Постанова
Іменем України
21 жовтня 2019 року
м. Київ
справа № 641/7804/15-ц
провадження № 61-1810св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Усика Г. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Харківська міська рада,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадженнякасаційні скарги Харківської міської ради та ОСОБА_1 на рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 31 липня 2018 року у складі судді Фанда О. А. та постанову Харківського апеляційного суду від 26 грудня 2018 року у складі колегії суддів: Кіся П. В., Кругової С. С., Пилипчик Н. П.,
Короткий зміст позовних вимог і рішень судів
У липні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Харківської міської ради про відшкодування майнової та моральної шкоди, інфляційних втрат та трьох відсотків річних.
Свої позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, що 25 березня 1999 року за договором купівлі-продажу він придбав у власність нежитлове приміщення, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 98,3 кв. м. 23 червня 1999 року рішенням Харківської міської ради № 792 йому надано земельну ділянку на умовах договору оренди для обслуговування вказаного нежитлового приміщення строком до 13 червня 2001 року.
03 березня 2004 року рішенням Харківської міської ради № 156 затверджено акти державних приймальних та державних технічних комісій про прийняття в експлуатацію прибудови до існуючої нежитлової будівлі загальною площею 43,3 кв. м. 28 вересня 2004 року право власності на вказану прибудову зареєстровано. Рішенням Харківської міської ради від 22 лютого 2005 року № 30/05 йому надано в оренду земельну ділянку площею 0,0186 га на АДРЕСА_1 до 01 листопада 2029 року для експлуатації та обслуговування будівлі магазину з прибудовою. Проте 07 листопада 2012 року він отримав від Інспекції з благоустрою та екології м. Харкова припис № 655 «Про добровільне звільнення території м. Харкова», в якому повідомлялося про те, що він використовує територію міста для розміщення тимчасової споруди без документів, що посвідчують право власності або право користування земельною ділянкою та пропонувалося добровільно до 08 листопада 2012 року звільнити земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 , від будівлі магазину з прибудовою на підставі пункту 5.10.8 Правил благоустрою території міста Харкова. Вже 08 листопада 2012 року розпочато руйнування належного йому на праві приватної власності нерухомого майна, загальною площею 141,60 кв. м, про що цього ж дня Інспекцією з благоустрою та екології м. Харкова складений акт № 63/12-С «Про проведення звільнення території від самовільно розміщених об'єктів».
Постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 09 листопада 2014 року рішення Виконавчого комітету Харківської міської ради (далі - ВК Харківської міської ради) від 07 листопада 2012 року № 679 «Про відновлення, належне утримання та приведення міської території у придатний для використання територіальною громадою міста стан» у частині 45 додатку до вказаного рішення, визнано протиправним та скасовано.
Посилаючись на викладене, позивач, з урахуванням уточнених вимог, просив стягнути з місцевого бюджету м. Харкова на його користь 3 074 654,00 грн у відшкодування майнової шкоди, 500 000 грн - моральної шкоди, 997 898,45 грн - інфляційних втрат та три відсотки річних за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань у розмірі 215 289,01 грн, а також відшкодувати понесені ним судові витрати.
Суди неодноразово розглядали цю справу.
Рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 31 липня 2018 року позов ОСОБА_1 задавлено частково. Стягнуто за рахунок місцевого бюджету м. Харкова на користь ОСОБА_1 на відшкодування: майнової шкоди 3 074 354,00 грн, моральної шкоди - 20 000,00 грн. Вирішено питання розподілу судових витрат. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем на підставі належних та допустимих доказів, доведено розмір завданої йому майнової шкоди, а тому позовні вимоги у частині відшкодування ОСОБА_1 завданої майнової шкоди у розмірі 3 074 354,00 грн підлягають задоволенню. При визначенні розміру завданої ОСОБА_1 моральної шкоди, суд врахував, що позивач протиправно позбавлений права власності на нерухоме майно, яке ним набуте на законних підставах ще в 1999 році; земельна ділянка, на якій розташований об'єкт нерухомості, використовувалася ним за призначенням та протягом чинного договору оренди, а із 2012 року право позивача не поновлено.
