Справа № 420/3451/19
07 жовтня 2019 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд в складі:
Головуючого судді Бойко О.Я.,
за участі:
секретаря судового засідання Белінського Г.В.,
представника позивача Лагунова В.І. за ордером,
представника відповідачів Білоконь Н.В. за довіреністю,
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, Управління з питань шукачів з захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області про визнання дій протиправними щодо відмови в оформленні документів та скасування рішення щодо відмови в оформленні документів,-
І. Суть спору:
ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, Управління з питань шукачів з захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області в якому просив:
1. Визнати протиправними дії Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області та Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного Управління державної міграційної служби в Одеській області з прийняття рішення від 03.06.2019 року №5/1-160, щодо відмови в оформлені документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Пакістану ОСОБА_1 .
2. Скасувати рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області та Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного Управління державної міграційної служби в Одеській області від 03.06.2019 року №5/1-160, щодо відмови в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Пакістану ОСОБА_1 .
ІІ. Аргументи сторін
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що16.05.2019 р. він звернувся до Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області з заявою про отримання захисту в Україні.
03.06.2019 р. за №5/1-160 Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області прийнято рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та вручено повідомлення 03.06.2019 р.
Позивач зазначив, що відповідач йому відмовив в оформленні документів, оскільки відповідно до матеріалів особової справи неможливо чітко визначити обставини, за якими у випадку повернення до його країни громадської належності, позивачу загрожуватиме небезпека. Позивач вважає, що припущення ГУ ДМС в Одеській області не можуть розглядатися як доказ.
12.06.2019 р. ухвалою Одеський окружний адміністративний суд прийняв позовну заяву до свого провадження та відкрив провадження у справі за правилами загального позовного провадження.
04.07.2019 р. суд, ухвалою занесеною до протоколу судового засідання продовжив підготовче провадження до 90 днів.
07.10.2018 р. суд, ухвалою занесеною до протоколу судового засідання закрив підготовче провадження та продовжив розгляд справи по суті.
Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримав та просив задовольнити з підстав викладених у позові.
Представник відповідачів в судовому засіданні у задоволенні позову просила відмовити з підстав викладених у відзиві на позовну заяву.
Представник відповідачів в обґрунтування відзиву зазначила, що повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 03.06.2019 р. №5/1-160 не є рішенням , позивача лише повідомлено про те, що йому відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі наказу від 03.06.2019 р. №104 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Крім того, представник відповідачів зазначила, що перевіркою ГУ ДМС України в Одеській області підтверджено відсутність умов передбачених п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Заслухавши вступне слово представника позивача та представника відповідача, з'ясувавши обставини на які учасники справи посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, та дослідивши письмові докази, якими вони обґрунтовуються, суд дійшов висновку, що адміністративний позов не належить до задоволення.
ІІІ. Обставини, встановлені судом
Так суд встановив, що позивач ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянин Пакистану, національність Пакистан, етнічна належність - панджабі, віросповідання мусульманин - суніт
Позивач за сімейним станом не одружений, дітей не має.
Позивач 30.06.2018 р. покинув країну постійного проживання. Виїхав легально на підставі паспортного документа, без візи до РФ на чемпіонат світу з Футболу.
Позивач вибув з Пакістану літаком Фейсалабад (Пакистан) - Дубаї ( ОАЕ) - Москва (РФ), в м. Москві проживав 1-2 місяці. З м. Москва виїхав приблизно 30.08.2018 р. автомобілем з м. Москва, кордон України перетинав нелегально на автомобілі в м. Київ де пробув 2 дні. Після цього приїхав до м. Одеса.
16.05.2019 р. позивач звернувся до територіального підрозділу ДМС після тривалого перебування у категорії нелегального мігранта та притягнення до адміністративної відповідальності за ст. 203 КУпАП.
У відповідності до тверджень позивача, відповідне звернення було здійснено після того, як його було виявлено правоохоронцями на ринку « 7 км» у якості нелегального мігранта. Разом з цим, позивач повідомив, що йому вдалось уникнути відповідальності за факт нелегального перебування на момент його виявлення, оскільки йому вдалось ввести в оману співробітників якими його було виявлено, запевнивши їх в тому, що в нього є документи (арк.. 6 анкети від 16.05.2019 р.).
Щодо проблематики переслідування позивач зазначив, що в його сім'ї був магазин, там був один злочинець на ім'я ОСОБА_2 , він хотів забрати в них магазин, проте вони не були згодні. Потім він прийшов до них ще з 4 людьми та стріляв в магазині поранив клієнтів магазину, та побив позивача. В момент стрілянини позивач перебував на другому поверсі їх магазину тож не зазнав будь-яких поранень. За результатами стрілянини вбитих не було. Це сталося 20.06.2014 р. Після того, як його побили він втратив свідомість. Бандити подумали, що позивач помер. Потім батько приїхав, знайшов його та відвіз до лікарні, де він перебував протягом 5 днів. Після цього бандити дізналися, що він живий, вони прийшли та стріляли в його будинок. 27.06.2014 р. позивач поїхав до м. Гуджавала, де проживав 1 рік у дядька на ім'я ОСОБА_3 (брат матері). Бандити дізнались де він проживає та приїхали туди - стриміти в будинок та в нього не поцілили, позивач втік через чорний хід. Після цього поїхав до м. Лахор, де проживав у свого друга протягом 2 х років. Нічим не займався друг помогав. Після цього його батько з кимось домовився, щоб його відправити до Європи за допомогою посередника. Як раз був чемпіонат світу з футболу, та він приїхав до РФ, а пізніше опинився в Україні.
03.06.2019 р. за №5/1-160 відповідач прийняв рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В повідомленні зазначено, що аналізом проведених анкетування від 16.05.2019 р., протоколі співбесіди від 29.05.2019 р. та додаткового протоколу співбесіди від 03.06.2019 р. неможливо обґрунтувати причини неможливості повернення позивача до Пакистану.
Підстава прийняття зазначеного повідомлення наказ №104 від 03.06.2019 р. «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» (а.с.176).
Джерела права та висновки суду.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначено Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 8 липня 2011року №3671-VI (зі змінами та доповненнями).
Відповідно до п.п.1, 13 ч.1 ст.1 біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до ч.ч.1, 7 ст.7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі, якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення статусу біженця. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування об'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення даних спорів.
Згідно з ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» вбачається, що Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.
Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення.
У разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи.
Згідно з статтею 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту» (29 квітня 2004року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими, правдоподібними, та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Відповідно до п. п. 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї, під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951року та Протоколом щодо статусу біженців 1967року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року, Протоколу 1967 року та статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", поняття "біженець" включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Таким чином, особа, яка звертається із заявою про надання статусу біженця, повинна надати конкретні документи, які б свідчили про наявність реальної загрози, та цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Суд зазначає, що жодних доказів на підтвердження можливої загрози життю позивача ані під час звернення до органу міграційної служби, ані під час розгляду та перевірки його заяви міграційним органом, ані під час розгляду справи судом, позивач не надав.
Зокрема, зі слів позивача до свого приїзду в Україну він перебував на території РФ протягом двох місяців. Враховуючи приєднання Російської Федерації до Конвенції 1951 р. та Протоколу про біженців 1967 р. міграційною службою вважається, що у разі наявності обґрунтованих побоювань зазнати переслідувань біженець звертається за захистом в першій країні потрапляння. За матеріалами особової справи, виїзд позивача на територію нашої країни не обумовлений потребою у міжнародному захисті та в свою чергу , пов'язаний лише з бажанням тимчасової легалізації в нашій країні.
Згідно з п.22 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» позивач знаходився в третій безпечній країні та не звернувся за наданням статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту за місцем знаходження.
Не можливо вважати проїзд через територію РФ транзитним, так як згідно зі ст. 29 Закону Російської Федерації «Про порядок виїзду із Російської Федерації і вїзду в Російську Федерацію» транзитний проїзд через територію РФ здійснюється, як правило, без права на зупинку.
Відповідно до п.6 ч.1 ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» статус біженця або додатковий захист не надається особі, яка до прибуття в Україну з наміром набути статус біженця перебувала в третій безпечній країні.
Суд, зазначає, що позивач мав можливість вільно проживати в третій безпечній країні, а саме в Російській Федерації, як трудовий мігрант, де він не піддавався переслідуванням місцевих органів влади, що в контексті п.6 ч.1 ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» є умовою, за якою особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту».
В разі обґрунтованості побоювань зазнати переслідувань на Батьківщині позивач повинен був за захистом на території Російської Федерації.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 18.10.2018 р. по справі №826/16199/16.
Відповідно до ч.5 ст.242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Для повного всебічного аналізу та надання об'єктивної оцінки інформації, яку позивач вказав у власній заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з ним було проведено анкетування та два протоколи співбесіди.
