Дата документу 18.10.2019 Справа № 332/1284/19
ЄУН 332/1284/19 Головуючий у 1 інстанції Марченко Н.В.
Провадження №22ц/807/2915/19 Суддя-доповідач: Поляков О.З.
18 жовтня 2019 року м. Запоріжжя
Колегія суддів судової палати з цивільних справ Запорізького апеляційного суду у складі:
Головуючого: Полякова О.З.,
суддів: Кухаря С.В.,
Подліянової Г.С.
розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 12 липня 2019 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства Комерційний Банк «ПриватБанк» про стягнення коштів та заборону вчинення дій,-
У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до АТ КБ «ПриватБанк» про стягнення коштів та заборону вчинення дій.
В обґрунтуваннясвоїх вимог зазначав, що він є клієнтом АТ КБ «Приватбанк». В АТ КБ «Приватбанк» ОСОБА_1 . отримав дві платіжні картки № НОМЕР_1 («картка для виплат») та № НОМЕР_2 («картка універсальна»), на підставі анкети-заяви про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг в Приватбанку від 13 вересня 2011 року. Зазначена анкета-заява була підставою для приєднання до договору надання відповідачем банківських послуг. На карту «для виплат» позивач отримував належні йому виплати за основним місцем роботи, на ній зберігалися його власні кошти. На картці «універсальна» власних коштів позивача не було, однак Банком йому була відкрита кредитна лінія на суму 50000 грн. Станом на 00 год 00 хв 29 вересня 2018 року у позивача не було заборгованості за кредитною лінією за карткою універсальною. 29 вересня 2018 р. його мобільний фінансовий телефон припинив працювати та рано вранці в цей день сторонні особи/шахраї здійснили переказ кредитних коштів в сумі 40000 грн. з його картки «Універсальна» на його ж «Картку для виплат». За вчинення такої транзакції Банком знято комісію на загальну суму 1802,08 грн.
Позивачем було повідомлено Банк про незаконні дії сторонніх осіб шляхом дзвінка на номер 3700. Крім того, ОСОБА_1 звернувся до Заводського ВП Дніпровського ВП ГУНП в Запорізькій області із заявою, після чого було зареєстровано кримінальне провадження № 12018080030002079 від 01.10.2018 року.
Однак, незважаючи на повідомлення ОСОБА_1 Банк, останній почав незаконно, самостійно, шляхом автоматичного списання з його картки списувати гроші в рахунок погашення заборгованості. Зокрема 26 листопада 2018 року було списано 100 грн., 27 грудня 2018 року - 100,40 грн., 27 січня 2019 року - 0,21 грн., 15 лютого 2019 року - 99,79 грн.
Вважаючи ці списання незаконними, з урахуванням доповнень ОСОБА_1 просив суд визнати дії АТ КБ «ПриватБанк» щодо списання коштів в рахунок погашення заборгованості, яка утворилась 29 вересня 2018 року на картковому рахунку відкритому на його ім'я для здійснення операцій за яким була емітована картка «універсальна» № НОМЕР_1 протиправними; стягнути з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 безпідставно списані кошти на загальну суму 300,40 грн.; заборонити АТ КБ «ПриватБанк будь-яке списання коштів з будь-яких рахунків, відкритих на ім'я ОСОБА_1 в АТ КБ «ПриватБанк», в рахунок погашення заборгованості, яка утворилась в АТ КБ «ПриватБанк» 29 вересня 2018 року на картковому рахунку відкритому на його ім'я для здійснення операції за яким була емітована картка «універсальна» № НОМЕР_1 ; розірвати договір № б/н від 13 вересня 2011 року, укладений між ОСОБА_1 та відповідачем.
Рішенням Заводського районного суду м. Запоріжжя від 12 липня 2019 року відмовлено у задоволені позову.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, ОСОБА_1 , посилаючись на незаконність та необґрунтованість рішення, подав апеляційну скаргу. В обґрунтування доводів зазначає, що судом першої інстанції, всупереч п. 7 с. 2 ст. 187 ЦПК України не було розглянуто його клопотання про витребування доказів у оператора стільникового зв'язку, чим позбавлено ОСОБА_1 можливості довести факт несанкціонованого використання його мобільного номеру сторонніми особами. Також, в порушення ст. 248 ЦПК України в матеріалах справи відсутній протокол судового засідання від 12 липня 2019 року, в якому мав бути зафіксований хід та результати судового засідання. Зазначає, що положення п. 37.2 ст. 37 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» вказують на те, що у разі ініціації неналежного переказу з рахунка неналежного платника, з вини ініціатора переказу, що не є платником, емітент зобов'язаний переказати на рахунок неналежного платника відповідну суму грошей за рахунок власних коштів, а також сплатити неналежному платнику пеню в розмірі 0,1 відсотка суми неналежного переказу за кожний день, починаючи від дня неналежного переказу до дня повернення відповідної суми на рахунок, якщо більший розмір пені не обумовлений договором між ними. Також, ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, зазначає, що судом першої інстанції не було з'ясовано чи дійсно він використовував мобільний номер та здійснював інші дії щодо переказу коштів між картками 29 вересня 2018 року, не з'ясовано, які дії ОСОБА_1 призвели до тимчасової втрати контролю за фінансовим номером, які персональні дані ОСОБА_1 повідомив стороннім особам. З огляду на наведене, в апеляційній скарзі ОСОБА_1 просив розглянути та задовольнити його клопотання від 03 квітня 2019 року, яке не було розглянуто судом першої інстанції; скасувати рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 12 липня 2019 року і ухвалити нове, яким задовольнити його позовні вимоги.
