79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128
22.10.2019 справа № 914/1764/19
Господарський суд Львівської області у складі
Головуючого судді Фартушка Т.Б. за участю секретаря судового засідання Полюхович Х.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу:
за позовом: Акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України», м.Київ;
до відповідача: Комунального підприємства «Стрийтеплоенерго», Львівська область, Стрийський район, м.Стрий;
про: стягнення пені, трьох відсотків річних та інфляційних втрат за неналежне виконання грошового зобов'язання;
ціна позову: 5585,58грн.
Представники:
Позивача: не з'явився;
Відповідача: Сливка В.В. - представник, адвокат (довіреність від 12.09.2019р. б/н).
29.08.2019р. на розгляд Господарського суду Львівської області надійшла позовна заява за позовом Акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» від 22.07.2019р. вих. №14/4-1094 до Комунального підприємства «Стрийтеплоенерго» про стягнення 4005,17грн. пені, 385,28грн. трьох відсотків річних та 1195,12грн. інфляційних втрат за неналежне виконання грошового зобов'язання; ціна позову: 5585,58грн.
Підставами позовних вимог Позивач зазначає несвоєчасне виконання Відповідачем взятих на себе за Договором купівлі-продажу природного газу від 24.12.2013р. №2247/14-БО-21 договірних зобов'язань з оплати поставленого Позивачем та прийнятого Відповідачем природного газу.
Ухвалою Господарського суду Львівської області від 29.08.2019р. суд постановив прийняти позовну заяву до розгляду та відкрити провадження у справі; здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження; судове засідання з розгляду спору по суті призначити на 24.09.2019р.
Розгляд справи відкладався на 22.10.2019р. з причин та підстав, викладених в ухвалі Господарського суду Львівської області від 24.09.2019р.
В судовому засіданні 22.10.2019р. оголошувалась перерва в межах дня судового засідання до 14год. 00хв. 22.10.2019р. Після оголошення перерви представник Відповідача в судове засідання не з'явився.
Відповідно до ст.222 ГПК України, фіксування судового процесу здійснюється з допомогою звукозаписувального технічного засобу, а саме: програмно-апаратного комплексу «Акорд».
Процесуальні права та обов'язки Учасників справи, відповідно до ст.ст. 42, 46 ГПК України, як підтвердив представник Відповідача в судовому засіданні, йому відомі, в порядку ст.205 ГПК України клопотання від Учасників справи про роз'яснення прав та обов'язків до суду не надходили.
Заяв про відвід головуючого судді чи секретаря судового засідання не надходило та не заявлялось.
Представник Позивача в судове засідання не з'явився, про причини неявки суду не повідомив, проте, 02.10.2019р. за вх.№40667/19 подав відповідь на відзив з обґрунтуванням підстав до задоволення позову.
Представник Відповідача в судове засідання з'явився, в судовому засіданні надав усні пояснення по суті спору з обґрунтуванням підстав до відмови в позові, надав оригінали документів, належним чином завірені копії яких долучено до відзиву на позовну заяву для огляду судом, зазначив про неможливість врегулювання спору між сторонами у добровільному порядку та подання всіх наявних у Відповідача доказів в обґрунтування обставин, на які посилається, як на підставу своїх заперечень проти заявлених позовних вимог.
Позиція Позивача:
Позивач просить суд стягнути з Відповідача на користь Позивача 4005,17грн. пені, 385,28грн. трьох відсотків річних та 1195,12грн. інфляційних втрат за порушення порядку і строку здійснення оплати поставленого за Договором купівлі-продажу природного газу від 24.12.2013р. №2247/14-БО-21 природного газу.
Позиція Відповідача:
Відповідач проти заявленого позову заперечує, вважає його безпідставним та необґрунтованим з підстав списання вказаної заборгованості у зв'язку із прийняттям Закону України «Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії». Окрім того, в обґрунтування заперечень проти заявленого позову просить суд застосувати наслідки пропуску строку позовної давності за зверненням до суду із позовними вимогами про стягнення штрафних санкцій за порушення порядку і строку здійснення оплати поставленого природного газу.
Відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін; кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Стаття 43 Господарського процесуального кодексу України зобов'язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.
Відповідно до ч.1 ст.76 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Відповідно до ч.9 ст.81 ГПК України у разі неподання учасником справи витребуваних судом доказів без поважних причин або без повідомлення причин суд, залежно від того, яка особа ухиляється від їх подання та яке ці докази мають значення, може визнати обставину, для з'ясування якої витребовувався доказ, або відмовити у її визнанні, або розглянути справу за наявними в ній доказами, а у разі неподання таких доказів позивачем - також залишити позовну заяву без розгляду.
Згідно ч.1 ст.86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Враховуючи вищенаведене, суд зазначає, що судом, згідно вимог Господарського процесуального кодексу України, надавалась в повному обсязі можливість Учасникам справи щодо обґрунтування їх правової позиції по суті справи та подання доказів, чим забезпечено принцип змагальності.
Враховуючи те, що норми статті 81 Господарського процесуального кодексу України щодо обов'язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом Учасників справи подавати докази, а пункт 4 частини 3 статті 129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства - свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд вважає, що господарським судом створені належні умови для надання сторонами доказів в обґрунтування своєї правової позиції.
З огляду на відсутність підстав для відкладення розгляду справи, передбачених статтями 202, 216 та 252 Господарського процесуального кодексу України, беручи до уваги встановлені ГПК України строки розгляду спору, суд вважає за можливе розглянути справу по суті без участі представника Позивача за наявними у справі матеріалами.
За результатами дослідження наданих Позивачем доказів та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що в позові слід відмовити з огляду на наступне.
24.12.2013р. між Публічним акціонерним товариством «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» (надалі - Позивач, Продавець) та Комунальним підприємством «Стрийтеплоенерго» (надалі - Відповідач, Покупець) укладено Договір купівлі-продажу природного газу №2247/14-БО-21 (далі - Договір), відповідно до п.1.1 якого, Продавець зобов'язувався передати у власність Покупцю у 2014 році природний газ, а Споживач зобов'язувався прийняти та оплатити цей природний газ (надалі - газ) на умовах Договору.
Газ, що передається за Договором, використовуються Покупцем виключно для виробництва теплової енергії яка споживається бюджетними установами та організаціями та іншими споживачами (п.1.2. Договору).
Пунктом 2.1 Договору визначено, що Постачальник передає Споживачу з 01.01.2014р. по 31.12.2014р. газ обсягом до 80 тис.куб.м., у тому числі: у січні 2014р. 15тис. куб.м.; лютому 2014р. 10 тис. куб.м.; березні 2014р. 15 тис. куб.м.; квітні 2014р. 10 тис. куб.м.; жовтні 2014р. 5 тис. куб.м.; листопаді 2014р. 10 тис. куб.м.; грудні 2014р. 15 тис. куб.м.
Відповідно до п.3.3 Договору, приймання-передача газу, переданого Продавцем Покупцю у відповідному місяці постачання, оформляється актом приймання-передачі.
У п. 5.1 Договору зазначено, що ціна (граничний рівень ціни) на газ і тарифи на його транспортування встановлюються НКРЕ.
Згідно п. 5.2. Договору ціна за 1000 куб.м газу становить 3459грн. без урахування податку на додану вартість, збору у вигляді цільової надбавки до затвердженого тарифу на природний газ, тарифів на транспортування, розподілі і постачання природного газу, крім того: збір у вигляді цільової надбавки до затвердженого тарифу на природний газ - 2 відсотків; ПДВ 17%. Крім того, тариф на транспортування природного газу магістральними газопроводами 265,10грн., крім того ПДВ 17% - 45,07грн., всього з ПДВ 310,17грн. До сплати за 1000куб.м. природного газу 3793,28грн., крім того ПДВ 17% - 644,86грн., всього з ПДВ 4438,14грн.
