ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
місто Київ
23 жовтня 2019 року №826/793/18
Суддя Окружного адміністративного суду міста Києва Вєкуа Н.Г., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи адміністративну справу за позовом
за позовом Громадянина ОСОБА_1
доДержавної міграційної служби України Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві
провизнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії, -
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся громадянин ОСОБА_1 із позовною заявою до Державної міграційної служби України та Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві, у якій просить суд:
- визнати неправомірним та скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Ірану ОСОБА_1 (номер наказу, на підставі якого прийняте рішення в повідомленні №109 від 08.06.2017 не зазначений);
- визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №91-17 від 03.10.2017 про відхилення скарги на рішення ГУ ДМС України в м. Києві про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати Державну міграційну служби України розглянути заяву громадянина Ірану ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 03.03.2018 позовна заява повернута позивачу з підстав пропуску строку звернення до суду.
Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 21.05.2018 вказана ухвала скасована та справа направлена для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва (суддя Аблов Є.В.) від 03.07.2018 позовна заява прийнята до розгляду та відкрито провадження у справі.
В подальшому відповідно до розпорядження Окружного адміністративного суду міста Києва від 16.05.2019 № 533 "Щодо призначення повторного автоматизованого розподілу судових справ" справу № 826/793/18 передано на повторний автоматичний розподіл між суддями.
Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 16.05.2019 дану справу передано для розгляду судді Окружного адміністративного суду міста Києва Вєкуа Н.Г.
Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 20.05.2019 адміністративну справу прийнято до свого провадження суддею Вєкуа Н.Г. та визначено, що справа буде розглядатись за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
Позовні вимоги мотивовано тим, що позивач має дійсно об'єктивні причини побоюватись за своє життя та здоров'я через ставлення до нього з боку держави та в суспільстві в цілому за релігійною ознакою, а також систематичного порушення прав людини. При цьому, позивач не шукає пригод і не бажає подивитися світ, залишити країну його походження його змусили обставини, які унеможливлюють його безпечне проживання в цій країні. Побоювання позивача є обґрунтованими з огляду на те, що у країні походження на нього чекають переслідування за релігійною ознакою та систематичне порушення прав людини. Влада Ірану не здатна забезпечити позивачеві захист від переслідувань, жорсткого ставлення за релігійною ознакою, як до наверненого християнина, від загрози бути вбитим або ув'язненим.
Від представника Державної міграційної служби України на адресу суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому зазначено, що позивач вже не вперше звертається із заявою про визнання його біженцем, наводячи ті самі обставини, щодо побоювань за своє життя у зв'язку зі зміною віросповідання та навернення у християнство, при цьому, Окружним адміністративним судом м. Києва вже було надано оцінку щодо ситуації в країні походження позивача, а останнім не зазначено нових обставин для визнання його біженцем. При цьому, актуалізована інформація про країні походження позивача не підсилює рівень обґрунтованості його заяви та не створює нових умов для повторного розгляду його заяви по суті.
Позивач надав суду відповідь на відзив, в якій зазначив, що Головне управління Державної міграційної служби України в м. Києві, видавши відмову у прийнятті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Ірану ОСОБА_1 , не дослідили оновлену інформацію по країні походження позивача та не дали позивачеві змоги під час реєстраційного інтерв'ю повідомити інформацію щодо його власних побоювань, які в світлі статті 5 Закону можуть містити в собі змінені умови, за яких відповідач повинен був прийняти заяву-анкету позивача.
Відповідно до частини 3 статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України у справах, розгляд яких проводився за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні), заявами по суті справи є позов та відзив.
Суд, розглянувши у відповідності до вимог статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні), дослідивши в сукупності письмові докази, якими сторони обґрунтовують позовні вимоги та відзив на позов, встановив наступне.
ОСОБА_1 08.06.2017 було подано заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яка мотивована, тим, що позивач не може повернутись до країни походження - Ірану, так як його життя буде в небезпеці через його навернення до Християнства, що підтверджується інформацією про країну походження.
За наслідком розгляду вказаної заяви Головним управлінням в місті Києві ДМС України було видано наказ від 08.06.2017 №246, яким відмовлено в її прийнятті.
Відмова мотивована ч.6 ст. 5 Закону "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", а саме, тим, що громадянину Ірану ОСОБА_1 раніше вже було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а причини, викладені у заяві від 08.06.2017 - не змінились.
