вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"23" жовтня 2019 р. Справа№ 910/2158/19
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Мальченко А.О.
суддів: Дикунської С.Я.
Жук Г.А.
при секретарі судового засідання Найченко А.М.,
розглянувши матеріали апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Юпітєр ЛТД»
на рішення Господарського суду міста Києва від 12.06.2019
у справі №910/2158/19 (суддя Баранов Д.О.)
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Юпітєр ЛТД»
до Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк»
про визнання договору недійсним
за відсутності представників учасників справи,
Товариство з обмеженою відповідальністю «Юпітєр ЛТД» (далі - ТОВ «Юпітєр ЛТД», позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк», відповідач) про визнання недійсним договору фінансового лізингу №4Ю16051ЛИ від 01.07.2016, посилаючись на укладення його з порушенням вимог законодавства щодо нотаріального посвідчення договору.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 12.06.2019 у справі №910/2158/19 у задоволенні позову відмовлено повністю.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд виходив з того, що за своєю правовою природою договір лізингу є змішаним договором та містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу або договору поставки; положення законодавства щодо нотаріального посвідчення договору, передбачені ч. 2 ст. 793 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) не поширюється на правовідносини, що виникли на підставі оспорюваного договору; Закон України «Про фінансовий лізинг» не містить вимоги щодо нотаріального посвідчення договору фінансового лізингу; будь-яких домовленостей між сторонами про нотаріальне посвідчення оспорюваного договору не існувало, а законодавством для сторін спірного договору такі дії не визнано обов'язковими, у зв'язку з чим останній не потребує нотаріального посвідчення, а відтак, відсутні підстави вважати такий договір нікчемним та визнавати його недійсним.
Не погодившись із вищезазначеним рішенням, ТОВ «Юпітєр ЛТД» звернулось до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржуване рішення та постановити нове, яким позовні вимоги задовольнити повністю.
Апеляційну скаргу мотивовано тим, що рішення суду першої інстанції прийняте з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, апелянт наголошував на тому, що предметом оспорюваного договору є нерухоме майно, а тому укладення його сторонами у письмовій формі без нотаріального посвідчення суперечить вимогам ст. 657 ЦК України, а відтак, в силу приписів ст. 220 ЦК України такий договір є нікчемним; судом не враховано, що відповідно до ч. 2 ст. 1 Закону України «Про фінансовий лізинг» за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов, однак, в оскаржуваному рішенні відсутні посилання на наявність будь-якого доказу укладення між сторонами відповідних специфікацій; відсутність вказаних доказів позбавляє укладений між сторонами договір лізингу ознак договору фінансового лізингу, а тому до спірних правовідносин мають застосовуватися положення ЦК України.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 27.08.2019 поновлено ТОВ «Юпітєр ЛТД» пропущений процесуальний строк на апеляційне оскарження рішення Господарського суду міста Києва від 12.06.2019 у справі №910/2158/19, відкрито апеляційне провадження за вказаною апеляційною скаргою, призначено її розгляд на 23.10.2019, встановлено АТ КБ «ПриватБанк» строк для подання відзиву на апеляційну скаргу.
Відповідач скористався правом, наданим статтею 263 Господарського процесуального кодексу України (надалі - ГПК України), надав відзив на апеляційну скаргу, в якому просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін.
Заперечуючи проти задоволення апеляційної скарги, відповідач вказував на те, що доводи апелянта про неправильність застосування судом положень Закону України «Про фінансовий лізинг» не відповідають змісту позовної заяви та є такими, що заявлені поза межами позовних вимог; нотаріальне посвідчення договору є необхідним лише у випадках, прямо передбачених законом, однак, у ч. 2 ст. 806 ЦК України закріплена бланкетна норма, яка відсилає виключно до загальних положень про договір найму (параграф 1 Глави 58 ЦК України), а відтак, положення ст.ст. 793, 794 ЦК України, що відносяться до параграфу 4 глави 58 ЦК України та на які посилається апелянт, не можуть бути застосовані до правовідносин, які виникають на підставі договору фінансового лізингу; спеціальний Закон України «Про фінансовий лізинг» не містить вимоги щодо нотаріального посвідчення договору фінансового лізингу; аналогічні висновки викладені Верховним Судом у постанові від 12.06.2018 у справі №915/865/17; позивачем не доведено підстав для визнання оспорюваного договору фінансового лізингу недійсним, а тому рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим.
