Номер провадження: 11-кп/813/1126/19
Номер справи місцевого суду: 495/7099/14-к
Головуючий у першій інстанції ОСОБА_1
Доповідач ОСОБА_2
17.10.2019 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд в складі:
головуючого - судді ОСОБА_2 ,
суддів: ОСОБА_3 , ОСОБА_4
за участю:
секретаря судового засідання - ОСОБА_5
прокурорів: ОСОБА_6 , ОСОБА_7
захисника - ОСОБА_8
обвинуваченого - ОСОБА_9
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу захисника ОСОБА_8 в інтересах обвинуваченого ОСОБА_9 на ухвалу Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 22.12.2018 року, -
встановив:
оскаржуваним рішенням районного суду задоволено клопотання прокурора та відносно обвинуваченого ОСОБА_9 продовжено строк запобіжного заходу у виді тримання під вартою до 19.02.2019 року, а обвинувальний акт у кримінальному провадженні за обвинуваченням ОСОБА_9 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених п.4 ч.2 ст.115, ч.3 ст.15 п.13 ч.2 ст.115, ч.1 ст.185 КК України, повернутий прокурору для усунення недоліків.
Обґрунтовуючи прийняте рішення, суд першої інстанції послався на невідповідність обвинувального акта вимогам ч.2 ст.291 КПК України, оскільки в ньому відсутнє формулювання обвинувачення. Крім того, районний суд в оскаржуваному рішенні послався: на відсутність в обвинувальному акті посилання на місце народження потерпілої ОСОБА_10 ; обвинувальний акт містить посилання на докази, зокрема на висновки проведених в кримінальному провадженні судових експертиз; описання фактичних обставин вбивства вчиненого з особливою жорстокістю та незакінченого замаху на вбивство, не містить посилань на механізм нанесення тілесних ушкоджень, що свідчить про неконкретність обвинувачення.
В обґрунтування підстав для задоволення клопотання прокурора про продовження строку запобіжного заходу у виді тримання під вартою обвинуваченому ОСОБА_9 , районний суд послався на те, що ОСОБА_9 , обвинувачується у вчиненні особливо тяжких злочинів, за які передбачено покарання у вигляді позбавлення волі понад п'ять років; не одружений; не має утриманців; за станом здоров'я може триматися під вартою; не працює; має постійне місце проживання; раніше не судимий; у період судового розгляду кримінального провадження, в якому він підозрюється у вчиненні особливо тяжкого злочину, йому повідомлено про підозру у вчиненні іншого кримінального правопорушення (замах на особливо тяжкий злочин); перебуваючи на волі, має реальну можливість переховуватися від суду, може перешкоджати кримінальному провадженню, що не надасть можливості забезпечити виконання процесуальних рішень, вчинити інше кримінальне правопорушення, у зв'язку з чим прийшов висновку, що клопотання прокурора є обґрунтованим і підлягає задоволенню.
Не погодившись з ухвалою районного суду, захисник ОСОБА_8 в інтересах обвинуваченого ОСОБА_9 подав апеляційну скаргу, в якій вказує на незаконність та необґрунтованість ухвали суду, просить її скасувати, та постановити нову, якою відмовити в задоволенні клопотання прокурора продовження строку запобіжного заходу у виді тримання під вартою обвинуваченого ОСОБА_9 .
Заслухавши суддю-доповідача; захисника та обвинуваченого, які підтримали апеляційну скаргу та просили її задовольнити; прокурора ОСОБА_6 , який заперечував проти задоволення апеляційної скарги захисника; прокурора ОСОБА_7 , який зазначив, що апеляційна скарга захисника є такою, що підлягає задоволенню; перевіривши матеріали судового провадження та обговоривши доводи, викладені в апеляційній скарзі; провівши судові дебати; апеляційний суд приходить до висновку про таке.
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 404 КПК України, суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.
У відповідності до положень ст. 2 КПК України, одним із завдань кримінального провадження - є застосування до кожного учасника кримінального провадження належної правової процедури.
Вирішуючи питання про апеляційний розгляд апеляційної скарги захисника ОСОБА_8 в частині оскарження ухвали районного суду про продовження строку запобіжного заходу у виді тримання під вартою обвинуваченого ОСОБА_9 , апеляційний суд виходить з наступного.
У справі, що розглядається, апеляційна скарга захисником на ухвалу районного суду від 22.12.2018 року вперше подана 29.12.2018 року.
Ухвалою Одеського апеляційного суду від 28.01.2019 року було відмовлено у відкритті провадження за апеляційною скаргою на підставі ч.4 ст.399 КПК України.
Ухвалою Верховного Суду від 25.02.2019 року відмовлено у відкритті провадження за касаційною скаргою захисника обвинуваченого ОСОБА_9 - адвоката ОСОБА_8 на ухвалу Одеського апеляційного суді від 28.01.2019 року в частині відмови у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою на ухвалу суду першої інстанції про продовження ОСОБА_9 запобіжного заходу у виді тримання під вартою та одночасно відкрито касаційне провадження за скаргою захисника в частині відмови у відкритті апеляційного провадження на ухвалу суду першої інстанції про повернення обвинувального акта прокурору для усунення недоліків.
Постановою Верховного Суду від 18.06.2019 року ухвалу Одеського апеляційного суді від 28.01.2019 року в частині відмови у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою на ухвалу суду першої інстанції про повернення обвинувального акта прокурору скасовано і призначено новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
Матеріали кримінального провадження після касаційного розгляду надійшли до Одеського апеляційного суду 24.06.2019 року.
Рішенням №4-р/2019 у справі за конституційною скаргою ОСОБА_11 від 13.06.2019 року Конституційний Суд України визнав неконституційним положення ч.2 ст.392 КПК України щодо унеможливлення окремого апеляційного оскарження ухвали суду про продовження строку тримання під вартою, постановленої під час судового провадження в суді першої інстанції до ухвалення судового рішення по суті.
У цьому рішенні Конституційний Суд України дійшов висновку, що оспорювані положення не гарантують особі ефективної реалізації її конституційного права на судовий захист, не відповідають критеріям справедливості та співмірності (пропорційності), не забезпечують справедливого балансу інтересів особи та суспільства, а тому суперечать вимогам статей 1, 3, 8, 21, 29, частини першої статті 55 Основного Закону України.
За таких підстав, враховуючи, що матеріали даного кримінального провадження надійшли до апеляційного суду після прийняття Конституційним Судом України за суттю якого скасовано унеможливлення окремого апеляційного оскарження ухвали суду про продовження строку тримання під вартою, постановленої під час судового провадження в суді першої інстанції до ухвалення судового рішення по суті, колегія суддів приходить висновку, що апеляційна скарга захисника в інтересах обвинуваченого на ухвалу районного суду від 22.12.2018 року, яка постановлена під час судового провадження в суді першої інстанції до ухвалення судового рішення по суті, подана 29.12.2018 року, в частині продовження строку тримання під вартою ОСОБА_9 підлягає розгляду апеляційним судом, чим буде гарантовано ОСОБА_9 ефективну реалізацію його конституційного права на судовий захист, відповідатиме критеріям справедливості та співмірності (пропорційності), забезпечать справедливий баланс його інтересів та суспільства.
Крім того, апеляційний суд зазначає, що Конституційний Суд України неодноразово вказував на те, що право на свободу та особисту недоторканність не є абсолютним і може бути обмежене, але тільки на підставах та в порядку, які визначено в законі (абзац шостий підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 11 жовтня 2011 року №10-рп/2011). Обмеження конституційного права на свободу та особисту недоторканність має здійснюватися з дотриманням конституційних гарантій захисту прав і свобод людини та громадянина.
У частині першій статті 183 КПК України визначено, що тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, який застосовується виключно у разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м'яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим статтею 177 КПК України. До цих ризиків належать такі спроби підозрюваного, обвинуваченого: переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду; знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення; незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні; перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином; вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне правопорушення, у якому особа підозрюється, обвинувачується.
Звертаючись до суду з клопотанням про продовження строків тримання під вартою, прокурор має викласти обставини, які доводять, що заявлені раніше ризики не зменшилися або з'явилися нові ризики, які виправдовують продовження тримання особи під вартою, а застосування більш м'яких запобіжних заходів не гарантує запобігання цим ризикам.
Така позиція узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини, який у Рішенні від 15 грудня 2016 року у справі «Ігнатов проти України» вказав, що судовий контроль на новій процесуальній стадії при продовженні дії запобіжних заходів, пов'язаних з обмеженням права особи на свободу та особисту недоторканність, має відбуватися з обґрунтуванням підстав такого продовження (пункт 36).
Згідно з практикою застосування Європейським судом з прав людини пункту 3 статті 5 Конвенції після спливу певного проміжку часу існування лише обґрунтованої підозри перестає бути підставою для позбавлення свободи, і судові органи мають навести інші підстави для продовження тримання особи під вартою; до того ж такі підстави мають бути чітко наведені національними судами (пункт 60 Рішення від 6 листопада 2008 року у справі «Єлоєв проти України»).
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях зазначив, що обґрунтування будь-якого періоду тримання під вартою, незалежно від того, яким він є, повинно бути переконливо наведено державою, а квазіавтоматичне продовження такого періоду суперечить гарантіям, встановленим у пункті 3 статті 5 Конвенції (пункт 66 Рішення від 9 січня 2003 року у справі «Шишков проти Болгарії», пункт 40 Рішення від 10 червня 2008 року у справі «Тасе проти Румунії»).
Крім цього, у практиці Європейського суду з прав людини, серед іншого, сформовано характеристики незалежності суду, одна з яких полягає в тому, що суд має сприйматись як незалежний орган.
За таких обставин, в даному випадку, коли суд фактично продублювавши доводи клопотання прокурора, який порушив питання продовження тримання обвинуваченого під вартою, вийшов за межі судової функції та фактично став на сторону обвинувачення, що є порушенням принципів незалежності й безсторонності судової влади, а продовження застосування заходу забезпечення кримінального провадження, а саме запобіжного заходу у виді тримання під вартою без перевірки судом обґрунтованості зазначених прокурором підстав для їх застосування, суперечить вимогам частин першої, другої статті 29 Конституції України.
Більш того, як встановлено апеляційним судом, Європейським Судом з прав людини 06 грудня 2018 року прийнято рішення у справі «Вега та інші проти України» (CASE OF VEGA AND OTHERS v. UKRAINE, заява №51414/07 та 5 інших заяв), яке охоплює низку поданих до ЄСПЛ заяв, зокрема і заяву №37514/17 щодо довготривалого, з 07.10.2008 року, перебування ОСОБА_9 під вартою без вироку суду. Цим рішенням, яке набуло статусу остаточного, Європейський суд дійшов висновку, що тривалість проваджень у цих справах була надмірною і не відповідала вимогам «розумного строку», а у заявників не було ефективного засобу юридичного захисту у зв'язку з цими скаргами, Суд постановив, що ці скарги свідчать про порушення пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції у зв'язку з надмірною тривалістю кримінальних проваджень.
Про прийняте ЄСПЛ рішення щодо ОСОБА_9 було достеменно відомо районному суду, оскільки про існування такого рішення повідомив захисник, заперечуючи проти обрання відносно його підзахисного запобіжного заходу у виді тримання під вартою у підготовчому судовому засіданні 16.12.2018 року, надавши суду його копію з перекладом (т.12 а.с. 181-208). Однак, районний суд проігнорував факт встановлення ЄСПЛ невиправданого, надмірно тривалого кримінального провадження та перебування під вартою ОСОБА_9 , не дав оцінки тому, що обвинувачений перебуває під вартою майже десять років без вироку суду та продовжив строк його тримання під вартою до 19.02.2019 року, що свідчить про недотримання районним судом таких засад кримінального провадження, як верховенство права та законність.
Також, апеляційним судом встановлено, що районний суд будучи обізнаним про рішення ЄСПЛ щодо ОСОБА_9 , за наявності ухвали від 16.12.2018 року, постановленою в підготовчому судовому засіданні, якою задоволено клопотання прокурора та відносно обвинуваченого ОСОБА_9 був застосований запобіжний захід у виді тримання під вартою до 14.01.2019 року, до закінчення якого залишалось достатньо часу для вчинення процесуальних дій у кримінальному провадженні, оскаржуваною ухвалою прийняв рішення, яким фактично збільшив строк тримання під вартою ОСОБА_9 більш ніж на місяць - до 19.02.2019 року, що також визнається апеляційним судом необґрунтованим.
Розглядаючи доводи апеляційної скарги захисника ОСОБА_8 щодо незаконності оскаржуваної ухвали районного суду в частині повернення обвинувального акту прокурору для усунення недоліків, апеляційний суд приходить висновку про таке.
Стаття 370 КПК України передбачає, що судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим.
Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
Згідно п.13 ч.1 ст.3 КПК України обвинувачення - це твердження про вчинення певною особою діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність, висунуте в порядку, встановленому цим Кодексом.
Відповідно до положень ч. 4 ст. 110 КПК України - обвинувальний акт є процесуальним рішенням, яким прокурор висуває обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення і яким завершується досудове розслідування. Обвинувальний акт повинен відповідати вимогам, передбаченим у ст. 291 КПК України.
Вимоги до змісту обвинувального акта та додатків до нього викладені в ст.291 КПК України. Відповідно до п.5 ч.2 ст.291 КПК України, обвинувальний акт має містити: виклад фактичних обставин кримінального правопорушення, які прокурор вважає встановленими, правову кваліфікацію кримінального правопорушення з посиланням на положення закону і статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність, а також формулювання обвинувачення. При цьому, формулювання обвинувачення в обвинувальному акті викладається після викладу фактичних обставин кримінального правопорушення та правової кваліфікації кримінального правопорушення.
За змістом частин 1, 3 статті 26 КПК України, сторони кримінального провадження є вільними у використанні своїх прав у межах та у спосіб, передбачений цим Кодексом. Зокрема, суд у кримінальному провадженні вирішує лише ті питання, що винесені на його розгляд сторонами та віднесені до його повноважень КПК України.
Згідно з п.3 ч.3 ст.314 КПК України, у підготовчому засіданні суд має право повернути обвинувальний акт, якщо він не відповідає вимогам цього Кодексу.
Відповідно до п.5 ч.2 ст. 291 КПК України обвинувальний акт має містити виклад фактичних обставин кримінального правопорушення, які прокурор вважає встановленими, правову кваліфікацію кримінального правопорушення з посиланням на положення закону і статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність та формулювання обвинувачення.
Із наведених положень кримінального процесуального закону слідує, що на стадії підготовчого провадження в суді першої інстанції повернення обвинувального акта прокурору допускається лише у разі порушення прокурором чи слідчим цих вимог.
Як убачається зі змісту обвинувального акту у кримінальному провадженні за обвинуваченням ОСОБА_9 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених п.4 ч.2 ст.115, ч.3 ст.15 п.13 ч.2 ст.115, ч.1 ст.185 КК України, він фактично відповідає вимогам ст.291 КПК України, оскільки містить всі необхідні відомості, та містить всі необхідні відомості, передбачені зазначеною нормою закону. Так, зі змісту обвинувального акта убачається, що в ньому зазначені час, місце, мотиви та спосіб вчинення обвинуваченим ОСОБА_9 інкримінованих йому злочинів. Несуттєві недоліки обвинувального акта, з урахуванням тривалості розгляду справи в суді, не можна вважати такими що обґрунтовують подальше затягування розгляду справи, оскільки вказані недоліки у разі існування бажання сторони обвинувачення могли бути усунуті під час судового розгляду шляхом зміни обвинувачення прокурором.
Доводи районного суду щодо невідповідності обвинувального акта вимогам ст.291 КПК України з вказівкою на те, що в обвинувальному акті є посилання на докази, зокрема висновки судових експертиз, є непереконливими, оскільки вказане обвинувачення дуже тривалий час було предметом судового розгляду, щодо цієї обставини були обізнані всі сторони кримінального провадження, які не заявляли під час виконання судом вимог ст.314 КПК України та подальшого судового розгляду на вказані недоліки обвинувального акта. За таких обставин повернення обвинувального акта прокурора з наведених судом підстав не можна вважати таким, що відповідає вимогам ст.28 КПК України.
Більш того, апеляційний суд звертає увагу, що в судовому засіданні апеляційного суду, а також протягом судового провадження у справі за обвинуваченням ОСОБА_9 в районному суді, сторона захисту не вказувала на те, що формулювання обвинувачення, яке інкримінується ОСОБА_9 відповідно до обвинувального акта, є незрозумілим.
З урахуванням наведеного, твердження районного суду про невідповідність обвинувального акту вимогам ст.291 КПК України, є безпідставними, оскільки районний суд фактично вдався до оцінки доказів та доведеності вини обвинуваченого, що не відповідає положенням ст.314 КПК України, а тому його повернення прокурору для усунення недоліків є безпідставним.
З урахуванням наведеного, оскаржувана ухвала суду про повернення обвинувального акту прокурору та продовження строку запобіжного заходу у виді тримання під вартою обвинуваченому, підлягає скасуванню, а обвинувальний акт підлягає поверненню до суду першої інстанції для виконання вимог ст. 314 КПК України.
Одночасно, апеляційний суд вважає за необхідне звернути особливу увагу районного суду на положення ст.8 Конституції України та ч.1 ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 року.
Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Аналіз практики Європейського суду щодо тлумачення положення «розумний строк» свідчить: в рішенні у справі «Броуган (Brogan) та інші проти Сполученого Королівства» Суд роз'яснив, що строк, який можна визначити розумним, не може бути однаковим для всіх справ, і було б неприродно встановлювати один строк в конкретному цифровому виразі для усіх випадків. Таким чином, у кожній справі виникає проблема оцінки розумності строку, яка залежить від певних обставин.
У розумінні Європейського суду для визначення того, чи була тривалість певного строку розумною, передусім встановлюється початок цього строку та його закінчення. Строк, який слід брати до уваги у зазначеному відношенні, охоплює собою все провадження.
Аналіз наданих апеляційному суду копій матеріалів кримінального провадження за обвинуваченням ОСОБА_9 , пояснень сторони захисту та прокурора, свідчить про те, що кримінальне провадження перебуває на розгляді суду першої інстанції досить тривалий час. Протягом цього часу обвинувачений тримався під вартою, але судовий розгляд не завершений та остаточне рішення не прийнято, а повторний судовий розгляд на даний час навіть не розпочато.
Апеляційний суд вважає таку невиправдану тривалість розгляду даного кримінального провадження неприпустимою, що з огляду на положення ч.4 ст.28, ч.1 ст.318 КПК України, тягне за собою порушення принципу розумності строку розгляду справи.
Керуючись ст.ст. 376, 404, 405, 407, 419, 424, 532 КПК України, апеляційний суд, -
постановив:
Апеляційну скаргу захисника ОСОБА_8 в інтересах обвинуваченого ОСОБА_9 - задовольнити.
Ухвалу Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 22.12.2018 року, якою задоволено клопотання прокурора та відносно обвинуваченого ОСОБА_9 продовжено строк запобіжного заходу у виді тримання під вартою до 19.02.2019 року, а обвинувальний акт у кримінальних провадженнях №12013170380001965, №12014160240001230 за обвинуваченням ОСОБА_9 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених п.4 ч.2 ст.115, ч.3 ст.15 п.13 ч.2 ст.115, ч.1 ст.185 КК України повернутий прокурору - скасувати, та призначити новий розгляд обвинувального акта в суді першої інстанції, зі стадії підготовчого провадження, в іншому складі суду.
Звернути увагу районного суду на необхідність дотримання вимог ст.28, ч.1 ст.318 КПК України, щодо розумних строків розгляду справи.
Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та касаційному оскарженню не підлягає.
Судді Одеського апеляційного суду
ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4