Справа № 2-3538/2007
2/357/2406/19
Категорія 45
24 жовтня 2019 року Білоцерківський міськрайонний суд Київської області в складі: головуючого - судді Бондаренко О.В., при секретарі - Бондаренко Н.В. розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, -
27.03.2007 року ОСОБА_1 звернулася до суду з даним позовом мотивуючи тим, що відповідно до ордеру від 15.01.1998 року її чоловіку ОСОБА_3 було надано трикімнатну квартиру АДРЕСА_2 (житловою площею 39,08 кв.м. з усіма зручностями) в будинку АДРЕСА_2 на сім'ю з чотирьох чоловік, а саме на чоловіка, неї, сина - ОСОБА_2 , відповідача у справі, та дочку - ОСОБА_4 ЇЇ чоловік - ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Більше року тому, ще до смерті ОСОБА_3 , відповідач забравши свої особисті речі, залишив спірну житлову площу і виїхав на інше постійне місце проживання. ОСОБА_2 в добровільному порядку зі спірної квартири виписатись не бажає, хоча не проживає в ній без поважних причин понад шість місяців. Не бажання відповідача добровільно виписатися із спірної квартири ставить її в скрутне матеріальне становище, вона змушена оплачувати за нього комунальні послуги, не має змоги оформити субсидію, переоформити після смерті чоловіка на своє ім'я особовий рахунок та приватизувати квартиру. Відповідач в квартиру не з'являється і житловою площею не цікавиться, поточні ремонти в квартирі не проводить та не сплачує комунальні послуги. Вона, в свою чергу, не чинила відповідачу перешкод у користуванні житловою площею та вважає, що ОСОБА_2 втратив право на користування квартирою, оскільки не проживає на спірній житловій площі понад шість місяців. Тому, просила, в порядку ст. 71 ЖК України, визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право на користування квартирою АДРЕСА_2 .
25.05.2007 року Білоцерківським міськрайонним судом Київської області було ухвалено заочне рішення у справі, яким визнано ОСОБА_2 таким, що втратив право на користування квартирою АДРЕСА_2 .
21.02.2019 року ОСОБА_2 подав до суду заяву про перегляд заочного рішення.
27.03.2019 року заочне рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 25.05.2007 року скасовано, а справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з викликом учасників справи.
В судовому засіданні позивач, ОСОБА_1 , позов підтримала в повному обсязі та зазначила, що в 1999 році вона з батьком відповідача отримала вказану квартиру, згідно ордеру трикімнатну, оскільки вона свою квартиру площею 30 кв.м. здала. В квартирі було зареєстровано чотири особи, а проживали три: вона, чоловік та дочка. Відповідач постійно тікав від них, не жив у квартирі, чоловік один раз у пів року знаходив його, приводив додому, в він потім знову залишав житлове приміщення. В 2006 році чоловік помер, відповідача шукали через його сестру ОСОБА_5 , ОСОБА_2 був на похороні батька 16.02.2006 року, а 17.02.2006 року пішов і більше не повертався. Більше року до 27.03.2007 року відповідач у квартирі не проживав. Вона проживала у квартирі разом із дочкою, було дуже тяжко, просила відповідача залишитися, але він обіцянки не виконав. Після того, як відповідача зняли з реєстраційного обліку, вона дізналася, що він відбуває покарання в місцях позбавлення волі. Після звільнення відповідач до них не приходив, квартирою не цікавився і претензій щодо квартири не пред'являв. Їй було відомо, що він проживає в селі у матері і ніде не працює. За життя чоловік не ставив питання про зняття сина з реєстраційного обліку, чому невідомо. 15.02.2006 року близько 11 год. чоловіку стало погано, його привезли до квартири, потім забрала швидка допомога, вона зателефонувала дочці щодо пошуку коштів на ліки, а о 21:00 - 21:30 год. чоловік помер, в цей час відповідач був у квартирі. Після смерті чоловіка вона думала, що відповідач повернеться, а потім стало тяжко сплачувати комунальні послуги за тих хто не проживає, тому звернулася до суду з позовом. Де знаходилися документи відповідача їй невідомо, дублікат ключів від квартири відповідач мав, але постійно їх губив. На даний час квартира перебуває у власності, приватизована на неї та дочку після рішення суду, коли саме не пам'ятає.