Крім того, позивачем не пропущений строк позовної давності, оскільки за захистом свого порушеного права ОСОБА_1 звернувся у межах строків визначених статтею 257 ЦК України. Сама по собі заміна неналежного відповідача - ВК Харківської міської ради на Харківську міську раду через те, що комітет не є самостійною юридичною особою, не може свідчити про пропуск позивачем строку на звернення до суду або невчинення ним дій направлених на своєчасний захист свого порушеного права.
Постановою Харківського апеляційного суду від 26 грудня 2018 року рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 31 липня 2018 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про відшкодування майнової шкоди змінено у частині суми стягнення. Позов ОСОБА_1 про відшкодування майнової шкоди задоволено частково. Стягнуто з Харківської міської ради за рахунок коштів місцевого бюджету м. Харкова на користь ОСОБА_1 415 852,00 грн у рахунок відшкодування майнової шкоди. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Змінюючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив із того, що вимоги ОСОБА_1 про відшкодування інфляційних витрат та трьох відсотків річних, не можуть бути задоволені, оскільки у спірних правовідносинах, які мають ознаки деліктних, відсутнє порушення грошових зобов'язань, що є обов'язковою умовою для застосування положень частини другої статті 625 ЦК України. Поза увагою при застосуванні підходу порівняльних продажів об'єктів, експертом не врахована обставина, що для ринкової вартості суттєве значення має не лише абстрактна вартість будівлі, а й правовстановлюючі документи, відсутність ускладнень у здійсненні прав власності. Експертом не взято до уваги при визначенні ринкової вартості демонтованої станом на 08 листопада 2012 року будівлі ту обставину, що вже на той час вона була внесена до переліку будівель, зазначених у Додатку до рішення ВК Харківської міської ради від 07 листопада 2012 року за № 679, як самовільно розміщених, тимчасових, МАФів тощо, а також ту обставину, що у передбаченому законом порядку за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на нерухоме майно - нежитлові приміщення №6-:-9 лише площею 43,3 кв. м у будівлі літ. «А-1» за адресою: АДРЕСА_1 , а не 141,6 м. кв. Оскільки доказування, згідно з вимогами частини шостої статті 81 ЦПК України, не може ґрунтуватися на припущеннях, помилковим є висновки суду першої інстанції про визнання достовірним визначення ринкової вартості демонтованої будівлі літ «А-1», площею 141,6 кв. м на АДРЕСА_1 у розмірі 3 074 354,00 грн, здійснену експертом підходом порівняльних продажів. Та обставина, що первісний позов пред'явлено не безпосередньо до Харківської міської ради, а до її виконавчого комітету, не свідчить про наявність підстав для визначення початком перебігу позовної давності з 04 грудня 2017 року, тобто з дати подачі ОСОБА_1 позовної заяви про відшкодування шкоди до Харківської міської ради.
Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційних скарг, позиції інших учасників справи
У січні 2019 року Харківська міська рада подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 31 липня 2018 року та постанову Харківського апеляційного суду від 26 грудня 2018 року, в якій просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у частині заявлених вимог ОСОБА_1 скасувати та ухвалити у цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Вказує на те, що відповідачем допустимими доказами доведено обставини відсутності кожного з елементів цивільно-правової відповідальності, передбачених статтями 22, 23, 1166, 1173 ЦК України. Харківська міська рада та ВК Харківської міської ради є різними органами місцевого самоврядування: мають різний правовий статус, різні повноваження, різний склад тощо. Відповідачем не приймалося жодних рішень та не вчинялося жодних дій, якими завдано шкоду позивачеві. Рішення ВК Харківської міської ради від 07 листопада 2012 року № 679 не може порушувати цивільних прав або інтересів позивача, оскільки воно не передбачає проведення дій щодо знесення нежитлової будівлі літ. «A-1» на АДРЕСА_1 . Оскільки нежитлова будівля не могла бути демонтована у розумінні пункту 5.10.15 Правил, адже відповідно до статті 181 ЦК України вона відносилась до об'єктів нерухомого майна (об'єкт, що розташований на земельній ділянці, переміщення якого неможливо без знецінення та зміни його призначення), неможливо було її відокремлення від місця розташування або основи, фундаменту та транспортування на місце подальшого зберігання, утилізації, тощо, тому рішення ВК Харківської міської ради у частині звільнення території м. Харкова від нежитлової будівлі у порядку, визначеному цим рішенням та Правилами благоустрою, виконанню не підлягало та не виконувалось. Харківська міська рада та її виконавчі органи жодних рішень щодо знесення нежитлової будівлі не приймала. Жодних протиправних дій, які б спричинили матеріальну шкоду позивачеві не вчиняла. Прийняття ВК Харківської міської ради рішення від 07 листопада 2012 року № 679 не могло бути підставою для знесення