ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
16.10.2019Справа № 910/7019/19
За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Татнєфть-АЗС-Україна"
до Товариства з обмеженою відповідальністю "КСМ-Груп"
про стягнення 107 351,55 грн
Господарський суд міста Києва у складі судді Спичака О.М.
за участю секретаря судового засідання
Тарасюк І.М.
Представники учасників судового процесу:
від позивача: Ельсессер Л.С .
від відповідача: Новікова Ю.О .
Товариство з обмеженою відповідальністю "Татнєфть-АЗС-Україна" звернулось до Господарського суду м. Києва з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "КСМ-Груп" про стягнення 107 351,55 грн заборгованості.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачем не виконано зобов'язання зі сплати коштів за договором № 0110-10пл/т від 01.10.2018 продажу нафтогазпродуктів по одноразових відомостях, у зв'язку з чим позивач просить стягнути з відповідача заборгованість, пеню, 3% річних та інфляційні втрати.
Ухвалою від 18.06.2019 відкрито провадження по справі № 910/7019/19. Розгляд справи постановлено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
Відповідач у відзиві проти задоволення позовних вимог надав заперечення посилаючись на те, що товар на суму 89 820 грн. за видатковою накладною №МА000000243 від 20.12.2018р. згідно договору №0110-10 пл/т від 01.10.2018р. продажу нафтопродуктів по одноразових відомостях Товариством з обмеженою відповідальністю "КСМ-Груп" отримано не було. До того ж, вказаним учасником судового процесу вказано, що повноважним представником Товариства з обмеженою відповідальністю "КСМ-Груп" видаткова накладна №МА000000243 від 20.12.2018р. не підписувалась. Відповідачем також було заявлено клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи.
Ухвалою від 11.09.2019р. постановлено розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 02.10.2019р.
Судом 02.10.2019р. було розглянуто та відмовлено в задоволенні клопотання відповідача про призначення судової експертизи. При цьому, суд виходив з такого.
Статтею 1 Закону України «Про судову експертизу» визначено, що судовою експертизою є дослідження на основі спеціальних знань у галузі науки, техніки, мистецтва, ремесла тощо об'єктів, явищ і процесів з метою надання висновку з питань, що є або будуть предметом судового розгляду.
Частиною 1 статті 99 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: 1) для з'ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; 2) жодною стороною не наданий висновок експерта з цих самих питань або висновки експертів, надані сторонами, викликають обґрунтовані сумніви щодо їх правильності, або за клопотанням учасника справи, мотивованим неможливістю надати експертний висновок у строки, встановлені для подання доказів, з причин, визнаних судом поважними, зокрема через неможливість отримання необхідних для проведення експертизи матеріалів.
Як зазначено в листі №01-8/2651 від 27.11.2006р. Вищого господарського суду України «Про деякі питання призначення судових експертиз» судова експертиза повинна призначатися лише у разі дійсної потреби у спеціальних знаннях для встановлення даних, що входять до предмета доказування, тобто у разі, коли висновок експерта не можуть замінити інші засоби доказування.
Проте, виходячи з предмету та підстав позовних вимог, а також пояснень учасників судового процесу, які було надано у судовому засіданні, щодо дійсного непідписання представником відповідача видаткової накладної, оскільки остання заповнювалась саме представником позивача, з огляду на обставини, що входять до предмету доказування у справі, суд дійшов висновку щодо відсутності підстав для призначення по справі судової експертизи.
Судом також було розглянуто та відмовлено в задоволенні клопотання позивача про зупинення провадження як такого, що позбавлено належного обґрунтування, оскільки обставини, які входять до предмету доказування у справі, можуть бути самостійно встановлені судом. До того ж, за висновками суду, задоволення вказаного клопотання могло призвести до затягування строків розгляджу справи. В контексті означеного суд також зазначає наступне.
Згідно ч.1 ст.3 Господарського процесуального кодексу України судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
За приписами ст.9 Конституції України, статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» і статті 4 Господарського процесуального кодексу України господарські суди у процесі здійснення правосуддя мають за відповідними правилами керуватися нормами документів, ратифікованих законами України.
Відповідно до ч.1 ст.1 Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950р., Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції» Україна повністю визнає на своїй території дію приписів Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Суду в усіх питаннях, що стосуються її тлумачення і застосування.
Водночас ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на справедливий розгляд його справи.
У рішенні 15-рп/2004 від 02.11.2004р. Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ст.69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м'якого покарання) визначено, що справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню. У сфері реалізації права справедливість проявляється, зокрема, у рівності всіх перед законом і засобах, що обираються для їх досягнення.
Значення принципів справедливості та добросовісності поширюється не тільки на сферу виконання зобов'язань, а і на сферу користування правами, тобто, такі засади здійснення судочинства виступають своєрідною межею між припустимим використанням права (як формою правомірного поводження) та зловживанням правами (як формою недозволеного використання прав).
Одночасно, застосовуючи відповідно до ч.1 ст.11 Господарського процесуального кодексу України, ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» при розгляді справи ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п.35 рішення від 07.07.1989р. Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії» (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі «Смірнова проти України»).
З урахування наведеного у сукупності, клопотання позивача про зупинення провадження було залишено судом без задоволення.
02.10.2019р. судом було закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 16.10.2019р.
У судовому засіданні 16.10.2019р. судом було розглянуто та відмовлено в задоволенні клопотання позивача про виклик свідка з урахуванням наступного.
Частинами 1, 2 ст.89 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що свідок викликається судом для допиту за ініціативою суду або за клопотанням учасника справи у разі, якщо обставини, викладені свідком у заяві, суперечать іншим доказам або викликають у суду сумнів щодо їх змісту, достовірності чи повноти. Суд має право зобов'язати учасника справи, який подав заяву свідка, забезпечити явку свідка до суду або його участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції. Якщо свідок без поважних причин не з'явився в судове засідання або не взяв участі в судовому засіданні в режимі відеоконференції, суд не бере до уваги його показання.
Тобто, з наведеного полягає, що виклику свідка передує подання відповідної заяви.
За приписами ст.88 Господарського процесуального кодексу України показання свідка викладаються ним письмово у заяві свідка. У заяві свідка зазначаються ім'я (прізвище, ім'я та по батькові), місце проживання (перебування) та місце роботи свідка, поштовий індекс, реєстраційний номер облікової картки платника податків свідка за його наявності або номер і серія паспорта, номери засобів зв'язку та адреси електронної пошти (за наявності), обставини, про які відомо свідку, джерела обізнаності свідка щодо цих обставин, а також підтвердження свідка про обізнаність із змістом закону щодо кримінальної відповідальності за надання неправдивих показань та про готовність з'явитися до суду за його викликом для підтвердження своїх свідчень. Підпис свідка на заяві посвідчується нотаріусом. Не вимагається нотаріальне посвідчення підпису сторін, третіх осіб, їх представників, які дали згоду на допит їх як свідків. Заява свідка має бути подана до суду у строк, встановлений для подання доказів.
Проте, заява, що відповідала б приписам ст.88 Господарського процесуального кодексу України, в матеріалах справи відсутня.
За таких обставин, виходячи з вищенаведеного, суд дійшов висновку щодо відсутності підстав для задоволення заяви Товариства з обмеженою відповідальністю "Татнєфть-АЗС-Україна" про виклик свідка у судове засідання.
Представником позивача у судовому засіданні 16.10.2019р. було надано усні пояснення по суті справи, відповідно до яких позовні вимоги підтримано в повному обсязі.
Представником відповідача проти задоволення позовних вимог було надано заперечення.
В судовому засіданні 16.10.2019р. на підставі ст. 240 Господарського процесуального кодексу України проголошено вступну та резолютивну частини рішення суду.
Розглянувши подані документи і матеріали, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, заслухавши пояснення сторін, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва,
01.10.2018р. між Товариством з обмеженою відповідальністю "Татнєфть-АЗС-Україна" (продавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю "КСМ-Груп" (покупець) було укладено договір №0110-10пл/т щодо продажу нафтогазопродуктів по одноразових відомостях відповідно до п.1.1 якого продавець продає партію нафтогазопродуктів по одноразовим відомостям - талонам (талон - спеціальний талон, придбаний за умовами та відпускною ціною обумовленого номіналу, що підтверджує право його власника на отримання АЗС/АГЗП продавця фіксованої кількості певного найменування і марки нафтопродукту, які зазначені в ньому), а покупець оплатити і прийняти товар на умовах, визначених договором.
За умовами п.2.1 договору №0110-10пл/т від 01.10.2018р. кількість товару визначає покупець на суму грошових коштів, перерахованих продавцю, та відпущених одноразових відомостей на нафтопродукти по видатковій накладній.
Пунктом 3.4 договору №0110-10пл/т від 01.10.2018р. передбачено, що товар вважається наданим продавцем та прийнятим покупцем з моменту підписання сторонами видаткової накладної.
Загальна сума договору складається з сум, вказаних в накладних, виданих на підставі договору. Покупець зобов'язаний провести 100% передоплату за нафтогазопродукти на підставі рахунку - фактури, підписаного продавцем у відповідності до узгодженого сторонами асортименту, кількості, ціни і вартості товару. Ціна, зазначена в рахунку-фактурі, дійсна протягом двох банківських днів з дати оформлення рахунку (п.п.4.2-4.4 договору №0110-10пл/т від 01.10.2018р.).
У п.9.1 договору №0110-10пл/т від 01.10.2018р. вказано, що договір набуває чинності з моменту підписання його обома сторонами і діє до 01.10.2019р., а в частині взаєморозрахунків - до їх повного проведення.
З огляду на встановлений ст.204 Цивільного кодексу України принцип правомірності правочину, суд приймає до уваги договір №0110-10пл/т від 01.10.2018р. як належну підставу, у розумінні норм ст.11 названого Кодексу України, для виникнення у сторін взаємних цивільних прав та обов'язків з поставки товару.
Наразі, за твердженнями позивача, останнім було поставлено відповідачу товар на підставі договору №0110-10пл/т від 01.10.2018р. згідно видаткової накладної №МА000000243 від 20.12.2018р. на суму 89 820 грн., проте, всупереч умов вказаного правочину покупцем отриманий товар оплачено не було, що і стало підставою для нарахування пені, 3% річних, інфляційних втрат та звернення до суду з розглядуваним позовом.
Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Згідно ч.1 ст.2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (ч.2 ст.4 Господарського процесуального кодексу України).
Виходячи із змісту Господарського процесуального кодексу України, застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного суб'єктивного права (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.
За змістом положень вказаних норм суд шляхом вчинення провадження у справах здійснює захист осіб, права і охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються.
Розпорядження своїм правом на захист є диспозитивною нормою цивільного законодавства, яке полягає у наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.
Встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.
У рішенні №18-рп/2004 від 01.12.2004р. Конституційного суду України (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається в ч.1 ста.4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права», яке треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
Конституційний суд України у вказаному рішенні зазначає, що види і зміст охоронюваних законом інтересів, що перебувають у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права» як правило не визначаються у статтях закону, а тому фактично є правоохоронюваними. Охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об'єктивного права в цілому, що панує у суспільстві, зокрема, справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права та є його складовою.
Щодо порушеного права господарський суд зазначає, що таким слід розуміти такий стан суб'єктивного права, при якому воно зазнавало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок якого суб'єктивне право уповноваженої особи зазнало зменшення або ліквідації як такого. Порушення права пов'язане з позбавленням його носія можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
Однак, наявність права на пред'явлення позову не є безумовною підставою для здійснення судового захисту, а є лише однією з необхідних умов реалізації встановленого права.
Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно з ч.ч.1-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Аналогічна норма міститься у ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України.
Частиною 3 ст. 162 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що позовна заява повинна містити виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову.
Отже, при зверненні до суду з позовом про стягнення заборгованості за поставлений товар, позивачем повинно бути доведено суду факт виникнення між сторонами взаємних прав та обов'язків з поставки товару, обставини передання (поставки) на користь відповідача певного товару, виникнення у відповідача обов'язку внести на рахунок позивача плату за товар в узгодженому сторонами розмірі, строк виконання якого настав.
Як вказувалось вище, обґрунтовуючи поданий позов позивач посилався на те, що останнім було поставлено відповідачу товар на підставі договору №0110-10пл/т від 01.10.2018р. згідно видаткової накладної №МА000000243 від 20.12.2018р. на суму 89 820 грн., проте, всупереч умов вказаного правочину покупцем отриманий товар оплачено не було.
Заперечуючи проти задоволення позовних вимог, відповідачем вказано, що товар на суму 89 820 грн. за видатковою накладною №МА000000243 від 20.12.2018р. згідно договору №0110-10 пл/т від 01.10.2018р. продажу нафтопродуктів по одноразових відомостях Товариством з обмеженою відповідальністю "КСМ-Груп" отримано не було. До того ж, вказаним учасником судового процесу вказано, що повноважним представником Товариства з обмеженою відповідальністю "КСМ-Груп" видаткова накладна №МА000000243 від 20.12.2018р. не підписувалась.
Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, господарський суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступних підстав.
Згідно з ч.1 ст.662 Цивільного кодексу України продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу.
Статтею 663 Цивільного Кодексу України передбачено, що продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього Кодексу.
Частиною 1 ст.664 Цивільного кодексу України унормовано, що обов'язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент: 1) вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов'язок продавця доставити товар; 2) надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару. Договором купівлі-продажу може бути встановлений інший момент виконання продавцем обов'язку передати товар. Товар вважається наданим у розпорядження покупця, якщо у строк, встановлений договором, він готовий до передання покупцеві у належному місці і покупець поінформований про це. Готовий до передання товар повинен бути відповідним чином ідентифікований для цілей цього договору, зокрема шляхом маркування.
Як вказувалось вище, за умовами п.2.1 договору №0110-10пл/т від 01.10.2018р. кількість товару визначає покупець на суму грошових коштів, перерахованих продавцю, та відпущених одноразових відомостей на нафтопродукти по видатковій накладній.
Пунктом 3.4 договору №0110-10пл/т від 01.10.2018р. передбачено, що товар вважається наданим продавцем та прийнятим покупцем з моменту підписання сторонами видаткової накладної.
Наразі, на підтвердження обставин поставки відповідачу товару на суму 89 820 грн. позивачем надано суду видаткову накладну №МА000000243 від 20.12.2018р., довіреність №6083 від 07.12.2018р., яку було видано Товариством з обмеженою відповідальністю "КСМ-Груп" Мирошніченку С.О. на отримання від Товариства з обмеженою відповідальністю "Татнєфть-АЗС-Україна" товару згідно рахунку-фактури №ТН000006748 від 06.12.2018р., та відомості Державної фіскальної служби України щодо відображення відповідачем у своєму податковому обліку господарської операції з отримання товару на вказану вище суму від позивача.
Одночасно, до матеріалів справи також долучено рахунок-фактуру №ТН000006748 від 06.12.2018р.
Наразі, оцінюючи представлені до матеріалів справи докази, суд вважає за доцільне зауважити наступне.
Частиною 1 ст.73 Господарського процесуального кодексу України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч.1 ст.77 Господарського процесуального кодексу України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. (ст.79 Господарського процесуального кодексу України).
Будь-які подані учасниками процесу докази (в тому числі, зокрема, й стосовно інформації у мережі Інтернет) підлягають оцінці судом на предмет належності і допустимості. Вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Що ж до належності доказів, то нею є спроможність відповідних фактичних даних містити інформацію стосовно обставин, які входять до предмета доказування з даної справи.
У судовому засіданні 11.09.2019р. представниками обох сторін було надано суду пояснення стосовного того, що видаткова накладна №МА000000243 від 20.12.2018р. у дійсності заповнялась не представником покупця, а представником постачальника, що вказує на те, що остання не є належним та допустимим у розумінні ст.ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України доказом поставки товару.
При цьому, судом вказувалось, що пунктом 3.4 договору №0110-10пл/т від 01.10.2018р. передбачено, що товар вважається наданий продавцем та прийнятий покупцем з моменту підписання сторонами видаткової накладної.
Одночасно, судом також враховано надану до матеріалів справи податкову накладну №2422 від 20.12.2018р. на суму 89 820 грн., яка містить відмітку про реєстрацію в Єдиному реєстрі податкових накладних та доставку контрагенту.
Листом №161620/10/26-15-12-07-18 від 29.08.2019р. Головного управління ДФС у м.Києві було підтверджено формування Товариством з обмеженою відповідальністю "КСМ-Груп" податкового кредиту, в тому числі, у грудні 2018р. на суму 37 763 грн., проте, 22.08.2019р. останнім здійснено уточнюючий розрахунок податкових зобов'язань з податку на додану вартість у зв'язку з виправленням самостійно виявлених помилок до податкової декларації за грудень 2018р., згідно якої задекларовано податкового кредиту на суму 14 970 грн. Вказана сума відповідає сумі податку на додану вартість, зазначеному у податковій накладній №2422 від 20.12.2018р.
Таким чином, суд не приймає посилання позивача на вказану вище податкову накладну в якості належного та достатнього доказу вчинення господарської операції з поставки на користь відповідача товару на суму 89 820 грн.
Одночасно, як вказувалось вище, до матеріалів справи також було надано довіреність №6083 від 07.12.2018р., яку було видано Товариством з обмеженою відповідальністю "КСМ-Груп" Мирошніченку С.О. на отримання від Товариства з обмеженою відповідальністю "Татнєфть-АЗС-Україна" товару згідно рахунку-фактури №ТН000006748 від 06.12.2018р. та вказаний рахунок.
Зі змісту рахунку-фактури №ТН000006748 від 06.12.2018р. полягає, що останній було виставлено на оплату товару на суму 61 908 грн., а саме бензину у кількості 50 л та дизельного пального у кількості 2500 л, тоді як позивачем заявлено до стягнення заборгованість на суму 89 820 грн. за дизельне пальне у кількості 3000 л.
До того ж, як свідчать представлені до матеріалів справи документи, рахунок-фактура №ТН000006748 від 06.12.2018р. оплачений покупцем згідно платіжного доручення №2393 від 07.12.2018р.
Наразі, суд зазначає, що згідно з ч.ч.1-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Аналогічна норма міститься у ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України.
Принцип змагальності процесу означає, що кожній стороні повинна бути надана можливість ознайомитися з усіма доказами та зауваженнями, наданими іншою стороною, і відповісти на них (п. 63 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїс-Матеос проти Іспанії» від 23 червня 1993 р.).
Захищене статтею 6 Європейської конвенції з прав людини право на справедливий судовий розгляд також передбачає право на змагальність провадження. Кожна сторона провадження має бути поінформована про подання та аргументи іншої сторони та має отримувати нагоду коментувати чи спростовувати їх.
Дія принципу змагальності ґрунтується на переконанні: протилежність інтересів сторін найкраще забезпечить повноту матеріалів справи через активне виконання сторонами процесу тільки їм притаманних функцій. Принцип змагальності припускає поєднання активності сторін у забезпеченні виконання ними своїх процесуальних обов'язків із забезпеченням судом умов для здійснення наданих їм прав.
До того ж, суд зазначає, що однією з засад здійснення господарського судочинства у відповідності до ст.2 Господарського процесуального кодексу України є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом
Принцип рівності сторін у процесі - у розумінні «справедливого балансу» між сторонами - вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.33 Рішення віл 27.10.1993р. Європейського суду з прав людини у справі «Домбо Бегеер Б.В. проти Нідерландів»).
У п.26 рішення від 15.05.2008р. Європейського суду з прав людини у справі «Надточій проти України» суд нагадує, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище у порівнянні з опонентом.
Проте, всупереч обов'язку з доказування, позивачем інших належних та допустимих у розумінні ст.ст.76, 77 Господарського процесуального кодексу України доказів поставки відповідачу товару на суму 89 820 грн. до матеріалів справи представлено не було, що вказує на відсутність у суду підстав вважати наявною у відповідача заборгованість на означену суму.
За таких обставин, з огляду на викладене вище, суд дійшов висновку щодо доказової необґрунтованості позовних вимог в частині стягнення основного боргу та відсутності підстав для їх задоволення.
Виходячи з принципу повного та всебічного з'ясування всіх обставин справи, суд також дійшов висновку щодо відсутності підстав для задоволення позову в частині стягнення пені, 3% річних та інфляційних втрат. При цьому, суд виходить з наступного.
Відповідно до ч.1 ст.612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Невиконання зобов'язання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) ст.610 Цивільного кодексу України кваліфікує як порушення зобов'язання.
Статтею 230 Господарського кодексу України визначено, що порушення зобов'язання є підставою для застосування господарських санкцій (неустойка, штраф, пеня). Штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Відповідно до ч.1 ст.611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.
Отже, порушення боржником прийнятих на себе зобов'язань тягне за собою відповідні правові наслідки, які полягають у можливості застосування кредитором до боржника встановленої законом або договором відповідальності.
Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. (ч.ч. 2, 3 ст. 549 Цивільного кодексу України).
У ч. 4 ст. 231 Господарського кодексу України зазначено, що у разі, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).
Відповідно до ч.6 ст.232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
Разом з тим, згідно зі ст.1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.
Відповідно до ст.625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Отже, при зверненні до суду з вимогами про стягнення пені, 3% річних та інфляційних втрат за порушення покупцем зобов'язання з оплати поставленого товару, повинно бути доведено обставини виникнення між сторонами господарських правовідносин з поставки товару, наявність у відповідача обов'язку оплатити товар, строк виконання якого настав, та який фактично було порушено.
Проте, судом вище було вставлено доказову необґрунтованість тверджень позивача щодо поставки відповідачу товару на суму 89 820 грн. згідно видаткової накладної №МА000000243 від 20.12.2018р., та наявність заборгованості. Означене у даному випадку вказує на безпідставність застосування заходів відповідності за порушення строків оплати товару.
Таким чином, виходячи з вищенаведеного у сукупності, суд дійшов висновку, що позов Товариства з обмеженою відповідальністю "Татнєфть-АЗС-Україна" до Товариства з обмеженою відповідальністю "КСМ-Груп" про стягнення 107 351,55 грн. підлягає залишенню без задоволення.
Надаючи оцінку іншим доводам сторін судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до п.3 ч.4 ст.238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того,
вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від
27 вересня 2001 року).
Аналогічна правова позиція викладена у постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019 Верховного Суду по справах №910/13407/17 та №915/370/16.
З огляду на вищевикладене, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані та безпідставні.
Згідно приписів ст.129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір залишається за позивачем.
Керуючись ст.ст. 74, 76-80, 129, 236 - 240 Господарського процесуального кодексу України,
Відмовити в задоволенні позовних вимог.
Рішення господарського суду набирає законної сили у відповідності до приписів ст.241 Господарського процесуального кодексу України. Згідно ч.1 ст.256 та п.п.17.5 пункту 17 Розділу XI «Перехідні положення» Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного господарського суду через відповідний місцевий господарський суд протягом двадцяти днів з дня його проголошення.
Повний текст складено та підписано 17.10.2019р.
Суддя Спичак О.М.