Представник позивача, адвокат Гапоненко Анатолій Петрович, в судовому засіданні позов підтримав та зазначив, що згідно вимог ст. 71 ЖК України, відповідач без поважних причин був відсутній за місцем проживання понад шість місяців до подання позову до суду, а після звільнення з місць позбавлення волі, а саме 03.02.2010 року він за місце реєстрації не з'явився, на облік у Білоцерківського ВП не перебував, а скоріше за все перебував у Сквирському ВП за місце проживання. Отримання відповідачем паспорту 03.12.2018 року не спростовує факту, що він був позбавлений права на квартиру. Враховуючи, що відповідач з 03.02.2010 року і до цього часу жодного разу не з'явився до квартири, не утримував її, отже втратив право на користування вказаним житлом. Відповідно до ст. 403 ЦК України, члени сім'ї власника квартири втрачають право користування житлом, оскільки не проживають більше одного року. Відповідач не жив у квартирі ще до смерті батька та після звільнення з місць позбавлення волі до квартири не виявляв інтересу. Вказане житлове приміщення було приватизоване в 2008-2009 роках.
Відповідач, ОСОБА_2 , в судове засідання не з'явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, причини неявки суд не повідомив.
Представник відповідача, адвокат Швецова Наталія Юріївна, в судовому засіданні позов не визнала, просила відмовити у задоволенні позову та зазначила, що відповідач після звільнення з місць позбавлення волі крім посвідки не мав на руках жодних документів, прибувши до м. Біла Церква вирішувати питання щодо отримання паспорту, дізнався про зняття його з реєстраційного обліку, тоді він звернувся до неї з цим питанням. Відповідач постійно проживав у спірній квартирі, оскільки там проживав його батько, на момент реєстрації у квартирі відповідач був неповнолітнім. Відповідач був на похоронах батька і враховуючи пояснення позивача та покази свідків, він був у квартирі три дні, з 15.02.2006 року по 17.02.2006 року. Позивач подала позов до суду 27.03.2007 року, а відповідач був затриманий 08.08.2006 року, потім засуджений і відбував покарання, отже відповідач з поважних причин не проживав шість місяців у спірній квартирі та не міг бути визнаний таким, що втратив право користування квартирою. У сторін спору були завжди напружені відносини і лише після смерті батька відповідача, його стало легше зняти з реєстрації. Ордер на квартиру було видано батьку відповідача та членам його сім'ї, а враховуючи що були різнополі діти було надано трикімнатну квартиру. Так, в с. Руда та в с. Безпечне проживали мати і сестра відповідача і він міг декілька днів перебувати у родичів, але постійно проживав із батьком в м. Біла Церква. Те, що відповідач тимчасово проживав із матір'ю не свідчить про те, що він втратив право на квартиру, яку отримав його батько і він знав, що ця квартира йому також належить. Позивач знала, що відповідач знаходився в місцях позбавлення волі, адже спілкувалася з його сестрою. Відповідач повідомив, що його документи (паспорт і свідоцтво про народження) були постійно у спірній квартирі, він не мав на меті залишати житлове приміщення, просто так склалися обставини. Якщо б на той час (березень - травень 2007 року) суду були відомі обставини щодо перебування відповідача в місцях позбавлення волі, рішення було б інше. На даний час відповідач зареєстрував своє місце проживання у спірній квартирі та вчиняє дії щодо реалізації свого права на житлову площу. Позивач після отримання рішення суду приватизувала квартиру на себе і дочку, однак документів, які б підтверджували правовий режим майна до суду не подала, а відповідач дізнався, що квартира у приватній власності при реєстрації місця проживання.
Суд, заслухавши учасників справи, покази свідків: ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , дослідивши матеріали справи встановив наступні обставини справи.
Відповідно до ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Одним із принципів цивільного судочинства є диспозитивність, який полягає у тому, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд ( ст.13 ЦПК України).
Відповідно до ст. 12 ЦПК України передбачено, що сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.
Згідно ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до ст. 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Згідно з ч. 2 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. При цьому, відповідно до ч. 2 ст. 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб.
Встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрована та проживає за адресою: АДРЕСА_2 , з 24.04.1996 року перебувала у шлюбі з ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , який ІНФОРМАЦІЯ_1 помер у віці 57 років, про що в книзі реєстрації актів про смерть у відділі РАЦС Білоцерківського міськрайонного управління юстиції Київської області проведений відповідний запис за № 322 від 16.02.2006 року, що підтверджено матеріалами справи (а.с. 4,5,7)
Також, встановлено, що на підставі ордеру на житлове приміщення №003042 від 15.01.1998 року (а.с. 2), ОСОБА_3 було надано право на зайняття житлового приміщення площею 39,06 кв.м., яке складається з трьох кімнат в окремій квартирі АДРЕСА_2 , в складі сім'ї: дружина - ОСОБА_1 , дочка - ОСОБА_4 , син - ОСОБА_2 .
З довідки управління житлово - комунального господарства ЖЕК № 5 від 23.03.2007 року за №789 (а.с. 3), вбачається, що за вказаною адресою власником особового рахунку являться ОСОБА_3 , у квартирі зареєстровані з 08.12.1999 року заявник - ОСОБА_1 , дочка - ОСОБА_4 та син - ОСОБА_2 .
З довідки управління адміністративних послуг Білоцерківської міської ради про реєстрацію місця проживання особи від 28.01.2019 року за №841 (а.с. 40), вбачається, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 з 26.01.2000 року по 26.06.2007 року.
З повідомлення від 27.09.2019 року та довідки від 02.10.2019 року за №6973, виданих управлінням адміністративних послуг Білоцерківської міської ради (а.с. 92,93), вбачається, що скасовано зняття з реєстрації місця проживання ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , та зареєстровано місце поживання вказаної особи за адресою: АДРЕСА_2 з 08.12.1999 року по теперішній час.
Також, встановлено, що відповідач на даний час проживає за адресою: АДРЕСА_4 , що підтверджено матеріалами справи (а.с. 35, 98).
Також, встановлено, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , раніше судимий 30.11.2006 року Солом'янським районним судом м. Києва за ч.2 ст. 289 КК України до 5 років позбавлення волі, відбував покарання в установах Державної кримінально - виконавчої служби з 08.08.2006 року по 03.02.2010 року, був звільнений за постановою Ленінського районного суду м. Полтави від 26.01.2010 року умовно - достроково на 1 рік 6 місяців 12 днів.
Відповідно до ст.58 ЖК України, єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення є ордер, який видає, на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів.
Користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією і наймачем - громадянином, на ім'я якого видано ордер ( ст.61 ЖК ).
Відповідно до ст. 65 ЖК України наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім'ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно. Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.
Встановлено, що позивач та відповідач були вселені в зазначену квартиру, як члени сім'ї наймача і набули рівного права користування жилим приміщенням.
Згідно свідоцтва про смерть (а.с.5), наймач житлового приміщення - ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
До суду не надано доказів щодо звернення позивача чи відповідача, як повнолітніх членів сім'ї наймача, до наймодавця з вимогою про зміну договору найму та визнання їх наймачем за раніше укладеним договором найму жилого приміщення замість попереднього наймача.
Відповідно до ст. 64 ЖК України, члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення.
Відповідно до ст. 9 ЖК України, ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
Відповідно до ст. 71 ЖК України, при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім'ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом. Жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім'ї понад шість місяців у випадках, зокрема п.7 - взяття під варту або засудження до арешту, обмеження волі, позбавлення волі на певний строк чи довічне позбавлення волі - протягом усього часу перебування під вартою або відбування покарання, якщо в цьому будинку, квартирі (їх частині) залишилися проживати інші члени сім'ї.
Отже, збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім'ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб.
Позивач звертаючись до суду з позовом 27.03.2007 року зазначила, що відповідач не проживає у спірній квартирі більше шести місяців без поважних причин, однак враховуючи, що відповідач перебував в місцях позбавлення волі з 08.08.2006 року по 03.02.2010 року за ним мало зберігатися житлове приміщення квартирі АДРЕСА_2 на вказаний період, тому і підстав для звернення до суду з таким позов не було, адже відповідач з поважних причин не проживав у вказаному житловому приміщенні.
Також, ст. 71 ЖК України визначено, що у випадках, передбачених пунктами 1 - 7 цієї статті, право користування жилим приміщенням зберігається за відсутнім протягом шести місяців з дня закінчення строку, зазначеного у відповідному пункті.
Таким чином, за відповідачем зберігалося право користування спірним житловим приміщенням протягом шести місяців з дня його звільнення з місць позбавлення волі, тобто до 03.08.2010 року.
Однак, позивачем не надано до суду належних та достатніх доказів, які б у своїй сукупності дали змогу дійти висновку про наявність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Так, позивачем подано до справи лист Білоцерківського ВП від 20.03.2019 року (а.с. 58), в якому зазначено, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , на обліку не перебуває та не перебував, до відділу поліції для постановки на облік не з'являвся та будь - яких повідомлень при звільненні місць позбавлення волі відносно вказаної особи не надходило, а тому надати інформацію щодо місця реєстрації, проживання та перебування ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , не надається можливим, та з листа від 23.09.2019 року (а.с. 98) вбачається, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , на обліку в Сквирському ВП не перебуває та на даний час проживає в АДРЕСА_4 .
Європейський суд з прав людини вказує, що «втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).
«Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві…» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 42, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).
У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» Європейський суд з прав людини зазначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).
Відповідно до статті 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
Аналіз статей 71, 72 ЖК Української РСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин.
Саме на позивача процесуальний закон покладає обов'язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин.
Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.
Аналогічний висновок викладено в постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц та в постанові Верховного Суду від 22 листопада 2018 року у справі 760/13113/14-ц.
Судом встановлено, що ордер №003042 від 15.01.1998 року на квартиру АДРЕСА_2 було видано на сім'ю з чотирьох осіб, в тому числі на ОСОБА_2 , доказів щодо наявності у відповідача іншого майна до суду не надано, окрім наявного тимчасового місця проживання в АДРЕСА_4 .
Свідок ОСОБА_6 в судовому засіданні дала покази про те, що вона сусідка позивача з 1999 року, відповідача бачила останній раз на похороні його батька. Після смерті батька відповідача у квартирі не бачила, а до його смерті проживав, але постійно тікав з дому і його шукали. Позивач близько 10 років тому повідомляла, що відповідач перебував в місцях позбавлення волі. Позивач ніколи не виганяла відповідача, він сам тікав з дому.
Свідок ОСОБА_7 в судовому засіданні дала покази про те, що знайома з позивачем близько 30 років, адже вони разом були евакуйовані з Чорнобиля. Чоловік позивача помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Відповідача знала, він ще до смерті батька постійно тікав з дому, по 3-4 дні дома не було, а бувало і по місяцю, а потім його знаходили. Останні раз бачила відповідача на похороні батька. Позивач ніколи не виганяла відповідача з квартири. Покази, які давала в суді 25.05.2007 року підтримує.
Крім того, в судовому засіданні учасники справи стверджували, що вказана квартира у 2007 році була приватизована і наразі перебуває у спільній частковій власності ОСОБА_1 та її дочки - ОСОБА_4 .
