м. Вінниця
24 жовтня 2019 р. Справа № 120/1504/19-а
Вінницький окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді: Маслоід Олени Степанівни,
за участю:
секретаря судового засідання: Ніконової Тетяни Василівни
позивача: ОСОБА_1
представника позивача: ОСОБА_2
представника відповідача: ОСОБА_3
представника відповідача: Чугаєнко Катерини Євгеніївни
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу:
за позовом: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 )
до: Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області (вул. Героїв України, б. 11, м. Бершадь, Бершадський р-н., Вінницька обл., 24400)
про: визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення коштів
До Вінницького окружного адміністративного суду звернулась ОСОБА_1 (далі - позивач) з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області (далі - відповідач) про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу.
Позов обґрунтовано тим, що позивач під примусом та залякуванням написала заяву на звільнення за згодою сторін від 27.03.2019 року. З 01.04.2019 року спірним наказом позивача звільнили. Вона зазначає, що взагалі не мала наміру звільнятись. На наступний день написала заяву керівникові відповідача щодо анулювання заяви на звільнення та спірного наказу про звільнення, на що отримала відповідь про відсутність підстав для анулювання. У зв'язку із отриманим стресом стан здоров'я позивача погіршився і вона була вимушена з 01.04.2019 року піти на лікарняний. Позивач посилається на практику Верховного суду України стосовно дійсного волевиявлення особи на звільнення. За таких обставин, звернулась до захистом своїх прав до суду.
Ухвалою суду від 13.05.2019 року позовну заяву залишено без руху на позивачеві наданий строк для усунення її недоліків.
23.05.2019 року позивачем до суду надані документи, на усунення недоліків позовної заяви.
Ухвалою від 29.05.2019 року дану позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження, а також визначено, що вона буде розглядатись в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін. Судове засідання призначено на 18.06.2019 року.
18.06.2019 року до суду відповідачем надано клопотання про залишення позовної заяви без розгляду та відзив на позовну заяву, у якому відповідачем зазначено, що позивач у період з 18 по 31 березня знаходилась у щорічній відпустці. 27.03.2019 року позивачем начальнику відділу (безпосередньому керівництву) було подано заяву про звільнення за згодою сторін з 01.04.2019 року, яку було направлено до головного управління. 27.03.2019 року спірним наказом позивача було звільнено та ознайомлено з наказом. 01.04.2019 року позивач на робоче місце не з'явилась. До головного управління надійшов лист від позивача від 28.032019 року з проханням анулювати заяву на звільнення, спірний наказ та допустити до роботи. За результатом розгляду вказаної заяви, було надано відповідь від 09.04.2019 року про відсутність підстав для анулювання. Відповідач посилається на вимоги ст. 83, 86 Закону України «Про державну службу» та зазначає, що не мав заперечень щодо звільнення позивача, оскільки це не перешкоджало належному виконанню обов'язків державним органом.
У судове засідання 18.06.2019 року позивач не з'явилась, про дату, час та місце судового розгляду справи повідомлена належним чином, про причини неявки суд не повідомила. Судове засідання відкладено на 02.07.2019 року.
У судове засідання 02.07.2019 року позивач не з'явилась, про дату, час та місце судового розгляду справи повідомлена належним чином, про причини неявки суд не повідомила. Ухвалою суду від 02.07.2019 року у задоволенні клопотання про залишення позовної заяви без розгляду відмовлено, судове засідання відкладено на 18.07.2019 року.
У судовому засіданні 18.07.2019 року сторони надавали пояснення по суті спору, представником відповідача заявлено клопотання про зупинення провадження по справі у зв'язку із оскарженням ухвали суду від 02.07.2019 року. Ухвалою суду від 18.07.2019 року провадження у справі зупинено до набрання чинності судовим рішенням.
13.09.2019 року через канцелярію суду від відповідача надійшло клопотання про поновлення провадження по справі.
07.10.2019 року через канцелярію суду від позивача надійшло клопотання про поновлення провадження по справі.
