03 жовтня 2019 року
м.Суми
Справа №592/20078/18
Номер провадження 22-ц/816/4423/19
Сумський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Орлов І. В. (суддя-доповідач),
суддів - Собини О. І. , Хвостика С. Г.
за участю секретаря судового засідання - Кияненко Н.М.,
представника позивача: адвоката Терещенка В.В.
представника відповідачів адвоката Паламаренко Т.І.
учасники справи:
позивач: ОСОБА_1
відповідачі: ОСОБА_2 ,
ОСОБА_3 ,
ОСОБА_4
третя особа: ОСОБА_5
розглянув в порядку спрощеного провадження цивільну справу № 592/20078/18 за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Терещенка Вадима Володимировича на рішення Ковпаківського районного суду міста Суми від 20 червня 2019 року (суддя Алфьоров А.М., дата складання повного тексту рішення не зазначена) за позовом ОСОБА_1 про виселення з житлового будинку, -
31 грудня 2018 року представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Терещенко В.В. звернувся до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 з позовом в якому просив суд без надання відповідачам іншого жилого приміщення виселити їх з житлового будинку АДРЕСА_1 та належить позивачу на праві приватної власності.
На обґрунтування заявлених вимог позивач зазначив, що він є одноособовим власником житлового будинку у якому зареєстровані та проживають: дружина позивача - ОСОБА_5 , донька - ОСОБА_6 , 1976 року народження, а також відповідачі: син - ОСОБА_7 , 1965 року народження, невістка - ОСОБА_6 , 1964 року народження та онучка - ОСОБА_8 , 1993 року народження.
Взаємовідносини між позивачем та відповідачами у 2018 році значно погіршилися, в результаті чого між ними постійно виникають конфлікти та сварки на побутовому рівні. Відповідачі систематично порушують правила спільного проживання та добросусідства, що робить для позивача та його доньки ОСОБА_9 , яка перебуває на обліку з приводу психічного захворювання, неможливим спільне проживання з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4
Посилаючись на приписи статті 21, частини 6 статті 55 Конституції України, статей 317, 386, 391, частину 1 статті 405 Цивільного кодексу України, статей 157, 116 Житлового кодексу Української РСР, позивач просив суд задовольнити його позов про виселення відповідачів з будинку.
Рішенням Ковпаківського районного суду міста Суми від 20 червня 2019 року в задоволенні позову відмовлено.
В апеляційній скарзі представник позивача - адвокат Терещенко В.В., посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального і процесуального права, просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким задовольнити позов.
В апеляційній скарзі представник позивача зазначив, що протягом 2018 - 2019 років взаємовідносини між позивачем та відповідачами суттєво погіршилися. Між сторонами постійно виникають сварки та конфлікти на побутовому рівні. Під час конфліктів відповідачі словесно ображають позивача та його доньку ОСОБА_10 нецензурною лайкою, висловлюють погрози, а відповідач ОСОБА_1 застосував до позивача фізичне насильство. Окрім того, відповідач ОСОБА_2 протиправно влаштував під вікнами кімнати, де мешкає ОСОБА_11 , вольєр із собакою, яка постійно порушує спокій позивача та його хворої доньки. В мотивувальній частині оскаржуваного рішення суд першої інстанції встановив, що між сторонами наявні неприязні стосунки на побутовому рівні, але зробив помилковий висновок, що такі порушення правил співжиття не мають відношення до користування житловим приміщенням, а отже не є підставою для задоволення позову про виселення.
У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідачів - адвокат Паламаренко Т.І. просила відмовити у задоволенні апеляційної скарги. Погоджуючись зі встановленими судом першої інстанції обставинами, представник відповідачів вказує, що факт наявності того, що відповідач ОСОБА_2 ускладнює життя позивача та його молодшої доньки, яка має психічне захворювання, не був підтверджений належними та допустимими доказами. Зазначає, що посилання позивача на внесення відомостей до ЄРДР та початок досудового розслідування за фактом спричинення відповідачем ОСОБА_2 тілесних ушкоджень позивачу не може бути підставою для виселення відповідачів з жилого будинку, оскільки жодних підозр з цього приводу відповідачу ОСОБА_2 не висувалося, крім того вирок суду з цього приводу про визнання його винним у скоєнні злочину також відсутній. Звернення позивача до ветеранської організації АО «Сумський завод «Насосенергомаш» також не є належним доказом порушення відповідачами правил співжиття з позивачем та підставою для виселення відповідачів з житлового будинку, оскільки представники вказаної ветеранської організації не відвідували сім'ю ОСОБА_1 і про обставини справи знають лише зі слів позивача. Також, позивачем не надано жодних доказів порушення правил співжиття з позивачем відповідачами ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , які є добросовісними та порядними співмешканцями, що турбуються про житло, сплачують нарівні з власниками витрати на житлово-комунальні послуги, електричне та газове постачання. Крім того, позивач не є одноособовим власником спірного житлового будинку, оскільки останній перебуває у спільній сумісній власності подружжя ОСОБА_12 , тобто належить позивачу та його дружині порівну.
У судовому засіданні позивач та його представник адвокат Терещенко В.В., підтримали доводи апеляційної скарги. Відповідачі, їхній представник - адвокат Паламаренко Т.І., третя особа - ОСОБА_5 , просили залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Ковпаківського районного суду міста Суми від 20 червня 2019 року без змін.
Відповідно до частин 1 та 2 статті 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторін, переглянувши справу за наявними в ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд частково погоджується з доводами апеляційної скарги з огляду на таке.
Судом встановлено, що 06 листопада 1963 року між позивачем ОСОБА_1 та ОСОБА_13 було зареєстровано шлюб, після реєстрації якого, подружжя взяло спільне прізвище - ОСОБА_1 (а.с. 60).
Будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 9) належить позивачу на підставі Акту про закінчення будівництва та введення в експлуатацію індивідуального володіння від 24 травня 1972 року (а.с.9).
Відповідно до Державного акту про право власності на земельну ділянку від 27 листопада 2003 року, позивач ОСОБА_1 є власником земельної ділянки, площею 0,0518 га, призначеної для обслуговування житлового будинку та господарських будівель і споруд, що розташовані за вищевказаною адресою (а.с. 10).
У житловому будинку АДРЕСА_1 , постійно проживають: позивач - ОСОБА_1 , його дружина - ОСОБА_5 , донька - ОСОБА_6 , 1976 року народження, яка перебуває на обліку з приводу хронічного психічного захворювання, а також відповідачі: син позивача - ОСОБА_7 , невістка - ОСОБА_6 , та онучка - ОСОБА_8 .
01 вересня 21017 року ОСОБА_2 , а 02 вересня 2017 року - ОСОБА_1 зверталися до Сумського відділу поліції із заявами про протиправну поведінку один одного під час побутового конфлікту, який мав місце 01 вересня 2017 року. Згідно з висновком від 14.09.2017 року з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 дільничний офіцер поліції провів профілактичну бесіду щодо недопущення вчинення сварок та порушень чинного законодавства (а.с.16) .
29 травня 2018 року, 19 серпня 2018 року, 10 та 15, 17 та 18 листопада 2018 року, позивач звертався до Сумського відділу поліції із заявами щодо протиправної поведінки ОСОБА_15 (а.с.13,14,18,19,20).
Згідно з висновком від 05.10.2018 року, дільничний офіцер поліції провів профілактичну бесіду з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 щодо недопущення насильства у сім'ї з приводу подій, що мали місце 27 вересня 2018 року (а.с.17).
Постановами Ковпаківського районного суду міста Суми від 02 листопада 2018 року та 04 грудня 2018 року позивач - ОСОБА_1 звільнявся від адміністративної відповідальності за частиною 1 статті 173-2 КУпАП ( а.с.21,41)
02 листопада 2018 року та 06 грудня 2018 року постановами Ковпаківського районного суду міста Суми закривалося провадження у справі відносно відповідача - ОСОБА_2 , у зв'язку з відсутністю у його діях складу адміністративного правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 173-2 КУпАП (а.с.42, 44)
Відповідачка ОСОБА_3 працює продавцем в магазині № 36 Торгівельного центру «Евробазар» міста Суми (а.с.48-49).
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, застосувавши до правовідносин сторін вимоги статті 116 Житлового кодексу, дійшов висновку про те, що допущені відповідачами правила співжиття (вчинення домашнього насильства) не стосується саме житлових правовідносин, а також ці порушення (поведінка) відношення до користування спірним жилим приміщенням не мають.
З вищенаведеними мотивами, на підставі яких суд першої інстанції дійшов висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 , суд апеляційної інстанції не погоджується з наступних причин.
Статтею 47 Конституції України закріплено право кожного громадянина України на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
До складу житлового фонду, відповідно до статті 4 ЖК УРСР, відносяться житлові будинки, а також житлові приміщення у інших будівлях.
Частиною 4 статті 9 ЖК УРСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше, як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Статтею 109 ЖК УРСР передбачено, що виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або у судовому порядку.
Виселення є категорією житлового законодавства, тому при розгляді цивільних справ за позовом про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення предметом доказування є втрата права на житло, або взагалі його відсутність, або інші передбачені ЖК Української РСР підстави для позбавлення права на житло.
Відповідно до статті 317 ЦК власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.
Згідно із статтею 150 ЖК УРСР, громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Статтею 156 ЖК УРСР визначені права і обов'язки членів сім'ї власника жилого будинку (квартири). Відповідно до положень указаної норми закону члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу.
Право членів сім'ї власника житла на користування цим житлом також закріплене у ст. 405 ЦК України.
