ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
"11" жовтня 2019 р. справа № 300/1718/19
м. Івано-Франківськ
Івано-Франківський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого - судді Шумея М.В.,
секретаря Шпак М.М.,
за участю: позивача ОСОБА_1
представника відповідача Бондара О.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДФС в Івано-Франківській області про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки) №Ф-59441-52 від 11.05.2019 року, -
ОСОБА_1 (надалі, також - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до судуіз адміністративним позовом доГоловного управління Державної фіскальної служби України в Івано-Франківській області (надалі, також - відповідач) про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки) №Ф-59441-52 від 11.05.2019.
Позовні вимоги мотивовані тим, що на переконання позивача, відповідачем прийнято неправомірну вимогу про сплату Єдиного соціального внеску за двома підставами: як особа, яка здійснює незалежну професійну діяльність (адвокат) та фізичною особою-підприємцем, яка перебуває на загальній системі оподаткування, з одного і того виду діяльності за КВЕД (діяльність у сфері права). За позицією позивача, подвійна сплата єдиного соціального внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування позивачем як фізичною особою-підприємцем з ознакою провадження незалежної професійної діяльності призведе до подвійного обліку тієї самої господарської діяльності і, відповідно, до подвійної сплати єдиного внеску.З урахуванням вищезазначеного просить позовні вимоги задовольнити.
Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 19.08.2019 залишено позовну заяву без руху(а.с.33-34) та надано позивачу десятиденний строк з дня вручення (отримання) копії цієї ухвали для усунення недоліків шляхом подання до суду заяви про поновлення пропущеного строку звернення до суду із відповідним позовом з дотриманням строку, встановленого приписами статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України та частини 4 статті 25 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язковедержавне соціальне страхування» та навести доводи на обґрунтування поважності причин пропуску строку та надати докази на підтвердження даних доводів.
Позивачем у встановлений судом строк усунув вказані недоліки, що підтверджується поданою до суду 27.08.2019 заявою про поновлення пропущеного строку на звернення до суду
28.08.2019 ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від відкрито провадження в даній адміністративній справі (а.с.1-2).
Відповідно до ухвали розгляд справи здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження та призначено судовий розгляд на «11» жовтня 2019 року о 10:00 год. Встановлено відповідачу з дня вручення цієї ухвали п'ятнадцятиденний строк для подання відзиву на позов, який повинен відповідати вимогам статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі, також - КАС України) і подання всіх письмових та електронних доказів (які можливо доставити до суду), висновків експертів і заяв свідків, що підтверджують заперечення проти позову.
Представником відповідача подано відзив на позовну заяву (а.с. 59-60), який надійшов на адресу суду 20.09.2019 рокуза №1008/09-19-08-02. Проти заявлених позовних вимог представник заперечив з мотивів, наведених у відзиві, який міститься в матеріалах справи. Просила суд в задоволенні позову відмовити з урахуванням тієї обставини, що підставою для винесення вимоги про сплату боргу недоїмки за №Ф-59441-52 від 11.05.2019слугувала систематична несплата позивачем узгоджених зобов'язань за платежем Єдиного соціального внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування. Також відповідач вказав, що обставини викладені у позовній заяві не відповідають дійсності, а позовні вимоги не підлягають задоволенню.
27.09.2019 на адресу суду надійшла відповідь на відзив, в якій позивач, не погоджується з доводами та запереченнями відповідача у відзиві на позовну заяву, зазначивши, щообов'язок подачі окремих звітів щодо сум нарахованого єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування виникає лише у разі, якщо особа, яка провадить незалежну професійну діяльність та одночасно є фізичною-особою підприємцем, здійснює відмінні види діяльності.
У судовому засіданні позивач позов підтримав повністю.
Представник відповідача проти позову заперечив з підстав, наведених у відзиві.
Судом, розглянувши за правилами, встановленими статтею 262 Кодексу адміністративного судочинства України дану адміністративну справу, заслухавши позиції сторін, дослідивши наявні у матеріалах справи письмові докази, зміст відзиву на позовну заяву, додаткових письмових пояснень, проаналізувавши зміст норм матеріального права, які врегульовують спірні правовідносини, встановлено такі обставини.