У період з 26.09.2019 року по 08.10.2019 року суддя перебувала у щорічній відпустці згідно наказу Вінницького окружного адміністративного суду № 160-в/к від 16.09.2019 року.
Ухвалою суду від 10.10.2019 року провадження по справі поновлено, судове засідання призначено на 22.10.2019 року.
У судовому засіданні 22.10.2019 року виникла необхідність надання додаткових доказів щодо зясування питання про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, судове засіданні відкладено на 24.10.2019 року.
24.10.2019 року через канцелярію суду відповідач надав розрахунок середньої заробітної плати та пояснення стосовно питання про стягнення серенього заробітку, згідно яких відповідач зазначив, що вимогами КАС України передбачено надання відповідних доказів сторонами на підтвердження викладених обставин, позивачем не вжито заходів щодо підтвердженя суми стягненнч середнього заробітку за час вимущеного прогулу. У судовому засіданні представник позивача у порядку ст. 224 КАС України надала додаткові пояснення, у яких зазначила про обставини, викладені у позові, а також додатково повідомила, що позивача звільнили в електронному порядку, який не передбачений чинним законодавством; за її скаргою від 28.03.2019 року не було проведено службового розслідування; така підстава для звільнення - угода сторін, виникає взагалі для строкового договору та посилається на практику Верховного суду.
Дослідивши усі обставини справи та надавши їм юридичну оцінку, суд встановив наступне.
Позивач працювала на посаді провідного спеціаліста відділу Держгеокадастру в Бершадському районі Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області.
У період з 18 по 31 березня 2019 року позивач перебувала у щорічній відпустці.
27.03.2019 року позивач написала заяву про звільнення та просила звільнити її за угодою сторін з 01.04.2019 року.
Спірним наказом відповідача «Про звільнення» № 89-к від 27.03.2019 року позивача з 01.04.2019 року звільнено з посади провідного спеціаліста відділу у Бершадському районі Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області за угодою сторін
28.03.2019 року позивачем до відповідача надано заяву про анулювання заяви про звільнення, спірного наказу. У заяві позивач посилається на те, що заява на звільнення була написана нею під тиском безпосереднього керівництва, що її звільнять за статтею за корупційне правопорушення.
У період з 01.04.2019 року по 12.04.2019 року включно позивач перебувала на лікарняному.
На вказану заяву від 28.03.2019 року позивач отримала від відповідача лист від 09.04.2019 року, яким її повідомили, що підстав для анулювання спірного наказу не має.
Не погоджуючись з наказом про звільнення позивач звернулась до суду з даним позовом.
Визначаючись стосовно позовних вимог, суд виходив з наступного.
Завданням адміністративного судочинства відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Ст. 19 Конституції України зазначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно вимог ст. 68 Конституції України кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
Суспільні відносини, які охоплюють діяльність держави щодо створення правових, організаційних, економічних та соціальних умов реалізації громадянами України права на державну службу регулює Закон України «Про державну службу» (далі - ЗУ «Про державну службу»).
Відповідно до ст. 5 ЗУ «Про державну службу» правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.
Відносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.
Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
Згідно з вимогами п. 3 ч. 1 ст. 83 ЗУ «Про державну службу» державна служба припиняється, зокрема, за ініціативою державного службовця або за угодою сторін.
Ст. 86 ЗУ «Про державну службу» визначено, що державний службовець має право звільнитися зі служби за власним бажанням, попередивши про це суб'єкта призначення у письмовій формі не пізніш як за 14 календарних днів до дня звільнення. Державний службовець може бути звільнений до закінчення двотижневого строку, передбаченого частиною першою цієї статті, в інший строк за взаємною домовленістю із суб'єктом призначення, якщо таке звільнення не перешкоджатиме належному виконанню обов'язків державним органом. Суб'єкт призначення зобов'язаний звільнити державного службовця у строк, визначений у поданій ним заяві, у випадках, передбачених законодавством про працю.
Такий випадок передбачений і п. 1 ст. 36 КЗпП України, згідно якого однією з підстав припинення трудового договору є угода сторін.
Відповідно до ч. 1 ст. 21 КЗпП України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Згідно з п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами трудових спорів" від 06.11.1992 року № 9 при домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за пуктом 1 частини 1 статті 36 КЗпП України (за згодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді на це власника або уповноваженого ним органу і працівника.
Системний аналіз норм доводить, що державна служба може бути припинена за угодою сторін і, у цьому випадку, державний службовець звільняється до закінчення двотижневого строку, тобто інший строк за взаємною домовленістю із суб'єктом призначення, якщо таке звільнення не перешкоджатиме належному виконанню обов'язків державним органом. Суб'єкт призначення зобов'язаний звільнити державного службовця у строк, визначений у поданій ним заяві. Законодавством не передбачено право державного службовця в односторонньому порядку відкликати свою заяву про звільнення за угодою сторін.
Кожна людина, має право на визнання її правосуб'єктності, має право рівного доступу до державної служби в своїй країні, а також при здійсненні своїх прав і свобод повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві, про що зазначено в Загальній декларації прав людини, яка прийнята та проголошена резолюцією 217 Генеральної Асамблеї ООН від 10.12.1948 року.
Але, при цьому, посадові особи державних органів - державні службовці є особливою категорією працівників, на яку не розповсюджується принцип дозволеності здійснювати такі дії, які не передбачені законом.
Суд зазначає, що y разі домовленості між працівником та субєктом призначення про припинення трудового договору за угодою сторін з певної дати, анулювання такої домовленості може відбутися лише тоді, коли вказані особи дійшли взаємної згоди.
З наведеного слідує, що працівник не може бути звільнений за угодою сторін, якщо одна зі сторін не надає згоди на припинення трудового договору за вказаною підставою або не було досягнуто домовленості щодо дати такого звільнення. У такому разі трудовий договір може бути припинений з інших перебачених підстав.
Припинення трудового договору за угодою сторін застосовується у випадку взаємної згоди сторін трудового договору, але пропозиція (ініціатива) про припинення трудового договору за вказаною підставою може ініціюватись як працівником, так і власником або уповноваженим ним органом.
За угодою сторін може бути припинено як трудовий договір, укладений на невизначений строк, так і строковий трудовий договір. Припинення трудового договору за угодою сторін не передбачає попередження про звільнення ні від працівника, ні від власника (субєкта призначення) або уповноваженого ним органу. День закінчення роботи визначається сторонами за взаємною згодою. Отже, при досягненні домовленості між працівником і роботодавцем трудовий договір припиняється у строк, визначений сторонами. Водночас, бажання лише однієї сторони трудового договору недостатньо для звільнення працівника за даною підставою, і анулювання такої домовленості не можливе лише за волевиявленням однієї із сторін.
Звільнення за угодою сторін визнається універсальним способом припинення договору, що має нейтральний характер, та є альтернативою звільнення з ініціативи роботодавця чи працівника. Дійсні причини припинення трудового договору спонукають сторони правочину досягти домовленості щодо припинення трудового договору саме за угодою сторін.
Пропозиція (ініціатива) і сама угода сторін про припинення трудового договору за угодою сторін можуть бути в письмовій або в усній формі. Якщо працівник подає письмову заяву про припинення трудового договору, то в ній мають бути зазначені прохання звільнити його за угодою сторін і дата звільнення. Саме ж оформлення припинення трудового договору за угодою сторін має здійснюватися лише в письмовій формі. У наказі (розпорядженні) і трудовій книжці зазначаються підстава звільнення за угодою сторін з посиланням на приписи трудового законодавства, а також дата звільнення.
Таким чином, з урахуванням вищевикладеного, основними умовами угоди про припинення трудового договору, щодо яких сторони трудового договору повинні дійти згоди, є підстава припинення трудового договору та строк, з якого договір припиняється. Водночас, визначення дати звільнення за згодою сторін є обов'язковою умовою такого звільнення.
З матеріалів справи вбачається наступне. Позивачем 27.03.2019 року було написано заяву про звільнення, в якій остання просила її звільнити за угодою сторін з 01.04.2019 року.
Разом з тим, у судовому засіданні позивач пояснила, що звільнятись наміру не мала, а до написання заяви на звільнення її примусили шляхом залякування, погроз та здійснення тиску. При цьому, представники відповідача, у тому числі, безпосередній керівник позивача, спростували наявність факту тиску на позивача та пояснили суду, що позивач задовго до написання заяви на звільнення мала намір звільнятись, оскільки була не задоволена матеріальним забезпеченням, яке отримувала на роботі.
Позивач у якості доказу відсутності наміру звільнятись, посилається лише на подання нею наступного дня прохання анулювати заяву про її звільнення за згодою сторін та анулювати власне сам наказ про її звільнення.
З цього приводу суд зазначає, що за психологічного примусу особа завжди зберігає свободу вибору. Зі слів позивача, її керівник сказала їй про звільнення за статтею і вона одразу написала заяву на звільнення. Інших поясеннь стосовно психологічного примусу позивач суду не надала.
Крім цього, позивачем суду не надано належних, допустимих та достатніх доказів щодо доведення факту тиску.
Наявність заяви позивача від 28.03.2019 року, суд вважає недостатнім для доведення факту тиску на неї. З наведеного документу вбачається, що саме 28.03.2019 року позивач змінила свою думку щодо звільнення і саме звільнення за угодою сторін, але не доводить відсутність наміру на звільнення 27.03.2019 року та факту тиску на позивача.
Крім цього, суд наголошує на тому, що позивач з 01.04.2019 року по 12.04.2019 року перебувала на лікарняному, а 13.04.2019 року вона повинна була стати до роботи. Позивач не ознайомлена із оригіналом наказу про звільнення, не отримала трудову книжку. Саме 13.04.2019 року вона, вважаючи правомірною свою відмову від домовленості на звільнення, повинна була надати роботодавцю лікарняний лист від 01.04.2019 року та зявитись на робоче місце. Але після виходу з лікарняного позивач на робоче місце не зявилась та лікарняний лист відповідачеві не надала. Вказаний лікарняний лист до теперішнього часу знаходиться у неї та наданий до матеріалів справи.
До того ж, суд зазначає, що сама позивач вважає неможливою односторонню відмову від домовленності щодо звільнення за угодою сторін, про що зазначає у листі від 28.03.2019 року та поясненнях, які надійшли до суду 24.10.2019 року. У вказаних документах позивач зазначила, що «Відповідач умисно підібрав таку підставу звільнення для позивача (угода сторін), тому що розумів, що відізвати заяву за такими підставами звільнення не можливо, законодавством таке не передбачено».
Згідно п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами трудових спорів" від 06.11.1992 року № 9 передбачено, що суди повинні перевіряти доводи працівника про те, що власник або уповноважений ним орган примусили його подати заяву про розірвання трудового договору. Подача працівником заяви з метою уникнути відповідальності за винні дії не може розцінюватись як примус до цього і не позбавляє власника або уповноважений ним орган права звільнити його за винні дії з підстав, передбачених законом, до закінчення встановленого ст. 38 КЗпП строку, а також застосувати
до нього протягом цього строку в установленому порядку інше дисциплінарне стягнення.
У даному випадку, мова йдеться дійсно про винні дії працівника і навіть, у такому випадку, відсутня наявність примусу.
Позивач же зазначає на тому, що нею не було вчинено корупційне правопорушення, тобто були відсутні винні її дії, відповідно, у такому випадку, наголошення керівництвом про звільнення за статею, взагалі не може розцінюватись у якості тиску, якщо таке наголошення фактично було б.
Звернення позивача до відповідача із заявою про анулювання своєї заяви про звільнення може лише свідчити про бажання особи відкликати заяву про звільнення та не доводить наявності психологічного тиску на неї.
Посилаючись на те, що заява про звільнення за угодою сторін була нею написана під тиском відповідача, позивач не навела переконливих доказів і мотивів таких дій відповідача, а також доказів, які б свідчили про неприязне чи упереджене ставлення до неї з боку роботодавця.
Угода - це дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків і розуміє під собою вільне волевиявлення обох сторін. Волевиявлення - це засіб, яким особа має намір досягти певних юридичних результатів і пов'язується із вчиненням фактичних дій. Дія - це зовнішнє вираження волі і свідомості людей.
Так, у заяві про звільнення визначено дату, з якої позивач мала намір припинити повноваження, а також заява містить дату її написання.
Оцінюючи доводи позивача стосовно психологічного тиску подати заяву про звільнення суд зазначає, що стверджуючи про тиск, який чинився на неї, позивач, при цьому, не звернулась із відповідною заявою до правоохоронних органів чи інших державних органів, уповноважених здійснювати контроль за дотриманням законодавства у сфері трудових відносин.
Будь-які докази на підтвердження психологічного тиску посадових осіб відповідача щодо подачі позивачем заяви про звільнення за власним бажанням без мети звільнення, в матеріалах справи відсутні. Позивач не заявляла клопотання про виклик свідків, проведення певних експертиз та вжиття інших заходів щодо підтвердження цього факту.
Таким чином, позивач належним чином не спростувала підписання нею відповідної заяви про звільнення за угодою сторін, не спростувала дійсність погоджувальних підписів на цій заяві, відсутність наміру на звільнення 27.03.2019 року.
За таких обставин, суд доходить висновку про недоведеність позивачем його тверджень про відсутність у неї добровільного волевиявлення на звільнення за угодою сторін.
Додатково суд звертає увагу на те, що у справі відсутня згода відповідача на анулювання домовленості із позивачем про звільнення за угодою сторін. Між тим, така згода є обов'язковою та презюмується діючим законодавством.
Таким чином, суд приходить до висновку про відсутність факту анулювання домовленості між позивачем та відповідачем про звільнення позивача за угодою сторін.
Суд також не приймає до уваги посилання позивача на незаконність наказу про звільнення, з огляду на її звільнення під час перебування спочатку у відпустці, а потім під час тимчасової непрацездатності, з огляду на наступне.
Судом встановлено, що на момент звільнення (01.04.2019 року) позивач перебувала на лікуванні, що підтверджується листком непрацездатності серії АДМ № НОМЕР_1 .
Згідно з ч. 3 ст. 40 КЗпП України не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за п. 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації.
Тобто, вказана норма встановлює заборону звільнення працівника в період тимчасової непрацездатності лише у випадках звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу.
Суд наголошує, що в даному випадку, звільнення відбулось за угодою сторін, ніякої ініциативи субєкта призначення (роботодавця) не було, відповідно обмеження, встановлені ч. 3 ст. 40 КЗпП України на зазначений випадок не розповсюджуються.
Аналогічні положення містяться в п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами трудових спорів" від 06.11.1992 року № 9.
Суд не приймає до уваги посилання позивача на те, що її дуже швидко звільнили та і ще в електронному вигляді, оскільки відповідач є державним органом, який дійсно користується електронною системою документообігу «Докпроф», у звязку із чим весь документообіг і повинен здійснюватись в електронному вигляді.
Спірний наказ викладений відповідачем у письмовому вигляді, приєднаний до особової справи позивача та в, належним чином завіреній, копії наданий до матеріалів справи. З копією наказу позивач була ознайомлена. Відповідач надав свою згоду на звільнення позивача у визначений нею строк, оскільки її звільнення не перешкоджало належному виконанню обов'язків державним органом.
З цього приводу суд приймає до уваги пояснення відповідача про те, шо звільнення позивача відбувалось у період закінчення звітних періодів - календарного місяця та 1 кварталу 2019 року. За наслідками закінчення вказаних періодів, здійснюються відповідні розрахунки із працівниками державного органу. За таких обставин, виникала необхідність проведення своєчасного розрахунку відповідача із позивачем при звільненні.
Як вже зазначалось, згідно приписів ст. 86 ЗУ «Про державну службу» субєкт призначення зобов'язаний звільнити державного службовця у строк, визначений у поданій ним заяві, а за несвоєчасний розрахунок із працівником передбачена певна відповідальність.
Під час судового розгляду справи позивач підтвердила, що відповідач своєчасно провів з нею необхідний розрахунок, також цей факт підтверджується матеріалами справи.
Суд також не приймає до уваги посилання позивача на проведення службового розслідування або хоча б «маленької перевірки» після її заяви від 28.03.2019 року, з огляду на наступне.
У відповідності до вимог ст. 11 ЗУ «Про державну службу» не передбачено проведення службового розслідування, а також проведення вказаної перевірки. Керівник державної служби зобов'язаний у визначений строк надати державному службовцю обґрунтовану письмову відповідь. У своїй скарзі державний службовець може вимагати від керівника державної служби утворення комісії для перевірки викладених у скарзі фактів.
Аналіз звернення позивача від 28.03.2019 року свідчить про відсутність і ній вимоги про утворення комісії для перевірки викладених фактів. Крім цього, вказане звернення не є скаргою, оскільки містить прохання про анулювання заяви на звільнення, спірного наказу, а не перевірки, викладених і ній фактів.
Згідно з ч. 1 ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
За таких обставин, суд доходить висновку про недоведеність та необгрунтованність позовних вимог в частині визнання протиправним спірного наказу про звільнення. Прийнятий відповідачем спірний наказ відповідає критеріям, викладеним в ч. 2 ст. 2 КАС України, відповідно позовні вимоги не підлягають задоволенню.
Що стосується вимоги позивача про скасування наказу про звільнення № 89-к від 27.03.2019 року, суд зазначає наступне.
Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 245 КАС України у разі задоволення позову, суд може прийняти рішення про визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень.
Аналіз вищенаведеної норми свідчить про безпосередній взаємозв'язок визнання протиправним акта індивідуальної дії та його скасування у повному обсязі чи частково. Більш того, друга вимога є похідною та залежною від першої. Адже внаслідок визнання акта індивідуальної дії протиправним, неминучим є його скасування в повному обсязі чи частково.
З огляду на те, що суд позовну вимогу про визнання наказу про звільнення протиправним залишив без задоволення, відповідно позовна вимога щодо його скасування також не підлягає задоволенню, як похідна.
Не підлягає також задоволенню й позовна вимога про поновлення позивача на роботі, з огляду на наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.
З огляду на викладене, суд зазначає, що підставою для поновлення звільненого працівника на роботі є незаконність такого звільнення. Оскільки звільнення позивача відбулось за згодою сторін, а підстав для визнання протипранвим та скасування наказу про звільнення судом не встановлено, відповідно позовна вимога у цій частині також задоволенню не підлягає, як похідна.
Стосовно вимоги позивача стягнути з відповідача середньомісячний заробіток за час вимушеного прогулу, суд зазначає наступне.
Ч. 2 ст. 235 КЗпП України визначено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Таким чином, поновлення на роботі матиме своїм наслідком виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Тобто вкзазані вимоги є взаємопов'язаними та взаємозалежними.
З огляду на це, враховуючи те, що у задоволенні позовних вимог про поновлення позивача на роботі відмовлено, відповідно позовні вимоги щодо стягнення з відповідача середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу не можуть бути задоволені, як похідіні.
Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб'єкта владних повноважень та докази, надані позивачем, суд доходить висновку про відмову у задоволенні позову у повному обсязі.
Керуючись Конституцією України, Кодексом законів про працю України, Законом України «Про державну службу», Постановою Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами трудових спорів" від 06.11.1992 року № 9 та ст. 2, 6, 73- 77, 90, 94, 241, 245, 246, 255, 293, 295 КАС України суд
У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області про визнання протиправним та скасування наказу «Про звільнення» № 89-к від 27.03.2019 року, поновлення на роботі та стягнення середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу відмовити.
Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 )
Відповідач - Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області (вул. Героїв України, б. 11, м. Бершадь, Бершадський р-н., Вінницька обл., 24400)
Повний текст судового рішення складено та підписано суддею 29.10.2019 року.
Суддя Маслоід Олена Степанівна