16 жовтня 2019 року
м. Київ
Справа № 916/1526/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Мачульського Г.М. - головуючого, Кушніра І.В., Краснова Є.В.
за участю секретаря судового засідання Лихошерст І.Ю.
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу заступника військового прокурора Південного регіону України
на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 06.02.2019 (колегія суддів у складі: головуючий Савицький Я.Ф., Колоколов С.І., Принцевська Н.М.) та на рішення Господарського суду Одеської області від 06.11.2018 (суддя Лічман Л.В.)
за позовом заступника військового прокурора Південного регіону України в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Міністерства оборони України, Квартирно-експлуатаційного відділу м. Одеси
до 1. Молодіжненської сільської ради Овідіопольського району Одеської області
2. Громадської організації "Сокіл"
3. Мисливсько-рибальського підприємства "Сокіл" громадської організації "Військово-мисливське товариство "Південь"
4. Товариства з обмеженою відповідальністю "Лагуна-Юг"
про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсними договорів оренди
за участю:
позивача-1: Коваль Є.В. (довіренсть)
позивача-2: 1) Колесник Л.І. (довіреність), 2) Закутній Б.М. (довіреність)
відповідача-4:Свида К.В. (адвокат)
прокурора: ЯговдікС.М. (посвідчення),
1. Короткий зміст і підстави позовних вимог
1.1.Заступник військового прокурора Південного регіону України (далі-прокурор) звернувся у суд з позовом в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України (далі-позивач-1), Міністерства оборони України (далі-позивач-2), Квартирно-експлуатаційного відділу міста Одеси (далі-позивач-3) до Молодіжненської сільської ради Овідіопольського району Одеської області (далі-відповідач-1), Громадської організації "Сокіл" (далі-відповідач-2), Мисливсько-рибальського підприємства "Сокіл" громадської організації "Військово-мисливське товариство "Південь" (далі-відповідач-3), Товариства з обмеженою відповідальністю "Лагуна-Юг" (далі-відповідач-4), у якому просив:
- визнати незаконним та скасувати рішення відповідача-1 від 27.10.2004 № 611-IV "Про затвердження матеріалів інвентаризації земельних ділянок МОУ Південного оперативного командування квартирно-експлуатаційного відділу м. Одеси під базою відпочинку «Сокіл» МРП «Сокіл» Південної регіональної організації товариства військових мисливців та рибалок Збройних Сил України та передачу земельних ділянок у довгострокову оренду терміном на 49 років МРП «Сокіл» Південної регіональної організації ТВМР ЗС України, ГО «Сокіл», ТОВ «Лагуна-Юг» (далі-Рішення);
- визнати недійсним з моменту укладення договір оренди земельної ділянки від 30.12.2004, укладений між відповідачем-1 та відповідачем-3 щодо земельної ділянки площею 9,8131 га, розташованої за адресою: Одеська область, Овідіопольський район, с. Молодіжне, вул. Набережна, 4 ;
- визнати недійсним з моменту укладення договір оренди земельної ділянки від 30.12.2004, укладений між відповідачем-1 та відповідачем-2 щодо земельної ділянки площею 4,51 га, розташованої за адресою: Одеська область, Овідіопольський район, с. Молодіжне, вул. Набережна, 4Б ;
- визнати недійсним з моменту укладення договір оренди земельної ділянки від 30.12.2004, укладений між відповідачем-1 та відповідачем-4 щодо земельної ділянки площею 2,9514 га, розташованої за адресою: Одеська область, Овідіопольський район, с. Молодіжне, вул. Набережна, 4 .
1.2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Рішення відповідачем-1 прийнято з порушенням вимог статті 142 Земельного кодексу України, у зв'язку з чим спірні договори мають бути визнані недійсними у судовому порядку.
2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
2.1. Рішенням Господарського суду Одеської області від 06.11.2018, яке змінено постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 06.02.2019, в редакції мотивувальної частини, викладеної в цій постанові, в позові відмовлено.