Відповідно до частини першої статті 368 ЦПК України у суді апеляційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 369 цього Кодексу.
Зважаючи на те, що ціна позову у справі становить менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, справа є малозначною, розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження, без виклику сторін.
Згідно з ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Ухвалою суду апеляційної інстанції від 19 серпня 2019 року (а.с. 110) в порядку передбаченому ст. 360 ЦПК України, особам, які беруть участь у справі, надавався строк для надання можливих відзивів на апеляційну скаргу Запорізького державного медичного університету.
Скориставшись своїм правом АТ КБ «ПриватБанк» 02 вересня 2019 року надав відзив на зазначену апеляційну скаргу. Вважають, що жодних підстав для скасування рішення суду першої інстанції немає, а отже рішення підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга - відхиленню.
Заслухавши доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, судова колегія вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що на день ухвалення рішення відсутній вирок суду щодо шахрайських дій з коштами позивача, а отже Банк правомірно виходив з того, що операція з переказу коштів була здійснена у голосовому меню клієнтом, та на підставі договору банківського рахунку був зобов'язаний приймати і зараховувати на рахунок грошові кошти, що надійшли клієнтові, а ОСОБА_1 зобов'язаний сплатити Банку плату за виконання операції як це встановлено договором та тарифами. Встановивши відсутність істотного порушення умов договору з боку АТ КБ «ПриватБанк» суд дійшов висновку про відсутність підстав для розірвання договору.
З зазначеним висновком колегія суддів погоджується з огляду на наступне.
Так, вбачається з матеріалів справи та не заперечується сторонами, що ОСОБА_1 є клієнтом АТ КБ «Приватбанк». ОСОБА_1 підписав згоду про те, що його заява разом з Пам'яткою клієнта, Умовами та Правилами надання банківських послуг, а також Тарифами складають між ним та Банком договір про надання банківських послуг. Також він зобов'язався виконувати вимоги Умов та Правил надання банківських послуг, а також регулярно ознайомлюватися з їхніми змінами на сайті Банкку. На підставі анкети-заяви про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг від 13 вересня 2011 року ОСОБА_1 отримав дві платіжні картки № НОМЕР_1 - «картка для виплат» та №5168755418663775 - «картка універсальна» (а.с. 29-30).
Листом від 01 жовтня 2018 року ОСОБА_1 повідомив ПАТ КБ «ПриватБанк» про здійснення злочинних дій з його картками в період приблизно з 05 год. 00 хв. до 07 год. 00 хв. 29 вересня 2018 року, зазначивши, що невідомі особи підключивши його сім-картку до іншого пристрою намагалися викрасти грошові кошти з відкритих на його ім'я рахунків в Банку. Зокрема, було здійснено переказ грошових коштів між його картками на суму 40000 грн. (а.с. 4).
Щодо вищевказаних транзакцій ОСОБА_1 01 жовтня 2018 року звернувся до Заводського ВП Дніпровського ВПГУНП в Запорізькій області, на підставі чого відкрито кримінальне провадження за № 12018080030002079 (а.с. 7, 8).
Вказаний переказ коштів також підтверджується випискою по карткам ОСОБА_1 (а.с. 83).
Відповідно до частини першої статті 1066 ЦК України за договором банківського рахунка банк зобов'язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком.
Згідно частини першої статті 1071 ЦК України банк може списати грошові кошти з рахунка клієнта на підставі його розпорядження.
Статтею 1073 ЦК України передбачено, що у разі несвоєчасного зарахування на рахунок грошових коштів, що надійшли клієнтові, їх безпідставного списання банком з рахунка клієнта або порушення банком розпорядження клієнта про перерахування грошових коштів з його рахунка банк повинен негайно після виявлення порушення зарахувати відповідну суму на рахунок клієнта або належного отримувача, сплатити проценти та відшкодувати завдані збитки, якщо інше не встановлено законом.
Законом України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» (далі - Закон) визначаються загальні засади функціонування платіжних систем і систем розрахунків (далі - платіжні системи) в Україні, поняття та загальний порядок проведення переказу коштів у межах України, встановлює відповідальність суб'єктів переказу, а також визначає загальний порядок здійснення нагляду (оверсайта) за платіжними системами.
Згідно пункту 1.27 статті 1 Закону платіжна картка - електронний платіжний засіб у вигляді емітованої в установленому законодавством порядку пластикової чи іншого виду картки, що використовується для ініціювання переказу коштів з рахунка платника або з відповідного рахунка банку з метою оплати вартості товарів і послуг, перерахування коштів зі своїх рахунків на рахунки інших осіб, отримання коштів у готівковій формі в касах банків через банківські автомати, а також здійснення інших операцій, передбачених відповідним договором;
Відповідно до частини третьої статті 6 Закону порядок відкриття банками рахунків та їх режими визначаються Національним банком України. Умови відкриття рахунка та особливості його функціонування передбачаються в договорі, що укладається між банком і його клієнтом - власником рахунка.
Пунктом 1.1.5.13, 2.1.1.7.4. Умов та Правил надання банківських послуг передбачено, що клієнт несе відповідальність у повному обсязі за всі операції, що супроводжуються авторизацією до моменту письмової заяви Клієнта про блокування картки/рахунку/на рух коштів, номера мобільного телефону на надання банківських послуг.
Держатель зобов'язується також не повідомляти ПІН, постійний пароль, одноразові паролі і контрольну інформацію; - не передавати Картку (її реквізити) для здійснення операцій іншими особами, вживати необхідних заходів для запобігання втрати, пошкодження, розкрадання Карти; - нести відповідальність за операціями, здійсненими з використанням ПІНа, постійного пароля, одноразових паролів; операціями по зміні ПІНу; - не здійснювати операції з використанням реквізитів Картки після її здачі до Банку або після закінчення терміну її дії, а також Картки, заявленої як втрачена (п. 2.1.1.9.5).
Таким чином, саме на позивача покладено обов'язок нерозголошення (нерозкриття) інформації за рахунком в результаті використання клієнтом паролів, ПІН-кодів, CVV-кодів, як і обов'язок повідомлення банку в разі втрати, викрадення платіжної картки та розголошення.
Враховуючи, що операція з переказу коштів в сумі 41 602,08 грн. з картки «Універсальна» на картку № НОМЕР_1 «картка для виплат» була здійснена через ІVR-меню, за допомогою фінансового телефона ОСОБА_1 , АТ КБ «ПриватБанк» не повинен нести відповідальність за дану операцію.
Також, не може бути прийнято колегією суддів до уваги посилання ОСОБА_1 в апеляційній скарзі на правову позицію Верховного Суду України в справі №6-71цс15, де визначено, що відповідно до пунктів 6.7, 6.8 Положення «Про порядок емісії спеціальних платіжних засобів і здійснення операцій з їх використанням», затвердженого постановою Правління Національного банку України від 30 квітня 2010 року №223 банк у разі здійснення недозволеної або некоректно виконаної платіжної операції, якщо користувач невідкладно повідомив про платіжні операції, що ним не виконувалися або які були виконані некоректно, негайно відшкодовує платнику суму такої операції та, за необхідності, відновлює залишок коштів на рахунку до того стану, у якому він був перед виконанням цієї операції. Користувач не несе відповідальності за здійснення платіжних операцій, якщо спеціальний платіжний засіб було використано без фізичного пред'явлення користувачем або електронної ідентифікації самого спеціального платіжного засобу та його держателя, крім випадків, коли доведено, що користувач своїми діями чи бездіяльністю сприяв втраті, незаконному використанню персонального ідентифікаційного номера або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції.
Вказані Положення «Про порядок емісії спеціальних платіжних засобів і здійснення операцій з їх використанням», яке затверджено постановою Правління Національного банку України від 30 квітня 2010 року №223, втратило чинність 12 листопада 2014 року, і до даних правовідносин не застосовується.
Щодо вимоги ОСОБА_1 розглянути та задовольнити його клопотання від 03 квітня 2019 року, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Частиною 1 ст. 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Частиною 1,6 ст. 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.
За приписами ч.ч. 1, 2 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.
Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.
Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.
Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Згідно із практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Таким чином, не вбачається підстав для задоволення заявленого клопотання. Крім того, в порушення ст. 84 ЦПК України позивачем не надано доказів на підтвердження того, що ним були вжиті будь-які заходи для отримання цього доказу самостійно, та відповідно неможливості їх отримати.
Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції, правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку та дійшов правильного висновку про те, що позовні вимоги не підлягають задоволенню.
Частиною четвертою статті 10 ЦПК України передбачено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до статей 1 та 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, обґрунтовано викладених в мотивувальній частині оскаржуваного рішення та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що рішення суду постановлено з додержанням вимог закону і підстав для його скасування не вбачається.
Керуючись ст. ст. 7 ч. 13, 367, 369 ч. 1 ст. 374, ст. 375, 381, 382, 384, п. 1 ч. 1 ст. 389 ЦПК України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 12 липня 2019 року по цій справі - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.
Повна постанова складена 18 жовтня 2019 року.
Головуючий:
Судді: