вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"21" жовтня 2019 р. Справа№ 910/4769/19
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Коротун О.М.
суддів: Суліма В.В.
Майданевича А.Г.
за участю секретаря судового засідання Куценко К.Л.
за участю представників учасників апеляційного провадження згідно з протоколом судового засідання від 21.10.2019
за апеляційною скаргою Фірма "Т.М.М." - Товариство з обмеженою відповідальністю
на рішення Господарського суду міста Києва від 23.07.2019 (повне рішення складено 25.07.2019)
у справі № 910/4769/19 (суддя Спичак О.М.)
за позовом Фірма "Т.М.М." - Товариство з обмеженою відповідальністю
до Акціонерного товариства "Укрсоцбанк"
про визнання недійсним договору,-
Розглянувши справу в порядку ст. 269, 270 Господарського процесуального кодексу України (надалі - ГПК України), Північний апеляційний господарський суд,
1. Короткий зміст заявлених вимог та рух справи
У квітні 2019 року Фірма «Т.М.М.» - Товариство з обмеженою відповідальністю (далі - Фірма «Т.М.М.») звернулася до Господарського суду міста Києва з позовом до Акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (далі - АТ «Укрсоцбанк») про визнання недійсним кредитного договору № 252-СВ від 04.03.2004.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що під час укладання договору банк скористався юридичною необізнаністю позивача, істотно порушив вимоги діючого законодавства щодо надання валютних кредитів. Так, заявник стверджував, що за своїм змістом кредитний договір не відповідає законодавству України, порушує його права та інтереси, суперечить ч.1. ст. 524 Цивільного кодексу України, в якій вказано, що зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні, однак кредит був виданий у євро. Іноземна валюта не може бути предметом кредитного договору. Позивач просив визнати недійсним оспорюваний правочин огляду на приписи ст. ст. 203, 215, 227 Цивільного кодексу України.
2. Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Господарського суду міста Києва від 23.07.2019 у задоволенні позову відмовлено повністю.
Рішення обґрунтовано тим, що посилання позивача в якості обґрунтування позовних вимог на відсутність у банку дозволу на здійснення операцій з іноземною валютою, є такими, що спростовуються матеріалами справи, а отже, не вказують на наявність підстав для визнання оспорюваного кредитного договору недійсним. Крім того, тягар доказування своєї недобросовісності та нерозумності, тобто, зворотного, у даному випадку несе саме Фірма «Т.М.М.» - Товариство з обмеженою відповідальністю. Суд першої інстанції дійшов висновку, що укладаючи оспорюваний договір позивач, як позичальник повинен був самостійно оцінити права та обов'язки, зміст зобов'язання, яке буде прийнято внаслідок його укладання.
Також, судом першої інстанції зроблено висновок про відсутність обумовлених законом підстав для застосування до вимог позивача трирічного строку позовної давності з огляду на відмову у задоволенні позову.
3. Надходження апеляційної скарги на розгляд Північного апеляційного господарського суду
Не погодившись з вказаним рішенням Господарського суду міста Києва від 23.07.2019, Фірма «Т.М.М.» звернулася до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову, постановити нове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 09.09.2019 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Фірма «Т.М.М.» на рішення Господарського суду міста Києва від 23.07.2019. Справу призначено до розгляду на 25.09.2019.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 25.09.2019 оголошено перерву в судовому засіданні до 21.10.2019.
В судовому засіданні 21.10.2019 представники скаржника підтримали доводи апеляційної скарги, просили суд апеляційної інстанції апеляційну скаргу задовольнити, а оскаржуване рішення суду першої інстанції скасувати, прийняти нове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі.
Представник відповідача в судовому засіданні 21.10.2019 проти доводів апеляційної скарги заперечував, просив суд апеляційної інстанції залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін як таке, що ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права.
4. Вимоги апеляційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів
Фірма «Т.М.М.» в апеляційній скарзі не погоджується з висновками суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог, вважає висновки суду першої інстанції в оскаржуваному рішенні - помилковими та такими, що зроблені з неправильним застосуванням норм матеріального права. Так, скаржник вказував, що він не заперечував наявність у АКБ «ХФБ Банк Україна» (правонаступником якого є АТ "Укрсоцбанк") генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій, що не звільняє банк від обов'язку отримати індивідуальну ліцензію на здійснення валютної операції з кредитування у валюті євро відповідно до вимог підпункту «г» ч. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України № 15-93 від 19.02.1993, яка не була отримана банком. Таким чином, позивач вказує, що наявність у кредитному договорі положень щодо надання кредиту у валюті євро за відсутності індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу суперечить приписам ст. 99 Конституції України, ст. 524 Цивільного кодексу України, ст. ст. 3, 5 Декрету Кабінету Міністрів України № 15-93 від 19.02.1993, ст. 35 Закону України «Про Національний банк України», а тому оспорюваний правочин є недійсним в силу приписів ст. 227 Цивільного кодексу України.
5. Узагальнені доводи відзиву на апеляційну скаргу
У відзиві на апеляційну скаргу, який подано Акціонерним товариством "Укрсоцбанк" через канцелярію Північного апеляційного господарського суду 23.09.2019, відповідач вказував на те, що обумовлені ст. 203, 215 Цивільного кодексу України підстави для визнання недійсним оспорюваного правочину - відсутні, оскільки використання банками іноземною валюти, а також відповідних платіжних документів при здійсненні розрахунків на території України допускається з огляду на положення ст. ст. 192, 533 Цивільного кодексу України, ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 19.02.1993 № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», за змістом яких надання кредиту в іноземній валюті станом на 2007 рік за наявності у банку генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій - є правомірним.
6. Узагальнені доводи заперечення за відзив
07.10.2019 від позивача засобами поштового зв'язку на адресу Північного апеляційного господарського суду надійшли заперечення на відзив, в якому позивач наголошував на тому, що згідно з чинною редакцією на момент укладення оспорюваного правочину п. «г» ч. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 19.02.1993 № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», операції з використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, потребувало на момент укладення оспорюваного правочину наявності саме індивідуальної ліцензії.
7. Фактичні обставини, неоспорені сторонами, встановлені судом першої інстанції та судом апеляційної інстанції
04.03.2004 між АКБ «ХФБ Банк Україна» (правонаступником якого є Акціонерне товариство "Укрсоцбанк") (банк) та Фірмою «Т.М.М.» - Товариство з обмеженою відповідальністю (позичальник) укладено кредитний договір №252-СВ, за умовами п.1.1 якого банк відповідно до умов та на термін цього договору надає позичальнику револьверну кредитну лінію з загальною сумою 3 200 000 євро з можливістю отримувати грошові кошти в доларах США та євро та терміном кредиту до 04.03.2005.
Згідно п.1.2 договору №252-СВ від 04.03.2004, кредит надається з метою фінансування обігових коштів позичальника (придбання будівельних матеріалів та обладнання).
За умовами п.5.1 договору №252-СВ від 04.03.2004, позичальник сплачує банку відсотки за отримані та непогашені частки. Відсотки сплачуються за відсотковою ставкою, визначеною у п.5.2 цього договору та повинні нараховуватись щодо кожної частки, що залишається непогашеною, з дати надання частки до дати фактичного погашення частки або до дати повернення частки (за відповідним рішенням банку згідно з умовами цього договору). При розрахунку відсотків за кожний відсотковий період перший та останній день відсоткового періоду вважаються одним днем. Відсотки розраховуються на підставі фактичної кількості календарних днів, коли частка є непогашеною, та року з 360 днів.
Відповідно до п.5.2 договору №252-СВ від 04.03.2004, відсоткова ставка складається з маржі 8% річних та її ставки LIBOR (відповідно до валюти частки) для відповідної тривалості відсоткового періоду.
Пунктом 5.5 договору №252-СВ від 04.03.2004 визначено, що нараховані відсотки за користування кредитом щодо кожного відсоткового періоду сплачуються позичальником на відповідну дату сплати на рахунок № 20689070 в Акціонерному комерційному банку «ХФБ банк Україна».
У розділі 3 договору №252-СВ від 04.03.2004 банком та позичальником було досягнуто згоди щодо умов надання кредиту та часток.
Згідно п.7.1 договору №252-СВ від 04.03.2004 повернення або передоплата частки або будь-якої її частини здійснюється у валюті, в якій частка була надана; відсотки сплачуються у валюті наданої частки.
За умовами п.9.1 договору №252-СВ від 04.03.2004 для забезпечення зобов'язань позичальника за договором, він надає банку заставу нерухомого майна, прийнятного для банку, за формою та змістом задовільними для банку. Така застава повинна становити першочергову заставу та повинна бути відповідно зареєстрована у Державному реєстрі відчуження нерухомого майна. Таке заставлене майно повинно бути застраховане фінансово стабільною та надійною страховою компанією, прийнятною для банку, проти втрати або пошкодження та інших ризиків, як буде прийнятно для банку, та банк повинен мати статус вигодонабувача (бенефіціара) за такими страховими договорами та полісами.
Розділом 10 договору №252-СВ від 04.03.2004 визначено випадки невиконання договору та їх правові наслідки.
Сторонами узгоджено, що договір набуває чинності на дату його підписання належним чином, зберігає силу до повного виконання позичальником своїх зобов'язань за цим договором. За взаємною згодою сторін дію договору може бути припинено раніше за останній день терміну кредиту за умови повного виконання позичальником своїх зобов'язань за цим договором. Дія договору припиняється за письмовим повідомленням банком позичальника при невиконанні вимог розділу 2 договору протягом періоду, вказаного в пункті 2.1 цього договору (п.11.12 договору №252-СВ від 04.03.2004).
Як вбачається з преамбули договору №252-СВ від 04.03.2004, останній з боку Акціонерного комерційного банку «ХФБ банк Україна» було підписано начальником відділу управління кредитними ризиками Чернишовою Л.П. на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Івановою Л.М. 18.12.2003, зареєстрованої в реєстрі за №5588, та начальником сектору міжнародних клієнтів Дагмар Шульце на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Колесніченком О.Д. 15.01.2003 та зареєстрованої в реєстрі за №82. З боку позичальника договір було підписано генеральним директором Толмачовим М.Г. на підставі статуту.
Позивач посилався на те, що під час укладання договору банк скористався юридичною необізнаністю позивача, істотно порушив вимоги діючого законодавства щодо надання валютних кредитів. Так, заявник стверджував, що за своїм змістом кредитний договір не відповідає законодавству України, порушує його права та інтереси, суперечить ч.1. ст. 524 Цивільного кодексу України, в якій вказано, що зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні, однак кредит був виданий у євро. Іноземна валюта не може бути предметом кредитного договору. Позивач просив визнати недійсним оспорюваний правочин з огляду на приписи ст. ст. 203, 215, 227 Цивільного кодексу України.
8. Мотиви, з яких виходить Північний апеляційний господарський суд, застосовані ним положення законодавства та межі апеляційного перегляду рішення суду
Відповідно до ч. 1 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до ст.628 Цивільного кодексу України, ст.180 Господарського кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
За приписом ст.638 Цивільного кодексу України, ст.180 Господарського кодексу України істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
При цьому, за змістом п.3 ст.180 Господарського кодексу України при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.
Частиною 2 ст.345 Господарського кодексу України (в редакції, чинній на момент укладання оспорюваного правочину) унормовано, що кредитні відносини здійснюються на підставі кредитного договору, що укладається між кредитором і позичальником у письмовій формі. У кредитному договорі передбачаються мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі та погашення, види забезпечення зобов'язань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, обов'язки, права і відповідальність сторін щодо видачі та погашення кредиту.
Отже, враховуючи вищенаведені приписи чинного законодавства, судом першої інстанції було вірно встановлено, що сторонами оспорюваного правочину було досягнуто згоди щодо всіх істотних умов договору, а отже, договір №252-СВ від 04.03.2004 є укладеним в розумінні ст. 180 Господарського кодексу України, і учасниками спору вказана обставина не заперечувалась.
Відповідно до положень статті 3 Цивільного кодексу України однією із загальних засад цивільного законодавства є свобода договору.
Частинами 2, 3 статті 6 цього Кодексу передбачено, що сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами; сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.
За змістом частини 1 статті 627 Цивільного кодексу України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно зі статтею 638 зазначеного Кодексу договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Частиною 1 статті 1054 Цивільного кодексу України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
За змістом статті 192 Цивільного кодексу України законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.
Грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом (частини 1, 3 статті 533 Цивільного кодексу України).
Згідно зі статтею 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність", кошти - це гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент.
Відповідно до статей 47, 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність» до банківських послуг належать операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції, незалежно від виду валюти, яка використовується. Вказані операції здійснюються на підставі банківської ліцензії.
За змістом статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України №15-93 від 19.02.1993 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій Національного банку України. Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі письмового дозволу (генеральної ліцензії) на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до пункту 2 статті 5 цього Декрету Кабінету Міністрів України.
Порядок надання дозволу Національним банком України на банківські операції та генеральних ліцензій було визначено Положенням про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операції, затвердженим постановою правління Національного банку України № 275 від 17.07.2001 (чинною на час укладення спірного договору), у пункті 5.3 (у відповідній редакції) якого зазначалося, що письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями, що перераховані в цьому Положенні, є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій згідно з Декретом Кабінету Міністрів України №15-93 від 19.02.1993 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю".
У розумінні наведених норм, банк як фінансова установа, отримавши в установленому законом порядку банківську ліцензію та відповідний письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями, який є генеральною ліцензією на валютні операції, має право здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті.
Тобто надання кредитів у валюті за наявності у банку відповідної генеральної ліцензії (дозволу Національного банку України на здійснення кредитних операцій у валюті) не суперечить вимогам чинного законодавства України.
Крім того, суд апеляційної інстанції зазначає. що оспорюваний правочин укладено між АКБ «ХФБ Банк Україна» (правонаступником якого є Акціонерне товариство "Укрсоцбанк") (банк) та Фірмою «Т.М.М.» - Товариство з обмеженою відповідальністю (позичальник) 04.03.2004, і в момент його укладення був чинний Декрет Кабінету Міністрів України №15-93 від 19.02.1993 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", відповідно до вимог п.«в» ч.4 ст.5 якого наявність індивідуальної ліцензії передбачалось для надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі.
При цьому, на момент укладення оспорюваного позивачем правочину, законодавством не було встановлено межі термінів і сум надання або одержання кредитів в іноземній валюті. Ця обставина не дозволяє стверджувати, що режим індивідуального ліцензування поширюється на валютні операції, пов'язані з наданням резидентами (банками та іншими фінансовими установами) кредитів в іноземній валюті іншим резидентам.
В свою черггу, оспорюваний договір укладено 04.03.2004, а Положення про порядок видачі НБУ індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, було затверджено постановою №483 правління Національного банку України 14.10.2004, пунктом 1.5 якого встановлено дозвіл використання іноземної валюти як засобу платежу на території України без індивідуальної ліцензії.
Проте, суд апеляційної інстанції встановив, що за відсутності нормативних умов для застосування режиму індивідуального ліцензування щодо операцій з кредитування в іноземній валюті єдиною правовою підставою для здійснення банками кредитування в іноземній валюті згід но з вимогами ст.5 Декрету Кабінету Міністрів України №15-93 від 19.02.1993 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" - є наявність у банку генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій, отриманої в установленому порядку, тобто отримання письмового дозволу НБУ на операції, пов'язані з іноземною валютою. Вищенаведене Положення лише конкретизувало порядок ат випадки видачі індивідуальних ліцензій.
Таким чином, суд апеляційної інстанції зазначає, що у разі наявності в банку відповідної генеральної ліцензії або дозволу НБУ, здійснення кредитних операцій у валюті не суперечить вимогам чинного законодавства України.
Наведене узгоджується з правовими висновками, викладеними у наступних судових рішеннях Верховного Суду України: від 21.03.2011 у справі № 6-7ц11, від 01.12.2010, у справі № 6-50418св120, від 25.05.2011, а також Верховного Суду - від 06.11.2018 у справі №916/174/18.
Матеріалами справи підтверджується, що станом на момент укладання оспорюваного правочину Акціонерним комерційним банком «ХФБ Банк Україна» було отримано банківську ліцензію №185 від 21.03.2002, згідно якої банк мав право на здійснення операції з розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик та дозвіл Національного банку України №185-1 від 21.03.2002 на ведення неторговельні операції з валютними цінностями. Банківська ліцензія Акціонерного комерційного банку «ХФБ Банк Україна» була відкликана 22.10.2007. Наведені відомості розміщено на Офіційному сайті Національного банку України: https://bank.gov.ua/files/Licences_bank/320724.pdf.
Статтею 227 ЦК України визначено, що правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.
Суд апеляційної інстанції в межах доводів апеляційної скарги, зазначає наступне.
Підставою виникнення спору щодо наявності або відсутності підстав для визнання оспорюваного позивачем правочину недійсним з підстав відсутності у банку індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, суд апеляційної інстанції виходить з того, що Національним банком України на виконання положень статті 11 Декрету Кабінету Міністрів України №15-93 від 19.02.1993, статті 44 Закону України «Про Національний банк України» в межах своїх повноважень прийнято Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затверджене постановою Правління Національного банку України від 14.10.2004 № 483 (зареєстровано у Міністерстві юстиції України 09.11.2004 № 1429/10028).
Згідно з пунктом 1.5 цього Положення використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію, письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями, який до переоформлення Національним банком України відповідних ліцензій на виконання вимог пункту 1 розділу II Закону України від 15.02.2011 № 3024-VI «Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання діяльності банків», вважається генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій, або генеральну ліцензію на здійснення валютних операцій).
Отже, законодавством визначено право здійснювати валютні операції та використовувати іноземну валюту як засіб платежу (статті 192, 524, 533 Цивільного кодексу України), а також правомірність діяльності банків на підставі отриманої банківської ліцензій по наданню кредитів в іноземній валюті. При цьому, враховуючи наявність належних дозвільних документів у АКБ «ХФБ Банк Україна», правонаступником якого є Акціонерне товариство "Укрсоцбанк", на момент укладення із позивачем оспорюваного правочину про надання кредитних коштів, а також відсутність станом на момент укладення оспорюваного правочину законодавчої заборони на надання кредитів в іноземній валюті, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що посилання позивача в якості обґрунтування позовних вимог на відсутність у Акціонерного комерційного банку «ХФБ Банк Україна» дозволу на здійснення операцій з іноземною валютою, є такими, що спростовуються як матеріалами справи, так і приписами чинного законодавства, чинними на момент укладення оспорюваного правочину. А отже, вищевикладене виключає наявність законодавчих підстав, обумовлених ст. ст. 203, 215, 227 Цивільного кодексу України, для визнання укладеного кредитного договору недійсним з наведених позивачем підстав.
Також, суд апеляційної інстанції зазначає, що перерахування відповідних коштів за кредитним договором у певній валюті - є елементом виконання договору, тобто дотримання його умов сторонами, оцінка чого здійснюється саме для визначення наслідків відповідних дій учасниками договору. При цьому, норми ст. ст. 203, 215 Цивільного кодексу України визначають, що оцінка підстав недійсності договору здійснюється на момент його укладення, а не виконання.
Крім того, суд апеляційної інстанції встановив, що у позові в обґрунтування підстав недійсності укладеного договору, позивач посилався на неповноважність осіб, якими з боку Акціонерного комерційного банку «ХФБ Банк Україна» було підписано відповідний правочин.
Проте, матеріалами справи підтверджується, що згідно преамбули договору №252-СВ від 04.03.2004, останній з боку Акціонерного комерційного банку «ХФБ банк Україна» було підписано начальником відділу управління кредитними ризиками Чернишовою Л.П. на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Івановою Л.М. 18.12.2003, зареєстрованої в реєстрі за №5588, та начальником сектору міжнародних клієнтів Дагмар Шульце на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Колесніченком О.Д. 15.01.2003 та зареєстрованої в реєстрі за №82.