Позивачем, надано суду Свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю №765 від 04.03.2011, згідно з яким ОСОБА_1 на підставі Рішення Івано-Франківської обласної кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури від 04.03.2011 за №7 має право на заняття адвокатською діяльністю (а.с. 12 ) та згідно довідки за №2119/29-0 від 14.06.2011взятий на облік як платник податків у ДПІ Косівського району.
Повідомленням за №100 від 22.02.2012 управлінням Пенсійного фонду в Косівському районі позивача повідомлено про взяття його на облік як платника єдиного внеску з 27.07.2011.
ОСОБА_1 з 14.06.2016 зареєстрований як фізична особа-підприємець, що підтверджується Випискою з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців Серії ААБ №730925 (а.с.15) за КВЕД- 69.10 «Діяльність у сфері права».
11.05.2019 Головним управлінням Державної фіскальної служби України в Івано-Франківській області сформовано та направлено позивачу вимогу про сплату боргу (недоїмки) №Ф-59441-52, відповідно до якої позивачу станом на 30.04.2019 визначено недоїмку зі сплати єдиного внеску на загальну суму 8427,84грн. (а.с. 11).
13.06.2019 позивач подав до ГУ ДФС України в Івано-Франківській області скаргу на вимогу про сплату боргу (недоїмки) за №Ф-59441-52від 11.05.2019(а.с.39-41), зазначивши, що вимога винесена з порушенням вимог чинного законодавства та підлягає скасуванню, так як, будь-якого боргу зі сплати єдиного внеску з сторони позивача не може існувати, враховуючи, що ОСОБА_1 , за весь час своєї діяльності по І квартал 2019 року в повній мірі сплачував єдиний внесок.
01.07.2019 відповідачем винесено рішення за №3111/10/09-19-10-01-12 про залишення скарги без розгляду, мотивуючи його тим, що ГУ ДФС в Івано-Франківській області не уповноважено розглядати по суті скаргу ОСОБА_1 щодо скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки) від 11.05.2019 за №Ф-59441-52 (а.с. 43-45).
05.07.2019 позивачем подано повторну скаргу до Державної фіскальної служби України щодо скасування вищезгаданої вимоги.
08.08.2019 Державною фіскальною службою України прийнято рішення за №38143/6/99-99-11-05-02-25 про залишення скарги без розгляду, вказавши що позивачем порушено десяти денний строк для подання скарги.
Також, Коломийське управління ГУ ДФС в Івано-Франківській області, розглянувши заяву позивача, листом від 17.07.2019 за №1694/10/09-19-52-63-014 повідомило про те, що нарахування єдиного внеску з ОСОБА_1 , проводилось як по фізичній особі-підприємцю так і даних поданої платником звітності, як самозайнята особа (адвокат).
Вважаючи оскаржену вимогу відповідача про сплату боргу (недоїмки) від 11.05.2019 за №Ф-59441-52 протиправною, позивач звернувся з даним адміністративним позовом до суду, в якому просив її скасувати.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.
Відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов'язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов'язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства, регламентовано Податковим кодексом України.
Відповідно до пункту 41.1 статті 41 Податкового кодексу України, контролюючими органами є центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну податкову, державну митну політику, державну політику з адміністрування єдиного внеску, державну політику у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового та митного законодавства, законодавства з питань сплати єдиного внеску та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючий орган, його територіальні органи.
Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку регулюються Законом України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» від 08.07.2010 за №2464-VI (далі - Закон №2464-VI).
Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 1 Закону №2464-VI, єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Пунктом 10 частини 1 статті 1 Закону №2464-VI визначено, що страхувальники - роботодавці та інші особи, які відповідно до цього Закону зобов'язані сплачувати єдиний внесок.
Відповідно до пунктів 4, 5 частини 1 статті 4 Закону №2464-VI, платниками єдиного внеску є: фізичні особи-підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування; особи, які провадять незалежну професійну діяльність, а саме наукову, літературну, артистичну, художню, освітню або викладацьку, а також медичну, юридичну практику, в тому числі адвокатську, нотаріальну діяльність, або особи, які провадять релігійну (місіонерську) діяльність, іншу подібну діяльність та отримують дохід від цієї діяльності.
Згідно пункту 1 частини 2 статті 6 Закону №2464-VI, платник єдиного внеску зобов'язаний своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок.
Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 7 Закону №2464-VI, єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пункті 4 частини 1 статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
Абзацом 3 частини 8 статті 9 Закону №2464-VI передбачено, що платники єдиного внеску, зазначені у пункті 4 частини 1 статті 4 цього Закону, зобов'язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний рік, до 10 лютого наступного року, крім фізичних осіб-підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування, які сплачують єдиний внесок, нарахований за календарний квартал, до 20 числа місяця, що настає за кварталом, за який сплачується єдиний внесок.
З матеріалів адміністративної справи судом встановлено, що позивачем, як самозайнятою особою (адвокатом) сплачувався єдиний соціальний внесок за 2017-2018 роки, що підтверджується інтегрованою карткою платника податків, яка містяться у матеріалах справи.
Щодо твердження відповідача про наявність у позивача обов'язку сплачувати ЄСВ і як самозайнята особа, суд зазначає наступне.
За визначенням, яке міститься в підпункті 14.1.226 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України, самозайнята особа - це платник податку, який є фізичною особою-підприємцем або провадить незалежну професійну діяльність за умови, що така особа не є працівником в межах такої підприємницької чи незалежної професійної діяльності. В свою чергу, незалежна професійна діяльність - це участь фізичної особи у науковій, літературній, артистичній, художній, освітній або викладацькій діяльності, діяльність лікарів, приватних нотаріусів, приватних виконавців, адвокатів, арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів), аудиторів, бухгалтерів, оцінщиків, інженерів чи архітекторів, особи, зайнятої релігійною (місіонерською) діяльністю, іншою подібною діяльністю за умови, що така особа не є працівником або фізичною особою-підприємцем та використовує найману працю не більш як чотирьох фізичних осіб.
Згідно пунктів 63.1, 63.2 статті 63 Податкового кодексу України, облік платників податків ведеться з метою створення умов для здійснення контролюючими органами контролю за правильністю нарахування, своєчасністю і повнотою сплати податків, нарахованих фінансових санкцій, дотримання податкового та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи. Взяттю на облік або реєстрації у контролюючих органах підлягають всі платники податків. Взяття на облік у контролюючих органах юридичних осіб, їх відокремлених підрозділів, а також самозайнятих осіб здійснюється незалежно від наявності обов'язку щодо сплати того або іншого податку та збору.
Пунктом 63.5 статті 63 Податкового кодексу України визначено, що всі фізичні особи - платники податків та зборів реєструються у контролюючих органах шляхом включення відомостей про них до Державного реєстру фізичних осіб - платників податків у порядку, визначеному цим Кодексом.
Фізичні особи-підприємці та особи, які мають намір провадити незалежну професійну діяльність, підлягають взяттю на облік як самозайняті особи у контролюючих органах згідно з цим Кодексом.
Відповідно до пункту 65.2 статті 65 Податкового кодексу України, облік самозайнятих осіб здійснюється шляхом внесення до Державного реєстру фізичних осіб - платників податків (далі - Державний реєстр) записів про державну реєстрацію або припинення підприємницької діяльності, незалежної професійної діяльності, перереєстрацію, постановку на облік, зняття з обліку, внесення змін стосовно самозайнятої особи, а також вчинення інших дій, які передбачені Порядком обліку платників податків, зборів.
Згідно підпункту 65.4.4 пункту 65.4 статті 65 Податкового кодексу України, контролюючий орган відмовляє в розгляді документів, поданих для взяття на облік особи, яка здійснює незалежну професійну діяльність, у разі коли фізична особа вже взята на облік як самозайнята особа.
Відповідно до положень частини 4 пункту 6.7 Розділу VI Порядку обліку платників податків і зборів, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 09.12.2011 за №1588, якщо фізична особа зареєстрована як підприємець та при цьому така особа провадить незалежну професійну діяльність, така фізична особа обліковується у контролюючих органах як фізична особа - підприємець з ознакою провадження незалежної професійної діяльності.
У такому разі фізична особа зобов'язана подати особисто (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) або через уповноважену особу до контролюючого органу за місцем свого постійного проживання заяву за формою № 5-ОПП з позначкою «Зміни» та копію документа, що підтверджує право фізичної особи на провадження незалежної професійної діяльності.
Суд встановив, що позивач на виконання зазначеного обов'язку подав до Калуського управління ГУ ДФС в Івано-Франківській області відповідну заяву (а.с. 26).
Відповідно до положень пункту 178.1, пункту 178.2 статті 178 Податкового кодексу України, особи, які мають намір здійснювати незалежну професійну діяльність, зобов'язані стати на облік у контролюючих органах за місцем свого постійного проживання як самозайняті особи та отримати довідку про взяття на облік згідно із статтею 65 цього Кодексу. Доходи громадян, отримані протягом календарного року від провадження незалежної професійної діяльності, оподатковуються за ставкою, визначеною пунктом 167.1 статті 167 цього Кодексу.
Так, Податковий кодекс України передбачає обов'язок самозайнятих осіб стати на облік у контролюючому органі. При цьому, такий обов'язок передбачено у разі коли особа здійснює підприємницьку діяльність, а також у разі, коли особа здійснює незалежну професійну діяльність.
Тобто, якщо особа взята на облік як самозайнята особа, яка здійснює підприємницьку діяльність, вона не повинна повторно ставати на облік та подавати документи як особа, яка здійснює незалежну професійну діяльність.
Таким чином, суд вважає, що із системного аналізу положень Податкового кодексу України та Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» слідує, що діяльність адвоката підпадає під визначення незалежної професійної діяльності, а доходи, отримані від здійснення такої діяльності підлягають оподаткування згідно статті 178 Податкового кодексу України лише у випадку, якщо така особа не зареєстрована як фізична особа-підприємець відповідно до вимог законодавства.
Слід зауважити, що позивач здійснюючи підприємницьку діяльність за кодом КВЕД 69.10 - діяльність у сфері права та адвокатську діяльність, займається одним і тим же видом підприємницької діяльності і у нього не виникає обов'язку подання звітності як особи, що провадить незалежну професійну діяльність, адже у такому випадку буде мати місце подвійний облік ідентичної господарської діяльності, а відповідно і подвійне оподаткування, що суперечить принципам податкового законодавства.
Як наслідок, суд зазначає, що позивачем, як самозайнятою особою, добросовісно виконувався обов'язок щодо сплати ЄСВ, а тому донарахування ЄСВ позивачу, як фізичною особою-підприємцем протиправним.
Порядок формування та подання страхувальниками звіту щодо сум нарахованого єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, затверджений наказом Міністерства фінансів України від 14.04.2015 за №435, зареєстрованому у Міністерстві юстиції України 23.04.2015 за №460/26905, зі змінами від 15.05.2018 (далі - Порядок №435), визначає процедуру, форму, строки подання звіту щодо сум нарахованого єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування до Державної фіскальної служби України, яка є центральним органом виконавчої влади, який реалізує, зокрема, державну політику з адміністрування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, державну політику у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування законодавства з питань сплати єдиного внеску, її територіальних органів.
Пунктом 16 розділу IV «Формування звіту» Порядку №435 передбачено, що фізичні особи-підприємці, які мають ознаку незалежної професійної діяльності, формують та подають до органів доходів і зборів окремі Звіти (додаток 5).
Відповідно до частини третьої статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України, в разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.
Положення пункту 16 розділу IV «Формування звіту» Порядку №435 відсилають до додатка 5 «Звіт про суми нарахованого доходу застрахованих осіб та суми нарахованого єдиного внеску», розділом 6 якого визначені типи платника, серед яких окремо зазначено ФО - на загальній системі оподаткування, ФО - на спрощеній системі оподаткування, особу, яка провадить незалежну професійну діяльність, членів фермерського господарства. Визначення окремого типу платника «фізичної особи-підприємця, яка має ознаку незалежної професійної діяльності» формою звіту не передбачено.
Отже, приписи пункту 16 Порядку №435 про обов'язок формування та подання звіту фізичною особою-підприємцем, яка має ознаку незалежної професійної діяльності, не відповідають положенням пунктів 4 та 5 частини першої статті 4 Закону №2464-VI. Особи, визначені цими пунктами, є окремими платниками єдиного внеску з певними особливостями їх обліку, різною базою нарахування єдиного внеску та порядку його сплати, а тому поєднання нормотворцем двох різних статусів платників єдиного внеску на рівні підзаконного нормативно-правового акта призводить до невідповідності норм Порядку положенням Закону.
Суд констатує наявність колізії між приписами нормативно-правових актів різної юридичної сили - невідповідність між приписами закону та положеннями підзаконного нормативно-правового акта. За правилом колізійного принципу «lexsuperiorderogatelegiinterior» нормативний акт вищої юридичної сили має пріоритет над нормативним актом нижчої юридичної сили. Отже, потрібно резюмувати, що положення закону за своєю юридичною силою превалюють над нормами підзаконних нормативно-правових актів. Відповідно визначення спеціального «змішаного» правового статусу на рівні підзаконного нормативного-правового акта (Порядку), з огляду на невідповідність положенням закону, є неправомірним, а тому не повинно братися до уваги в аспекті правозастосовної діяльності.
Враховуючи зазначене, суд дійшов висновку, що статус фізичної особи-підприємця з ознакою провадження незалежної професійної діяльності та, як наслідок, порядок обліку та сплати єдиного внеску такою особою Закон №2464-VI (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) не передбачає.
Частиною другою статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Закон України «Про судоустрій і статус суддів» визначає, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
У пункті 50 рішення Європейського суду з прав людини «Щокін проти України» (№23759/03 та №37943/06) зазначено про те, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Говорячи про «закон», стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях цієї Конвенції (рішення у справі «Шпачекs.r.о.» проти Чеської Республіки» (Spacek, s.r.o. v. TheCzechRepublic» №26449/95). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (рішення у справі «Бейелер проти Італії» (Beyeler v. Italy № 33202/96).
Аналізуючи поняття «якість закону», Європейський суд з прав людини у пункті 111 рішення у справі «Солдатенко проти України» (заява №2440/07) зробив висновок, що це поняття, вимагаючи від закону відповідності принципові верховенства права, означає, що у випадку, коли національний закон передбачає можливість обмеження прав особи, такий закон має бути достатньо доступним, чітко сформульованим і передбачуваним у своєму застосуванні - для того, щоб виключити будь-який ризик свавілля.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини закон має відповідати якісним вимогам, насамперед вимогам «доступності», «передбачуваності» та «зрозумілості»; громадянин повинен мати змогу отримати адекватну інформацію за обставин застосування правових норм у конкретному випадку; норма не може розглядатися як «закон», якщо вона не сформульована з достатньою чіткістю, щоб громадянин міг регулювати свою поведінку; громадянин повинен мати можливість - у разі необхідності за належної правової допомоги - передбачити, наскільки це розумно за конкретних обставин, наслідки, до яких може призвести певна дія; у внутрішньому праві повинні існувати загороджувальні заходи від довільного втручання влади в здійснення громадянами своїх прав (рішення у справах «Сєрков проти України», заява №39766/05, пункт 51; «Редакція газети «Правоєдело» та Штекель проти України», заява №33014/05, пункт 51, 52; «Свято-Михайлівська Парафія проти України», заява №77703/01, пункт 115; «Толстой-Милославський проти Сполученого Королівства» (TolstoyMiloslavsky v. TheUnitedKingdom), заява №18139/91, пункт 37; «Санді Таймс» проти Об'єднаного Королівства» (№1) («SundayTimes v. TheUnitedKingdom (№ 1)»), серія А, №30, пункти 48-49; «Мелоун проти Об'єднаного Королівства» («Malone v. TheUnitedKingdom»), серія А, №82, пункт 66); «МаргаретаіРоджерАндерссон проти Швеції» («MargaretaandRogerAndersson v. Sweden»), серія А, № 226-А, п. 75; «Круслен проти Франції» (Kruslin v. France), №11801/85, п. 27; «Ювіг проти Франції» (Huvig v. France), серія А №176-В, пункт 26; «Аманн проти Швейцарії» (Amann v. Switzerland), заява № 27798/95, пункт 56).
Одним із суттєвих елементів принципу верховенства права є принцип юридичної визначеності. Цей принцип має різні прояви. Зокрема, він є одним з визначальних принципів «доброго врядування» і «належної адміністрації» (встановлення процедури і її дотримання), частково збігається з принципом законності (чіткість і передбачуваність закону, вимоги до «якості» закону).
У пунктах 70-71 рішення у справі «Рисовський проти України» (заява №29979/04) Європейський Суд з прав людини, аналізуючи відповідність мотивування Конвенції, підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування», зазначивши, що цей принцип передбачає, що в разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (рішення у справах «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), заява № 33202/96, пункт 120, «Онер'їлдіз проти Туреччини» (Oneryildiz v. Turkey), заява №48939/99, пункт 128, «Megadat.com S.r.l. проти Молдови» (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), №21151/04, пункт 72, «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, пункту 51). Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (рішення у справах «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), заява №55555/08, пункт 74, «Тошкуце та інші проти Румунії» (ToscutaandOthers v. Romania), заява № 36900/03, пункт 37) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (рішення у справах «Онер'їлдіз проти Туреччини» (Oneryildiz v. Turkey), пункт 128, та «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), пункт 119).
Отже, контролюючий орган, дотримуючись принципів законності та належного врядування як суттєвих елементів принципу верховенства права, повинен був врахувати, що хоча процедура щодо обліку платника єдиного внеску була встановлена нормативно-правовим актом, однак у частині визначення типів (видів) платників єдиного соціального внеску не відповідала Закону №2464-VI, тому немає підстав вважати, що дії органу, який використовував таку процедуру відповідали принципам належного врядування, оскільки надано перевагу приписам не Закону, а нормативно-правовому акту, нижчому за ієрархією.
Оскільки йшлося про майновий інтерес, то контролюючий орган повинен був діяти у належний спосіб (у цьому випадку з урахуванням приписів Закону №2464-VI, де не передбачено такого платника єдиного внеску, як фізична особа-підприємець з ознакою провадження незалежної професійної діяльності) та з урахуванням послідовності дій (способів) у частині взяття на облік платника єдиного внеску з внесенням відповідних відомостей до реєстру застрахованих осіб (зміни таких) та застосовувати ті процедури, які б вказували на ясність дій.
Вказана правова позиція викладена в рішенні Верховного суду у складі колегії Касаційного адміністративного суду від 02.09.2019 по зразковій справі №520/3939/19 (адміністративне провадження №Пз/9901/10/19).
Згідно частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Суд також звертає увагу, що згідно положень статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України, суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Тому посилання відповідача на лист ДФС України, який долучено до матеріалів справи, в якому міститься роз'яснення щодо порядку оподаткування та обов'язку сплати ЄСВ у випадку, коли особа є фізичною особою-підприємцем та особою, яка провадить незалежну професійну діяльність одночасно, є помилковими, адже даний лист не є нормативно-правовим актом і не відноситься до джерел права, які застосовуються судом. Вказаний лист носить інформаційний та рекомендаційний характер.
Окрім того, суд погоджується з позивачем, що згідно абзацу 7 частини 4 статті 25 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» від 08.07.2010 за №2464-VI та пункту 1 розділу 4 Порядку розгляду контролюючими органами скарг на вимоги про сплату недоїмки зі сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування та на рішення про нарахування пені та накладення штрафу, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 09.12.2015 за №1124 (далі - Порядок №1124), відповідач повинен в будь-якому випадку розглянути скаргу протягом 30 календарних днів, наступних за днем отримання скарги.
Так, як слідує із абзацу 7 частини 4 статті 25 Закону №2464-VI та пункту 1 розділу 4 Порядку №1124, орган доходів і зборів, який розглядає скаргу платника єдиного внеску, зобов'язаний прийняти вмотивоване рішення та надіслати його платнику єдиного внеску протягом 30 календарних днів, наступних за днем отримання скарги, на адресу платника єдиного внеску поштою з повідомленням про вручення або надати йому під розписку. Якщо протягом цього строку вмотивоване рішення органом доходів і зборів не надсилається платнику єдиного внеску, така скарга вважається повністю задоволеною на користь платника єдиного внеску.
Згідно пункту 4 Порядку №1124, контролюючий орган при розгляді скарги перевіряє законність і обґрунтованість винесення вимоги або рішення, що оскаржується, і приймає одне з таких рішень:
залишає вимогу або рішення, що оскаржується, без змін, а скаргу - без задоволення;
скасовує в певній частині вимогу або рішення, що оскаржується, не задовольняє скаргу в певній частині;
скасовує в повному обсязі вимогу або рішення, що оскаржується, і задовольняє скаргу;
направляє скаргу на новий розгляд до відповідного територіального контролюючого органу;
залишає скаргу без розгляду.
Тому, посилання відповідача на те, що у випадку пропущення позивачем строку на оскарження вимоги про сплату боргу, скарга розгляду не підлягала, є помилковими, адже рішення про залишення скарги без розгляду є одним із вмотивованих рішень контролюючого органу, яке він має надіслати платнику єдиного внеску протягом 30 календарних днів, наступних за днем отримання скарги.
При цьому, як слідує із змісту рішення відповідача від 17.07.2019 за №33486/6/99-99-11-05-02-15 про залишення скарги без розгляду, воно є рішенням ДФС України, прийняте за наслідком розгляду скарги від 05.07.2019 та може бути оскаржене в судовому порядку.
Судом встановлено, що скаргу на вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 11.05.2019 за №Ф-59441-52 позивач подав до ДФС України 05.07.2019, яку останнім отримано 09.07.2019, а рішення щодо скарги - рішення №33486/6/99-99-11-05-02-15 про залишення скарги без розгляду відповідачем прийнято 17.07.2019, тобто поза межами 30 календарних днів, наступних за днем отримання скарги.
Пропущення контролюючим органом строку для надіслання позивачу вмотивованого рішення (в даному випадку - рішення про залишення скарги без розгляду), є додатковою підставою для скасування оскарженої про сплату боргу (недоїмки) №Ф-63750-51 від 21.05.2019, адже як уже зазначено судом, згідно положень абзацу 7 частини 4 статті 25 Закону №2464-VI та пункту 1 розділу 4 Порядку №1124, якщо протягом 30 днів вмотивоване рішення органом доходів і зборів не надсилається платнику єдиного внеску, така скарга вважається повністю задоволеною на користь платника єдиного внеску.
У відповідності до частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною другою статті 2 КАС України встановлено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4)безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до частин першої, другої статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Суд, відповідно до статті 90 КАС України, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Згідно з частинами першою та другою статті 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.
Отже, виходячи із заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що відповідач, як суб'єкт владних повноважень, не надав суду доказів, які спростовували б доводи позивача тане доказав правомірності спірного рішення, при цьому, судом на підставі належних та допустимих доказів встановлена його протиправність.
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що вимога про сплату боргу (недоїмки) від 11.05.2019 за №Ф-59441-52 не відповідає встановленим у частині другій статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріями правомірності, обґрунтованості, добросовісності та розсудливості, порушує права та законні інтереси позивача, які підлягають до судового захисту шляхом скасування відповідного рішення суб'єкта владних повноважень. Відповідно до цього позовні вимоги підлягають до задоволення повністю.
Частина 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України передбачає, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Враховуючи те, що позовні вимоги підлягають задоволенню, суд вважає за необхідне стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Державної фіскальної служби України в Івано-Франківській області на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір у розмірі 768,40 грн.
На підставі статті 129-1 Конституції України, керуючись статтями 139, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Позов задовольнити повністю.
Визнати протиправною та скасувати вимогу Головного управління Державної фіскальної служби в Івано-Франківській області від 11 травня 2019 року №Ф-59441-52.
Стягнути з бюджетних асигнувань Головного управління ДФС в Івано-Франківській області (код ЄДРПОУ 39394463, вул. Незалежності, 20,м. Івано-Франківськ,76018) на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) судовий збір в сумі 768 (сімсот шістдесят вісім) 40 коп.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку. Відповідно до статтей 255, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції або через Івано-Франківський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення рішення в повному обсязі.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Строк на апеляційне оскарження також може бути поновлений в разі його пропуску з інших поважних причин, крім випадків, визначених частиною другою статті 299 цього Кодексу.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Суддя Шумей М.В.
Рішення складене в повному обсязі 16 жовтня 2019 р.