Відповідно до п.6.1 Договору, оплата за газ здійснюється Покупцем виключно грошовими коштами шляхом 100% поточної оплати протягом місяця поставки газу. Остаточний розрахунок за фактично переданий газ здійснюється до 14-го числа (включно) місяця, наступного за місяцем поставки газу.
Пунктом 7.2 Договору встановлено, що у разі невиконання Покупцем пункту 6.1. Договору він зобов'язується сплатити Продавцю, крім суми заборгованості, пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла в період, за який сплачується пеня від суми простроченого платежу за кожний день прострочення.
Відповідно до п.9.3. Договору Строк, у межах якого сторони можуть звернутись до суду із вимогою про захист своїх прав за договором (строк позовної давності), у тому числі щодо стягнення основної заборгованості, штрафів, пені, відсотків річних, інфляційних нарахувань, встановлюється у п'ять років.
Згідно п.11. Договору цей Договір набуває чинності з дати підписання уповноваженими представниками Сторін та скріплення їх підписів печатками Сторін і діє в частині реалізації природного газу до 31.12.2014р., а в частині проведення розрахунків - до їх повного здійснення.
Додатковою угодою від 31.01.2014р. №1 до Договору Сторонам погоджено внести зміни до пункту 1.2. Договору:
« 1.2. Газ, що продається за Договором, використовується Покупцем виключно для виробництва теплової енергії, яка споживається бюджетними установами та організаціями (далі - споживачами Покупця)».
Пунктом 2 вказаної Додаткової угоди Сторонами внесено зміни в пункт 5.2. Договору в частині зміни вартості газу.
Окрім того, Додатковими угодами від 30.04.2014р. №2, від 23.05.2014р. №3 та від 15.09.2014р. №4 Сторонами вносились зміни в пункт 5.2. Договору в частині вартості газу.
Вказаний Договір та Додаткові угоди до нього підписано повноважними представниками, їх підписи засвідчено відтисками печаток юридичних осіб - Сторін Договору.
На виконання умов Договору Позивачем протягом періоду з січня 2014р. по грудень 2014р. поставлено Відповідачу відповідно до підписаних та скріплених відбитками печаток Сторін Актів приймання-передачі природного газу від 31.01.2014р., 28.02.2014р., 31.03.2014р., 31.10.2014р., 30.11.2014р. та 31.12.2014р. природний газ в обсязі 35,132 тис. м. куб. на загальну суму 161301,55грн. з урахуванням податку на додану вартість.
Згідно доводів Позивача, Відповідач прострочив оплату за поставлений газ, у зв'язку з чим Позивачем нараховано Відповідачу 4005,17грн. пені, 385,28грн. трьох відсотків річних та 1195,12грн. інфляційних втрат за період з 15.04.2014р. по 26.02.2015р.
Належних, достатніх та допустимих доказів повного чи часткового погашення суми вказаного боргу станом на час розгляду справи Учасниками справи суду не заявлено та не подано, в матеріалах справи такі докази відсутні.
З підстав наведеного Позивач у поданій позовній заяві просить суд стягнути з Відповідача на користь Позивача 4005,17грн. пені, 385,28грн. трьох відсотків річних та 1195,12грн. інфляційних втрат.
17.09.2019р. за вх. №38196/19 Відповідачем подано відзив на позовну заяву від 17.09.2019р. б/н, у якому вважає позов безпідставним та необґрунтованим, просить суд відмовити Позивачу в його задоволенні з підстав того, що Відповідач є теплопостачальною організацією, основним видом його діяльності є постачання пари, гарячої води та кондиційованого повітря, а відтак, на нього поширюється дія Закону України «Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання та водовідведення за спожиті енергоносії», згідно якого на заборгованість за спожиті енергоносії, яка виникла та була погашена до набрання чинності Законом не нараховуються штрафні санкції за порушення строку і порядку її сплати, а нараховані підлягають списанню.