Відповідач розглядаючи заяву позивача по суті, під час проведення анкетування встановив, що твердження позивача стосовно елементів власного переслідування в країні громадського походження, взаємозв'язки з причинами виїзду в ході опитування отримано додатково інформацію, яка підтверджує необґрунтованість повідомленої історії переслідування.
Зокрема, позивач повідомив, що на території Пакистану в нього залишились проживати: батько, два брати та дві сестри. Місце постійного проживання не змінювали. Можливо визначити, що власником магазину, який став предметом спору та подальшого конфлікту з бандитами, не є позивач (як він вказав у власній заяві), а його батько.
Надання подібної суперечливої інформації без будь-яких пояснень та аргументації власним діям свідчить про фактичне не володіння позивачем інформацією, про яку він повідомляє та вказує на її очевидну необґрунтованість. Будь-які докази власним та усім наведеним фактам, подіям та побоюванням у позивача відсутні.
Суд, зазначає, що під час проведення процедурних заходів за розглядом заяви позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, були проаналізовані результати опитувань позивача за співбесідами та матеріали особової справи. Встановлено, що позивач неодноразово ухилявся від надання конкретики на відповідні запитання, змінював власні свідчення та надав суперечливу інформацію стосовно власної історії переслідування з метою ведення відповідачу в оману з метою посилення власних позицій під час розгляду питання щодо визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Разом з цим, за матеріалами особової справи встановлено, що метою звернення із відповідною заявою до відповідача, позивач називає не потребу в міжнародному захисті, а бажання легалізації власного перебування на території України.
Щодо причини неможливості повернення до країни громадської належності позивач повідомив про небажання повертатись до Пакистану через те, що на його думку у випадку власного повернення він може зазнати переслідування з боку Шані та його спільників, які є талібами через те, що він не передав їм право власності на магазин, який належить його батькові.
Однак, зазначенні побоювання позивача вважаються суб'єктивними та та такими, що ґрунтуються лише на припущеннях, а з огляду на відсутність будь-яких доказів, конкретики та аргументації власним словам зазначені свідчення позивача, суд не приймає до уваги у якості елементу неможливості повернення позивача до країни громадської належності.
Таким чином, звернення позивача до відповідача із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не обумовлене потребою у міжнародному захисті, а в чсвою чергу пов'язане лише з бажанням легалізації власного перебування в нашій країні та подальшого документування.
З огляду на вищевикладене, суд, робить висновок, що відносно позивача не здійснювались дії, які можливо визначити як акти переслідування за конвенційними ознаками статусу біженця, а саме пов'язані ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що в свою чергу не створює умов для визнання особи біженцем у відповідності до п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», через відсутність доведених фактів його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини за час перебування. За час перебування позивача в Україні подій або нововиявлених обставин для обґрунтованого побоювання щодо вищевказаних умов виявлено не було.
Крім того, суд зазначає, що повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 03.06.2019 р. №5/1-160 не є рішенням , позивача лише повідомлено про те, що йому відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі наказу від 03.06.2019 р. №104 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до п.3 ч.2 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).
З огляду на вищевикладене, суд робить висновок, що адміністративний позов не належить до задоволення.
У процесі розгляду справи не встановлено інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин.
На підставі викладеного, керуючись Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», ст.ст.2, 244-246 КАС України -
1. У задоволенні адміністративного позову відмовити.
2. Відповідно до статті 255 КАС України рішення суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Згідно з частиною першою статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга на постанову суду подається протягом тридцяти днів. Якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини постанови суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту рішення.
Апеляційна скарга подається учасниками справи відповідно до п.15.5 ч.1 розділу VІІ «Перехідні положення» КАС України через Одеський окружний адміністративний суд до П'ятого апеляційного адміністративного суду.
3. Позивач- ОСОБА_1 , адреса для листування: абонементна скринька №287, м. Одеса, 65001.
Відповідач - Головне управління Державна міграційна служба в Одеській області, адреса: 65045, м. Одеса, вул. Преображенська,44, код ЄДРПОУ 37811384.
Відповідач - Управління з питань шукачів з захисту та соціальної інтеграції ГУДМС України в Одеській області, адреса: 65045, м. Одеса, вул. Преображенська,44, код ЄДРПОУ 37811384.
Повний текст рішення виготовлений та підписаний суддею 17 жовтня 2019 року.
Суддя: О.Я. Бойко
.