є засобом для перевірки наявності необхідних умов для обмеження прав, гарантованих Конвенцією і передбачає наявність всіх елементів, що вказує на те, що будь-яке обмеження права має пройти перевірку на відповідність сукупності трьох умов: 1) втручання здійснене «згідно із законом»; 2) воно відповідає законній (легітимній) меті; 3) воно «необхідне в демократичному суспільстві».
Отже, обмеження, що не відповідає таким умовам, порушує право особи.
Так, у рішенні у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine) від 2.12.2010 р., заява № 30856/03, ЄСПЛ зазначив: 42. Втручання держави є порушенням ст. 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи кілька, що перелічені у п. 2 ст. 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві».
Така концепція міститься і в інших рішеннях ЄСПЛ, наприклад у рішеннях у справах «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine) від 18.12.2008 р., заява № 39948/06, п. 47; «Вєренцов проти України» (Vyerentsov v. Ukraine) від 11.04.2013 р., заява № 20372/11, п. 51; «Сергій Волосюк проти України» (Sergey Volosyuk v. Ukraine) від 12.03.2009 р., заява №1291/03, п. 81, та інших рішеннях ЄСПЛ). Тобто її можна вважати усталеною практикою ЄСПЛ.
Одним із основних принципів, на необхідності дотримання якого наголошує Європейський суд з прав людини, є принцип верховенства права, до фундаментальних аспектів якого відноситься принцип юридичної визначеності
Рішенням Європейського суду з прав людини від 14 жовтня 2010 року у справі «Щокін проти України» визначено концепцію якості закону, зокрема з вимогою, щоб він був доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні. Відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості й точності порушує вимогу «якості закону». В разі коли національне законодавство припустило неоднозначне або множинне тлумачення прав та обов'язків осіб, національні органи зобов'язані застосувати найбільш сприятливий для осіб підхід.
Тобто вирішення колізій у законодавстві завжди тлумачиться на користь особи.
Європейський суд у справі Clawson Ltd. v. Papierwerke AG, (1975) AC 591 at 638 вказав, що сприйняття верховенства права як конституційного принципу вимагає того, аби будь-який громадянин, перед тим, як вдатися до певних дій, мав змогу знати заздалегідь, які правові наслідки настануть.
Сутність принципу правової визначеності Європейський суд визначив як забезпечення передбачуваності ситуації та правовідносин у сферах, що регулюються, цей принцип не дозволяє державі посилатись на відсутність певного правового акта, який визначає механізм реалізації прав і свобод громадян, закріплених у конституційних та інших актах.
Як зазначив Європейський суд у справі van Duyn v. Home Office, принцип правової визначеності означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатись на зобов'язання, взяті державою, навіть якщо такі зобов'язання містяться в законодавчому акті, якій загалом не має автоматичної прямої дії.
Така дія названого принципу пов'язана із іншим принципом - відповідальності держави, який полягає в тому, що держава не може посилатись на власне порушення зобов'язань для запобігання відповідальності.
На державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок («Лелас проти Хорватії», заява № 55555/08, пункт 74, від 20 травня 2010 року, і «Тошкуце та інші проти Румунії», заява № 36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах («Онер'їлдіз проти Туреччини», пункт 128, та «Беєлер проти Італії», пункт 119).
Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків («Лелас проти Хорватії», пункт 74).
Застосовуючи прецедентну практику у розглядуваній справі та дотримуючись правил для визначення виправданості втручання держави за статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод як засобу для перевірки наявності необхідних умов для обмеження прав, гарантованих Конвенцією, суд у розглядуваній справі констатує, що відмова відповідача у встановленні статусу інваліда війни не відповідає положенням Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22.10.1993 №3551-XII, відповідно до пункту 9 частини 2 статті 7 якого до осіб з інвалідністю внаслідок війни належать також особи з інвалідністю з числа осіб, залучених до складу формувань Цивільної оборони, які стали особами з інвалідністю внаслідок захворювань, пов'язаних з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи.
На думку суду положення пункту 9 частини 2 статті 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» не підлягають звуженому тлумаченню, адже єдиною передумовою участі особи у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС Закон в даному випадку визначає сам факт залучення особи до складу формувань Цивільної оборони.
При цьому слід зазначити, що Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» не встановлює, в складі яких саме формувань Цивільної оборони участь особи у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС може бути передумовою для подальшого встановлення статусу інваліда війни. Не визначає Закон ані форм такої участі, ані порядку її оформлення.