Згідно із ч. 3, ч.5 ст. 49 ЦПК України, враховуючи, що справа розглядається за правилами спрощеного позовного провадження, позивач мала право змінити предмет або підставу позову не пізніше ніж за п'ять днів до початку першого судового засідання у справі та у разі подання такої заяви до суду подати докази направлення її копії та доданих до неї документів іншим учасникам справи.
Так, підстава позову це - обставини (фактична підстава) і норми права (юридична підстава), які в сукупності дають право особі звернутися до суду з вимогами до відповідача, а предмет позову - матеріально-правові вимоги позивача до відповідача.
В позовній заяві та в судому засіданні позивач зазначила обставини керуючись ст. 71 ЖК України, однак станом на час подання позову квартира перебувала у комунальній власності та власником особового рахунку (наймачем) був зазначений ОСОБА_3 , як зазначено у довідці ЖЕК № 5 від 23.03.2007 року, а станом на час перегляду спору квартира перебуває у приватній власності ОСОБА_1 , позивача у справі, та її дочки - ОСОБА_4 .
В судовому засіданні представник позивача, крім зазначених у позові підстав, зазначав, як підставу позову норми ст. 405 ЦК України, яка передбачає, що члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Однак, до суду не надано жодних доказів того, що власники вказаного житлового приміщення ( ОСОБА_1 та ОСОБА_4 ) після приватизації визнавали відповідача членом своєї сім'ї та визначали житлове приміщення, яке він має право займати.
Також, позивачем не було подано до суду жодних доказів щодо реєстрації права власності на спірну квартиру та заяви про зміну підстав позову, а враховуючи обставини, які склалися на даний час, позивачу слід змінювати також і предмет позову, з урахуванням способів захисту передбачених ст.16 ЦПК України, адже відповідач зареєстрований у спірному житловому приміщенні та заявляє по своє право на квартиру АДРЕСА_2 .
Ст. 8 Конвенції про захист про захист прав людини і основоположних свобод закріплено право особи на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
Конституцією України також серед основних прав і свобод людини та громадянина проголошено право на житло.
У ст. 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Ст. 345 ЦК України закріплено право фізичної або юридичної особи набувати право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності. У результаті придбання єдиного майнового комплексу державного (комунального) підприємства у процесі приватизації до покупця переходять всі його права та обов'язки.
Відповідно до ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» передача квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають у цій квартирі (будинку), житловому приміщенні у гуртожитку, в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов'язковим визначенням повноваженого власника квартири (будинку), житлового приміщення у гуртожитку.
Із системного аналізу зазначених нормативно-правових актів, вбачається, що вони спрямовані, зокрема, на регламентацію правовідносин з приводу реалізації права громадян на житло, шляхом передання їм у приватну власність житлових приміщень.
Однак, до суду не надано доказів щодо подання відповідачем письмової згоди з визначенням повноваженого власника квартири щодо передачі спірної квартири у власність іншим членам сім'ї.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Даючи оцінку встановленим обставинам та доказам в їх сукупності, суд приходить до висновку, що позов не підлягає до задоволення.
Враховуючи, що у задоволенні позову відмовлено, судові витрати позивача, згідно ст. 141 ЦПК України, не підлягають відшкодуванню.
Керуючись ст.ст. 9, 71,72 ЖК України, ст. ст. 319,391, 405 ЦК України, ст.ст. 2 -13, 76-82, 141, 223, 247, 258, 259, 263-265, 274-279, 351, 352, 354, 355 ЦПК України, суд -
У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП: невідомий, зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2 ) до ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП: НОМЕР_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2 ), про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, відмовити.
Рішення суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги до Київського апеляційного суду через Білоцерківський міськрайонний суд Київської області протягом тридцяти днів з дня складення повного рішення. Учасник справи, якому рішення суду не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст рішення складено 29.10.2019 року.
СуддяО. В. Бондаренко