Справа № 754/5788/18 Головуючий в суді І інстанції Галась І.А.
Провадження № 22ц-824/11239/19 Доповідач в суді ІІ інстанції Мельник Я.С.
17 жовтня 2019 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого - Мельника Я.С.,
суддів: Іванової І.В., Матвієнко Ю.О.,
за участі секретаря Гановської А.М.,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 30 травня 2019 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: Орган опіки та піклування Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації про позбавлення батьківських прав, стягнення аліментів,
У травні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду із вказаним позовом, який обґрунтовує тим, що від близьких стосунків між ОСОБА_3 та її донькою ОСОБА_2 у відповідачів народився син - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Відповідач ОСОБА_3 жодного піклування ні за новонародженим сином, ні за ОСОБА_2 не виявляв, одразу батьківства не визнав, лише у червні 2012 року ОСОБА_3 переїхав до їхнього житла, щоб проживати разом з ОСОБА_2
Не дивлячись на те, що ОСОБА_3 жодним чином не виконує свої батьківські обов'язки відносно сина, ОСОБА_2 продовжує підтримувати з ним близькі стосунки. Підтримуючи стосунки з ОСОБА_3 , ОСОБА_2 теж зловживає алкоголем, веде асоціальний спосіб життя, на кілька місяців покидає сина.
В липні 2017 року її донька ОСОБА_2 покинула свого сина та без попередження пішла з дому. Чоловік позивача ОСОБА_5 звертався в Деснянський УП ГУНП з заявою про розшук їх доньки. Знайти і повернути додому ОСОБА_2 вдалось лише 05 вересня 2017 року.
29 грудня 2017 року ОСОБА_2 знову покинула сина і поїхала на постійне проживання до ОСОБА_3 в Житомирську область. Телефонують їй відповідачі виключно в нетверезому стані з нецензурною лайкою та погрозами, дитиною не цікавляться.
Зазначає, що онук ОСОБА_6 часто хворіє, тому дитина потребує постійного та поглибленого медичного догляду, лікування, реабілітації та оздоровлення, на що відповідачі не звертають ніякої уваги, фактично з народження ОСОБА_6 був і є повністю під опікою її і чоловіка та на їхньому повному утриманні. Відповідачі не працюють, ведуть асоціальний спосіб життя, зловживають алкоголем.
Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 30 травня 2019 року позов задоволено частково, позбавлено ОСОБА_3 батьківських прав щодо малолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та стягнуто з нього на користь відповідачки ОСОБА_2 аліменти на утримання дитини у розмірі 2 000, 00 грн. щомісячно до досягнення дитиною повноліття, а у задоволенні інших позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Не погодившись із цим рішенням, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, неповне з'ясування судом усіх обставин справи.
У обґрунтування доводів апеляційної скарги зокрема вказує на те, що місцевим судом не враховано усіх доказів у справі, не взяв до уваги те, що відповідачка ОСОБА_2 так само уникає від здійснення батьківських обов'язків щодо сина, веде аморальний спосіб життя, зловживає алкоголем, ніякої участі у житті сина не проявляє, тому місцевий суд, на її думку, безпідставно відмовив у задоволенні позовних вимог про позбавлення і її батьківських прав. Крім того зазначає, що місцевий суд вийшов за межі її позовних вимог, оскільки стягнув аліменти з відповідача ОСОБА_3 на користь відповідачки ОСОБА_2 , яка таких вимог не заявляла і не врахував, що дитина перебуває на її утриманні, а тому аліменти необхідно стягнути саме на її користь.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу задовольнити частково з наступних підстав.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Відповідно до ст. 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що батько дитини відповідач ОСОБА_3 протягом тривалого часу не виконує батьківські обов'язки щодо свого сина, не цікавиться його життям, не приймає участі у його вихованні, не надає жодної матеріальної допомоги на його утримання без поважних на те причин, тому суд вважав необхідним позбавити ОСОБА_3 батьківських прав, однак вважав, що докази того, що і відповідачка ОСОБА_2 умисно ухиляється від виконання своїх батьківських обов'язків та докази необхідності позбавлення відповідачки батьківських прав відносно сина у матеріалах справи відсутні, а у письмовому висновку органу опіки і піклування не зазначено, як саме позбавлення батьківських прав відповідачки відповідатиме інтересам дитини, Також, з відповідача ОСОБА_3 суд стягнув аліменти на користь відповідачки ОСОБА_2 на утримання неповнолітнього сина у розмірі 2 000, 00 грн. щомісячно до досягнення дитиною повноліття, а у задоволенні інших позовних вимог було відмовлено.