За цією статтею члени сім'ї власника житла втрачають право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Право вимагати в судовому порядку виселення членів сім'ї власник жилого будинку (квартири) має відповідно до статті 157 ЖК УРСР, за наявності обставин, передбачених частиною 1 статті 116 цього кодексу.
Відповідно до частини 1 статті 116 ЖК УРСР якщо наймач, члени його сім'ї або інші особи, які проживають разом з ним систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявилися безрезультатними, виселення винного на вимогу власника будинку провадиться без надання іншого жилого приміщення.
Виселення через неможливість спільного проживання може мати місце лише при систематичному порушенні винним правил суспільного співжиття. Тобто для застосування норм цієї статті необхідна наявність двох умов: систематичне порушення правил співжиття, а також вжиття заходів попередження або громадського впливу, які не дали позитивних результатів. Під заходами впливу маються на увазі заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах жильців будинку чи членів ЖБК, трудових колективів, товариськими судами й іншими громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача.
Із роз'яснень, викладених у пункті 17 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» слідує, що при вирішенні справ про виселення на підставі ст. 116 ЖК України осіб, які систематично порушують правила співжиття та роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі або будинку, слід керуватися тим, що під час тривалої антигромадської поведінки виселення винного може статися під час повторного порушення, якщо раніше вжиті заходи попередження або громадського впливу не дали позитивних результатів. Серед таких визначені заходи попередження, що застосовуються судами, прокуратурами, органами внутрішніх справ тощо.
Відповідно до статті 60 Сімейного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , титульним власником якого у правовстановчих документах зазначений позивач, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_12 , а саме: позивача - ОСОБА_1 та його дружини - ОСОБА_5 , яка має процесуальний статус третьої особи у справі. Отже, твердження позивача про те, що він є одноособовим власником житлового будинку, є помилковим.
Відповідно до статті 63 Сімейного кодексу України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Дружина позивача - ОСОБА_5 , категорично заперечувала проти виселення відповідачів з будинку, про що заявляла в суді першої та апеляційної інстанції.
З огляду на викладене, колегія суддів зауважує, що позивачем не було надано до суду належних та допустимих доказів того, що на виселення відповідачів із житлового будинку, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 та перебуває у спільній сумісній власності ОСОБА_1 та ОСОБА_5 було отримано згоду ОСОБА_5 , яка є співвласницею вказаного будинку.
Відповідно до частини 1 статті 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
За правилами частини 1 статті 402 ЦК України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном (ч.1 ст. 403 ЦК України). При цьому сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпоряджання цим майном. (ч.5 ст. 403 ЦК України).
Частиною 1 ст. 405 ЦК України встановлено, що члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
Відповідачі користуються житловим будинком, що належить подружжю ОСОБА_1 на правах встановленого законом сервітуту (частина 1 статті 405 ЦК України) сервітутом, як члени сім'ї власника.
Статтею 406 ЦК України визначено випадки припинення сервітуту, серед яких такої підстави для припинення сервітуту, як порушення правил співжиття не міститься.
Порядок користування житловим будинком, який на праві спільної власності належить подружжю ОСОБА_12 , між самим подружжям не визначався, як і не визначався порядок користування будинком між подружжям ОСОБА_12 та відповідачами.
Відповідно до частини 3 статті 12, частини 1 статті 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Однак, позивачем не було надано до суду належних та допустимих доказів того, що ОСОБА_5 надала свою згоду, як співвласник житлового будинку, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 на виселення з нього відповідачів. Крім того, колегія суддів вважає за необхідне зауважити, що матеріали справи не містять інформації про те, що дружина позивача - ОСОБА_5 зверталася до суду з вимогою про виселення відповідачів із вказаного житлового будинку.
Отже, колегія суддів приходить до висновку про те, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами наявність підстав для виселення відповідачів шляхом припинення їх права користування зазначеним житловим будинком та виселенням, з огляду на недоведеність перебування житлового будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 у позивача на праві особистої приватної власності, та недоведеності наявності відповідного волевиявлення іншого співвласника цього житлового будинку на виселення відповідачів.
Відповідно до статей 374, 376 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право, скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.
Отже, рішення суду першої інстанції підлягає зміні в частині мотивів відмови у задоволенні позовних вимог про виселення з житлового будинку, із зазначенням, що вказана позовна вимога не підлягає задоволенню за викладених в даній постанові підстав.
Керуючись ст. ст. 367; п. 2 ч. 1 ст. 374; пунктами 1, 4 ч. 1 ст. 376; 381-382 ЦПК України, суд,
Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Терещенка Вадима Володимировича задовольнити частково.
Рішення Ковпаківського районного суду м. Суми, від 20 червня 2019 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. В іншій частині рішення суду залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і на неї може бути подана касаційна скарга протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду.
Повне судове рішення складене 04 жовтня 2019 року
Головуючий І.В.Орлов (суддя-доповідач)
Судді: О.І.Собина
С.Г.Хвостик