ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
29.10.2019Справа № 910/4986/19
Господарський суд міста Києва у складі головуючого судді - Приходько І.В.,
розглянувши у спрощеному позовному провадженні справу
за позовом Комунального підприємства "Володимир-Волинськтеплоенерго" Володимир-Волинської міської ради
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Українські новітні технології"
про стягнення 167 433,05 грн.,
без виклику учасників справи.
Комунальне підприємство "Володимир-Волинськтеплоенерго" Володимир-Волинської міської ради звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Українські новітні технології" про стягнення 167 433,05 грн., з яких: 120 967,37 грн. - сума основного боргу, 6 875,88 грн. - 3% річних, 39 589,80 грн. інфляційних втрат.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на порушення відповідачем прийнятих на себе зобов'язань в частині повної та своєчасної сплати орендних платежів за договором оренди нерухомого індивідуально визначеного майна № 371/2014 від 01.10.2014.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 02.05.2019 вказану позовну заяву залишено без руху та встановлено позивачу строк для усунення її недоліків у десять днів з дня вручення цієї ухвали.
Згідно з пунктом 1 частини 5 статті 12 Господарського процесуального кодексу України, справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб є малозначними справами.
Частиною 1 статті 247 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що малозначні справи розглядаються у порядку спрощеного позовного провадження.
Відповідно до частини 1 статті 250 Господарського процесуального кодексу України, питання про розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження суд вирішує в ухвалі про відкриття провадження у справі.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 10.06.2019 (після усунення позивачем недоліків позовної заяви) відкрито провадження у справі, ухвалено здійснювати розгляд справи в порядку (за правилами) спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. Крім того, ухвалою було встановлено строк відповідачу, який становить 15 днів з дня вручення вказаної ухвали, для подачі до суду обґрунтованого письмового відзиву на позовну заяву, а також усіх письмових та електронних доказів, що підтверджують заперечення проти позову (в тому числі доказів повної або часткової оплати спірної заборгованості, у разі їх наявності, а також контррозрахунку позовних вимог).
Ухвала Господарського суду міста Києва від 10.06.2019 була надіслана рекомендованим листом з повідомленнями про вручення поштового відправлення за № 0103049508887 на адресу місцезнаходження відповідача, яка зазначена в позовній заяві та відповідає відомостям, внесеним до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, а саме: 01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, буд. 5/1, літ. А.
Разом з цим, 16.07.2019 конверт з відправленням за № 0103049508887 повернувся до суду без вручення з відміткою: «не вручене під час доставки, повернення за терміном зберігання».
За приписами п. 5 ч. 6 ст. 242 Господарського процесуального кодексу України, днем вручення судового рішення є, зокрема, день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.
Відтак, день проставлення у поштовому повідомленні відповідної відмітки вважається днем вручення відповідачу ухвали суду про призначення справи до судового розгляду по суті в силу положень п. 5 ч. 6 ст. 242 Господарського процесуального кодексу України.
Крім того, судом також враховано, що за приписами частини 1 статті 9 Господарського процесуального кодексу України ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Будь-яка особа, яка не є учасником справи, має право на доступ до судових рішень у порядку, встановленому законом. Відповідно до частини 2 статті 2 Закону України "Про доступ до судових рішень" усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання.
Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 3 Закону України "Про доступ до судових рішень", для доступу до судових рішень загальної юрисдикції Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень. Єдиний державний реєстр судових рішень - автоматизована система збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень.
Судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України (ч. 1 ст. 4 Закону України "Про доступ до судових рішень").
Враховуючи наведене, господарський суд зазначає, що відповідач не був позбавлений права та можливості ознайомитись з ухвалами суду у Єдиному державному реєстрі судових рішень (www.reyestr.court.gov.ua).
Відповідно до ч. 4 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Суд зазначає, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 р. у справі "Смірнова проти України).
Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України №1-5/45 від 25 січня 2006, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.
Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.
Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.
Згідно із ч. 1 ст. 202 Господарського процесуального кодексу України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Разом з цим, згідно з ч. 2 ст.178 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.
Приймаючи до уваги, що відповідач у визначений судом строк не подав відзив на позов, не заявив жодних заяв, клопотань та заперечень, а відтак не скористався наданими йому процесуальними правами, за висновками суду, у матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, внаслідок чого може бути розглянута за наявними у ній документами.