Однак, колегія суддів не може повністю погодитися з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи, відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_2 (дочка позивачки) є батьками малолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.7), а позивачка ОСОБА_1 відповідно є бабусею дитини.
Згідно характеристики №484 від 07 березня 2018 року, ОСОБА_1 працює в Комунальному некомерційному підприємстві «Консультативно-діагностичному центрі» Деснянського району м. Києва з 03.10.2016 року на посаді молодшої медичної сестри стоматологічного відділення філії №4, характеризується позитивно (а.с.21).
Відповідно до характеристики з дошкільного навчального закладу №755 Деснянського району міста Києва, дитячий садок ОСОБА_6 відвідує регулярно. Приводить до садочка та забирають ОСОБА_7 додому в основному бабуся та дідусь, інколи мамина сестра (тітка ОСОБА_7 ). Також зазначено, що маму дитини у садочку бачили восени 2016 року і вона з'являлась кілька разів, а батька дитини не бачили взагалі (а.с.17-18).
Згідно довідки КНП «Центру первинної медико-санітарної допомоги №4» від 15 лютого 2018 року, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , спостерігається спеціалістами КНП «ЦПМСД №4» Деснянського району м. Києва з народження. Регулярно оглядався педіатрами та лікарями у зв'язку з частими (затяжними) захворюваннями та ускладненнями зі сторони ЛОР органів (отити, риносинусити). Амбулаторний прийом та огляд дитини на дому відбувається в присутності або бабусі ОСОБА_1 або тітки ОСОБА_8 Проходженням лікарів, проведенням щеплень займається бабуся. Останнім часом з 29 грудня 2017 року мама дитини ОСОБА_2 до дитини не навідується, проживає окремо (а.с.19).
Органом опіки та піклування Деснянської районної в місті Києві державної надано висновок № 102/03/31-6860 від 27 липня 2018 року про доцільність позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 та ОСОБА_3 стосовно малолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , на підставі рішення комісії з питань захисту прав дитини (протокол №13 від 19 липня 2018 року) (а.с.58-59а).
Комісія з питань захисту прав дитини Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації дійшла висновку, що батьки свідомо нехтують своїми обов'язками, ухиляються від виховання та навчання сина, не проявляють щодо нього батьківської турботи, не цікавляться його життям та здоров'ям, не утримують матеріально.
Відповідно до п. 2 ч.1 ст. 164 СК України мати, батько можуть бути позбавлені батьківських прав, якщо вони ухиляються від виконання своїх батьківських обов'язків по вихованню дитини.
Конвенцією про права дитини, ратифікованою Постановою Верховної Ради УРСР № 798 від 27.02.1991 року визначено, що батьки несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дітей та несуть відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.
Стаття 18 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, що ратифікована постановою Верховної Ради від 27 лютого 1991 року № 789-ХІІ, встановлює принцип загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Передбачено, що батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини і предметом їх основного піклування є найкращі інтереси дитини.
Відповідно до ст. 3 Конвенції про права дитини в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Частиною 2 ст. 27 Конвенції передбачено, що батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.
Відповідно до ст. 150 Сімейного кодексу України, батьки зобов'язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини, батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя.
Право дитини на належне батьківське виховання, відповідно до ст. 152 СК України, забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.
Відповідно до ст. 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
За приписом ч.1 ст.12 Закону України «Про охорону дитинства», виховання в сім'ї є першоосновою розвитку особистостей дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Згідно ч. 4 ст. 155 СК України ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладання на них відповідальності, встановленої законом.
Позбавлення батьківських прав є заходом відповідальності батьків за невиконання або неналежне виконання ними своїх батьківських обов'язків. Головною метою такого заходу є захист інтересів малолітніх та неповнолітніх дітей і стимулювання батьків щодо належного виконання своїх обов'язків. Ухилення батьків від виховання дитини, як підстава до позбавлення батьківських прав можлива лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
В п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України №3 від 30.03.2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав» зазначено, що позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов'язків, а тому питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об'єктивного з'ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей.
Відповідно до п. 16 цієї постанови, ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.
Отже, позбавлення батьківських прав є крайнім заходом і може мати місце при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
Європейський суд з прав людини у справі «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року (заява № 31111/04) наголошував на тому, що питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт оскарження заявником заяви про позбавлення його батьківських прав також міг свідчити про його інтерес до сина (параграф 57, 58).
У справі «Мамчур проти України» (заява № 10383/09) від 16 липня 2015 року Європейський суд з прав людини зауважував, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв'язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам'ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (параграф 100).