Відповідач зазначає, що заборгованість за куплений за Договором газ повністю сплачена ним 26.02.2015р. в той час, як закон набрав чинності 30.11.2016р.
В підтвердження того, що Відповідач є теплопостачальним підприємством долучено копію Статуту Відповідача (нова редакція), затвердженого рішенням сесії Стрийської міської ради п'ятого демократичного скликання від 27.11.2007р. №211, згідно п.2.1.1. якого підприємство створене з метою повного задоволення потреб населення та юридичних осіб в тепловій енергії, яка використовується для опалення приміщень, отримання гарячої води і промислових технологічних процесів.
17.12.2012р. Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері комунальних послуг видано Відповідачу Ліцензії серії АД №041915, №041916 та №041917 на виробництво теплової енергії (крім діяльності з виробництва теплової енергії на електроцентралях, теплоелектростанціях, атомних електростанціях і когенераційних установках та установках з використанням нетрадиційних або поновлюваних джерел енергії); на транспортування теплової енергії магістральними та місцевими(розподільчими) тепловими мережами та постачання теплової енергії відповідно. Строк дії Ліцензій до 22.11.2017р.
Крім того, як зазначено в листі Департаменту розвитку та експлуатації житлово-комунального господарства від 23.11.2017р. вих. №01/9-04-4092, вказані Ліцензії є діючими та безстроковими.
Також, як вбачається із поданої Відповідачем інформаційної довідки з ЄДРЮОФОП та ГФ, основним видом економічної діяльності Відповідача є постачання пари, гарячої води та кондиційованого повітря (КВЕД 35.30).
В доповнення до викладеного Відповідач зазначає, що приписами статті 258 ЦК України передбачено строк позовної давності за звернення до суду з позовними вимогами про стягнення неустойки (штрафу, пені), а в зобов'язаннях з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.
З підстав наведеного просить суд застосувати до правовідносин, які виникли між Сторонами, наслідки спливу строку позовної давності.
02.10.2019р. за вх. №40667/19 від Позивача надійшла Відповідь на відзив від 30.09.2019р. вих. №14/4-б/н, у якій в спростування викладених у відзиві доводів Відповідача зазначає, що Відповідач не включений до реєстру, який веде центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері житлово-комунального господарства, а відтак, не бере участі у списанні такої заборгованості та штрафних санкцій за її прострочення.
В спростування доводів про сплив позовної давності Позивач посилається на пункт 9.3. Договору, в якому Сторонами погоджено збільшення строку позовної давності до п'яти років. З підстав наведеного Позивач просить суд задоволити позов у повному обсязі.
У відповідності з пунктами 1, 3 частини першої статті 129 Конституції України, основними засадами судочинства є: рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно ч.1 ст.74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до ч.2 ст.4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Згідно ст.3 ЦК України, загальними засадами цивільного законодавства зокрема є свобода договору; свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; справедливість, добросовісність та розумність.
Відповідно до ч.1 ст.11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Згідно ч.1 ст.15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Статтею 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до ч.1 ст.173 Господарського кодексу України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
У відповідності до вимог ст.174 Господарського кодексу України, господарські зобов'язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Згідно ч.1 ст.509 Цивільного кодексу України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
У відповідності до вимог ч.1 ст.510 Цивільного кодексу України, сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор.
Статтею 629 Цивільного кодексу України встановлено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Статтею 193 Господарського кодексу України передбачено, що господарські зобов'язання повинні виконуватись належним чином відповідно до закону, інших правових актів і договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог , що у певних умовах звичайно ставляться; кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу; до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України.
Згідно із ст.526 Цивільного кодексу України, зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства. Статтею 525 Цивільного кодексу України передбачено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Приписами ч.1 ст.527 ЦК України передбачено, що боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок.
Статтею 714 ЦК України передбачено, що за договором постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу одна сторона (постачальник) зобов'язується надавати другій стороні (споживачеві, абонентові) енергетичні та інші ресурси, передбачені договором, а споживач (абонент) зобов'язується оплачувати вартість прийнятих ресурсів та дотримуватись передбаченого договором режиму її використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного та іншого обладнання.
До договору постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин сторін.
Статтею 712 ЦК України передбачено, що за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар та сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
У відповідності до ст.655 ЦК України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Частиною 1 статті 691 ЦК України передбачено, що покупець зобов'язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу, або, якщо вона не встановлена у договорі і не може бути визначена виходячи з його умов, - за ціною, що визначається відповідно до статті 632 цього Кодексу, а також вчинити за свій рахунок дії, які відповідно до договору, актів цивільного законодавства або вимог, що звичайно ставляться, необхідні для здійснення платежу.
Відповідно до ч.1 ст.692 ЦК України, покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.
Частиною 1 статті 216 ГК України передбачено, що Учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення (ч. 2 ст. 218 ГК України).
Згідно із ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків; договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору.
Відповідно до ст.ст.6, 627 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Статтею 629 Цивільного кодексу України встановлено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Статтею 530 ЦК України встановлено, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.
Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
Згідно ч.7 ст.180 ГК України, строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на основі цього договору; на зобов'язання, що виникли у сторін до укладення ними господарського договору, не поширюються умови укладеного договору, якщо договором не передбачено інше; закінчення строку дії господарського договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, що мало місце під час дії договору.
Суд зазначає, і аналогічну правову позицію викладено, зокрема у пункті 7 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013р. №14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань», що за відсутності інших підстав припинення зобов'язання, передбачених договором або законом, зобов'язання, в тому числі й грошове, припиняється його виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).
Статтею 599 Цивільного кодексу України визначено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Згідно ст.610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Приписами ч.1 ст.612 Цивільного кодексу України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Відповідно до ст. 614 ЦК України особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Приписами ч.2 вказаної статті визначено, що відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов'язання.
Згідно з ст.ст.549, 611, 625 ЦК України, ст.230 ГК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: сплата неустойки; пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання; штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання; боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.
Частиною 6 ст.232 ГК України визначено, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
Відповідно до ст.ст. 1, 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань», платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін; розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Згідно ст.625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання; боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
30.11.2016 набув чинності Закон України “Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії” від 03.11.2016, яким визначено комплекс організаційних та економічних заходів, спрямованих на забезпечення сталого функціонування теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення.
Відповідно до ст. 1 Закону України “Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії” до заборгованості, що підлягає врегулюванню відповідно до цього Закону (далі - заборгованість), відноситься, зокрема, кредиторська заборгованість перед постачальником природного газу теплопостачальних та теплогенеруючих організацій за спожитий природний газ, використаний для виробництва теплової та електричної енергії, надання послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води, та також заборгованість з різниці в тарифах на теплову енергію, послуги з централізованого опалення, постачання гарячої води, водопостачання, водовідведення, постачання холодної води та водовідведення (з використанням внутрішньобудинкових систем), що вироблялися, транспортувалися та постачалися населенню, установам і організаціям, що фінансуються з державного та/або місцевих бюджетів, та/або іншим підприємствам теплопостачання, централізованого водопостачання та водовідведення, що постачають теплову енергію, надають послуги з централізованого опалення, постачання гарячої води, централізованого водопостачання, водовідведення, постачання холодної води та водовідведення (з використанням внутрішньобудинкових систем) населенню, а також організаціям та установам, що фінансуються з державного та/або місцевих бюджетів, яка виникла у зв'язку з невідповідністю фактичної вартості теплової енергії, послуг з централізованого опалення, постачання гарячої води, водопостачання, водовідведення, постачання холодної води та водовідведення (з використанням внутрішньобудинкових систем) тарифам, що затверджувалися та/або погоджувалися органами державної влади чи органами місцевого самоврядування, та залишилася не погашеною станом на 1 січня 2016 року (далі - заборгованість з різниці в тарифах).
Відповідно до ст.2 Закону України “Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії” дія цього Закону поширюється на відносини із врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії.
Згідно ст. 1 Закону України “Про теплопостачання” теплогенеруюча організація - суб'єкт господарської діяльності, який має у своїй власності або користуванні теплогенеруюче обладнання та виробляє теплову енергію.
Теплогенеруюча установка - комплекс взаємопов'язаного обладнання, що виробляє теплову енергію, незалежно від місця його розташування.
Відповідно до статті 9 Закону України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” та статті 23 Закону України “Про теплопостачання” господарська діяльність з виробництва теплової енергії, транспортування та постачання теплової енергії підлягає ліцензуванню.
Статтею 1 Закону України “Про теплопостачання” визначено, що теплова енергія - товарна продукція, що виробляється на об'єктах сфери теплопостачання для опалення, підігріву питної води, інших господарських і технологічних потреб споживачів, призначена для купівлі-продажу.
Цією ж статтею визначено, що виробництво теплової енергії - господарська діяльність, пов'язана з перетворенням енергетичних ресурсів будь-якого походження, у тому числі альтернативних джерел енергії, на теплову енергію за допомогою технічних засобів з метою її продажу на підставі договору, а постачання теплової енергії (теплопостачання) - господарська діяльність, пов'язана з наданням теплової енергії (теплоносія) споживачам за допомогою технічних засобів транспортування та розподілом теплової енергії на підставі договору.
Законом України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” визначено, що господарська діяльність - це будь-яка діяльність, у тому числі підприємницька, юридичних осіб, а також фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності, пов'язана з виробництвом (виготовленням) продукції, торгівлею, наданням послуг, виконанням робіт.
Як встановлено судом та вбачається із матеріалів справи, Відповідач є теплопостачальним підприємством, якому видано ліцензії на виробництво теплової енергії (крім діяльності з виробництва теплової енергії на електроцентралях, теплоелектростанціях, атомних електростанціях і когенераційних установках та установках з використанням нетрадиційних або поновлюваних джерел енергії); на транспортування теплової енергії магістральними та місцевими(розподільчими) тепловими мережами та постачання теплової енергії.
Згідно з частиною третьою статті 7 цього Закону на заборгованість за природний газ, використаний для виробництва теплової та електричної енергії, надання послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води, погашену до набрання чинності цим Законом (30.11.2016), неустойка (штраф, пеня), інфляційні нарахування, проценти річних не нараховуються, а нараховані підлягають списанню з дня набрання чинності цим Законом.
Як встановлено судом, вбачається із матеріалів справи та не заперечується представниками Учасників справи, заборгованість за поставлений природний газ у січні-березні та жовтні-грудні 2014 року згідно Договору була погашена 25.02.2015р., тобто до 30.11.2016 року, а саме набрання чинності Законом України “Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії”.
В той же час, доводи Позивача про необхідність вжиття сторонами дій щодо списання такої заборгованості відхиляються судом, оскільки на правильність висновку про відсутність правових підстав для нарахування штрафних санкцій такі обставини значення не мають. Суд зазначає, що запроваджені Законом України “Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних організацій та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожитті енергоносії” заходи щодо забезпечення інтересів боржника у спосіб припинення стягнення нарахованих штрафних санкцій перед стягувачем та їх реалізація не перебувають в залежності від обставин формування реєстру, участі відповідача у визначеній процедурі списання чи вжиття заходів щодо списання такої заборгованості.
Отже, частина 3 статті 7 Закону про врегулювання заборгованості за спожитий природний газ є нормою прямої дії, а, відтак, її застосування до споживачів не ставиться у залежність від виконання будь-яких інших умов поряд з їх обов'язком щодо погашення заборгованості за спожитий природний газ у строк до набрання чинності 30.11.2016 цим Законом. При цьому, виконання даної норми не залежить від факту включення підприємства-споживача до реєстру підприємств, що беруть участь у процедурі врегулювання заборгованості, оскільки в силу частини 1 статті 58 Конституції України зазначений Закон не має зворотної дії в часі, не поширюється на правовідносини з розрахунків за поставлений природний газ, які проведено до набрання ним чинності, а визначає порядок врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій за спожитий природний газ, що не була погашена боржниками станом на 30.11.2016.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 07.02.2018.р у справі №927/1152/16, від 14.02.2018р. у справі №908/3211/16, від 29.01.2018р. у справі №904/10745/16 та від 23.01.2018 у справі №914/3131/15.