У зв'язку з перебуванням судді Приходько І.В. у відпустці та на лікарняному, завершальний розгляд справи здійснювався 29.10.2019.
Дослідивши наявні в матеріалах справи докази, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні дані, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд,-
01.10.2014 між Підприємством теплових мереж "Володимир-Волинськтеплокомуненерго" (надалі перейменоване на Комунальне підприємство "Володимир-Волинськтеплоенерго" Володимир-Волинської міської ради (орендодавець, позивач) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Українські новітні технології" (орендар, відповідач) укладено договір оренди нерухомого індивідуально визначеного майна № 371/2014 (далі - договір), умовами якого передбачено, що орендодавець передає, а орендар приймає у строкове платне користування об'єкт оренди з метою його використання для розміщення телекомунікаційного та іншого обладнання.
Об'єкт оренди складається з частини металевої труби та майданчика, загальною площею 10 кв.м. Об'єкт оренди знаходиться за адресою: Волинська обл., м. Володимир-Волинський, вул. Ковельська, 106 (п. 1.1., 1.2. договору).
Відповідно до п. 5.2. договору розмір орендної плати за місяць складає 2 500 грн. До суми орендної плати входить відшкодування за спожиту електричну енергію.
Пунктом 5.3. договору визначено, що сума орендної плати за поточний період сплачується орендарем до 20 числа поточного місяця. Нарахування орендної плати починається з моменту підписання сторонами акту прийому-передачі нерухомого майна.
З матеріалів справи вбачається, що на виконання умов договору 01.10.2014 сторонами складено та підписано акт прийому-передачі індивідуально визначеного майна згідно договору оренди № 371/2014 від 01.10.2014, відповідно до якого орендодавець передав, а орендар прийняв в строкове платне користування об'єкт оренди, що складається з частини металевої труби та майданчика, загальною площею 10 кв.м. Об'єкт оренди знаходиться за адресою: Волинська обл., м. Володимир-Волинський, вул. Ковельська, 106.
Спір у справі виник у зв'язку з тим, що всупереч умовам договору відповідач лише частково виконав зобов'язання щодо сплати грошових коштів за фактичне користування орендованим приміщенням, що призвело до виникнення заборгованості за період січень 2015 - вересень 2017, залишок якої складає 120 967,37 грн., та на яку позивачем також нараховано 3% та інфляційні втрати.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, зважаючи на те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню, враховуючи наступне.
Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Згідно з ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч. 1 ст. 627 Цивільного кодексу України).
Згідно зі ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Укладений між сторонами договір за своєю правовою природою є договором оренди.
Частина 1 статті 759 ЦК України передбачає, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.
Аналогічні норми містяться в положеннях ст. 283 Господарського кодексу України.
Відповідно до статті 629 Цивільного кодексу України, договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Як вбачається з матеріалів справи, відповідно до акту приймання-передачі індивідуально визначеного майна згідно договору оренди № 371/2014 від 01.10.2014, орендодавець передав, а орендар прийняв в строкове платне користування об'єкт оренди, що складається з частини металевої труби та майданчика, загальною площею 10 кв.м. Об'єкт оренди знаходиться за адресою: Волинська обл., м. Володимир-Волинський, вул. Ковельська, 106.
Відповідно до п. 7.1. договору даний договір набуває чинності з моменту його підписання обома сторонами та діє до 30.09.2015 включно.
У випадку, якщо жодна із сторін за один календарний місяць до закінчення строку дії даного договору не виявить намір про його припинення, договір вважається продовженим на той самий строк, але не більше ніж 3 роки з моменту підписання (п. 7.2. договору).
Пропозиції щодо припинення дії договору матеріали справи не містять. Так само у матеріалах справи відсутній акт повернення спірних приміщень, який мав бути складений та підписаний сторонами на виконання п 2.3. договору. У зв'язку з наведеним суд приймає в якості обґрунтованих доводи позивача про те, що, зважаючи на умови п. 7.2. договору, договір оренди продовжував свою дію до граничного терміну - 30.09.2017 (кінцева дата обчислення заборгованості позивачем), та відповідач фактично користувався спірними приміщеннями протягом 3-х років.
Стаття 764 Цивільного кодексу України передбачає, що Якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором.
Частина 5 ст. 762 Цивільного кодексу України визначає, що плата за користування майном вноситься щомісячно, якщо інше не встановлено договором.
Пунктом 5.3. договору визначено, що сума орендної плати за поточний період сплачується орендарем до 20 числа поточного місяця. Нарахування орендної плати починається з моменту підписання сторонами акту прийому-передачі нерухомого майна.
Судом встановлено, що зважаючи на умови пунктів 5.2., 5.3. договору в частині обов'язку орендаря сплачувати за кожен місяць фактичного користування орендним приміщенням фіксовану оренду плату в розмірі 2500 грн., з огляду на фактичне користування відповідачем спірним приміщенням з 01.10.2014 до 30.09.2017, а також враховуючи відсутність будь-яких відкладальних обставин для безумовного виконання щомісячного обов'язку зі сплати орендних платежів орендарем, заборгованість відповідача за договором станом на 30.09.2017 склала 120 967,37 грн.
Також, матеріалами справи підтверджується, що сторонами було складено, підписано та скріплено печатками обох підприємств акт звіряння взаєморозрахунків за 2014 рік, в якому зазначена початкова сума заборгованості відповідача, відображені часткові погашення боргу відповідачем, а також зафіксовано остаточну суму боргу відповідача перед позивачем за спірним договором на кінець 2014 року у розмірі 53 467,37 грн.
Суд зауважує, що відповідно до вимог чинного законодавства акт звірки розрахунків у сфері бухгалтерського обліку та фінансової звітності не є зведеним обліковим документом, а є лише технічним (фіксуючим) документом, за яким бухгалтерії підприємств звіряють бухгалтерський облік операцій. Акт відображає стан заборгованості та в окремих випадках - рух коштів у бухгалтерському обліку підприємств та має інформаційний характер, тобто має статус документа, який підтверджує тотожність ведення бухгалтерського обліку спірних господарських операцій обома сторонами спірних правовідносин. Сам по собі акт звірки розрахунків не є належним доказом факту здійснення будь-яких господарських операцій: поставки, надання послуг тощо, оскільки не є первинним бухгалтерським обліковим документом.
Разом з цим, акт звірки може вважатися доказом у справі в підтвердження певних обставин, зокрема в підтвердження наявності заборгованості суб'єкта господарювання, її розміру, визнання боржником такої заборгованості тощо. Однак, за умови, що інформація, відображена в акті підтверджена первинними документами та акт містить підписи уповноважених на його підписання сторонами осіб. Як правило, акти звірок розрахунків (чи заборгованості) складаються та підписуються бухгалтерами контрагентів і підтверджують остаточні розрахунки сторін на певну дату. Відсутність в акті звірки підписів перших керівників сторін або інших уповноважених осіб, які мають право представляти інтереси сторін, у тому числі здійснювати дії, направлені на визнання заборгованості підприємства перед іншими суб'єктами господарювання, означає відсутність в акті звірки юридичної сили документа, яким суб'єкт господарської діяльності визнає суму заборгованості. Слід також зазначити, що чинне законодавство не містить вимоги про те, що у акті звірки розрахунків повинно зазначатись формулювання про визнання боргу відповідачем. Підписання акту звірки, у якому зазначено розмір заборгованості, уповноваженою особою боржника, та підтвердження наявності такого боргу первинними документами свідчить про визнання боржником такого боргу.
Відповідно до частини 7 статті 8 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" в редакції, чинній станом на дату підписання актів звірки, головний бухгалтер або особа, на яку покладено ведення бухгалтерського обліку підприємства (далі - бухгалтер), зокрема забезпечує дотримання на підприємстві встановлених єдиних методологічних засад бухгалтерського обліку, складання і подання у встановлені строки фінансової звітності; організує контроль за відображенням на рахунках бухгалтерського обліку всіх господарських операцій; забезпечує перевірку стану бухгалтерського обліку у філіях, представництвах, відділеннях та інших відокремлених підрозділах підприємства.
Відповідальність за організацію бухгалтерського обліку та забезпечення фіксування фактів здійснення всіх господарських операцій у первинних документах, збереження оброблених документів, регістрів і звітності протягом встановленого терміну, але не менше трьох років, несе власник (власники) або уповноважений орган (посадова особа), який здійснює керівництво підприємством відповідно до законодавства та установчих документів (ч. 3 ст. 8 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні").
Отже, відповідно до вимог чинного законодавства бухгалтер або інші уповноважені особи, які підписали складені між сторонами акти звірки, мають такі повноваження в межах здійснення ними бухгалтерського обліку та посадових обов'язків.
Акти звіряння взаєморозрахунків є зведеними обліковими документами, які відображають загальну суму заборгованості на певну дату та фіксують стан розрахунків між сторонами.
Суд звертає увагу на те, що під час розгляду даної справи відповідачем не вчинено жодної дії і не надано жодного доказу з метою спростування факту існування у нього заборгованості перед позивачем на заявлену до стягнення суму.
У зв'язку з викладеним, суд приходить до висновку про те, що наданий до матеріалів справи акт звірки взаємних розрахунків підтверджує факт (стан) здійснення відповідних взаєморозрахунків між сторонами на відповідну дату.
В свою чергу, як було встановлено судом, сума загальної заборгованості відповідача, так само як і сума часткового погашення заборгованості підтверджується первинними документами (зокрема, виписками з банківського особового рахунку позивача, в яких відображені часткові сплати заборгованості відповідачем), а відтак заявлена до стягнення сума основного боргу у розмірі 120 967,37 грн. є обґрунтованою, доведеною та не спростованою відповідачем.
Стосовно позовних вимог щодо стягнення 6 875,88 грн. - 3% річних та 39 589,80 грн. інфляційних втрат, суд враховує наступне.
Як унормовано приписами статті 625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання; боржник , який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Статтею 625 Цивільного кодексу України визначено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.
Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Отже, передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
При цьому слід зауважити, що у випадках порушення грошового зобов'язання суд не має правових підстав приймати доводи боржника з посиланням на неможливість виконання грошового зобов'язання через відсутність необхідних коштів (стаття 607 ЦК України) або на відсутність вини (статті 614, 617 ЦК України чи стаття 218 ГК України).
За своїми ознаками, індекс інфляції є збільшенням суми основного боргу у зв'язку з девальвацією грошової одиниці України, а 3% річних є платою за користування чужими коштами в цей період прострочення виконання відповідачем його договірного зобов'язання, і за своєю правовою природою вони є самостійними від неустойки способами захисту, цивільних прав і забезпечення виконання цивільних зобов'язань, а не штрафною санкцією.
Сплата трьох процентів річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом), так само як й інфляційні нарахування, не мають характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові. (аналогічна правова позиція викладена у постанові Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 №14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань").
Зважаючи на обов'язок суду з'ясовувати обставини, пов'язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, суд здійснив перевірку наданого позивачем розрахунку інфляційних втрат та 3% річних в межах заявленого періоду та дійшов висновку про те, що він є арифметично вірним, обґрунтованим та здійсненим у відповідності до приписів чинного законодавства, а тому позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню.
Приписами ст. ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно із ст. ст. 78, 79 Господарського процесуального кодексу України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Враховуючи, що відповідач не скористався правом на подання відзиву у визначений судом строк, не надав суду жодних належних та допустимих доказів, які б спростовували заявлені позовні вимоги та свідчили про відсутність у нього обов'язку сплатити заявлену до стягнення заборгованість, господарський суд приходить до висновку, що позовні вимоги нормативно та документально доведені, а тому підлягають задоволенню.
За таких обставин, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог, з покладенням судового збору на відповідача в порядку ст. 129 Господарського процесуального кодексу України.
Керуючись статтями 73-74, 76-79, 86, 129, 231, 233, 237-238, 240-242 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -
1. Позовні вимоги задовольнити повністю.
2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Українські новітні технології" (01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, буд. 5/1, літ. А., код ЄДРПОУ 30753866) на користь Комунального підприємства "Володимир-Волинськтеплоенерго" Володимир-Волинської міської ради (44700, Волинська обл. м. Володимир-Волинський, вул. Сагайдачного, буд. 19, код ЄДРПОУ 05384488) 120 967,37 грн. - основного боргу, 6 875,88 грн. - 3% річних, 39 589,80 грн. - інфляційних втрат та витрати по сплаті судового збору в сумі 1 921 грн.
3. Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення господарського суду може бути оскаржене в порядку та строки, передбачені ст.ст. 254, 256-259 ГПК України з урахуванням підпункту 17.5 пункту 17 Розділу XI "Перехідні положення" ГПК України.
Повний текст рішення складено та підписано 29.10.2019.
Суддя І.В. Приходько