У судове засідання 23.10.2019 сторони явку своїх уповноважених представників не забезпечили, про місце, дату та час розгляду справи були повідомлені належним чином, що підтверджується повідомленнями про вручення поштових відправлень.
Згідно з ч. 1 ст. 202 ГПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час та місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті.
Відповідно до ч. 12 ст. 270 ГПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає її розгляду.
Обговоривши питання щодо можливості розгляду апеляційної скарги за відсутності представників сторін, судова колегія, порадившись на місці, ухвалила здійснити розгляд скарги за їх відсутності.
23.10.2019 у судовому засіданні колегією суддів було оголошено вступну та резолютивну частини постанови апеляційного господарського суду.
Колегія суддів, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши правильність застосування господарським судом при прийнятті оскаржуваного рішення норм матеріального та процесуального права, дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги з огляду на наступне.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено місцевим господарським судом, 01.07.2016 між Публічним акціонерним товариством Комерційний банк «ПриватБанк», яке в подальшому змінило найменування на АТ КБ «ПриватБанк» (у тексті договору - банк) та ТОВ «Юпітєр ЛТД» (у тексті договору - лізингоодержувач) було укладено договір фінансового лізингу №4Ю16051ЛИ (далі - договір), відповідно до п. 1.1 якого банк, який є власником нерухомого майна, яке зазначено у додатку № 1 договору (далі - майно), передає лізингоодержувачу таке майно, а лізингоодержувач приймає майно від банка у платне володіння та користування, а після сплати всієї суми лізингових платежів у власність, у визначені цим договором строки, на умовах фінансового лізингу.
У додатку № 1 до договору сторони визначили найменування нерухомого майна (предмета фінансового лізингу), реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна та його вартість.
У п.1.2. договору сторони узгодили, що на дату укладення договору загальна вартість майна становить 304 021 250,00 грн.
Пунктами 1.4. договору передбачено, що для здійснення лізингоодержувачем платежів за цим договором банк відкриває рахунки:
- рахунок для сплати вартості предмета лізингу № 20710050001898;
- рахунок для сплати винагород за лізингом № 20788050000111 .
За змістом пункту 2.3. Розділу 2 договору лізингоодержувач сплачує банку:
- винагороду за відкриття рахунку «Фінансовий лізинг (оренда) « у розмірі 500,00 грн. у день укладання цього договору;
- відсоткову винагороду за користування майном у розмірі 12% річних від суми залишку несплаченої вартості майна, виходячи з фактичної кількості днів користування майном та 360 днів у році, щомісяця в період з 25-го числа місяця по останній день місяця, а так само в термін сплати останньої суми лізингового платежу, зазначений в додатку № 2;
- у випадку порушення лізингоодержувачем зобов'язань по оплаті лізингових платежів, передбачених цим договором, відсоткова винагорода за користування майном складає 24% річних від суми залишку несплаченої вчасно частини вартості майна, згідно додатку № 2.
За умовами п. 3.1., 3.2. та 3.3. договору передача банком та прийом лізингоодержувачем майна в лізинг здійснюється згідно акту прийому-передачі майна - зазначеним у додатку № 3, що є невід'ємною частиною цього договору (надалі - додаток № 3). З моменту підписання додатку № 3, лізингоодержувач несе повну цивільну відповідальність перед третіми особами за його використання, відшкодовує в повному обсязі шкоду третім особам, заподіяну в результаті експлуатації майна. Ризик невідповідності майна цілям використання цього майна несе лізингоодержувач. Лізингоодержувач під власну відповідальність зобов'язується неухильно дотримуватися норм та правил експлуатації, використання і ремонту майна. Акт прийому-передачі майна сторони укладають та підписують у дату укладання цього договору. З дати підписання сторонами акту прийому-передачі майна лізингоодержувач приймає його від банку в платне володіння та користування.
Пунктами 4.1.-4.4. договору передбачено, що протягом усього терміну дії цього договору майно є власністю банка. Протягом усього терміну дії цього договору лізингоодержувачу забороняється без згоди банка передавати майно у сублізинг, оренду, у позику, або будь-яким іншим способом третій стороні, передавати в заставу або відчужувати у будь-який спосіб. Лізингоодержувач (боржник) у зобов'язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою банку. За згодою банку виконання обов'язків лізингоодержувача може бути покладено на іншу особу. У разі невиконання або неналежного виконання обов'язку лізингоодержувача іншою особою цей обов'язок лізингоодержувач повинен виконати сам. Умови переходу права власності на майно: майно переходить у власність лізингоодержувача за умови сплати банку всієї суми лізингових платежів, а також всіх інших платежів за цим договором. У випадку переходу права власності на майно до лізингоодержувача, здійснюється оформлення всіх необхідних відповідно до чинного законодавства України документів.
Підпунктом 5.2.1. договору визначено обов'язок банка передати майно в платне користування лізингоодержувачу на умовах та строки, що обумовлені цим договором. Після сплати всієї суми лізингових платежів та інших платежів, що передбачені цим договором, передати майно у власність лізингоодержувача та документ, що підтверджує повну сплату платежів за цим договором.
Відповідно до пп. 6.2.11. договору лізингоодержувач зобов'язується сплачувати банку винагороду за відкриття рахунку "Фінансовий лізинг (оренда)", лізинговий платіж (суму, що відшкодовує при кожному платежі частину вартості майна, відсоткову винагороду за користування майном, винагороду за користування майном отриманим в лізинг та інші витрати банка, безпосередньо пов'язані з цим договором.
Пунктом 7.1. договору сторони зафіксували, що у випадку порушення лізингоодержувачем зобов'язань по сплаті лізингових платежів, по сплаті винагород, останній сплачує банку за кожний випадок порушення пеню в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня, яка розраховується у відсотках річних від суми простроченого платежу за кожен день прострочення платежу. Сплата пені здійснюється у гривні.
За змістом п. 9.1. строк дії цього договору з дати підписання цього договору по 25.06.2036 (двадцять п'яте червня дві тисячі тридцять шостого) року. У частині не виконаних сторонами зобов'язань договір діє до повного їх виконання. Зазначений строк може бути змінений у випадках дострокового виконання зобов'язань лізингоодержувача за договором, у випадку розірвання договору.
Цей договір набуває чинності з моменту його підписання та скріплення печатками сторін. Строк дії цього договору обумовлений строком лізингу. Цей договір втрачає свою силу після виконання сторонами усіх зобов'язань за ним (п. 9.2. договору).
На виконання умов договору банк, як власник нерухомого майна, передав ТОВ «Юпітєр ЛТД» нерухоме майно згідно акту №1 прийому-передачі від 01.07.2016 (додаток №3 до договору).
В подальшому між сторонами були укладені додаткові угоди до договору, зокрема, внесено зміни до пункту 9.1 та додатку № 2 до договору, встановлено строк дії цього договору з дати підписання по 25.06.2026.
Посилаючись на те, що предметом договору є нерухоме майно (споруди), вартість якого визначена у розмірі 304 021 250,00 грн, яке діючим законодавством відноситься до основних фондів, позивач стверджує про необхідність обов'язкового нотаріального посвідчення вказаного договору.
Однак, вказуючи на те, що сторонами при укладенні договору не було додержано вимог законодавства стосовно встановленої законом форми договору, а саме в порушення ч. 2 ст. 793 ЦК України договір не був нотаріально посвідчений та не було проведено його державну реєстрацію в порядку ст. 794 ЦК України, позивач вважає, що в силу приписів ст. 220 ЦК України вказаний договір є нікчемним та на підставі ч. 4 ст. 203, ст. 215 ЦК України підлягає визнанню судом недійсним, у зв'язку з чим звернувся з даним позовом до суду.
Колегія суддів апеляційного господарського суду погоджується з рішенням суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог, а доводи скаржника вважає безпідставними та необґрунтованими, з огляду на наступне.
Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.
Частиною першою ст. 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Надаючи оцінку правовідносинам, що склались між сторонами у даній справі, колегія суддів зазначає, що укладений між сторонами правочин за своїм змістом та правовою природою є договором лізингу, за яким, відповідно до ч. 1 ст. 806 ЦК України, одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).
Положеннями ст. 292 Господарського кодексу України (надалі - ГК України) встановлено, що лізинг - це господарська діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, яка полягає в наданні за договором лізингу однією стороною (лізингодавцем) у виключне користування другій стороні (лізингоодержувачу) на визначений строк майна, що належить лізингодавцю або набувається ним у власність (господарське відання) за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного постачальника (продавця) майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів. Правове регулювання лізингу здійснюється відповідно до цього Кодексу та інших законів.
Господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів (ч. 7 ст. 179 ГК України).
Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 180 ГК України зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, які погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства.
Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. Аналогічні положення містить ст. 638 ЦК України.
Згідно зі ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
За приписами ч. 1 ст. 209 ЦК України правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін.
Відповідно до ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Статтею 627 ЦК України встановлено, що відповідно до статті 6 цього кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно зі ст. 639 ЦК України договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася. Якщо сторони домовилися про нотаріальне посвідчення договору, щодо якого законом не вимагається нотаріальне посвідчення, такий договір є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення.
З аналізу вище наведених норм законодавства вбачається, що за загальним правилом нотаріальне посвідчення укладеного сторонами договору не вимагається. Нотаріальне посвідчення договору є необхідним лише у випадках прямо передбачених законом та за домовленістю сторін.
Як правильно зазначив суд першої інстанції, за своєю правовою природою договір лізингу є змішаним договором та містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу або договору поставки.
Згідно зі ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Відповідно до ст. 657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.
Статтею 759 ЦК України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди).
Частинами 1 та 3 статті 760 ЦК України передбачено, що предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні. Особливості найму окремих видів майна встановлюються цим Кодексом та іншим законом.
Найм будівлі або іншої капітальної споруди врегульовано параграфом 4 глави 58 ЦК України.
Згідно з частиною 1 статті 793 ЦК України договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укладається у письмовій формі.
Частиною 2 вказаної статті визначено, що договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на три роки і більше підлягає нотаріальному посвідченню.
Як встановлено судом першої інстанції та визнається сторонами у справі, укладений між позивачем та відповідачем договір фінансового лізингу нотаріально не посвідчено.
Разом з тим, відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України «Про фінансовий лізинг» відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку з урахуванням особливостей, що встановлюються цим Законом.
Вимоги до форми та змісту договору фінансового лізингу закріплені у ст. 6 Закону України «Про фінансовий лізинг», якою встановлено, що договір лізингу має бути укладений у письмовій формі. Істотними умовами договору лізингу є: предмет лізингу; строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу); розмір лізингових платежів; інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Тобто, як правильно зауважив місцевий господарський суд, Закон України «Про фінансовий лізинг» не містить вимоги щодо нотаріального посвідчення договору фінансового лізингу.
При цьому, доводи апелянта про те, що вказаний договір не є договором фінансового лізингу, оскільки судом не встановлено факту укладення сторонами специфікацій до договору, колегія суддів відхиляє, виходячи з наступного.
За приписами ч. 2 ст. 1 Закону України «Про фінансовий лізинг» за договором фінансового лізингу (далі - договір лізингу) лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).
Зі змісту вказаної норми вбачається, що у специфікації до договору фінансового лізингу встановлюється предмет лізингу, тобто річ, яка набувається лізингодавцем у власність та передається у користування лізингоодержувачеві.
Як було зазначено вище, у додатку № 1 до договору сторони визначили найменування нерухомого майна (предмета фінансового лізингу), реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна та його вартість.
За таких обставин, на переконання суду апеляційної інстанції, вказаний додаток №1 до договору є специфікацією у розумінні ч. 2 ст. 1 Закону України «Про фінансовий лізинг», а тому доводи апелянта в цій частині є безпідставними.
Крім того, як правильно зауважив відповідач у відзиві на апеляційну скаргу, доводи апелянта про неправильність застосування судом положень Закону України «Про фінансовий лізинг» не відповідають змісту позовної заяви та є такими, що заявлені поза межами позовних вимог, оскільки у позовній заяві позивач сам вказував на те, що укладений між сторонами договір є договором фінансового лізингу та посилався на положення вказаного Закону в обґрунтування своїх позовних вимог.
Згідно з ч. 2 ст. 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.
Аналіз зазначеної норми у контексті параграфу 1 глави 58 ЦК України свідчить про те, що в ч. 2 ст. 806 ЦК України закріплена бланкетна норма, яка відсилає до загальних положень про договір найму (параграф 1 глави 58 ЦК України), тому до договору лізингу можуть субсидіарно застосовуватися норми параграфу 1 Глави 58 ЦК України, а не інші параграфи цієї глави. Особливості окремих видів і форм лізингу встановлюються законом.
Наведені правові висновки викладено у постанові Верховного Суду від 12.06.2018 у справі № 915/865/17, які, в силу приписів ч. 4 ст. 236 ГПК України, мають бути враховані при виборі і застосуванні норм права до спірних правовідносин.
Отже, доводи позивача про те, що укладення оспорюваного договору фінансового лізингу без нотаріального посвідчення суперечить вимогам ч. 2 ст. 793 ЦК України найму (параграф 4 глави 58 ЦК України), колегія суддів відхиляє як такі, що не відповідають вищезазначеним нормам законодавства.
Враховуючи викладене, з огляду на те, що жодних домовленостей між сторонами про нотаріальне посвідчення оспорюваного договору фінансового лізингу не існувало, а законодавством для сторін оспорюваного договору такі дії не визнано обов'язковими, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що договір фінансового лізингу, укладений між позивачем та відповідачем, не потребує нотаріального посвідчення.
Відповідно до статей 15, 16 ЦК України особа має право на захист свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, яке реалізується шляхом звернення до суду. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені в ч. 2 ст. 16 ЦК України. Одним із способів, захисту цивільних прав та інтересів є визнання правочину недійсним.
В силу приписів статті 204 ЦК України правомірність правочину презюмується.
Згідно з ч. 1 ст. 220 ЦК України, у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.
Відповідно до приписів ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
За змістом ч.ч. 2, 3 статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
При цьому, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно з ч.ч. 1-3 ст. 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до частини 1 статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
За приписами ст.ст. 76-77 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Обов'язок із доказування необхідно розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
При цьому, обов'язок доведення наявності обставин, які входять до предмету доказування у справі та з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.
Проте, всупереч наведених вище правових норм, позивачем не доведено суду належними та допустимими доказами тих обставин, на які він посилається як на підставу своїх позовних вимог, зокрема, не доведено нікчемності оспорюваного договору фінансового лізингу та наявності правових підстав для визнання його недійсним, а тому вказана вимога є необґрунтованою, безпідставною та такою, що не підлягає задоволенню .
Відповідно до частини 1 статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Враховуючи вищевикладене, виходячи з системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, колегія суддів погоджується з рішенням суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову ТОВ «Юпітєр ЛТД» до АТ КБ «ПриватБанк» про визнання недійсним договору фінансового лізингу №4Ю16051ЛИ від 01.07.2016.
Частиною 1 ст. 269 ГПК України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Колегія суддів зазначає, що враховуючи положення ч. 1 ст. 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17.07.1997 N475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів N 2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.
Зокрема, Європейський суд з прав людини у справі «Проніна проти України» у рішенні від 18.07.2006 та у справі «Трофимчук проти України» у рішенні від 28.10.2010 зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент сторін. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
З урахуванням усіх фактичних обставин справи, інші доводи апелянта, викладені в апеляційній скарзі, не заслуговують на увагу, оскільки не впливають на вирішення спору у даній справі.
Згідно зі статтею 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на вищезазначене, апеляційний господарський суд вважає, що рішення Господарського суду міста Києва від 12.06.2019 у справі №910/2158/19 прийнято відповідно до вимог чинного законодавства, з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги законних та обґрунтованих висновків суду першої інстанції не спростовують, а тому підстав для його скасування чи зміни не вбачається, відповідно, апеляційна скарга ТОВ «Юпітєр ЛТД» має бути залишена без задоволення.
Судовий збір за розгляд апеляційної скарги у зв'язку з відмовою в її задоволенні, на підставі статті 129 ГПК України, покладається на апелянта.
Керуючись ст. ст. 253-254, 269, 275-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд
1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Юпітєр ЛТД» на рішення Господарського суду міста Києва від 12.06.2019 у справі №910/2158/19 залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду міста Києва від 12.06.2019 у справі №910/2158/19 залишити без змін.
3. Матеріали справи №910/2158/19 повернути до Господарського суду міста Києва.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 20 днів, відповідно до ст. ст. 286-291 ГПК України.
Повний текст постанови складено 28.10.2019.
Головуючий суддя А.О. Мальченко
Судді С.Я. Дикунська
Г.А. Жук