ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
м. Київ
28 жовтня 2019 року № 640/9030/19
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Погрібніченка І.М., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін адміністративну справу
за позовомОСОБА_1
доСекретаріату Кабінету Міністрів України в особі Державного секретаря Кабінету Міністрів України Бондаренко В.В.
провизнання протиправним та скасування наказу від 23.04.2019 року № 193-к, зобов'язання вчинити дії, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу,
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернулася ОСОБА_1 (далі - позивач) з позовом до Секретаріату Кабінету Міністрів України в особі Державного секретаря Кабінету Міністрів України Бондаренко В.В.(далі - відповідач) про:
визнання протиправним та скасування Наказу Державного Секретаря Кабінету Міністрів України від 23 квітня 2019 року №193-к «Про звільнення ОСОБА_1 »;
зобов'язання Секретаріат Кабінету Міністрів України поновити ОСОБА_1 на посаді керівника Апарату Урядового уповноваженого з питань антикорупційної політики, а якщо така посада станом на дату виконання рішення суду скорочена або відсутня у штатному розписі Секретаріату Кабінету Міністрів України, зобов'язати Секретаріат Кабінету Міністрів України поновити ОСОБА_1 на рівнозначній посаді;
стягнення з Секретаріату Кабінету Міністрів України на користь ОСОБА_1 заробітну плату за час вимушеного прогулу з 26 квітня 2019 року по дату фактичного виконання рішення суду про задоволення вказаної вимоги.
Одночасно позивач просив покласти обов'язок покрити шкоду, заподіяну Секретаріату Кабінету Міністрів України у зв'язку з оплатою ОСОБА_1 часу вимушеного прогулу на Державного секретаря Кабінету Міністрів України Бондаренко В. В. в порядку статті 237 КЗпП України.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що наказом від 23 квітня 2019 року №193-к Державним секретарем Кабінету Міністрів України порушено права позивача, надані йому Конституцією України, Кодексом законів про працю України та Законом України «Про державну службу».
Зокрема, позивач зазначає, що при його звільненні відповідачем не було: належним чином вчинено дій щодо повідомлення про наступне вивільнення працівників Секретаря Кабінету Міністрів України; запропоновано жодної вакантної посади, що є рівнозначна раніше займаної ним посади відповідно до кваліфікації та досвіду, з метою переведення на таку за його згодою при наявності таких; отримано попередньо згоди на його звільнення від первинної профспілкової організації, членом якої він є; враховано, що позивач являється одинокою матір'ю, на вихованні і утриманні якого знаходиться дитина віком до 14 років; здійснено без завчасного надання професійним спілкам інформації з питання вивільнення працівників у зв'язку із ліквідацією структурних підрозділів Секретаріату КМУ, включаючи інформацію про причини наступних звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про строки проведення звільнення, та без жодних консультацій, проведених з професійними спілками про заходи щодо запобігання звільненню працівників Секретаріату КМУ не пізніше трьох місяців з часу прийняття відповідного рішення (23.08.2016 року).
А тому, на думку позивача, недотримання вказаних вище дій, свідчить про порушення роботодавцем вимог КЗпП України при його звільненні.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 05.06.2019 року відкрито спрощене позовне провадження без повідомлення (виклику сторін) та проведення судового засідання за наявними у справі матеріалами.
Вказаною ухвалою суду відповідачу надано п'ятнадцятиденний строк з дня вручення йому даної ухвали надати відзив на позовну заяву, який повинен відповідати вимогам ст. 162 КАС України, або заяву про визнання позову.
26 червня 2019 року представником Секретаріату КМУ надано до суду відзив, в якому відповідач проти задоволення адміністративного позову заперечує та просить відмовити в його задоволенні.
Відзив обґрунтовано тим, що постановою Кабінету Міністрів України від 23 серпня 2016 р. № 564 затверджено структуру Секретаріату Кабінету Міністрів України та цією ж постановою визнано такою, що втратила чинність, зокрема, постанова Кабінету Міністрів України від 4 грудня 2013 р. № 949 «Про затвердження Положення про Урядового уповноваженого з питань антикорупційної політики».
На виконання названої постанови Уряду Міністром Кабінету Міністрів України видано наказ від 1 листопада 2016 р. № 151 «Про заходи виконання постанов Кабінету міністрів України від 23 серпня 2016 р. № 564 «Про ствердження структури Секретаріату Кабінету Міністрів України» та від 3 січня 2013 р. № 5 «Питання Секретаріату Кабінету Міністрів України».
Згідно з названими постановою та наказом, в структурі Секретаріату Кабінету Міністрів відсутній Апарат Урядового уповноваженого з питань антикорупційної політики.
Враховуючи викладене, відповідач зазначає, що у зв'язку з ліквідацією Апарату Урядового уповноваженого з питань антикорупційної політики ОСОБА_1 запропоновано посаду головного спеціаліста в іншому структурному підрозділі Секретаріату Кабінету Міністрів та одночасно попереджено про можливе наступне вивільнення відповідно до статті 49-2 Кодексу законів про працю України. Однак, позивач відмовився від запропонованої посади, а також відмовився від ознайомлення під особовий підпис із названим попередженням, про що складено відповідний акт від 07.06.2017 року.
Таким чином, відповідач зазначає, що наказом Державного секретаря Кабінету Міністрів України від 23 квітня 2019 р. № 193 ОСОБА_1 правомірно звільнено із займаної посади на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу».
У поданій до суду 08.07.2019 року відповіді на відзив відповідача, позивач не погоджувався з його доводами та просив позовні вимоги задовольнити повністю.
Зокрема, позивач зазначав, що доводи і заперечення, викладені відповідачем у поданому відзиві на позовну заяву не спростовують доводи і обставини, що вказані ним адміністративному позові на користь того, що оскаржуваний наказ є противоправним незаконним та таким, що підлягає скасуванню, а саме звільнення з посади позивача є безпідставними, протиправним, здійсненне із порушенням чинних норм законодавства та недотримання гарантій працівника, закріплених та гарантованих Конституцією України та трудовим законодавством.
Поряд з цим позивач заперечує проти факту ознайомлення його із документами, якими було запропоновано посаду головного спеціаліста в іншому структурному підрозділі Секретаріату Кабінету Міністрів та одночасно попереджено про можливе наступне вивільнення відповідно до статті 49-2 Кодексу законів про працю України, оскільки в період з 07.06.2017 року по 16.06.2017 року перебував на лікарняному, що підтверджується відповідним листом непрацездатності.
Окрім того, позивач зазначає, що має обґрунтовані підстави вважати, що Акт від 07.06.2017 року та документ без дати і назви як «письмова пропозиція / попередження» є підробленими, а саме - були складені після вказаних в акті дати «07.06.2017 року», адже належних та допустимих доказів того, що вказані документи були складені саме в цей день і були якимось чином доведені до відома позивача не пізніше вказаної дати « 07.06.2017 року» просто відсутні, а відповідачем не надані.
16.07.2019 року відповідачем подано заперечення на відповідь на відзив на позовну заяву, в якому відповідач звертав увагу на безпідставні твердження ОСОБА_1 щодо її відсутності 07 червня 2017 р. на робочому місці.
Зокрема, відповідач звертав увагу, що витягом із системи контролю управління доступом до Будинку Уряду за 07 червня 2017 р. (затвердженим Порядком відвідування Буднику Уряду посадовими і службовими особами, громадянами України, іноземцями та особами без громадянства) в Будинок Уряду ОСОБА_1 07.06.2017 року зайшла о 9 годині 05 хвилин та вийшла з приміщення о 19 годині 25 хвилин.
Також відповідач ставить під сумнів наданий позивачем лист непрацездатності у період з 07.06.2017 року по 16.06.2017 року, оскільки останній містить виправлення щодо дати його відкриття.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
Наказом Секретаріату Кабінету Міністрів України № 416-К від 29.05.2014 року ОСОБА_1 призначена на посаду головного спеціаліста Служби Міністра України.
Наказом Секретаріату Кабінету Міністрів України № 423-К від 03.06.2014 року ОСОБА_1 переведено з посади головного спеціаліста Служби Міністра України на посаду головного спеціаліста сектору експертизи та забезпечення контролю за виконанням антикорупційного законодавства.
Наказом Секретаріату Кабінету Міністрів України № 566-К від 12.08.2014 року ОСОБА_1 з 14.08.2014 року призначено на посаду заступника керівника Апарату Урядового уповноваженого з питань антикорупційної політики.
Наказом Секретаріату Кабінету Міністрів України № 66-К від 02.02.2015 року ОСОБА_1 призначено на посаду керівника Апарату Урядового уповноваженого з питань антикорупційної політики Секретаріату Кабінету Міністрів України.
Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 18.03.2015 року № 252-р покладено тимчасово, до призначення в установленому порядку Урядового уповноваженого з питань антикорупційної політики, виконання обов'язків Урядового уповноваженого з питань антикорупційної політики в частині погодження призначення на посаду та звільнення з посади керівників підрозділів з питань запобігання та виявлення корупції апарату міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, апарату Ради міністрів Автономної Республіки Крим, апарату обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій, їх заохочення та притягнення до відповідальності, погодження структури, штатної чисельності та затвердження планів роботи апарату Урядового уповноваженого, погодження структури, штатної чисельності та погодження планів роботи підрозділів з питань запобігання та виявлення корупції Секретаріату Кабінету Міністрів України, апарату міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, апарату Ради міністрів Автономної Республіки Крим, апарату обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій на керівника апарату Урядового уповноваженого з питань антикорупційної політики ОСОБА_1 .
18.01.2017 року Розпорядженням Кабінету Міністрів України № 31-р, визнано таким, що втратило чинність Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 18.03.2015 року № 252-р «Про тимчасове покладення обов'язків Урядового уповноваженого з питань антикорупційної політики на ОСОБА_1 ».
Наказом Секретаріату Кабінету Міністрів України № 193-К від 23.04.2019 року ОСОБА_1 з 26.04.2019 року звільнено з посади керівника Апарату Урядового уповноваженого з питань антикорупційної політики Секретаріату Кабінету Міністрів України на підставі п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу» у зв'язку зі скороченням штату державних службовців Секретаріату Кабінету Міністрів України (ліквідацією Урядового уповноваженого з питань антикорупційної політики Секретаріату).
Вважаючи даний наказ протиправним та таким, що прийнято з порушенням трудового законодавства, ОСОБА_1 звернулася зданим позовом до суду.
Відповідно до ч. 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Положеннями ст. 43 Конституції України визначено, що кожному гарантовано право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку він вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду діяльності, реалізовує програми професійно - технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.
Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях регулюються Законом України «Про державну службу» від 10.12.2015 року № 889-VIII (далі - Закон № 889-VIII).
Згідно з приписами частини 2, 3 статті 5 Закону №889-VIII відносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.
Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
Статтею 43 Закону №889-VIII визначено, що підставами для зміни істотних умов державної служби є: 1) ліквідація або реорганізація державного органу; 2) зменшення фонду оплати праці державного органу; 3) скорочення чисельності або штату працівників у зв'язку з оптимізацією системи державних органів чи структури окремого державного органу.
Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 83 Закону № 889-VIII державна служба припиняється: за ініціативою суб'єкта призначення (стаття 87 цього Закону).
Так, згідно статті 87 Закону № 889-VIII підставами для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є:
1) скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі;
2) встановлення невідповідності державного службовця займаній посаді протягом строку випробування;
3) отримання державним службовцем двох підряд негативних оцінок за результатами оцінювання службової діяльності;
4) вчинення державним службовцем дисциплінарного проступку, який передбачає звільнення.
Підставою для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення може бути нез'явлення державного службовця на службу протягом більш як 120 календарних днів підряд або більш як 150 календарних днів протягом року внаслідок тимчасової непрацездатності (без урахування часу відпустки у зв'язку з вагітністю та пологами), якщо законом не встановлено більш тривалий строк збереження місця роботи (посади) у разі певного захворювання.
За державним службовцем, який втратив працездатність під час виконання посадових обов'язків, посада зберігається до відновлення працездатності або встановлення інвалідності.
Процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю.
Звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті допускається лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення.
Державний службовець, якого звільнено на підставі пункту 1 частини першої цієї статті, у разі створення в державному органі, з якого його звільнено, нової посади чи появи вакантної посади, що відповідає кваліфікації державного службовця, протягом шести місяців з дня звільнення має право поворотного прийняття на службу за його заявою, якщо він був призначений на посаду в цьому органі за результатами конкурсу.
У разі звільнення з державної служби на підставі пункту 1 частини першої цієї статті державному службовцю виплачується вихідна допомога у розмірі середньої місячної заробітної плати.
Отже, процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIII регулюється нормами Кодексу законів про працю України.
Згідно п. 1 ч. 1 ст. ст. 40 Кодексу законів про працю України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Відповідно до частини другої вказаної статті з звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Згідно ч. 1-2 ст. 43 Кодексу законів про працю України розірвання трудового договору з підстав, передбачених пунктами 1 (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації), 2 - 5, 7 статті 40 пунктами 2 і 3 статті 41 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника) первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, крім випадків, коли розірвання трудового договору із зазначених підстав здійснюється з прокурором, поліцейським і працівником Національної поліції, Служби безпеки України, Державного бюро розслідувань України, Національного антикорупційного бюро України чи органу, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства.
У випадках, передбачених законодавством про працю, виборний орган первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, розглядає у п'ятнадцятиденний строк обґрунтоване письмове подання власника або уповноваженого ним органу про розірвання трудового договору з працівником.
У той же час, ч.ч. 1-3 ст. 49-2 Кодексу законів про працю України передбачено, що про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.
При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.
Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України "Про зайнятість населення", власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.
Відповідно до ст. 49-4 Кодексу законів про працю України ліквідація, реорганізація підприємств, зміна форм власності або часткове зупинення виробництва, що тягнуть за собою скорочення чисельності або штату працівників, погіршення умов праці, можуть здійснюватися тільки після завчасного надання професійним спілкам інформації з цього питання, включаючи інформацію про причини наступних звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про строки проведення звільнення. Власник або уповноважений ним орган не пізніше трьох місяців з часу прийняття рішення проводить консультації з професійними спілками про заходи щодо запобігання звільненню чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом'якшення несприятливих наслідків будь-якого звільнення.
Професійні спілки мають право вносити пропозиції відповідним органам про перенесення строків або тимчасове припинення чи відміну заходів, пов'язаних з вивільненням працівників.
Матеріалами справи встановлено що постановою Кабінету Міністрів України від 04 грудня 2013 р. № 949 затверджено Положення про Урядового уповноваженого з питань антикорупційної політики, згідно п. 8 якого забезпечення діяльності Урядового уповноваженого здійснюється апаратом Урядового уповноваженого, який є самостійним структурним підрозділом Секретаріату Кабінету Міністрів України.
Згідно із пунктом 1 Положення про Апарат Урядового уповноваженого з питань антикорупційної політики, затвердженого Міністром Кабінету Міністрів України О. Семераком від 8 вересня 2014 p., Апарат Урядового уповноваженого з питань антикорупційної політики є самостійним структурним підрозділом Секретаріату Кабінету Міністрів України, який забезпечує діяльність Урядового уповноваженого з питань антикорупційної політики.
Відповідно до пункту 8 названого Положення Апарат Урядового уповноваженого очолює керівник Апарату, який призначається на посаду та звільняється з посади Міністром Кабінету Міністрів у встановленому порядку.
23 лютого 2016 р. Міністром Кабінету Міністрів України Г. Онищенко затверджено нове Положення про Апарат Урядового уповноваженого з питань антикорупційної політики, яке містить аналогічні норми.
Наказом Міністра Кабінету Міністрів України від 2 лютого 2015 р. № 66 ОСОБА_1 призначено на посаду керівника Апарату Урядового уповноваженого з питань антикорупційної полі тики Секретаріату Кабінету Міністрів України.
Постановою Кабінету Міністрів України від 23 серпня 2016 р. № 564 затверджено структуру Секретаріату Кабінету Міністрів України та визнано такою, що втратила чинність, зокрема, постанова Кабінету Міністрів України від 4 грудня 2013 р. № 949 «Про затвердження Положення про Урядового уповноваженого з питань антикорупційної політики».
На виконання названої постанови Уряду Міністром Кабінету Міністрів України видано наказ від 1 листопада 2016 р. № 151 «Про заходи виконання постанов Кабінету міністрів України від 23 серпня 2016 р. № 564 «Про затвердження структури Секретаріату Кабінету Міністрів України» та від 3 січня 2013 р. № 5 «Питання Секретаріату Кабінету Міністрів України».
Згідно з названими постановою та наказом, в структурі Секретаріату Кабінету Міністрів відсутній Апарат Урядового уповноваженого з питань антикорупційної політики.
Тобто, посаду керівника Апарату Урядового уповноваженого з питань антикорупційної політики було скорочено у зв'язку з ліквідацією відповідного структурного підрозділу.
Враховуючи викладене, суд зазначає, що згідно із статтею 42 КЗпП України при скороченні чисельності чи штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.
При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається: 1) сімейним - при наявності двох і більше утриманців; 2) особам, в сім'ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком; 3) працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації; 4) працівникам, які навчаються у вищих і середніх спеціальних учбових закладах без відриву від виробництва; 5) учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни та особам, на яких поширюється чинність Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту"; 6) авторам винаходів, корисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій; 7) працівникам, які дістали на цьому підприємстві, в установі, організації трудове каліцтво або професійне захворювання; 8) особам з числа депортованих з України, протягом п'яти років з часу повернення на постійне місце проживання до України; 9) працівникам з числа колишніх військовослужбовців строкової служби, військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, військової служби за призовом осіб офіцерського складу та осіб, які проходили альтернативну (невійськову) службу, - протягом двох років з дня звільнення їх зі служби. 10) працівникам, яким залишилося менше трьох років до настання пенсійного віку, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат.
Перевага в залишенні на роботі може надаватися й іншим категоріям працівників, якщо це передбачено законодавством України.
Системний аналіз викладених правових норм надає підстави стверджувати, що законодавством регламентовано чітку та послідовну процедуру вивільнення працівників у разі скорочення штату, яка передбачає:
1) повідомлення працівників не пізніше, ніж за два місяці;
2) запропонування працівнику всіх наявних вакантних посад (що були наявними на момент попередження працівника про звільнення та з'явилися протягом періоду з дня попередження до дня звільнення, а також існували безпосередньо станом на день звільнення), які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації;
3) перевірку наявності у працівників, посади яких скорочуються, більш високої чи більш низької кваліфікації і продуктивності праці, тобто здійснення їх порівняльного аналізу за такими критеріями.
При цьому, визначальним критерієм для встановлення наявності переважного права на залишення на роботі працівникам при скороченні чисельності штату у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці є саме рівень його кваліфікації та продуктивність праці, а сімейний стан, стаж роботи та інші обставини, що надають право для залишення на роботі, враховуються лише у тому разі, коли працівники мають однакову кваліфікацію і продуктивність праці.
Разом з тим, під кваліфікацією розуміється здатність працівника виконувати завдання та обов'язки відповідної роботи.
Доказами більш високої кваліфікації можуть бути відомості про освіту і присвоєння кваліфікаційних розрядів (класів, категорій, рангів), підвищення кваліфікації, навчання без відриву від виробництва, винаходи і раціоналізаторські пропозиції, авторами яких є відповідні працівники, тимчасове виконання обов'язків більш кваліфікованих працівників, досвід трудової діяльності.
У свою чергу, про продуктивність праці, як узагальнюючий показник її результативності, може свідчити збільшення обсягу виконуваної роботи, її якості, суміщення професій тощо. Однією з істотних ознак більш високої продуктивності праці є дисциплінованість працівника.
Таким чином, для порівняння кваліфікації та продуктивності праці працівників повинні досліджуватись документи та інші відомості про освіту і присвоєння кваліфікаційних розрядів, про підвищення кваліфікації, про навчання без відриву від виробництва, про винаходи і раціоналізаторські пропозиції, авторами яких є відповідні працівники, про тимчасове виконання обов'язків більш кваліфікованих працівників, про досвід трудової діяльності, про виконання норм виробітку (продуктивність праці), про розширення зони обслуговування, про збільшення обсягу виконуваної роботи, про суміщення професій тощо.
Продуктивність праці і кваліфікація працівника підлягають оцінюванню окремо, але в кінцевому підсумку роботодавець повинен визначити працівників, які мають більш високу кваліфікацію і продуктивність праці за сукупністю цих двох показників. При відсутності різниці у кваліфікації і продуктивності праці перевагу на залишення на роботі мають працівники, перелічені в частині другій статті 42 КЗпП.
Водночас, для виявлення працівників, які підлягають у першу чергу залишенню на роботі при скороченні штатів, роботодавець повинен зробити порівняльний аналіз продуктивності праці і кваліфікації тих працівників, які залишилися на роботі, і тих, які підлягають звільненню. Такий аналіз може бути проведений шляхом складання відповідної довідки у довільній формі з наведенням даних, які свідчать про переважне право одного перед іншим на залишення на роботі.
Аналогічні правові висновки викладені в постановах Верховного Суду від 31.01.2018 року у справі №824/3229/14-а, від 11.07.2018 року у справі № 816/1232/17.
Отже, лише виконання роботодавцем всіх у сукупності вищезазначених гарантій реалізації працівником права на працю при скороченні штатів є підставою для правомірного звільнення.
Матеріали справи встановлено, що у зв'язку з ліквідацією Апарату Урядового уповноваженого з питань антикорупційної політики, позивачу, як його керівнику було запропоновано для можливого працевлаштування посаду головного спеціаліста відділу забезпечення експертизи законопроектів і моніторингу їх розгляду Департаменту з питань взаємодії з Верховною Радою України, іншими державними органами Секретаріату на час відпустки для догляду за дитиною працівника та одночасно відповідно до ст. 49-2 КЗпП повідомлено про можливе звільнення на підставі п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу».
У зв'язку з відмовою позивача від запропонованої посади та від ознайомлення під особовий підпис із попередженням, відповідачем складено акт від 07 червня 2017 p., який підписаний працівниками Департаменту кадрового забезпечення Секретаріату Кабінету Міністрів.