Право батьків і дітей бути поряд один з одним становить основоположну складову сімейного життя і заходи національних органів, спрямовані перешкоджати цьому, є втручанням у права, гарантовані статтею 8 Конвенції (пункт 49 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 07 грудня 2006 року у справі «Хант проти України» та пункт 47 рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України»).
Таким чином, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів і вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що місцевий суд належним чином дослідив усі обставини справи та перевірив їх доказами, дійшов правильного висновку про те, що відповідач, батько дитини, ОСОБА_3 протягом тривалого часу зовсім не виконує батьківські обов'язки щодо свого сина, не цікавиться його життям, не приймає участі у його вихованні, не надає належної матеріальної допомоги на його утримання без поважних на те причин, тобто свідомо ухиляється виконання своїх батьківських обов'язків, і таке невиконання батьківських обов'язків не пов'язане із наявністю душевної хвороби чи іншого тяжкого захворювання або з інших незалежних причин, тому такі дії є наслідком винної поведінки відповідача та є підставою для позбавлення його батьківських прав і це буде відповідати інтересам дитини, оскільки відповідач в подальшому буде позбавлений можливості негативно впливати на психіку дитини до моменту зміни ними свого ставлення відносно дитини та поновлення у встановленому порядку батьківських прав, тому дійшов обґрунтованого висновку про наявність достатніх підстав для позбавлення ОСОБА_3 батьківських прав стосовно малолітнього сина.
Також, відмовляючи у задоволенні позовних вимог про позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 , суд першої інстанції теж дійшов обґрунтованого висновку, що належних, достатніх і допустимих доказів на підтвердження необхідності позбавляти ОСОБА_2 батьківських прав стосовно малолітнього сина у матеріалах справи немає, як і відсутні будь-які докази наявності виключних обставин, за яких відповідачка ОСОБА_2 моглаб бути позбавлена батьківських прав, при цьому суд також правильно виходив із принципів Конвенції про права дитини та з мети забезпечення якнайкращих інтересів самої дитини, а позбавлення матері дитини батьківських прав не буде відповідати цілям, зазначеним у пункті 2 статті 8 вищезазначеної Конвенції, крім того, на думку колегії суддів, у висновку органу опіки та піклування відсутнє належне обґрунтування необхідності позбавлення саме матері дитини батьківських прав стосовно малолітнього сина, оскільки цим органом не було враховано усієї сукупності обставин, наслідків вчинення таких дій та наявності об'єктивної можливості і зміни ставлення матері до своєї дитини.
Відповідно до п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 р. № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів», той із батьків, з ким проживає дитина, вправі звернутися до суду з відповідним позовом. При цьому аліменти на дитину присуджуються в частці від заробітку (доходу) її матері, батька (ст. 183 цього Кодексу) або в твердій грошовій сумі (ст. 184 СК) і виплачуються щомісячно.
Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Разом з тим, ухвалюючи рішення про стягнення з відповідача ОСОБА_3 на користь відповідачки ОСОБА_2 аліментів на утримання дитини, суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог та не дотримався принципу диспозитивності цивільного судочинства, передбаченого ст. 13 ЦПК України, оскільки з матеріалів справи та з пояснень позивачки ОСОБА_1 вбачається, що відповідачка ОСОБА_2 наразі проживає разом з нею та малолітнім сином ОСОБА_4 , і саме той із батьків, з ким проживає дитина, має право на отримання аліментів на її утримання, однак вимог про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 аліментів на утримання дитини ні ОСОБА_1 , ні ОСОБА_2 не заявляли, тому рішення місцевого суду у цій частині не відповідає закону та підлягає скасуванню. У іншій частині рішення необхідно залишити без змін.
Решта доводів апеляційної скарги повторюють зміст позовної заяви, були предметом розгляду суду першої інстанції, будь-яких вагомих даних, які б містили інформацію щодо предмета доказування і спростовували висновки суду першої інстанції та впливали на законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення, апеляційна скарга не містить.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги частково заслуговують на увагу, рішення суду першої інстанції у частині стягнення з відповідача аліментів на утримання дитини підлягає скасуванню з ухваленням у цій частині нового судового рішення про відмову у задоволенні цих вимог, а в іншій частині оскаржуване рішення необхідно залишити без змін.
Керуючись ст. ст. 374, 376 ЦПК України, суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково, рішення Деснянського районного суду міста Києва від 30 травня 2019 року у частині задоволення позовних вимог про стягнення аліментів - скасувати та ухвалити у цій частині нове рішення про відмову у задоволенні цих вимог.
У іншій частині рішення залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий: Судді: