Харківський окружний адміністративний суд
61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
Харків
28 жовтня 2019 р. № 520/8488/19
Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Зоркіної Ю.В., розглянувши в порядку спрощеного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , іпн. НОМЕР_1 ) до Головного управління ДФС Харківській області (м.Харків, вул. Пушкінська, 46, код ЄДРПОУ 39599198) про скасування вимоги,
встановив :
Позовні вимоги заявлені до ГУ ДФС України у Харківській області про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки) від 15.05.2019 року № Ф-132475-17 на суму 21030.90 грн. та всієї нарахованої заборгованості по сплаті єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування станом на 21.08.2019 року.
27.08.2019 року у справі відкрито спрощене провадження без виклику сторін.
Судовим розглядом встановлено, що позивач був зареєстрований як фізична особа-підприємець з 13.02.2008р. по 21.08.2019р.
21.08.2019р. реєстрація позивача як фізичної особи-підприємця припинена.
У період здійснення підприємницької діяльності позивач перебував на спрощеній системі оподаткування та був платником єдиного податку, що підтверджується копією Свідоцтва платника єдиного податку.
Відповідачем сформовано та направлено на адресу позивача вимогу про погашення заборгованості з ЄСВ на суму 21030.90 грн. від 15.05.2019р. № Ф-132475-17.
Не погодившись з зазначеною вимогою позивач звернувся до суду, зазначивши, що в період з 28.04.2016р. по 21.08.2019р., працював у ТОВ «АНР-ПЛЮС», отримував заробітну плату, з якої відраховувався єдиний соціальний внесок, отже у податкового органу відсутні підстави для нарахування йому ЄСВ як фізичній особі-підприємцю.
Відповідач надав відзив на адміністративний позов, у якому зазначив, що позивач був зареєстрований як фізична особа-підприємець та в силу положень ст. 4 Закону України « Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» є платником ЄСВ. Згідно вимог ч.12 ст. 9 зазначеного Закону єдиний внесок підлягає сплаті незалежно від фінансового стану платника, а також у разі неотримання доходу (прибутку) у звітному кварталі чи окремому місяці платник визначає базу нарахування єдиного внеску у розмірі не меншому за розмір мінімального страхового внеску за місяць. Оскільки єдиний внесок позивачем не сплачувався, борг набув статусу недоїмки та підлягає стягненню. Відповідно до вимог ч. 4 ст. 25 Закону № 2464-VI орган доходів і зборів у встановленому законом порядку, надсилає платникам єдиного внеску, які мають недоїмку, вимогу про її сплату. В даному разі, вимога про сплату недоїмки є виконавчим документом. Враховуючи вищезазначене, відповідач просить в задоволенні позовних вимог відмовити.
Перевіряючи оскаржуване рішення/дії відповідача на відповідність положенням ч.2 ст.2 КАС України, суд зазначає наступне.
Пунктом 2 частини першої ст.1 Закону України від 08.07.2010 №2464-VІ "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" (далі - Закон №2464-VІ) передбачено, що єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування - це консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Згідно з п.3 вказаної частини, застрахована особа - це фізична особа, яка відповідно до законодавства підлягає загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачується чи сплачувався у встановленому законом порядку єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування.
Платниками єдиного внеску, як зазначено у п.4 ч.1 ст.4 цього Закону, є фізичні особи-підприємці, утому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування, незалежно від того, чи є такі особи найманими працівниками.
Єдиний внесок для фізичних осіб-підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування нараховується на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої Законом про ЄСВ. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску (п.3 ч.1 ст.7 Закону №2464-VІ).
Як визначено п.2 цієї частини, базою нарахування єдиного внеску, зокрема, для фізичних осіб - підприємців, які перебувають на загальній системі оподаткування, є сума доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає оподаткуванню ПДФО. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць.
У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов'язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої Законом про ЄСВ. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
Разом з тим, відповідно до п.1 ч.1 ст.4 Закону №2464-VI, платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою-підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.
Згідно з п.1 ч.1 ст.7 Закону №2464-VІ, єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України "Про оплату праці", та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами.
На підставі викладеного, особа, яка є найманим працівником за трудовим договором і одночасно є підприємцем, але не здійснює підприємницьку діяльність, сплачує єдиний соціальний лише при умові, що вона отримує дохід від підприємницької діяльності і єдиний соціальний внесок за неї не сплачує роботодавець.
Крім цього, слід відрізняти мету сплати податків та мету сплати єдиного соціального внеску, який не є податком. Останній сплачується з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Суд зазначає, що Законом №2464-VI не врегульовано відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та здійснення підприємницької діяльності. Проте, із системного аналізу його норм вбачається, що єдиною метою збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством саме прав фізичних осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування. Вказана мета досягається шляхом регулярної сплати мінімального страхового внеску.
Таким чином, в розумінні Закону №2464-VI позивач є застрахованою особою і єдиний внесок за нього у період, за який винесена спірна вимога, нараховував та сплачував роботодавець як страхувальник в розмірі не менше мінімального внеску, що виключає обов'язок зі сплати єдиного внеску позивачем ще як особою, що зареєстрована як фізична особа-підприємець.
Відносно позивача така мета досягнута, оскільки за нього єдиний соціальний внесок сплачував роботодавець, що підтверджується копією довідки ТОВ « АНР-ПЛЮС» і виходячи із цих платежів буде розраховуватися пенсія позивача у подальшому.
Водночас, відповідачем доказів щодо безпосереднього здійснення позивачем підприємницької діяльності у спірний період, отримання інших доходів ніж від трудової діяльності як найманим працівником суду не надано..
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, яка сформувалась з питань імперативності правила про прийняття рішення на користь платників податків, слідує, що у разі існування неоднозначності у тлумаченні прав та/чи обов'язків платника податків слід віддавати перевагу найбільш сприятливому тлумаченню національного законодавства та приймати рішення на користь платника податків (справи "Серков проти України" (заява №39766/05), "Щокін проти України" (заяви №23759/03 та №37943/06), які відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" підлягають застосуванню судами як джерела права.
Згідно з ч.ч.1,2 ст.6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Так предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня 1982 року, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21 лютого 1986 року, "Щокін проти України" від 14 жовтня 2010, "Сєрков проти України" від 07 липня 2011 року, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23 листопада 2000, "БулвесАД проти Болгарії" від 22 січня 2009 року, "Трегубенко проти України" від 02 листопада 2004 року, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.
Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.
Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправдано за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття "суспільний інтерес" має широке значення (рішення від 23 листопада 2000 року в справі "Колишній король Греції та інші проти Греції"). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить "суспільний інтерес" (рішення ЄСПЛ від 02 листопада 2004 року в справі "Трегубенко проти України").
Критерій "пропорційності" передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". При цьому з питань оцінки "пропорційності" ЄСПЛ, як і з питань наявності "суспільного", "публічного" інтересу, визнає за державою досить широку "сферу розсуду", за винятком випадків, коли такий "розсуд" не ґрунтується на розумних підставах.
Отже, з огляду на практику ЄСПЛ винесена відповідачем вимога про сплату боргу (недоїмки) не відповідає критерію "пропорційності", адже не дотримано справедливої рівноваги між інтересами держави та інтересами особи позивача, оскільки мета сплати єдиного внеску до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в даних правовідносинах досягається сплатою єдиного внеску роботодавцем. В свою чергу, трактування відповідачем законодавства призвело до необхідності виплати додаткових коштів (зайвих витрат) позивачем із заробітної плати за умови відсутності доходу від відповідної підприємницької діяльності.
Враховуючи викладене вище, суд приходить до висновку про задоволення позовних вимог в частині скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки) від 15.05.2019 № Ф-132475-17.
Згідно ч.2 ст.9 КАС України , суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Водночас, проаналізувавши обставини справи та викладені норми чинного законодавства, дослідивши оскаржувані рішення та дії відповідача, обираючи повний та ефективний спосіб захисту порушених прав позивача, суд приходить до висновку про вихід за межі позовних вимог та визнання протиправними дій відповідача щодо здійснення подальшого нарахування позивачеві ЄСВ як фізичній особі-підприємцю.
Згідно з частинами першою, другою статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Враховуючи викладене вище, суд приходить до висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог
Згідно з частиною першою статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Таким чином, на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДФС у харківській області слід присудити всі здійснені ним судові витрати в розмірі 768.40 грн., оплачені згідно з квитанцією від 21.08.2019 (а.с.4).
Керуючись статтями 243-246, 255, 262, 295 КАС України, суд
вирішив:
Адміністративний позов задовольнити частково.
Визнати протиправною та скасувати вимогу Головного управління ДФС у Харківській області 15.05.2019 №Ф-132475-17 на суму 21030.90 грн.
Визнати протиправними дії Головного управління ДФС України в Харківській області в частині нарахування ОСОБА_1 (іпн. НОМЕР_1 ) за ІІ квартал 2019 року у розмірі 7965.54 грн.
В іншій частині вимог позов залишити без задоволення.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДФС у Харківській області (м.Харків, вул. Пушкінська, 46, код ЄДРПОУ 39599198) на користь ОСОБА_1 (іпн. НОМЕР_1 ) судові витрати у розмірі 768,40 грн. (сімсот шістдесят вісім гривень 40 копійок).
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, встановленого статтею 295 КАС України, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку повністю або частково шляхом подання апеляційної скарги до Другого апеляційного адміністративного суду через Харківський окружний адміністративний суд. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення судового рішення.
Суддя Зоркіна Ю.В.