ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
09 жовтня 2019 року м. ОдесаСправа № 916/699/18
Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
Головуючого судді: Таран С.В.,
Суддів: Будішевської Л.О., Поліщук Л.В.,
при секретарі судового засідання Бендерук Є.О.,
за участю представників:
від Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 - ОСОБА_4,
від Департаменту комунальної власності Одеської міської ради - Кшнясєва Л.В.,
розглянувши апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4
на рішення Господарського суду Одеської області від 19.12.2018, прийняте суддею Смелянець Г.Є., м. Одеса, повний текст складено 28.12.2018,
у справі №916/699/18
за позовом: Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4
до відповідача: Департаменту комунальної власності Одеської міської ради
про визнання договору недійсним
У квітні 2018 р. Фізична особа-підприємець ОСОБА_4 звернувся з позовом до Департаменту комунальної власності Одеської міської ради, в якому просив визнати недійсним укладений між позивачем та Представництвом по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради договір оренди нежитлового приміщення №1/55 від 04.07.2008.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач не складав та не підписував з Представництвом по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради договір оренди нежитлового приміщення №1/55 від 04.07.2008, а також не надавав згоду на підписання вказаного договору від його імені іншою особою. Крім того, Фізична особа-підприємець ОСОБА_4 зазначає про те, що не отримував від відповідача у користування об'єкт оренди за зазначеним договором, а саме: нежитлове підвальне приміщення загальною площею 176,1 кв.м, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .
За вказаною позовною заявою місцевим господарським судом 23.04.2018 відкрито провадження у справі №916/699/18.
Рішенням Господарського суду Одеської області від 19.12.2018 у справі №916/699/18 (суддя Смелянець Г.Є.) у задоволенні позову відмовлено.
Судове рішення мотивоване недоведеністю позивачем того факту, що договір оренди нежитлового приміщення №1/55 від 04.07.2008 замість Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 підписано іншою особою.
Не погодившись з прийнятим рішенням, Фізична особа-підприємець ОСОБА_4 звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду Одеської області від 19.12.2018 у справі №916/699/18 скасувати.
Зокрема, в апеляційній скарзі скаржник наголошує на тому, що договір оренди нежитлового приміщення №1/55 від 04.07.2008 з Представництвом по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради він не підписував. Апелянт також зазначає про те, що, з огляду на відсутність у матеріалах справи необхідних доказів, а саме: висновку експерта, який би міг підтвердити або спростувати доводи Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 щодо непідписання ним вищезазначеного договору, місцевий господарський суд дійшов необґрунтованого висновку про недоведеність позовних вимог.
У відзиві на апеляційну скаргу №01-13/4432 від 13.09.2019 (вх.№3080/19/Д2 від 16.09.2019) Департамент комунальної власності Одеської міської ради зазначає про її безпідставність та необґрунтованість, просить залишити скаргу без задоволення, а рішення місцевого господарського суду - без змін. Зокрема, відповідач зазначає про те, що договір оренди нежитлового приміщення №1/55 від 04.07.2008 було підписано саме позивачем, а позов у даній справі останнім подано з метою ухилення від виконання рішень Господарського суду Одеської області від 27.01.2010 у справі №17/165-09-5536 та від 16.09.2013 у справі №916/1742/13. Відповідач також звертає увагу суду апеляційної інстанції на те, що необґрунтованість доводів позивача щодо непідписання ним вищезазначеного договору вже була встановлена господарським судом під час розгляду справи №17/165-09-5536, а тому є преюдиційною обставиною. Крім того, Департамент комунальної власності Одеської міської ради зауважує, що місцевим господарським судом у даній справі за клопотанням Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 призначалася почеркознавча експертиза, яка не була проведена у зв'язку з несплатою останнім її вартості, відтак оскаржуване рішення обґрунтовано ухвалено судом першої інстанції з урахуванням наявних у матеріалах справи доказів. Крім того, відповідач зазначає про пропуск позивачем строку позовної давності для звернення до суду з даним позовом.
17.09.2019 до Південно-західного апеляційного господарського суду від Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 надійшла відповідь на відзив б/н від 17.09.2019 (вх.№3080/19/Д5 від 17.09.2019), в якій останній стверджує, що договір оренди нежитлового приміщення №1/55 від 04.07.2008 замість Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 підписано іншою особою. Крім того, апелянт зазначає про те, що не брав участі у розгляді Господарським судом Одеської області справи №20/200-08-4082, а тому встановлені судовим рішенням у вказаній справі обставини, на які посилається Департамент комунальної власності Одеської міської ради в обґрунтування своїх заперечень, не повинні прийматися судом до уваги. Водночас скаржник наголошує, що строк позовної давності для звернення до суду з даним позовом ним не пропущено.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду у складі головуючого судді Таран С.В., суддів Будішевської Л.О., Поліщук Л.В. від 02.09.2019 за вказаною апеляційною скаргою відкрито апеляційне провадження та в подальшому ухвалою від 18.09.2019 розгляд справи призначено на 09.10.2019 о 12:00.
У судовому засіданні 09.10.2019 Фізична особа-підприємець ОСОБА_4 апеляційну скаргу підтримав, представник Департаменту комунальної власності Одеської міської ради висловив заперечення проти її задоволення.
23.09.2019 до Південно-західного апеляційного господарського суду надійшло клопотання Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 про приєднання доказів б/н від 23.09.2019 (вх.№3080/19/Д6 від 23.09.2019), в якому останній просив долучити до матеріалів даної справи довідку ДП "В.Шіпс (Україна)" №342 від 20.09.2019.
В подальшому 01.10.2019 судом апеляційної інстанції одержано заяву ОСОБА_3 б/н від 30.09.2019 (вх.№3080/19/Д7 від 01.10.2019), в якій викладено прохання заявника допитати його в якості свідка в судовому засіданні у справі №916/699/18, яке призначено на 09.10.2019 о 12:00.
Крім того, 01.10.2019 до апеляційного господарського суду від Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 надійшло клопотання б/н від 30.09.2019 (вх.№3080/19/Д8 від 01.10.2019) про виклик свідка - ОСОБА_3 , а також клопотання б/н від 30.09.2019 (вх.№3656/19 від 01.10.2019) про призначення у справі №916/699/18 судової почеркознавчої експертизи.
08.10.2019 апелянтом до Південно-західного апеляційного господарського суду подано клопотання б/н від 08.10.2019 про приєднання до матеріалів справи №916/699/18 додаткових доказів в якості додатків до раніше поданого клопотання б/н від 30.09.2019 (вх.№3656/19 від 01.10.2019) про призначення судової почеркознавчої експертизи.
Відповідно до статті 118 Господарського процесуального кодексу України право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку. Заяви, скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.
Враховуючи те, що клопотання б/н від 23.09.2019 (вх.№3080/19/Д6 від 23.09.2019) про приєднання доказів, заява б/н від 30.09.2019 (вх.№3080/19/Д7 від 01.10.2019), клопотання б/н від 30.09.2019 (вх.№3080/19/Д8 від 01.10.2019) про виклик свідка, клопотання б/н від 30.09.2019 (вх.№3656/19 від 01.10.2019) про призначення у справі №916/699/18 судової почеркознавчої експертизи та клопотання б/н від 08.10.2019 про приєднання до матеріалів справи додаткових доказів подані поза межами строків, визначених судом апеляційної інстанції в ухвалі про відкриття апеляційного провадження, при цьому заявники не порушують питання про поновлення або продовження вказаного процесуального строку, вищезазначені заява та клопотання колегією суддів залишені без розгляду, про що у судовому засіданні у справі №916/699/18, яке відбулося 09.10.2019, було постановлено протокольну ухвалу.
В силу статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Заслухавши пояснення представників сторін, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності застосування Господарським судом Одеської області норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Місцевим господарським судом встановлено, що 04.07.2008 між Представництвом по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради, правонаступником якого є Департамент комунальної власності Одеської міської ради, ("Орендодавець") та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4 ("Орендар") укладено договір оренди нежилого приміщення №1/55 (далі - договір №1/55 від 04.07.2008), відповідно до пункту 1.1 якого Орендодавець передає, а Орендар приймає у строкове платне користування нежитлове підвальне приміщення загальною площею 176,1 кв.м, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 (далі - об'єкт оренди).
Згідно з пунктом 1.2 договору №1/55 від 04.07.2008 передача в оренду об'єкта, зазначеного у пункті 1.1 цього договору, здійснюється, зокрема, на підставі Цивільного та Господарського кодексів України, Закону України "Про оренду державного та комунального майна".
Термін дії договору оренди - з 04.07.2008 до 03.07.2009 (пункт 1.3 договору №1/55 від 04.07.2008).
У пункті 2.2 договору №1/55 від 04.07.2008 сторони узгодили, що за орендоване приміщення Орендар зобов'язується сплачувати орендну плату, що становить за перший після підписання договору оренди місяць 1100 грн (без урахування ПДВ та індексу інфляції) та є базовою ставкою орендної плати за місяць.
Пунктом 2.4 договору №1/55 від 04.07.2008 передбачено, що Орендар зобов'язаний вносити орендну плату щомісячно до 15 числа поточного місяця незалежно від результатів його господарської діяльності.
В силу пункту 4.1 договору №1/55 від 04.07.2008 вказані у пункті 1.1. приміщення Орендодавцем передаються Орендарю виключно для використання під розміщення кафе, що не здійснює продаж товарів підакцизної групи.
За умовами пункту 4.2 договору №1/55 від 04.07.2008 Орендар зобов'язаний своєчасно вносити орендну плату.
Відповідно до пункту 4.7 договору №1/55 від 04.07.2008 після закінчення строку дії договору чи у випадку його дострокового розірвання Орендар зобов'язаний у 15-денний термін передати Орендодавцю приміщення за актом у належному стані, не гіршому ніж на момент передачі їх в оренду, та відшкодувати Орендодавцю збитки у разі погіршення стану або втрати (повної або часткової) об'єкта оренди.
Згідно з пунктом 7.6 договору №1/55 від 04.07.2008 договір може бути розірваний на вимогу однієї із сторін за рішенням господарського суду у випадках, передбачених чинним законодавством та зазначеним договором оренди.
Пунктом 7.7 договору №1/55 від 04.07.2008 визначено, що після закінчення строку дії договору Орендар має переважне право на його продовження на цих умовах у разі належного виконання ним умов договору та за відсутності у Орендодавця наміру щодо передачі об'єкта оренди на наступний термін на конкурсних засадах.
У пункті 7.8 договору №1/55 від 04.07.2008 у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором.
В силу пунктів 7.13, 7.14 договору №1/55 від 04.07.2008 вступ Орендаря у користування приміщеннями настає одночасно з підписанням акта приймання-передачі вказаних приміщень. Передача в оренду приміщень не спричиняє передачу Орендарю права власності на це приміщення. Власником об'єкта оренди залишаться територіальна громада міста Одеси.
Цей договір набуває чинності з моменту підписання його сторонами (пункту 7.17 договору №1/55 від 04.07.2008).
Ухвалою Господарського суду Одеської області від 26.11.2008, яка набрала законної сили, припинено провадження у справі №20/200-08-4082 за позовом заступника прокурора Приморського району м. Одеси в інтересах держави в особі Одеської міської ради (в особі Представництва по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради) до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 про розірвання договору оренди, виселення та стягнення 3926,43 грн у зв'язку зі сплатою Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4 вказаної заборгованості у добровільному порядку.
Рішенням Господарського суду Одеської області від 27.01.2010 у справі №17/165-09-5536 позов Представництва по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 задоволено: розірвано договір оренди №1/55 від 04.07.2008, укладений між Представництвом по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4; виселено Фізичну особу-підприємця ОСОБА_4 з нежилого приміщення підвалу загальною площею 176,1 кв.м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , з подальшою передачею вказаного приміщення Представництву по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради; стягнуто з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 на користь Представництва по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради 14676,38 грн заборгованості з орендної плати, 1116,57 грн пені, 243 грн витрат зі сплати держмита та 236 грн витрат на ІТЗ судового процесу.
В подальшому постановою Одеського апеляційного господарського суду від 07.02.2018, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 18.06.2018, пункт 4 резолютивної частини рішення Господарського суду Одеської області від 27.01.2010 у справі №17/165-09-5536 змінено, а саме: стягнуто з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 на користь Департаменту комунальної власності Одеської міської ради 10676,38 грн заборгованості з орендної плати та 1116,57 грн пені за несвоєчасне виконання договірних зобов'язань, а також 187,11 грн державного мита та 181,00 грн на ІТЗ судового процесу; в решті рішення залишено без змін.
У постанові від 18.06.2018 у справі №17/165-09-5536 Верховний Суд, зокрема, зазначав про те, що доводи Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 стосовно того, що договір оренди він не підписував, оскільки на момент його укладення знаходився за межами України, що підтверджується закордонним паспортом, а тому об'єкт оренди не займав та ним не користувався, є безпідставними та спростовуються дослідженими судами доказами, при цьому у апеляційній скарзі Фізична особа-підприємець ОСОБА_4 визнав, що ним було укладено договір оренди №1/55 від 04.07.2008, а об'єкт нерухомості 29.07.2009 він за власної ініціативи намагався повернути Департаменту комунальної власності Одеської міської ради за відповідним актом приймання-передачі.
Рішенням Господарського суду Одеської області від 16.09.2013 у справі №916/1742/13, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 20.08.2018, частково задоволено позов Департаменту комунальної власності Одеської міської ради до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 та стягнуто з останнього заборгованість з орендної плати за договором №1/55 від 04.07.2008 у розмірі 7389,84 грн, 123434,57 грн неустойки та 2616,49 грн судового збору.
За твердженням позивача, договір оренди нежитлового приміщення №1/55 від 04.07.2008 з Представництвом по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради він не підписував, оскільки на час укладання вказаного договору перебував за межами території України, на підтвердження чого позивачем до суду першої інстанції надано копію послужної книжки моряка НОМЕР_2 від 12.06.2008, з якої вбачається, що з 21.06.2008 по 25.11.2008 ОСОБА_4 працював на морському судні за межами України, а також витяг із паспорту громадянина України для виїзду за кордон серія та номер: НОМЕР_1 від 21.01.2008, в якому містяться відповідні митні штампи.
Предметом спору у даній справі є вимога про визнання недійсним договору оренди нежитлового приміщення №1/55 від 04.07.2008, укладеного між Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4 та Представництвом по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради.
Відмовляючи у задоволенні позову, місцевий господарський суд виходив з недоведеності позивачем того факту, що договір оренди нежитлового приміщення №1/55 від 04.07.2008 замість нього підписано іншою особою.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для відмови у задоволенні позову з огляду на наступне.
Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду (частина перша статті 16 Цивільного кодексу України).
Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Водночас позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту, при цьому застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права.
Відповідно до частин першої, другої статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочин.
За умовами частин першої, другої статті 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (частина перша статті 626 Цивільного кодексу України).
В силу статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
При вирішенні спору про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 Цивільного кодексу України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце
Підстави недійсності правочину встановлені статтею 215 Цивільного кодексу України.
Згідно з частинами першою, третьою статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Частиною третьою статті 203 Цивільного кодексу України визначено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Як вольова дія, правочин є поєднанням волі та волевиявлення. Воля сторін полягає в їхній згоді взяти на себе певні обов'язки, вона повинна бути взаємною, двосторонньою і спрямованою на досягнення певної мети.
Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом (частина четверта статті 203 Цивільного кодексу України).
Відповідно до статті 205 Цивільного кодексу України (в редакції, чинній на момент укладення оспорюваного договору) правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. У випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням.
В силу частини першої статті 206 Цивільного кодексу України (в редакції, чинній на момент укладення оспорюваного договору) усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.