Вчинення вказаних вище дій, на думку відповідача, свідчить про дотримання ним вимог законодавства про працю (КЗпП України) та правомірності прийняття оскаржуваного наказу про звільнення ОСОБА_1 із займаної посади на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу».
Позивач заперечує щодо пропонування йому вказаної вище посади, ознайомлення його з попередженням про можливе наступне звільнення, та відповідно про відмову ним від ознайомлення з вказаними документами, з посиланням на перебування його на лікарняному в даний період часу.
Суд зазначає, що матеріали справи містять лист непрацездатності серії АДВ № 876352, відповідно до якого ОСОБА_1 в період з 07.06.2017 року по 16.06.2017 року перебувала на лікарняному.
Даний лист містить виправлення щодо дати його видачі, а саме з « 08» червня на « 07» червня, та на думку відповідача є таким, що свідчить про наявність в ньому ознак фальсифікації, а наданий витяг із системи контролю управління доступом до Будинку Уряду за 07 червня 2017 р. (затвердженим Порядком відвідування Буднику Уряду посадовими і службовими особами, громадянами України, іноземцями та особами без громадянства) свідчить про те, що ОСОБА_1 07.06.2017 року в період часу з 9 годині 05 хвилин до 19 годині 25 хвилин перебувала Будинку Уряду.
Беручи зазначене, суд зазначає, що відповідно до Інструкції про порядок видачі документів, що засвідчують тимчасову непрацездатність громадян, затвердженої наказом Міністерства охорони здоров'я України від 13.11.2001 року за №455, тимчасова непрацездатність працівників засвідчується листком непрацездатності.
Порядок заповнення та видачі листка непрацездатності визначає Інструкція про порядок видачі документів, що засвідчують тимчасову непрацездатність громадян, затверджена наказом Міністерства охорони здоров'я України, Міністерства праці та соціальної політики України, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України 03.11.2004 року № 532/274/136-ос/1406, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 17 листопада 2004 року за № 1456/10055.
У відповідності до п. 1 цієї Інструкції, листок непрацездатності - це багатофункціональний документ, який є підставою для звільнення від роботи у зв'язку з непрацездатністю та з матеріальним забезпеченням застрахованої особи в разі тимчасової непрацездатності, вагітності та пологів. Лицевий бік бланка ЛН заповнюється лікуючим лікарем або молодшим медичним працівником з медичною освітою. Зворотний бік бланка ЛН заповнюється за місцем роботи застрахованої особи. Записи в ЛН здійснюються розбірливим почерком, без помарок, синім, фіолетовим або чорним чорнилом.
Відповідно до пп. 3.12 та пп. 3.13 вказаної Інструкції зазначено, що у графі "Звільнення від роботи" у першому стовпчику "З якого числа" дата видачі ЛН (число, місяць, рік) позначається арабськими цифрами; у другому стовпчику "До якого числа включно" дата продовження ЛН (число і місяць) позначається літерами; у четвертому стовпчику "Підпис та печатка лікаря" продовження або закриття ЛН підтверджується підписом та печаткою лікаря.
У графі "Стати до роботи" вказують словами число і місяць, коли приступити до роботи; посаду, прізвище лікаря, що засвідчується його підписом та печаткою закладу охорони здоров'я "Для листків непрацездатності". У разі продовження тимчасової непрацездатності підкреслюється "Продовжує хворіти" та зазначається номер нового ЛН.
При цьому, у разі помилок у тексті здійснюється виправлення тексту, що підтверджується записом "Виправленому вірити", підписом лікуючого лікаря та печаткою закладу охорони здоров'я "Для листків непрацездатності" На бланку ЛН дозволяється не більше двох виправлень ( п. 4.5 Інструкції).
Судом з наданого листка непрацездатності вбачається, що він у відповідності до п. 4.5 Інструкції його заповнення містить запис «Виправленому вірити", затверджений підписом лікуючого лікаря та печаткою закладу охорони здоров'я, що в свою чергу спростовує доводи відповідача щодо його фальсифікації.
При цьому, суд також звертає увагу, що відповідачем не надано доказів, які свідчить про визнання вказаного листа непрацездатності таким, що є недійсним, а наданий витяг із системи контролю управління доступом до Будинку Уряду за 07 червня 2017 р. не може однозначно свідчить про перебування позивача саме на робочому місці у вказану дату.
У той же час, суд при вирішенні даної справи зазначає таке.
Як встановлено позивач на дату звільнення обіймав посаду керівника Апарату Урядового уповноваженого з питань антикорупційної політики Секретаріату Кабінету Міністрів України.
Згідно наявного в справі попередження про майбутнє звільнення відповідачем позивачу було запропоновано посаду головного спеціаліста відділу забезпечення експертизи законопроектів і моніторингу їх розгляду Департаменту з питань взаємодії з Верховною Радою України, іншими державними органами Секретаріату.
При цьому, суд зазначає, що відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про державну службу» рівнозначна посада - посада державної служби, що належить до однієї групи оплати праці з урахуванням юрисдикції державного органу.
Водночас, суд звертає увагу, що норми Закону України «Про державну службу» не містять визначень термінів "вища посада" та "нижча посада", втім виходячи з визначення рівнозначна посада можна зробити висновок, що із двох посад вищою є посада, яка належить до вищої групи оплати праці або до тієї самої групи оплати праці, але наявна в державному органі з широкою юрисдикцією. Відповідно нижчою посадою є посада державної служби, яка належить до нижчої групи оплати праці без урахування юрисдикції державного органу, а також посада державної служби у державному органі з нижчим рівнем юрисдикції в межах однієї групи оплати праці.
Вказане вище свідчить, що вказана у попереджені посада не є рівноцінною посадою державної служби, яку в силу ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу» має бути запропоновано суб'єктом призначення у разі припинення державної служби з підстав скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу.
У той же час, суд звертає увагу, що протягом двох місяців з часу попередження позивача про наступне його вивільнення, звільнення не відбулось, тобто він продовжив проходження служби та виконання своїх обов'язків.
Поряд з цим суд зазначає, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів того, що відповідачем у період з дня ніби-то попередження позивача про звільнення та по день його звільнення з займаної посади, вчинення дій щодо пропонування останньому інших наявних вакантних посад.
При цьому, суд при вирішенні даної справи бере до уваги наданий Секретаріатом Кабінету Міністрів України лист відповідь від 21.11.2017 року № 10116/0/2-17 на адвокатський запит позивача, в якому останній повідомляє, що станом на 17 листопада 2017 р. у Секретаріаті наявні такі вакантні посади державної служби: категорії "А" - 1 посада; категорії "Б" - 51 посада; категорії "В" - 166 посад.
Таким чином, суд приходить до переконання, що відповідач запропонував позивачу не всі вакантні посади, що не може розглядатися як виконання ним обов'язку щодо вжиття заходів до переведення працівника за його згодою на іншу роботу.
Судом під час розгляду даної справи також встановлено, що не заперечувалося сторонами, що позивач є Членом первинної профспілкової організації Секретаріату Кабінету Міністрів України (Профспілки працівників державних установ міста Києва).
Матеріали справи містять рішення, оформлене Протоколом № 56 від 22.11.2017 року засідання профспілкового комітету первинної профспілкової організації Секретаріатом Кабінету Міністрів України, за результатами розгляду листа Державного секретаря Кабінету Міністрів України від 04.09.2017 року № 7696/0/2-17 про надання згоди профкому на звільнення ОСОБА_1 з посади керівника Апарату Урядового уповноваженого з питань антикорупційної політики Секретаріату Кабінету Міністрів України.
Відповідно до протоколу, рішенням профкому такої згоди на розірвання трудового договору із членом профспілки ОСОБА_1 .
Щодо тверджень відповідача про недійсність даного рішення, оскільки у його прийняті брало участь лише сім його членів, в той час, як відповідно до довідки профспілкового комітету первинної профспілкової організації Секретаріату Кабінету Міністрів України від 24.06.2019 року, станом на 1 грудня 2017 року на його обліку перебувало 203 членів профспілки, суд зазначає наступне.
Обґрунтовуючи свою позицію відповідач посилається на п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», згідно якого згода профспілкового органу на звільнення не може бути визнана такою, що має юридичне значення, якщо не додержані вимоги про участь у засіданні цього органу більше половини його членів, або згода давалась на прохання службової особи, що не наділена правом прийняття і звільнення і не мала відповідного доручення правомочної особи, чи з ініціативи самого профспілкового органу або з інших підстав, ніж зазначалось у поданні власника чи уповноваженого ним органу, а потім і в наказі про звільнення.
У той же час, суд звертає увагу, що згідно правової позиції Верховного Суду, викладеної в постанові від 25 січня 2018 року по справі, № 569/18201/14-ц, судом касаційної інстанції зазначено, що відповідно до частини третьої статті 252 КЗпП України, частини третьої статті 41 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» звільнення членів виборного профспілкового органу підприємства, установи, організації (у тому числі структурних підрозділів), його керівників, профспілкового представника (там, де не обирається виборний орган профспілки), крім додержання загального порядку, допускається за наявності попередньої згоди виборного органу, членами якого вони є, а також вищестоящого виборного органу цієї профспілки (об'єднання профспілок).
Ці норми встановлюють додаткові гарантії для працівників, обраних до профспілкових органів, і застосовуються разом із загальними нормами.
Частиною шостою статті 39 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» визначено, що рішення профспілки про ненадання згоди на розірвання трудового договору має бути обґрунтованим. У разі, якщо в рішенні немає обґрунтування відмови у згоді на звільнення, роботодавець має право звільнити працівника без згоди виборного органу профспілки.
За змістом вищезазначених норм права суд, розглядаючи трудовий спір, повинен з'ясувати, чи містить рішення профспілкового комітету власне правове обґрунтування такої відмови. І лише у разі відсутності у рішенні правового обґрунтування відмови у наданні згоди на звільнення працівника власник або уповноважений ним орган має право звільнити працівника без згоди виборного органу первинної профспілкової організації і таке звільнення є законним у разі дотримання інших передбачених законодавством вимог для звільнення.
Суд зобов'язаний оцінювати рішення профспілкового органу на предмет наявності чи відсутності ознак обґрунтованості, оскільки необґрунтованість рішення профспілкового комітету породжує відповідне право власника на звільнення працівника, а обґрунтованість такого рішення виключає виникнення такого права.
Рішення профспілкового органу про відмову в наданні згоди на розірвання трудового договору повинно бути аргументованим та містити посилання на правове обґрунтування незаконності звільнення працівника або посилання на неврахування власником фактичних обставин, за яких розірвання трудового договору з працівником є порушенням його законних прав.
Висновок про обґрунтованість чи необґрунтованість рішення профспілкового комітету про відмову у наданні згоди на звільнення працівника може бути зроблений судом лише після перевірки відповідності такого рішення нормам трудового законодавства, фактичних обставин і підстав звільнення працівника, його ділових і професійних якостей.
Аналіз зазначеної норми права дає підстави для висновку про те, що власник має право звільнити працівника без згоди профспілкового органу за відсутності обґрунтування профспілковим органом такої відмови, а не з мотивів її відмови.
Так, з наявного в матеріалах справи рішення, оформленого Протоколом № 56 від 22.11.2017 року засідання профспілкового комітету первинної профспілкової організації Секретаріату Кабінету Міністрів України, судом встановлено, що підставою відмови в наданні згода на звільнення позивача з займаної посади є:
- недостатня обґрунтованість подання Державного секретаря від 04.09.2017 року, а саме: незрозумілим є те, що з моменту прийняття постанови КМУ від 23.08.2016 року №564 до подання щодо звільнення ОСОБА_1 із займаної посади пройшов рік, при цьому ОСОБА_1 продовжувала працювати на займаній посаді та отримувати заробітну плату відповідно до штатного розпису;
- ненадання роботодавцем інформації профкому щодо вакантних посад в Секретаріаті Кабінету Міністрів України на момент звернення до профкому із поданням щодо згоди на звільнення ОСОБА_1 із займаної посади (крім того, мене не повідомляли у встановлений законом порядок і строк про вакантні посади, про переведення на які я могла би надати згоду у зв'язку із ліквідацією Апарату, ані станом на 23.08.2016 року після прийняття постанови КМУ №564, ані станом на 25.04.2019 року при ознайомленні мене із оскаржуваним Наказом №193-к від 23.04.2019 року);
- залишення роботодавцем поза увагою те, що у ОСОБА_1 на утриманні знаходиться неповнолітня дочка, і те, що в сім'ї немає інших працівників із самостійним заробітком;
- спірність складення Акту від 07.06.2017 року про відмову ОСОБА_1 від запропонованої посади «головного спеціаліста Відділу забезпечення експертизи законопроектів і моніторингу їх розгляду Департаменту з питань взаємодії з Верховною Радою України, іншими державними органами Секретаріату Кабінету Міністрів України» на час відпустки по догляду за дитиною ОСОБА_3 , складений заступником директора Департаменту кадрового забезпечення, завідуючою відділу персоналу Секретаріату Кабінету Міністрів України Панченко Н.П. та заступником завідуючої відділом персоналу Секретаріату Кабінету Міністрів України Департаменту кадрового забезпечення Діденко О. М., оскільки згідно заяви ОСОБА_1 вона в цей день захворіла (листок непрацездатності від 7 червня 2017 р. № АДВ 876362);
- не дотримання вимог пункту 4 статті 43 Закону України "Про державну службу" щодо письмового повідомлення ОСОБА_1 про зміну істотних умов державної служби та вчинення роботодавцем відповідних дій з цього питання;
- звільнення на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» допускається лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або, якщо він відмовляється від такого переведення.
Таким чином, суд приходить до переконання про обґрунтування профспілковим комітетом свого рішення, та відсутністю правових підстав для визнання його неналежним доказом та таким, що не має юридичного значення.
При цьому, суд звертає увагу, що згідно норм законодавства на які посилається відповідач присутність більшої половини членів профспілкового комітету є необхідним фактом, у разі прийняття рішення, яким було надано згоду на відповідне звільнення.
Одночасно, суд звертає увагу, що матеріали справи не містять доказів проведення відповідачем перевірки наявності у працівників, посади яких скорочуються, більш високої чи більш низької кваліфікації і продуктивності праці, тобто здійснення їх порівняльного аналізу за такими критеріями у відповідності до ст. 42 КЗпП України.
У той же час, суд при вирішенні даної справи не бере до уваги посилання позивача на положення статті 184 КЗпП України «Гарантії при прийнятті на роботу і заборона звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей», відповідно до ч. 3 якої звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини з інвалідністю з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням.
Позивач зазначає, що вона є одинкою матір'ю, яка виховує дитину, якій станом на день звільнення виповнилося повних 13 років, а тому звільнення її без працевлаштування є порушенням вказаної статті.
Відповідно до п. 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 06.11.1992 № 9 одинокою матір'ю є жінка, яка не перебуває у шлюбі і у свідоцтві про народження дитини якої відсутній запис про батька дитини або запис про батька зроблено в установленому порядку за вказівкою матері, вдова, інша жінка, яка виховує і утримує дитину сама.
Згідно наявної в матеріалах справи копії свідоцтва про народження дитини - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в графі «батько» вказано - ОСОБА_5 .
Таким чином, наявність в свідоцтві батька дитини не доводить факту відсутності участі батька у вихованні дитини та, відповідно, не підтверджує наявність у позивача статусу «одинока мати».
Отже, суд зазначає, що сукупність вказаних вище обставин свідчать про порушення відповідачем установленого законом порядку звільнення державного службовця у зв'язку зі скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу.
Суд зауважує, що звільнення працівника з підстав порушенням установленого законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника.
Частиною 2 статті 2 КАС України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Таким чином, відповідач звільняючи ОСОБА_1 з займаної посади, діяв поза межами повноважень та спосіб, що визначених Конституцією та законами України, необґрунтовано, упереджено, недобросовісно, не розсудливо, без дотримання принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації.
Отже, за вказаних обставин, наказ Державного Секретаря Кабінету Міністрів України від 23 квітня 2019 року №193-к «Про звільнення ОСОБА_1 » є протиправним та підлягає скасуванню.
Згідно правової позиції Верховного Суду України викладеної у постанові від 28 жовтня 2014 року у справі № 21-484а14, від 21 травня 2014 року у справі № 6-33цс14, у випадку незаконного звільнення працівника з роботи, його порушене право повинно бути відновлене шляхом поновлення його на посаді, з якої його було незаконно звільнено. У разі встановлення факту звільнення без законної підстави або з порушенням передбаченого законом порядку, суд зобов'язаний поновити працівника на попередній роботі.
Таким чином, за наявності визнання протиправним та скасування наказу Державного Секретаря Кабінету Міністрів України від 23 квітня 2019 року №193-к «Про звільнення ОСОБА_1 », ОСОБА_1 підлягає поновленню саме на посаді керівника Апарату Урядового уповноваженого з питань антикорупційної політики з 23.04.2019 року.
Крім цього, частиною 2 ст. 235 Кодексу законів про працю України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Верховний Суд України у постанові від 14.01.2014 у справі № 21-395а13 зазначив, що суд, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами, закріпленими у Порядку.
Так, Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі - Порядок № 100).
Відповідно до пп. «з» п. 1 Постанови Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» (далі - Порядок), цей Порядок застосовується у випадках вимушеного прогулу працівника.
Згідно абз. 3 п. 2 Порядку, збереження заробітної плати «у всіх інших випадках», до яких відноситься випадок й вимушеного прогулу, середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Відповідно до п. 8 Порядку, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді.
Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.
Відповідно до довідки Господарсько-фінансового департаменту Секратеріату Кабінету Міністрів № 929 від 21.10.2019 року, позивачу за лютий-березень 2019 року (тобто за останні два місяці роботи) нараховано та виплачено заробітну плату на суму 18 668, 61 грн. (9 254, 11 грн.+9414, 50 грн.).
У той же час середньоденний розмір грошового забезпечення позивача складав 466, 71 грн. (18 668, 61 грн./40 робочі дні).
Виходячи із поняття вимушеного прогулу, кількість днів вимушеного прогулу визначається з дня звільнення та до винесення судом рішення про поновлення на роботі незаконного звільненого працівника, в даному випадку з 24 квітня 2019 року по 28 жовтня 2019 року, що становить 130 робочих днів.
Таким чином, сума середнього заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу ОСОБА_1 становить 60 672, 30 грн. (466, 71 грн. х 130 робочих днів).
Відповідно до пунктів 2 та 3 частини першої статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України, негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби у межах суми стягнення за один місяць та поновлення на посаді у відносинах публічної служби.
Таким чином, рішення суду в частині поновлення позивача на посаді та стягнення середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі стягнення за один місяць підлягає негайному виконанню.
Відтак, рішення суду в частині поновлення позивача на посаді керівника Апарату Урядового уповноваженого з питань антикорупційної політики та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі стягнення за один місяць підлягає негайному виконанню. Сума стягнення за один місяць враховуючи 20 робочих днів становить 9 334, 20 гривень.
Поряд з цим суд зазначає, що згідно ст. 237 КЗпП України, суд покладає на службову особу, винну в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу, обов'язок покрити шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації у зв'язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижчеоплачуваної роботи. Такий обов'язок покладається, якщо звільнення чи переведення здійснено з порушенням закону або якщо власник чи уповноважений ним орган затримав виконання рішення суду про поновлення на роботі.
Тобто, матеріальну відповідальність за незаконне звільнення не можливо визначити без відповідного позову до суду підприємства, установи чи організації щодо визначення відповідальності винної особи чиї дії понесли виплату вимушеного прогулу.
При цьому, суд звертає увагу, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень (ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України).
Тобто, зміст вказаної норми, свідчить про те, що задоволенню підлягають лише вимоги, які порушують права позивача.
У той же час, стягнення з конкретної посадової особи шкоди не на користь позивача у спірних правовідносинах не буде мати на меті поновлення його прав та охоронюваних законом інтересів.
Таким чином, суд приходить до переконання про відсутність правових підстав для покладення обов'язку покрити шкоду, заподіяну Секретаріату Кабінету Міністрів України у зв'язку з оплатою ОСОБА_1 часу вимушеного прогулу на Державного секретаря Кабінету Міністрів України Бондаренко В. В. в порядку статті 237 КЗпП України.
Відповідно до положень чч. 1 та 2 ст. 72 Кодексу адміністративного судочинства України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Згідно положень ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Частинами 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Оцінюючи подані сторонами докази, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням обставин зазначених вище, суд прийшов до переконання про задоволення часткове позовних вимог.
Згідно з частиною третьою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
Оскільки спір вирішено на користь сторони, звільненої від сплати судового збору, а також за відсутності витрат, пов'язаних із залученням свідків та проведенням судових експертиз, судові витрати (судовий збір) стягненню з відповідача не підлягають.
Керуючись ст.ст. 22, 72-77, 90, 241-246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
1. Адміністративний позов ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) задовольнити частково.
2. Визнати протиправним та скасувати наказ Державного Секретаря Кабінету Міністрів України від 23 квітня 2019 року №193-к «Про звільнення ОСОБА_1 ».
3. Поновити ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) на посаді керівника Апарату Урядового уповноваженого з питань антикорупційної політики з 23.04.2019 року.
4. Стягнути з Секретаріату Кабінету Міністрів України (01008, м. Київ, вул. Грушевського, 12/2) на користь ОСОБА_1 заробітну плату за час вимушеного прогулу з 24 квітня 2019 року по 28 жовтня 2019 року у розмірі 60 672, 30 грн. (шістдесят тисяч шістсот сімдесят дві гривні 30 копійок).
5. Звернути до негайного виконання рішення суду у частині поновлення ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) на посаді керівника Апарату Урядового уповноваженого з питань антикорупційної політики з 23.04.2019 року та стягнення з Секретаріату Кабінету Міністрів України (01008, м. Київ, вул. Грушевського, 12/2) середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць у розмірі 9 334, 20 грн. (дев'ять тисяч триста тридцять чотири гривні 20 копійок).
6. В задоволені решти позовних вимог відмовити.
Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Відповідно до п/п. 15.5 п. 15 Розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції Закону № 2147-VIII до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Суддя І.М. Погрібніченко