2.2. Свій висновок суд першої інстанції мотивував тим, що Рішення та відповідні договори суперечать вимогам законодавства, оскільки земельна ділянка, відноситься до земель оборони, власником якої є держава в особі позивача-1, який згоду на припинення права постійного користування нею не давав. При цьому суд вказав на те, що права позивачів є порушеними, але підставою для відмови в позові є сплив строку позовної давності, на застосуванні якого наполягали відповідачі.
2.3. Суд апеляційної інстанції, змінюючи мотивувальну частину рішення суду першої інстанції, виходив з того, що Рішення прийнято відповідачем-1 у межах компетенції та відповідності до вимог законодавства, оскільки на момент його прийняття земельні ділянки державної і комунальної власності в межах с.Молодіжне не були розмежовані, а позивач-2 прийняв рішення, яким відмовився від користування земельною ділянкою, тому права позивачів не порушені, а підстави для застосування наслідків спливу строку позовної давності, відсутні.
3. Короткий зміст вимог, викладених у касаційній скарзі
3.1. У касаційній скарзі заявник просить вказані судові рішення скасувати та прийняти нове, яким позов задовольнити повністю.
3.2. В обґрунтування касаційної скарги заступник військового прокурора Південного регіону України посилався на те, що рішення судів прийняті з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушення норм процесуального права. Заявник касаційної скарги вважає, що позивач-1 не приймав рішення про вилучення земельної ділянки, тому не був обізнаний про її вибуття з державної власності поза його волею, а довідався про це з листа військового прокурора Південного регіону України від 25.05.2018, відтак строк позовної давності не пропущено, що узгоджується з низкою постанов судів касаційних інстанцій, які відображені у касаційній скарзі. При цьому заявник вказує на те, що розпоряджатися земельною ділянкою вправі був лише позивач-1, а не відповідач-1, та заяви на припинення права користування нею позивач-2 не направляв позивачу-1. Також заявник вказує, що апеляційний суд безпідставно застосував редакцію Земельного кодексу України 1990 року до спірних правовідносин та не надав належної оцінки Державному акту на право постійного користування землею 1986 року. Крім того зазначає, що база відпочинку "Сокіл", яка розташована на спірній земельній ділянці. належить на праві власності державі в особі позивачів 1-2, тому здійснення будь-яких дій щодо зміни власника цього майна є неправомірним.
4. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
4.1. Відповідачі 2 та 3 у відзиві на касаційну скаргу, посилаючись на правильне застосування судом апеляційної інстанції норм чинного законодавства, зазначили про безпідставність доводів та вимог викладених у касаційній скарзі, у зв'язку з чим просили залишити оскаржувану постанову суду без змін, а касаційну скаргу без задоволення.
4.2. Відзив відповідача-4 на касаційну скаргу не може бути розглянуто, оскільки він поданий електронною поштою 10.05.2019, тобто поза межами строку, визначеного ухвалою Касаційного господарського суду від 05.04.2019.
4.3. Так ухвалою Верховного Суду від 05.04.2019 визначено строк для подання відзиву на касаційну скаргу з доказами надсилання копій відзиву та доданих до нього документів іншим учасникам справи, до Касаційного господарського суду до 08.05.2019.
4.4. Частиною 1 статті 295 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що учасники справи мають право подати до суду касаційної інстанції відзив на касаційну скаргу в письмовій формі протягом строку, встановленого судом касаційної інстанції в ухвалі про відкриття касаційного провадження.
4.5. Згідно частини 4 статті 13 цього Кодексу кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
4.6. Відповідно до положень частини 1 статті 118 вказаного Кодексу право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку.
Отже поза межами вказаного строку право на подачу відзиву відсутнє.
4.7. На підставі викладеного, відзив відповідача-4 залишено судом без розгляду, оскільки він був поданий після закінчення строку, наданого для його подання, без наявності поважних причин.