В свою чергу, як вірно зазначено судом першої інстанції, і з чим погоджується суд апеляційної інстанції, питання повноважності представників Акціонерного комерційного банку «ХФБ банк Україна» та добросовісність його дій - є внутрішніми відносинами між юридичною особою довірителем та повіреними.
Укладаючи відповідний правочин, позивач повинен був проявити добросовісність та розумну обачність, а отже, наведене у преамбулі до договору посилання на відповідні довіреності вказує на те, що з їх змістом позичальник ознайомлений. Тягар доказування своєї недобросовісності та нерозумності, тобто, зворотного, у даному випадку несе саме Фірма «Т.М.М.» - Товариство з обмеженою відповідальністю.
Посилання позивача у позові на те, що при укладанні договору №252-СВ від 04.03.2004 банком не було надано достатньої інформації про послугу, яка є предметом договору, внаслідок чого позичальник був позбавлений можливості належним чином оцінити властивості такої послуги та відповідні ризики - вірно відхилені судом першої інстанції з огляду на те, що наведені позивачем обставини, ніяким чином не вказують на наявність обставин, з якими законодавство пов'язує визнання договорів недійсними. При цьому, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.
Статтею 6 Господарського кодексу України визначено, що загальними принципами господарювання в Україні є: забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист державою усіх суб'єктів господарювання; свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом; вільний рух капіталів, товарів та послуг на території України; обмеження державного регулювання економічних процесів у зв'язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і держави; захист національного товаровиробника; заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини.
У ч.1 ст.626 Цивільного кодексу України вказано, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст..627 Цивільного кодексу України).
Отже, укладаючи договір №252-СВ від 04.03.2004, позивач, як позичальник, повинен був самостійно оцінити права та обов'язки, зміст зобов'язання, яке буде прийнято внаслідок його укладання, оскільки внаслідок підписання відповідного правочину він здійснив волевиявлення на укладення такого.
Також, як свідчать матеріали справи, до оспорюваного правочину укладались додаткові угоди, зокрема, №45 від 25.10.2013, що вказує на наявність волі учасників господарських правовідносин на зміну вже існуючого дійсного зобов'язання.
Враховуючи наведене вище, керуючись ч. 1 ст. 269 ГПК України, суд апеляційної інстанції перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції у межах доводів та вимог апеляційної скарги, дійшов висновку, що вимоги позивача про визнання недійсним оспорюваного договору - не є законними та обгрунтованими, не були доведеними належними, допустимими та достатніми доказами, а тому задоволенню не підлягають.
9. Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги з посиланням на норми права, якими керувався суд апеляційної інстанції
Отже, Північний апеляційний господарський суд погоджується з висновком суду першої інстанції, що позовні вимоги не є обґрунтованими та задоволенню не підлягають.
Під час розгляду справи, судом апеляційної інстанції також не встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, як не встановлено неправильного застосування норм матеріального права.
Таким чином, керуючись ст. 2, 269, 270, п. 1 ч. 1 ст. 275, ст. 276 ГПК України - суд апеляційної інстанції дійшов висновку про необхідність залишення апеляційної скарги у даній справі без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
10. Судові витрати
З урахуванням відмови в задоволенні апеляційної скарги по суті, судовий збір, понесений у зв'язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції, покладається на скаржника в порядку ст. 129 ГПК України.
Керуючись ст.ст. 2, 269, 270, п. 1 ч. 1 ст. 275, 276, ст. 281 - 283 ГПК України, Північний апеляційний господарський суд,
1. Апеляційну скаргу Фірма "Т.М.М." - Товариство з обмеженою відповідальністю на рішення Господарського суду міста Києва від 23.07.2019 у справі № 910/4769/19 - залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду міста Києва від 23.07.2019 у справі № 910/4769/19 - залишити без змін.
3. Судовий збір, понесений у зв'язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції, покласти на Фірму "Т.М.М." - Товариство з обмеженою відповідальністю.
4. Матеріали справи повернути до суду першої інстанції.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку, передбаченому ст. 286 - 291 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст складено 25.10.2019
Головуючий суддя О.М. Коротун
Судді В.В. Сулім
А.Г. Майданевич