Не погодившись з таким рішенням позивач подав скаргу до Державної міграційної служби України (вх. ОП-М-76-16 від 15.06.2017). в якій просив скасувати рішення про відмову у прийнятті його заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов'язати ГУ ДМС України в м. Києві прийняти до розгляду заяву громадянина Ірану ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
З результатами розгляду скарги (вх. ОП-М-76-16 від 15.06.2017), Державна міграційна служба України рішенням від 03.10.2014 відхилила скаргу позивача. Мотиви прийняття такого рішення викладені у висновку від 29.09.2017.
Позивач, не погоджуючись з вказаними рішеннями відповідачів, вважаючи їх протиправними, звернувся до суду з даним позовом.
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд зазначає наступне.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначається Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», міжнародними актами, в тому числі Конвенцією про статус біженців 1951 року, Протоколом щодо статусу біженців 1967 року.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Пунктом 13 частини першої статті 1 Закону встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано такий статус, а саме: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Крім того, Директива Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту" від 27.04.2004 року №8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.
В силу ч. 1 ст. 7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
Практичні рекомендації "Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку", видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справах біженців в Україні і Центра досліджень проблем міграції, доповідають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред'явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання.
Положеннями Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) передбачено, що особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (п. п. 45, 66).
Таким чином, особа, яка звертається щодо отримання міжнародного захисту має обґрунтовано довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Тобто, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Із матеріалів справи вбачається, що позивач вже звертався до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Державної міграційної служби України (справа № 2а-13850/12/2670) із вимогами щодо визнання протиправним та скасування рішення органу міграційної служби від 10.08.2012 № 452-12 про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні. За наслідками розгляду даної справи суд відмов у задоволенні позову.
При розгляді даної справи було спростовано твердження позивача про можливі утиски його, як особи, яка прийняла християнську віру, оскільки такі ґрунтуються виключно на припущеннях і не мають жодного документального підтвердження.
Зазначене судове рішення не оскаржувалось і набрало законної сили. Відтак, встановлені в постанові Окружного адміністративного суду м. Києва від 26 листопада 2012 року обставини не потребують окремого додаткового дослідження судом та визнаються доведеними в силу частини 4 статті 78 Кодексу адміністративного судочинства України.
Крім того, як вбачається з матеріалів справи, вдруге позивач звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту 06.06.2014.
Наказом ГУДМС в м. Києві від 06.06.2014 №289 позивачеві відмовлено у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до частини шостої статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Рішенням ДМС від 24.07.2014 №26-14 скаргу ОСОБА_1 на наказ ГУДМС в м. Києві про відмову у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - відхилено.
Разом з тим, позивач оскаржив вказані рішення ДМС України та ГУ ДМС в м. Києві до Окружного адміністративного суду м. Києва, в результаті чого, постановою суду від 26.11.2014 у справі №826/15756/14 в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 було відмовлено.
Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 03.02.2015 постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 26.11.2014 залишено без змін.
У вказані ухвалі судом було зазначено, що позивач в повторній заяві від 5 червня 2014 року вказав підстави надання йому статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту, аналогічні підставам викладеним у заяві поданій позивачем 15 лютого 2012 року.
Ухвалою вищого адміністративного суду України від 21.10.2015 постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 листопада 2014 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 3 лютого 2015 року залишено без змін.
Відповідно до частини 6 статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Відповідно до пунктів 1, 13 частини першої статті 1 цього Закону особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Особою, яка потребує додаткового захисту, є особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Як вбачається із заяви позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 08.06.2017, вказана заява обґрунтована виключно тим, що позивач не може повернутись до Ірану через його навернення у Християнство, тобто, із релігійних причин.
Суд звертає увагу, що матеріали справи та встановлені судом обставини свідчать, що аналогічні обставини, якими обґрунтовуються побоювання позивача щодо повернення в країну походження були зазначені і у попередніх заявах від 05.12.2012 та від 06.06.2014, за результатами яких відповідачами були прийняті рішення щодо відмови у визнанні позивача біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, та в подальшому, рішення про повернення заяви на підставі ч. 6 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», при цьому, нових обставин, вказана заява від 08.06.2017 - не містить.
Суд критично ставиться до послань позивача, зазначених у відповіді на відзив, де зазначено, що позивачеві не було надано змоги повідомити інформацію щодо його власних побоювань, адже таку інформацію позивач міг викласти у самій заяві від 08.06.2017, зазначаючи так звані «нові обставини», крім того, у позовній заяві та подальших письмових доводах позивачем також не наведено інших підстав, окрім релігійних, які б слугували підставами для прийняття заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту для її розгляду по суті.
Як зазначено судом вище, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, зокрема, якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Суд бере до уваги доводи відповідача щодо того, що згідно з положеннями статті 40 Директиви Європейського парламенту та Ради ЄС «Про загальні процедури надання і позбавлення міжнародного захисту (перероблена)» від 26 червня 2013 року № 2013/32/EU, з метою прийняття рішення щодо прийнятності розгляду повторної заяви про надання міжнародного захисту, таку заяву має бути попередньо вивчено на предмет нових відомостей, що виникли або були подані заявником. Якщо після попереднього вивчення відповідних фактів заявником будуть надані нові відомості, які значно підвищують ймовірність того, що він може кваліфікуватися як відповідно до Директиви 2011/95/ЄС, заява розглядається по суту. При цьому, Директива регламентує, що заявник подає повторну заяву без надання нових доказів або аргументів, недоцільно було б вимагати від держав - членів ЄС проведення нової процедури в повному обсязі. У таких випадках держави - члени повинні мати право відхилити заяву як неприйнятну для розгляду відповідно до принципу неприпустимості повторного розгляду.
Також, суд погоджується з твердженнями відповідача відносно того, що актуалізована інформація по країні походження заявника не підсилює рівень обґрунтованості його заяви та не створює нових умов для повторного розгляду її по суті. Вказане пов'язано з тим, що обставини справи (основні доказові елементи заяви позивача) не змінилися.
Стосовно доводів позивача відносно того, що законодавчі критерії визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту змінились у бік розширення, тому він отримав додаткові підстави для подачі документів, проте ДМС проігнорувала дані обставини, то суд наголошує, що нові умови, які з'явилися у правовій дефініції «додатковий захист» можуть бути застосовані лише у випадку наявності загрози життю, безпеці чи свободі заявника, оскільки вони є похідними від вказаних обставин, натомість, будь-яких посилань або доказів про обґрунтованість побоювань за особисту небезпеку та переслідувань на батьківщині позивачем наведено не було.
Таким чином, проаналізувавши наведене у сукупності, всебічно та повно дослідивши обставини справи, суд дійшов висновку, що в даному випадку, громадянин Ірану ОСОБА_1 в повторній заяві від 08.06.2017 вказав підстави надання йому статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту, аналогічні підставам викладеним у заявах поданих ним 15.02.2012 та 06.06.2014.
У заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 08.06.2017 та під час оскарження наказу ГУ ДМС в м. Києві заявник не повідомив відомостей, що на його думку є новими обставинами по справі, хоча об'єктивних перешкод чи непереборних обставин для цього він не мав.
Оцінюючи матеріали особової справи позивача, приймаючи до уваги зміст постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 26.11.2012 по справі №2а-13850/12/2670 та зміст постанови від 26.11.2014 по справі №826/15756/14, а також актуальну інформацію по країні походження позивача, суд погоджується з доводами відповідача про те, що заявник свідомо маніпулює ситуацією по країні походження згідно з якою в Ірані мають місце випадки, коли певні особи несуть відповідальність за проступки, пов'язані з позашлюбними відносинами, зміною релігії, тощо. Вказане дає підстави вважати, що шукач захисту з метою використання процедури визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, для легалізації свого перебування на території України, безпідставно визначає для себе ризики зазнати переслідувань чи серйозної шкоди у разі повернення до країни громадянської належності.
З урахуванням викладеного, суд дійшов висновку, що Наказ Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Ірану ОСОБА_1 (номер наказу, на підставі якого прийняте рішення в повідомленні №109 від 08.06.2017 не зазначений) та рішення Державної міграційної служби України №91-17 від 03.10.2017 про відхилення скарги на рішення ГУ ДМС України в м. Києві про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є правомірними та скасуванню не підлягають.
Відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень..
Відповідно до ч. 1. ст. 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 76 КАС України встановлено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Частиною 1 ст. 77 КАС України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Оцінивши кожен доказ, який є у справі щодо його належності, допустимості, достовірності та їх достатності і взаємного зв'язку у сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, Окружний адміністративний суд міста Києва вважає позов таким, що не підлягає задоволенню.
При відмові у задоволенні позову, судові витрати не підлягають розподіленню.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 2, 77, 139, 241-247, 255, 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
В задоволенні адміністративного позову громадянина Ірану ОСОБА_1 -відмовити повністю.
Рішення набирає законної сили в порядку передбаченому ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства та може бути оскаржена в апеляційному порядку повністю або частково за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295-297 КАС України, шляхом подання через суд першої інстанції апеляційної скарги.
Суддя Н.Г. Вєкуа