Відтак, заборгованість за поставлений природний газ у січні-березні та жовтні-грудні 2014 року згідно Договору була погашена до 30.11.2016 року, а саме набрання чинності Законом України “Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії”, нараховані пеня, 3% річних та інфляційні підлягають списанню згідно ч. 3 ст. 7 Закону України “Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії”.
При цьому суд критично оцінює та відхиляє посилання Позивача на правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 14.02.2018р. у справі №908/3211/16, оскільки Позивачем взято з контексту постанови декілька абзаців та хибно розтлумачено їх, хоча в цій постанові міститься висновок про те, що частиною 3 статті 7 Закону не ставиться в залежність право не нарахування неустойки, інфляційних нарахувань та процентів річних від будь-яких інших умов, окрім погашення боржником заборгованості за отриманий природний газ до набрання чинності Законом. Отже, правова позиція Верховного Суду щодо неустойки, інфляційних нарахувань та процентів річних, викладена у цій постанові, також підтверджує правомірність висновків суду щодо наявності правових підстав до списання штрафних санкцій за порушення порядку і строку оплати природного газу, якщо така виникла і була погашена до набрання чинності Законом. Аналогічну правову позицію викладено, зокрема в постанові Західного апеляційного господарського суду від 27.12.2018р. у справі №914/758/18.
Щодо покликань Відповідача про пропуск Позивачем строку позовної давності у правовідносинах, які виникли між Сторонами суд зазначає, що пунктом 9.3. Договору Сторонами встановлено, що строк, у межах якого сторони можуть звернутись до суду із вимогою про захист своїх прав за договором (строк позовної давності), у тому числі щодо стягнення основної заборгованості, штрафів, пені, відсотків річних, інфляційних нарахувань, встановлюється у п'ять років.
При цьому суд зазначає, і аналогічну правову позицію викладено, зокрема в пункті 2.2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013р. №10 «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів», що за змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.
Згідно приписів ч.3 ст.267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Відповідно до ч.4 названої статті сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
З підстав наведеного, в тому числі відсутності встановленого судом порушеного права Позивача, суд відхиляє заяву про застосування до правовідносин, які виникли між Сторонами, наслідків спливу строку позовної давності; при цьому суд зазначає, що, з врахуванням положень п.9.3 Договору, Позивачем не пропущено строки позовної давності.
Відповідно до статей 73, 74 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи.
Згідно з ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Частиною 1 статті 77 ГПК України передбачено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
У відповідності до ст. 78 ГПК України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ст. 79 ГПК України).
Зазначені вище норми процесуального закону спрямовані на реалізацію статті 13 Господарського процесуального кодексу України. Згідно з положеннями цієї статті судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до частини 5 статті 236 Господарського процесуального кодексу України обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
За приписами статті 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Згідно із статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Трофимчук проти України» від 28.10.2010р. №4241/03 Європейським судом з прав людини зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід сторін.
Відповідно до ч.23 рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України» за заявою №63566/00 суд нагадує, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення.
Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов'язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.
При цьому суд зазначає, що згідно вимог ч.1 ст.14 ГПК України суд розглядає справи на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Суд також бере до уваги позицію ЄСПЛ, зазначену у п.58. рішення ЄСПЛ у справі «Серявін та інші проти України», де зазначено, що суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя.