4.8. Подані Міністерством оборони України письмові пояснення до касаційної скарги, у яких зазначене про необхідність скасування судових рішень, та прийняття нового, про задоволення позову прокурора, не можуть бути прийнятий до розгляду разом із касаційною скаргою виходячи із наступного.
4.9. Відповідно до приписів частини 2 статті 295 Господарського процесуального кодексу України відзив на касаційну скаргу має містити, зокрема, обґрунтування заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги.
4.10. Згідно статті 297 цього Кодексу учасники справи мають право приєднатися до касаційної скарги, поданої особою, на стороні якої вони виступали. До касаційної скарги мають право приєднатися також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки (ч.1). До заяви про приєднання до касаційної скарги додається документ про сплату судового збору та докази направлення заяви іншим учасникам справи (ч.3).
4.11. Отже оскільки подані пояснення не містять обґрунтування заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, а за своєю суттю є приєднанням до касаційної скарги, однак позивачем-2 не додано документу про сплату судового збору, а Господарський процесуальний кодекс України не містить положень щодо надання строку для усунення недоліків стосовно приєднання до касаційної скарги, подані пояснення залишаються без розгляду, а також відповідно відзив відповідача-4 на ці пояснення.
5. Фактичні обставини справи, встановлені судами
5.1.Суд першої інстанції встановив, що відповідно до Державного акта на право постійного користування землею серії Б №032344 Квартирно - експлуатаційній частині Одеського району, правонаступником якої є позивач-3, у 1986 році виконкомом Овідіопольської районної ради народних депутатів Одеської області надано в постійне користування земельну ділянку загальною площею 586,5 га, до складу якої увійшла земельна ділянка площею 296,8 га, розташована на території Молодіжненської сільської ради Овідіопольського району Одеської області.
5.2. Вказані землі за формою власності відносяться до державної власності, за цільовим призначенням до земель оборони.
5.3. Відповідачем 27.10.2004 прийнято Рішення, яким, зокрема, припинено право позивача-3 на постійне користування частиною цієї землі оборони площею 17,2475 га, віднесено її до земель рекреаційного призначення та передано в довгострокову оренду відповідачам 2-4.
5.4. На підставі Рішення, 30.12.2004 відповідачем-1 укладені оспорювані договори оренди земельних ділянок, зокрема з відповідачем-3 щодо земельної ділянки площею 9,8131 га; з відповідачем-2 щодо земельної ділянки площею 4,51 га та відповідачем-4 щодо земельної ділянки площею 2,9514 га, які були зареєстровані у встановленому законом порядку та в подальшому відомості про них були внесені до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
5.5. Суд першої інстанції встановив, що відповідачами були подані заяви про застосування наслідків спливу строку позовної давності.
5.6. Апеляційний суд встановив, що 18.02.2000 начальник Розквартирування військ і капітального будівництва Збройних Сил України начальник Головного управління розквартирування військ і капітального будівництва Міноборони України Рудковський Д.О. подав Міністру оборони України Кузьмуку О.І. довідку-доповідь №163/467 з метою отримання рішення, в якій вважав за можливе клопотання командувача Південного Оперативного командування Затинайка О.І. задовольнити та передати в народне господарство для використання під рибальсько-туристичну базу Іллічівського військово-мисливського товариства 22,4 га земель військового містечка №1 м.Іллічівськ. В цій довідці було також зазначено, що на вказаній території на підставі наказу Командувача військами Одеського військового округу від 12.02.1980 №22 була створена Іллічівська рибальсько-туристична база військово-мисливського товариства та понад 20 років дана територія в інтересах Збройних сил України не використовується і подальше утримання її для Міноборони не планується.
5.7. Міністр оборони України Кузьмук О.І. 18.02.2000 прийняв рішення про передачу в народне господарство земельної ділянки площею 22,4га з території військового містечка №1 м.Іллічівськ, вказавши «згоден» на вказаній довідці-доповіді №163/467.
5.8. Листом начальника Розквартирування військ і капітального будівництва Збройних Сил України начальника Головного управління розквартирування військ і капітального будівництва Міністерства оборони України Рудковського Д.О . №163/483 від 21.02.2000 командувача військами південного оперативного командування Затинайка О.І. було повідомлено, що Міністр оборони України Кузьмук О.І. рішенням від 18.02.2000 дозволив передати в народне господарство земельну ділянку площею 22,4га з території військового містечка №1 м.Іллічівськ відповідно до наданої схеми. Передачу земельної ділянки доручено здійснити відповідно до діючого законодавства з внесенням змін в облікові дані та вчинити відповідні дії певними особами.
6. Позиція Верховного Суду
6.1. Відповідно до частин 1 статті 300 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
6.2. Переглянувши судові рішення у касаційному порядку на підставі встановлених фактичних обставин справи, враховуючи визначені ГПК України межі такого перегляду, суд касаційної інстанції виходить із наступного.
6.3. Згідно частини першої статті 13 Конституції України земля та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.
6.4. Відповідно до частини першої статті 14 наведеного Закону, земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.
6.5. Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
6.6. Пунктом 5 статті 116 вказаного Закону унормовано, що Кабінет Міністрів України здійснює управління державною власністю відповідно до закону.
6.7. За приписами пункту "а" частини 1 статті 13 Земельного кодексу України до повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин належить розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.
6.8. Згідно частини першої статті 77 цього Кодексу, у редакції чинній на момент винесення Рішення, землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України.
6.9. Частиною першою статті 92 вказаного Кодексу, у відповідній редакції, встановлено, що право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.
6.10. Статтею 1 Закону України "Про використання земель оборони" визначено, що землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України (далі - військові частини).
6.11. Частиною другою статті 14 Закону України "Про Збройні Сили України" передбачено, що земля, води, інші природні ресурси, а також майно, закріплені за військовими частинами, військовими навчальними закладами, установами та організаціями Збройних Сил України, є державною власністю, належать їм на праві оперативного управління та звільняються від сплати усіх видів податків.
6.12. Відповідно до частини першої статті 2 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" вирішення питань щодо забезпечення Збройних Сил України військовим майном, а також визначення порядку вилучення і передачі його до сфери управління центральних або місцевих органів виконавчої влади, інших органів, уповноважених управляти державним майном, самоврядним установам і організаціям та у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст або у їх спільну власність (за згодою відповідних органів місцевого самоврядування з дотриманням вимог Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" належить до компетенції Кабінету Міністрів України.
6.13. Згідно із частиною першою статті 21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.
6.14. Частиною десятою статті 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" визначено, що акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.
6.15. Таким чином, якщо правовий акт індивідуальної дії органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси територіальних громад чи окремих осіб, він визнається недійсним у судовому порядку.
6.16. Відповідно до пункту "а" частини першої статті 141 Земельного кодексу України підставами припинення права користування земельною ділянкою є добровільна відмова від права користування земельною ділянкою.
6.17. Частиною третьою статті 142 наведеного Кодексу визначено, що припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача здійснюється за його заявою до власника земельної ділянки.
6.18. Отже спірна земельна ділянка, яка як встановлено судом першої інстанції відносилася до земель оборони та знаходилась в управління і користуванні позивача-2 та розпорядженні позивача-1, фактично вибула із власності держави за відсутності рішення її власника про припинення права користування нею. Відтак відповідач-1 прийняв Рішення та уклав оспорювані договори з всупереч порядку, який передбачений наведеними нормами законодавства, чим порушив права та охоронювані законом інтереси позивачів.
6.19. Частиною 1 та ч. 3 ст. 215 Цивільного кодексу України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. 1 - 3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
6.20. Апеляційний суд не врахував, що згода Міністра оборони України у довідці-доповіді про припинення права користування земельною ділянкою (т.1, а.с.33), яку він поклав в основу прийнятої постанови, не має правового значення для вирішення спору у справі, яка переглядається, оскільки даний спір стосується земельної ділянки площею 17,2475 га, яка знаходиться в межах населеного пункту села Молодіжне Овідіопольського району Одеської області, а не 22,4 га, яка розташована в місті Іллічівськ Одеської області, що є відмінним.
Отже суд апеляційної інстанції висновків місцевого господарського суду не спростував.
Наведене свідчить що вказана довідка не стосувалась земельної ділянки, котра є предметом даного судового спору.
6.21. Колегія суддів враховуючи наведені вище норми законодавства та встановлені судами обставини справи, погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що прийнявши спірне рішення та уклавши оспорювані правочини, відповідач-1 незаконно розпорядився землями державної власності, які належать до земель оборони, за відсутності доказів відмови користувача від земельної ділянки та її власника.
З огляду на викладене не можна погодитися з висновками апеляційного суду про те, що відповідач-1 вправі був приймати Рішення та укладати договори оренди, оскільки вони є помилковими та такими, що не узгоджуються з матеріалами справи, і не спростовують висновків місцевого господарського суду.
6.22. У Цивільному кодексі України позовну давність визначено як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 Цивільного кодексу України).
6.23. Відповідно до статті 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Тобто позовна давність встановлює строки захисту цивільних прав.
Відповідно до частин першої та п'ятої статті 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
При цьому визначення початкового моменту перебігу позовної давності має важливе значення, оскільки від нього залежить і правильність обчислення позовної давності, і захист порушеного права.
Як зазначила Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 21.08.2019 зі справи № 911/3681/17 аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами "довідалася" та "могла довідатися" у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
6.24. Згідно частини четвертої статті 267 наведеного Кодексу, сплив позовної давності про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
6.25. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем.
6.26. Вказана правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, відступати від якої колегія суддів підстав не вбачає.
6.27. Як зазначив Європейський Суд з прав людини у своїх рішеннях від 20.09.2011 у справі ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії", та від 22.10.1996 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства" позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу.
6.28. Згідно ж із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Отже вказані рішення Європейського суду з прав людини суд касаційної інстанції застосовує у даній справі як джерело права.
6.29. За змістом пунктів 1.1 -1.4 Керівництва з обліку земель (земельних ділянок) в органах квартирно-експлуатаційної служби Збройних Сил України, затвердженого наказом Міністра оборони України від 22 грудня 1997 року № 483, землі, які використовують Збройні Сили України, підлягають обов'язковому обліку, цільовому використанню і правильному утриманню. Облік земель повинен бути своєчасним, повним, достовірним і точним. Облік земель в органах квартирно-експлуатаційної служби ведеться з метою своєчасного забезпечення відповідних посадових осіб, органів квартирно-експлуатаційної служби, а також відповідних рад, в адміністративних межах яких знаходиться землекористувач, даними про наявність, рух і якісний стан земель, контролю за збереженістю, законністю, доцільністю й ефективністю використання земель, підготовки вихідних даних для складання облікових документів, установлених табелем термінових донесень будівельно-квартирних органів МОУ.
6.30. Таким чином, позивачі були зобов'язані здійснювати своєчасний, повний та достовірний контроль за обліком, цільовим використанням та збереженістю земель оборони.
6.31. Подібна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16, відступати від якої колегія суддів правових підстав не вбачає.
6.32. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов'язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема у цивільних, правовідносинах. Тому у відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов'язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (див. висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у пунктах 6.21, 6.22 постанови від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11, у пунктах 4.19, 4.20 постанови від 26 лютого 2019 року у справі № 915/478/18).
6.33. Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що і в судовому процесі, зокрема у цивільному, держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (див. пункт 35 постанови від 27 лютого 2019 року у справі № 761/3884/18). Тобто, під час розгляду справи у суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган.
6.34. Суд першої інстанції достеменно з'ясував та правильно встановив, що у разі належного користування своїми правами позивачі могли б довідатися про порушення своїх прав та особу, яка їх порушила.
6.35. Колегія суддів зазначає, що як прокурор так і позивачі в силу наведених вище положень законодавства та встановлених місцевим господарським судом обставин справи повинні були своєчасно цікавитися та перевіряти відомості про наявність, рух і якісний стан земель, здійснювати контроль за збереженістю, законністю, доцільністю й ефективністю використання земель, отже не могли не бути обізнаними про здійснення фактичного використання спірної земельної ділянки новим користувачем земельної ділянки в силу Рішення, та відповідно могли своєчасно звернутися до суду за захистом порушеного права.
6.36. За таких обставин, доводи скаржника з посиланням, зокрема, на постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц, від 30.05.2018 у справах №№ 367/2271/15-ц, 368/1158/16-ц, від 06.06.2018 у справі № 372/1387/13, є безпідставними, оскільки в силу правової позиції, яка викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 755/10947/17 слід враховувати останню позицію суду касаційної інстанції, у зв'язку з чим колегія суддів застосовує до спірних правовідносин, які виникли у справі, що переглядається, правову позицію Великої Палати Верховного Суду, яка викладена у постанові від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16.
6.37. Інші посилання, викладені в касаційній скарзі, відхиляються судом в силу положень частини 2 ст. 300 Господарського процесуального кодексу України, за приписами якої суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
6.38. З огляду на наведене Касаційний господарський суд дійшов висновку про необхідність касаційну скаргу задовольнити частково, оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі, але з мотивів, які викладені у даній постанові.
6.39. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Росії") щодо реалізації права на справедливий суд (пункту 1 статті 6 Конвенції): "одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру".
6.40. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, позиція суду касаційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" (рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006). Зокрема, Європейський суд з прав людини у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
6.41. У справі, що розглядається, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що скаржникові було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсі, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не дають правових підстав для скасування рішення місцевого господарського суду.
6.42. Європейський суд з прав людини в рішеннях Sutyazhnik v. Russia від 29.07.2009, Esertas v. Lithuania від 31.05.2012 зазначав, що у справах можуть бути обставини, які свідчать про відсутність соціальної потреби чи нагальної суспільної необхідності, які б виправдовували відхилення від принципу правової визначеності. Тобто, не потрібно скасовувати правильне по суті рішення суду лише заради правового пуризму.
6.43. Отже, вказані рішення Європейського суду з прав людини суд касаційної інстанції застосовує у даній справі як джерело права.
7. Висновки Верховного Суду
7.1. Відповідно до статті 312 Господарського процесуального кодексу України, суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
7.2. Відповідно до діючого законодавства обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими у судовому засіданні.
7.3. Наведеним спростовуються доводи, викладені у касаційній скарзі, щодо незаконності рішення місцевого господарського суду, а доводи відзивів відповідачів 2 та 3 на касаційну скаргу, з урахуванням наведеного, узгоджуються із висновками суду першої інстанції.
7.5. За вказаних обставин для виправлення фундаментальних порушень, які були допущені судом апеляційної інстанції, колегія суддів вважає за необхідне скасувати оскаржувану постанову апеляційного суду, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.
8. Розподіл судових витрат
8.1. Відповідно до приписів статті 129 частини 4, статті 315 частини першої пункту 4 підпункту "в" Господарського процесуального кодексу України, судові витрати за розгляд касаційної скарги у справі належить покласти на заявника касаційної скарги.
Керуючись статтями 301, 308, 312, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України,
Касаційну скаргу заступника військового прокурора Південного регіону України задовольнити частково.
Постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 06.02.2019 скасувати, а рішення Господарського суду Одеської області від 06.11.2018 у справі № 916/1526/18, залишити в силі.
Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Г.М. Мачульський
Судді І.В. Кушнір
Є.В. Краснов