спірного нерухомого майна, само по собі не тягне за собою порушення прав та інтересів позивача та не є належним доказом наявності протиправної поведінки Харківської міської ради. Позовні вимоги щодо відшкодування шкоди ОСОБА_1 пред'явлено не до тієї особи, яка має відповідати за позовом. Суди, пославшись на судові рішення, якими скасовано рішення ВК Харківської міської ради, фактично усунулися від встановлення наявності усіх елементів складу цивільного правопорушення, що для застосування такої міри відповідальності, як стягнення збитків у зв'язку з рішеннями, дією чи бездіяльністю органу місцевого самоврядування, є обов'язковим, а обґрунтовують його виключно приюдиційністю фактів, встановлених цими рішеннями. У позивача відсутній документ, що підтверджує його право власності на приміщення № 6-:-9, площею 43,3 кв. м літ. «А-І», розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , та реєстрація права власності на нежитлові приміщення здійснена з порушенням вимог законодавства. Заміну відповідача ВК Харківської міської ради на Харківську міську раду ухвалою Комінтернівського районного суду м. Харкова проведено 20 березня 2018 року. Отже, на час заявлення позивачем клопотання про заміну неналежного відповідача та пред'явлення вимог до Харківської міської ради про відшкодування шкоди позовна давність сплинула, а обставини, які б свідчили про переривання чи поважність причин пропуску позовної давності відсутні. Позиція Харківської міської ради про необхідність залучення та допиту як свідків посадових осіб органів місцевого самоврядування для встановлення фактів, які обґрунтовують заперечення, мають значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
У січні 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 31 липня 2018 року та постанову Харківського апеляційного суду від 26 грудня 2018 року, в якій просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції, а рішення суду першої інстанції у частині відмови у задоволенні його вимог про стягнення інфляційних втрат, трьох відсотків річних та моральної шкоди скасувати та ухвалити нове рішення у цій частині про задоволення його вимог, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Вказує на те, що постає питання, чи мав право суд першої інстанції поставити експерту питання щодо визначення розміру матеріальної шкоди, завданої саме позивачу, а не будівлі. Запитань, щодо розміру завданої матеріальної шкоди власнику об'єкта у переліку немає і не може бути, оскільки відповідь на таке питання має дати саме суд, a не експерт. Некоректно поставлене судом першої інстанції запитання призвело до некоректної відповіді експерта, оскільки, відповідно до експертного висновку, сума 415 852,00 грн є залишковою вартістю будівлі з урахуванням фізичного зносу станом на вересень 2015 року. Посилання суду апеляційної інстанції на те, що у передбаченому законом порядку за ним зареєстровано право власності на нерухоме майно - нежитлові приміщення № 6-:-9 лише площею 43,3 кв. м у будівлі літ. «А-Г» за адресою: АДРЕСА_1 , а не на 141,6 кв. м, є помилковим, оскільки, відповідно до вимог частини третьої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 01 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з умов, передбачених цією статтею. Враховуючи те, що право власності на нерухоме майно (літ. «А-1»), загальною площею 98,3 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстроване у 1999 році, відсутність запису в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно про наявність у нього зазначеного майна, не є підставою для твердження про відсутність у нього права власності на нерухоме майно (літ. «А-1»), загальною площею 98,3 кв. м. Є незрозумілим, чому визначення ринкової вартості є припущенням, а залишкової вартості - ні, особливо з урахуванням того, що прибудова до будівлі магазину площею 43,3 кв. м збудована у 2001-2003 роках, а не у 1969 році, як розраховано у експертному висновку. Відмова суду першої інстанції у задоволені вимог щодо стягнення трьох відсотків річних, втрачених доходів прямо суперечить пункту 2 частини другої статті 22 ЦК України. Гарантований йому державою захист права приватної власності є неефективним, а фактична заява суду апеляційної інстанції, що висновок експерта, державної експертної установи, щодо ринкової вартості є припущенням, викликає не просто подив, така ситуація є профанацією гарантованого державою захисту його прав. Суд першої інстанції необґрунтовано не застосував до спірних правовідносин з відшкодування інфляційних втрат положення статті 1192 ЦК України, оскільки частиною другою цієї статті передбачено, що розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи, а іншого порядку компенсації грошей (грошових коштів) у зв'язку з їх знеціненням, окрім встановленого індексу інфляції (індексу споживчих цін), чинним законодавством України не передбачено. Санкція розміром 0,65 % від розміру завданої моральної шкоди станом на вересень 2015 року фактично виключає наявність такої ознаки судочинства, як справедливість судового розгляду.
У березні 2019 року від ОСОБА_1 надійшов відзив на касаційну скаргу Харківської міської ради, у якому зазначено, що твердження про те, що ВК Харківської міської ради та Харківська міська рада - різні органи, не є підставою для того, щоб відповідач не був відповідальний за протиправні рішення виконавчого комітету, оскільки відповідно до частини другої статті 11 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», виконавчі органи сільських, селищних, міських, районних у містах рад є підконтрольними і підзвітними відповідним радам, а з питань здійснення делегованих їм повноважень органів виконавчої влади - також підконтрольними відповідним органам виконавчої влади. Акт від 08 листопада 2012 року № 63/12-С не є належним доказом тому, що Департамент комунального господарства не мав права його складати, а також те, що Департамент та підпорядковані йому комунальні підприємства не приймали участі у демонтажі є абсурдними. Посилання на те, що позивач змінив предмет позову не є обґрунтованими, оскільки предметом позову було і є стягнення збитків, завданих йому в результаті прийняття протиправного рішення у вигляді матеріальної та моральної шкоди.
У березні 2019 року Харківська міська рада подала відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 в якій зазначила, що експерт одночасно зазначаючи про необхідність застосування декількох методичних підходів для отримання найбільш точного результату, визначає ринкову вартість майна отриману лише за одним методом дослідження, яка перевищує майже у двічі отриману за другим методом. При дослідженні ринкової вартості методом порівняльних продажів, експерт виходив із того, що об'єктом дослідження є магазин площею 141,6 кв. м, не беручи до уваги, що частина цього об'єкта, a саме приміщення № 6-:-9 площею 43,3 кв. м, є самовільно збудованою прибудовою, на яку у ОСОБА_1 відсутні правовстановлюючі документи, що значно знижує привабливість такого активу для ймовірного покупця. Судом апеляційної інстанції цілком законно застосовано статтю 1192 ЦК України та для обґрунтування розміру спричиненої матеріальної шкоди застосовано розмір матеріальної шкоди передбачений висновком, яка фактично є реальною вартістю втраченого майна, а не розмір ринкової вартості нерухомого майна, який здійснено з чисельними порушеннями, неточностями, припущеннями і відшкодування якої діючим законодавством не передбачено.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 01 лютого 2019 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано цивільну справу та надано строк для подання відзивів на касаційні скарги.
Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Позиція Верховного Суду
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції в незміненій частині та рішення апеляційного суду - без змін.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу нежитлової будівлі від березня 1999 року належало нежитлове приміщення, розташоване на АДРЕСА_1 , загальною площею 98.3 кв. м.
Рішенням Харківської міської ради 03 березня 2004 року № 156 «Про затвердження актів державних комісій про прийняття в експлуатацію об'єктів» затверджено акти державних приймальних та держаних технічних комісій про прийняття в експлуатацію об'єктів: прибудови до існуючого магазину на АДРЕСА_1 .
28 вересня 2004 року до державного реєстру прав власності на нерухоме майно внесено запис № 974 у Книзі 1 тип об'єкта: нежитлові приміщення № 6-:-9 площею 43,3 кв. м, (літ. «А-1») право власності за ОСОБА_1 , номер витягу № 4872943, реєстраційний номер № 7636776.
Рішенням Харківської міської ради від 22 лютого 2005 року № 30/05 позивачу надано в оренду земельну ділянку площею 0,0186 га на АДРЕСА_1 до 01 листопада 2029 року для експлуатації та обслуговування будівлі магазину з прибудовою.
Рішенням ВК Харківської міської ради від 07 листопада 2012 року № 679 «Про відновлення, належне утримання та приведення міської території у придатний для використання територіальною громадою міста стан» приписано Департаменту комунального господарства міста забезпечити звільнення території від безхазяйного майна, самовільно розміщених об'єктів, тимчасових будівель торгівельного, побутового, соціально-культурного та іншого призначення відповідно до додатку.
Згідно з пунктом 1.2 вказаного рішення у разі не звільнення територій у добровільному порядку, зобов'язано провести звільнення територій від самовільно збудованих об'єктів та розміщеного майна згідно з додатком шляхом їх демонтажу та переміщення на територію комунального підприємства «Харківводоканал».
У пункті 45 Додатку до вказаного рішення «Перелік самовільно розміщених об'єктів, від яких звільняється територія м. Харкова з метою відновлення, належного утримання та приведення у придатний для використання територіальною громадою міста стан» визначено будівлю літ. «А-1», розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_1
08 листопада 2012 року проведено звільнення території від вказаної будівлі літ. «А-1», про що Інспекцією з благоустрою та екології м. Харкова складений відповідний акт № 63/12-С.
Постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 09 грудня 2014 року скасовано рішення ВК Харківської міської ради від 07 листопада 2012 року № 679 «Про відновлення, належне утримання та приведення міської території у придатний для використання територіальною громадою міста стан» у частині пункту 45 додатку до вказаного рішення.
Ухвалюючи рішення, суд адміністративної юрисдикції виходив із того, що ВК Харківської міської ради не дотримано встановлений законом порядок визначення будівництва самочинним у розумінні статті 376 ЦК України та його знесення із застосуванням механізму, передбаченого статтею 38 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», тобто у зв'язку з відсутністю відповідного рішення суду.
Нормативно-правове обґрунтування
Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і означається його суб'єктивними і об'єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Преюдиційні обставини є обов'язковими для суду, який розглядає справу навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені невірно. Таким чином, законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень.
Частиною першою статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав та свобод людини (далі - Конвенція) та практику суду як джерело права. У преамбулі та статті 6 параграфу 1 Конвенції, рішенні Європейського суду з прав людини від 25 липня 2002 року у справі за заявою № 48553/99 «Совтрансавто-Холдінг» проти України», а також рішенні Європейського суду з прав людини від 28 жовтня 1999 року у справі за заявою № 28342/95 «Брумареску проти Румунії» встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.
Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 56 Конституції Україникожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
У статті 23 Цивільного кодексу України(далі - ЦК України) передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду передбачені нормою статті 1167 ЦК України, відповідно до яких шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини.
Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування та посадової або службової особи вказаних органів при здійсненні ними своїх повноважень, визначені статтями 1173 та 1174 ЦК України.
Згідно зі статтею 1173 ЦК Українишкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
Таким чином, правовою підставою для цивільно-правової відповідальності за відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень є вчинення ними протиправних дій або бездіяльності, що завдало шкоди та безпосередній причинний зв'язок між дією або бездіяльністю і шкодою.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Установивши, що постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 09 грудня 2014 року скасовано рішення ВК Харківської міської ради від 07 листопада 2012 року № 679 «Про відновлення, належне утримання та приведення міської території у придатний для використання територіальною громадою міста стан» у частині пункту 45 додатку до вказаного рішення, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про наявність підстав для відшкодування шкоди, завданої ОСОБА_1 , внаслідок прийняття виконавчим комітетом вказаного рішення про знесення належної позивачу на праві власності будівлі на АДРЕСА_1 .
Ухвалюючи рішення суди правильно виходили із того, що рішенням, яке має преюдиційне значення для цієї справи встановлений факт порушення прав ОСОБА_1 , а отже, з урахуванням того, що будівля належного позивачу магазину знесена, він має право на відшкодування шкоди, передбаченої законом.
Твердження Харківської міської ради про те, що вона не є належним відповідачем у справі, оскільки рішення про знесення будівлі не постановляла, є безпідставними, з огляду на таке.
Частинами першою - третьою статті 10, частинами першою та другою статті 11 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин, передбачено, що сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами. Обласні та районні ради є органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст, у межах повноважень, визначених Конституцією України, цим та іншими законами, а також повноважень, переданих їм сільськими, селищними, міськими радами. Представницькі органи місцевого самоврядування, сільські, селищні, міські голови, виконавчі органи місцевого самоврядування діють за принципом розподілу повноважень у порядку і межах, визначених цим та іншими законами.Виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у містах (у разі їх створення) рад є їх виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи. Виконавчі органи сільських, селищних, міських, районних у містах рад є підконтрольними і підзвітними відповідним радам, а з питань здійснення делегованих їм повноважень органів виконавчої влади - також підконтрольними відповідним органам виконавчої влади.
Таким чином, ВК Харківської міської ради, яка своїм рішенням від 07 листопада 2012 року № 679 «Про відновлення, належне утримання та приведення міської території у придатний для використання територіальною громадою міста стан» приписала Департаменту комунального господарства міста забезпечити звільнення території від майна, належного ОСОБА_1 ,не є належним відповідачем за цим позовом, оскільки комітет не є самостійною юридичною особою і вказана інформація підтверджується відомостями, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань Міністерства юстиції України, а отже, з урахуванням викладених вище норм матеріального права саме Харківська міська рада є належним відповідачем у справі, представницьким, підконтрольним і підзвітним органом якої є відповідний виконавчий комітет.
Крім того, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 15 листопада 2017 року, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій у цій справі та направляючи її на новий розгляд до суду першої інстанції вказав, що належним відповідачем у справі є Харківська міська рада.
Відповідно до статті 257 ЦК Українизагальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Згідно з частинами четвертою, п'ятою статті 267 ЦК Українисплив строку позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
Відповідно до частини другої статті 264 ЦК Українипозовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.
За змістом частини першої статті 118 ЦПК України2004 року позов пред'являється шляхом подання позовної заяви до суду першої інстанції, де вона реєструється та не пізніше наступного дня передається судді.
Пред'явлення позову до суду являє собою реалізацію позивачем права на звернення до суду. Саме із цією процесуальною дією пов'язується початок процесу у справі.
Згідно з частиною першою статті 122 ЦПК України2004 року суддя відкриває провадження у цивільній справі не інакше як на підставі заяви, поданої і оформленої в порядку, встановленому цим Кодексом.
Так, позовна заява подається до районних, районних у містах, міських та міськрайонних судів з дотриманням правил підсудності, визначених статтями 108 - 114 ЦПК України2004 року. Позовна заява оформлюється з додержання вимог, викладених у статтях 119 і 120 цього Кодексу, за її подання сплачується судовий збір.
За змістом викладеного перебіг позовної давності шляхом пред'явлення позову може перериватися не в разі будь-якого направлення позову поштою, а здійсненого з додержанням вимог процесуального законодавства, зокрема статей 109, 119, 120 ЦПК України 2004 року. Якщо судом у прийнятті позовної заяви відмовлено або її повернуто, то перебіг позовної давності не переривається. Не перериває перебігу такого строку й подача позову з недодержанням правил підсудності.
Доводи Харківської міської ради про те, що позивачем пропущений строк давності для звернення до суду із цим позовом, є необґрунтованими, оскільки незаконність рішення ВК Харківської міської ради встановлена рішенням суду від 09 грудня 2014 року, а з позовом про відшкодування шкоди ОСОБА_1 звернувся до суду 28 липня 2015 року, тобто у межах строку позовної давності.
Та обставина, що позовні вимоги до Харківської міської ради пред'явлені лише 04 грудня 2017 року не впливає на суть ухвалених рішень, оскільки ці вимоги заявлені у межах трирічного строку позовної давності.
Доводи ОСОБА_1 про те, що відмова суду першої інстанції у задоволені вимог щодо стягнення трьох відсотків річних втрачених доходів прямо суперечить пункту 2 частини другої статті 22 ЦК України, є безпідставними та необґрунтованими, оскільки по-перше, позивач просив стягнути індекс інфляції та три відсотки річних на підставі частини другої статті 625 ЦК України, а по-друге положення статті 625 ЦК Українипередбачають, що зобов'язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов'язки можуть виникати з деліктного зобов'язання та рішення суду. Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов'язання» книги 5 ЦК України. Відтак, приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов'язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов'язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України). Разом із тим, у справі, що переглядається, грошове зобов'язання у результаті делікту виникає безпосередньо із судових рішень у цій справі, а отже, відсутні підстави для застосування положень частини другої статті 625 ЦК України.
Твердження ОСОБА_1 про те, що санкція розміром 0,65 % від розміру завданої моральної шкоди станом на вересень 2015 року фактично виключає наявність такої ознаки судочинства, як справедливість судового розгляду, не є підставою для скасування судових рішень, з огляду на таке.
Розмір відшкодування визначається судом з урахуванням суті позовних вимог, характеру діяння особи, яка заподіяла шкоду, фізичних чи моральних страждань потерпілого, а також інших негативних наслідків.
Під моральною шкодою необхідно розуміти втрати немайнового характеру, внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства, моральна шкода може полягати у моральних переживаннях у зв'язку із знищенням чи пошкодженням майна, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
Європейський суд з прав людини вказує, що оцінка моральної шкоди по своєму характеру є складним процесом, за винятком випадків коли сума компенсації встановлена законом (STANKOV v. BULGARIA, № 68490/01, § 62, ЄСПЛ, від 12 липня 2007 року).
При визначенні розміру моральної шкоди суд відповідно до роз'яснень, викладених у вищевказаній постанові Пленуму Верховного Суду України, має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Зміст понять «розумність» та «справедливість» при визначенні розміру моральної шкоди розкривається і в рішеннях Європейського Суду, який при цьому виходить з принципу справедливої сатисфакції, передбаченої статтею 41 Конвенції. Зокрема, рішеннях «Тома проти Люксембургу» (2201), «Калок проти Франції» (2000) та «Недбала проти Польщі», Європейський Суд дійшов висновку, що сам факт визнання порушеного права являється адекватним засобом для згладжування душевних страждань і справедливої сатисфакції.
З огляду на природу інституту відшкодування моральної шкоди, цілком адекватними і самодостатніми критеріями визначення розміру належної потерпілому компенсації є морально-правові імперативи справедливості, розумності та добросовісності.
Визначаючи розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, врахував конкретні обставини справи, характер та обсяг страждань, яких зазнав позивач, цілком обґрунтовано визначив розмір моральної шкоди, оскільки доводи та надані докази у справі свідчать про те, що порушення законних прав позивача, яке полягало в знесені належного йому майна, призвело до моральних страждань, втрати ним нормальних життєвих зв'язків і вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
Доводи ОСОБА_1 про те, що суд апеляційної інстанції неправильно визначив розмір завданої йому майнової шкоди, є необґрунтованими, зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновками суду щодо встановлених обставин справи. При цьому згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Таким чином, наведені в касаційних скаргах доводи не спростовують висновків судів по суті вирішення указаного позову та не дають підстав вважати, що судами порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначають у касаційнійних скаргах заявники.
Викладене дає підстави для висновку, що касаційні скарги підлягають залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції у незміненій частині та рішення суду апеляційної інстанції - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.
Керуючись статтями 400, 401, 402, 409, 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційні скарги Харківської міської ради та ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 31 липня 2018 року в незміненій частині та постанову Харківського апеляційного суду від 26 грудня 2018 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: О. В. Ступак
І. Ю. Гулейков
Г. І. Усик