За таких умов, на думку суду, участь особи у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС у будь-яких формуваннях Цивільної оборони є передумовою для встановлення статусу інваліда війни.
У свою чергу, створення документів, на наявності яких наполягає відповідач, не залежить від волі позивача, адже позивач не є видавцем таких документів, у зв'язку з чим на нього не може бути покладений обов'язок доводити те, що від нього не залежить. Натомість саме відповідач, наполягаючи на тому, що документи, які підтверджують залучення позивача особисто до формувань цивільної оборони у вигляді наказу чи розпорядження, повинен був надати суду такі документи або доводити відсутність прізища позивача у таких документах, попри це відповідач перекладає на позивача обов'язок щодо доказування, який лежить на самому відповідачеві.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Шостого апеляційного адміністративного суду від 03.04.2019 у справі № 810/4287/18. Крім того, у вказаній постанові апеляційний адміністративний суд підтримав правову позицію суду першої інстанції, який відступив від правової позиції Верховного Суду.
Таким чином, матеріалами справи підтверджено, що позивач брав участь у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи у складі формувань Цивільної оборони та отримав інвалідність внаслідок захворювання, пов'язаного з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи, а отже має право на встановлення статусу інваліда війни із видачею посвідчення інваліда війни.
При цьому, посилання відповідача на відсутність відомостей про наказ чи розпорядження штабу Цивільної оборони як на підставу для відмови в наданні позивачу статусу інваліда війни не ґрунтуються на вимогах закону.
Суд також зазначає, що листи Міністерства соціальної політики України та Департаменту з питань цивільного захисту та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, які відповідач використав для обґрунтування відмови у визнанні за позивачем статусу інваліда війни, не є нормативно-правовими актами, а носять інформаційно-роз'яснювальний характер і не утворюють підстави для встановлення чи відмови у наданні правового статусу інваліда війни.
За наведених обставин, суд приходить до висновку, що відмова відповідача у встановленні позивачу статусу інваліда війни і видачі відповідного посвідчення є необґрунтованою та такою, що порушує право позивача на одержання вказаного статусу та пов'язаного з ним соціального захисту.
Згідно із частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною другою статті 77 цього Кодексу передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову, який відповідачем в даному випадку не виконаний.
Доказів, які б спростовували доводи позивача відповідачем як суб'єктом владних повноважень суду не надано.
За таких обставин, суд дійшов висновку, що вимоги позивача в частині визнання протиправною відмови Управління соціального захисту населення Славутицької міської ради Київської області у наданні статусу та видачі відповідного посвідчення інваліда війни ОСОБА_1 є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
Щодо позовних вимог в частині зобов'язання відповідача встановити позивачу статус інваліда війни та видати відповідне посвідчення, суд зазначає наступне.
Згідно приписів пункту 7 Положення про порядок видачі посвідчень і нагрудних знаків ветеранів війни, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.05.1994 №302, «Посвідчення інваліда війни», «Посвідчення учасника війни» і відповідні нагрудні знаки, «Посвідчення члена сім'ї загиблого» видаються органами праці та соціального захисту населення за місцем реєстрації громадянина.
Згідно з пунктом 4 частини 2 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
Відповідно до частини четвертої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
Згідно абзацу 2 частини четвертої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Згідно з Рекомендацією № R (80) 2 комітету Міністрів Ради Європи державам-членам стосовно реалізації адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятою Комітетом Міністрів Ради Європи 11 травня 1980 року на 316-й нараді заступників міністрів, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Отже, дискреційним повноваженням є повноваження, яке надає певний ступінь свободи адміністративному органу при прийняті рішення, тобто, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) обрати один з кількох варіантів рішення.
Суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.
При цьому, у випадку, коли закон встановлює повноваження суб'єкта публічної влади в імперативній формі, тобто його діяльність чітко визначена законом, то суд зобов'язує відповідача прийняти конкретне рішення чи вчинити певну дію. У випадку, коли ж суб'єкт наділений дискреційними повноваженнями, то суд може лише вказати на виявлені порушення, допущені при прийнятті оскаржуваного рішення (дій), та зазначити норму закону, яку відповідач повинен застосувати при вчиненні дії (прийнятті рішення), з урахуванням встановлених судом обставин.
Суд зазначає, що дискреційні функції відповідача як суб'єкта владних повноважень щодо надання особі статусу інваліда війни на етапі, коли особа, яка звернулась, є інвалідом внаслідок захворювання, пов'язаного з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи та має докази залучення до складу формувань цивільної оборони, досить жорстко обмежені в законодавчому порядку, а тому зазначені відповідачем підстави відмови, зокрема, пов'язані із відсутністю розпорядчого документу по лінії Цивільної оборони про залучення підприємств, установ (наказ чи розпорядження) до вказаного формування та розпорядчого документу по підприємству, установі про залучення особи до складу зазначеного формування, обов'язок з прийняття яких не передбачено жодною законодавчою нормою - не належить до передбачених законом підстав відмови в наданні позивачу статусу інваліда війни.
Суд зазначає, що позивачем надано як відповідачу, так і суду докази наявності підстав для встановлення йому статусу інваліда війни та видачі відповідного посвідчення, передбачених пунктом 9 частини 2 статті 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», а тому суд приходить до висновку про обґрунтованість позовних вимог щодо зобов'язання відповідача встановити позивачу статус інваліда війни та видати відповідне посвідчення.
При цьому, суд зазначає,що у період розгляду справи судом, постановою Кабінету Міністрів України від 22 серпня 2018 р. № 632, яка набрала чинності 31.08.2018, було внесено зміни до постанов Кабінету Міністрів України від 12 травня 1994 р. № 302 «Про порядок видачі посвідчень і нагрудних знаків ветеранів війни» та від 2 січня 1995 р. № 1 «Про доповнення постанови Кабінету Міністрів України від 12 травня 1994 р. № 302».
Відповідно до Положення про порядок видачі посвідчень і нагрудних знаків ветеранів війни, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.05.1994 №302 (у редакції від 31.08.2018), у тексті Положення слова «орган праці та соціального захисту населення», «структурний підрозділ місцевої держадміністрації з питань соціального захисту населення» в усіх відмінках і формах числа замінено словами «орган соціального захисту населення» у відповідному відмінку і числі; слова «інвалід війни» в усіх відмінках і формах числа замінено словами «особа з інвалідністю внаслідок війни» у відповідному відмінку і числі; слова і цифри «Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років та війни 1945 року з імперіалістичною Японією» замінено словами «Другої світової війни» згідно з Постановою КМ № 632 від 22.08.2018.
Так, згідно приписів абзацу 2 пункту 7 Положення №302 (у редакції від 31.08.2018) «Посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни», «Посвідчення учасника війни» і відповідні нагрудні знаки, «Посвідчення члена сім'ї загиблого» видаються структурними підрозділами з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Києві держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у місті (у разі їх утворення) рад (далі - органи соціального захисту населення) за місцем реєстрації громадянина.
З урахуванням тієї обставини, що оскаржувані дії відповідача не ґрунтуються на дискреційних повноваженнях, суд вважає за необхідне зобов'язати відповідача надати позивачу статус інваліда війни та видати позивачу посвідчення інваліда війни.
При цьому, суд враховує, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Відповідно до статей 9, 77 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідач як суб'єкт владних повноважень належних і достатніх доказів, які б спростували доводи позивача, не надав.
Враховуючи викладене, адміністративний позов підлягає задоволенню у повному обсязі.
Частиною першою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Позивач є звільненим від сплати судового збору. Доказів понесення інших судових витрат позивач суду не надав. Таким чином, судові витрати присудженню на користь позивача не підлягають.
Керуючись статтями 9, 14, 73, 74, 75, 76, 77, 78, 90, 143, 242- 246, 250, 255, 295 КАС, суд
1. Адміністративний позов задовольнити повністю.
2. Визнати протиправною відмову Управління соціального захисту населення Славутицької міської ради Київської області (код ЄДРПОУ 22208706; місцезнаходження: 07101, Київська область, м. Славутич, Центральна площа,7), викладену у листі № 20/01-15 від 26.04.2018 у наданні статусу інваліда війни ОСОБА_1 та видачі відповідного посвідчення.
3. Зобов'язати Управління соціального захисту населення Славутицької міської ради Київської області (код ЄДРПОУ 22208706; місцезнаходження: 07101, Київська область, м. Славутич, Центральна площа,7) встановити ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_4 ; місце проживання: АДРЕСА_2 ) статус особи з інвалідністю внаслідок війни та видати йому посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення .
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через Київський окружний адміністративний суд.
Суддя Панова Г. В.