Враховуючи вищенаведене, в тому числі факт підписання повноважними представниками та скріплення печатками юридичних осіб - Сторін Актів приймання-передачі природного газу, відсутність заперечень Відповідача як проти самого факту поставки природного газу, його невідповідності кількісним або якісним характеристикам, так і щодо факту порушення Відповідачем встановленого Договором порядку і строку оплати поставленого Позивачем природного газу, беручи до уваги встановлену Законом України “Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії” процедуру врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії, внаслідок якої штрафні санкції за порушення порядку і строку погашення заборгованості, яка виникла та була погашена до набрання чинності Законом, не нараховуються, а нараховані підлягають списанню, суд дійшов висновків про безпідставність та необґрунтованість позовних вимог. З підстав наведеного в позові слід відмовити повністю.
Відповідно до ч.1 ст.123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Приписами частини другої вказаної статті встановлено, що розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
Згідно ч. 1 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.
Відповідно до пп.1 п.2 ч.2 ст.4 Закону України «Про судовий збір» за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру ставка судового збору встановлюються у розмірі 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Нормою статті 7 Закону України «Про Державний Бюджет України на 2019 рік» установлено у 2019 році прожитковий мінімум на одну працездатну особу в розрахунку на місяць у розмірі 1921 гривня.
Позивачем при поданні позовної заяви до господарського суду надано попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, згідно якого Позивач очікує понести у зв'язку із розглядом справи судові витрати в розмірі 1921грн. у вигляді сплаченого за подання до господарського суду позовної заяви судового збору. Належних, достатніх та допустимих доказів в підтвердження факту здійснення інших судових витрат окрім сплаченого за подання позовної заяви до господарського суду судового збору Позивачем станом на час розгляду справи по суті суду не заявлено та не подано, в матеріалах справи такі докази відсутні.
Як доказ сплати судових витрат Позивач подав Платіжне доручення від 24.07.2019р. №7006826 про сплату судового збору за подання позовної заяви до господарського суду в розмірі 1921грн. Оригінал вказаного платіжного доручення є додатком №1 до позовної заяви.
Окрім того, суд зазначає що Відповідач у поданому 17.09.2019р. за вх. №38196/19 до суду відзиві на позовну заяву від 17.09.2019р. зазначає, що попередній (орієнтовний) розмір судових витрат на надання професійної правничої допомоги, які Відповідач поніс та очікує понести у справі, складає 15000грн. Докази понесення таких витрат будуть надані Відповідачем протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду.
Відповідно до п.2 ч.1 ст.129 ГПК України судовий збір у справі покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
З підстав наведеного, а також недоведення Позивачем в порядку, визначеному главою 8 розділу 1 ГПК України іншого розміру судових витрат, окрім суми сплаченого за подання позовної заяви до господарського суду судового збору в розмірі 1921грн., недоведення Відповідачем розміру понесених у справі судових витрат, суд дійшов висновків про те, що судові витрати у справі слід покласти на Сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, залишити судові витрати за Позивачем.
Враховуючи вищенаведене, керуючись ст. 42, п. 1, 3 ч. 1 ст.129 Конституції України, ст.ст.4, 13, 27, 42, 43, 46, 73, 74, 76,-79, 80, 81, 86, 129, 165, 205, 216, 222, 235, 236, 252 Господарського процесуального кодексу України, ст.ст.173, 174, 179, 193, 233 Господарського кодексу України, ст.ст.3, 6, 11, 15, 16, 509, 526, 527, 530, 547, 549, 551, 610-612, 625, 627, 629, 632, 655, 691, 692, 712, 714 Цивільного кодексу України, суд -
1. В задоволенні позову відмовити повністю.
2. Рішення набирає законної сили в порядку та строк, передбачені ст.241 ГПК України.
3. Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку в порядку та строки, визначені главою І розділу IV Господарського процесуального кодексу України.
Веб-адреса Єдиного державного реєстру судових рішень, розміщена на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет: http://reyestr.court.gov.ua/.
Повний текст рішення складено 28.10.2019р.
Головуючий суддя Фартушок Т. Б.