Згідно з частинами першою, другою статті 207 Цивільного кодексу України (в редакції, чинній на момент укладення оспорюваного договору) правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Статтею 208 Цивільного кодексу України (в редакції, чинній на момент укладення оспорюваного договору) передбачено, що у письмовій формі належить вчиняти: 1) правочини між юридичними особами; 2) правочини між фізичною та юридичною особою, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу; 3) правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу; 4) інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.
Юридичний аналіз вищезазначених приписів законодавства свідчить про те, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Отже, у випадку непідписання договору однією з його сторін, не можна вважати, що сторони дійшли згоди щодо всіх умов викладеного в письмовій формі договору, та відповідно до статті 638 Цивільного кодексу України констатувати факт його укладення.
Колегія суддів вбачає, що за своєю юридичною природою договір №1/55 від 04.07.2008 є договором найму (оренди) комунального майна.
Відповідно до частини першої статті 283 Господарського кодексу України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.
За умовами частини шостої статті 283 Господарського кодексу України до відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Частиною першою статті 759 Цивільного кодексу України передбачено, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.
В силу статті 793 Цивільного кодексу України (в редакції, чинній на момент укладення оспорюваного договору) договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укладається у письмовій формі. Договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на три роки і більше підлягає нотаріальному посвідченню.
Організаційні та майнові відносини, що виникають у зв'язку з орендою державного та комунального майна, врегульовано Законом України "Про оренду державного та комунального майна".
Орендою є засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності (частина перша статті 2 Закону України "Про оренду державного та комунального майна").
Згідно з частиною першою статті 12 Законом України "Про оренду державного та комунального майна" (в редакції, чинній на момент укладення оспорюваного договору) договір оренди вважається укладеним з моменту досягнення домовленості з усіх істотних умов і підписання сторонами тексту договору.
За таких обставин, колегія суддів зауважує, що, з огляду на те, що строк договору №1/55 від 04.07.2008, узгоджений сторонам у пункті 1.3 останнього, не перевищує трьох років, для укладення вказаного договору законом вимагалася проста письмова форма.
При цьому суд апеляційної інстанції наголошує, що підпис є обов'язковим реквізитом правочину, вчиненого в письмовій формі. Наявність підпису підтверджує наміри та волю й фіксує волевиявлення учасників правочину, забезпечує їх ідентифікацію та цілісність документу, яким оформлюється такий правочин.
Системний аналіз статей 203 та 215 Цивільного кодексу України дозволяє зробити висновок про те, що недійсним можна визнати тільки правочин, який вчинено, тобто той, що був укладений з досягненням згоди щодо всіх його істотних умов. Встановлення фактичних обставин недосягнення між сторонами згоди щодо всіх істотних умов правочину виключає можливість визнання його недійсним. Отже, не може бути визнано недійсним правочин, який не вчинено. Разом з тим, визначення договору як неукладеного може мати місце на стадії укладення договору, а не за наслідками виконання його сторонами, тому, якщо дії сторін свідчать про те, що оспорюваний договір фактично було укладено, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності його вимогам закону з врахуванням спеціальних вимог законодавства щодо укладення певних видів договорів.
Вказана правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 05.02.2019 у справі №904/322/18.
Норми щодо недійсності правочину можуть бути застосовані тільки до вчиненого правочину, тобто коли особа виявляє волю на укладення певного договору, втім така воля має певні вади. Якщо ж відповідна особа, яка вказана як сторона договору, його не підписувала, то відсутнє її волевиявлення на укладення договору і, як наслідок, цей договір є неукладеним, а тому не може кваліфікуватися як недійсний (нікчемний чи оспорюваний).
В силу частини четвертої статті 75 Господарського процесуального кодексу України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки вони вже встановлені у рішенні чи вироку і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.
Преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення.
Саме така правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2018 у справі №917/1345/17.
Колегія суддів враховує, що в межах розгляду господарських справ №20/200-08-4082, №17/165-09-5536 та №916/1742/13 судовими рішеннями, які набрали законної сили, встановлено низку обставин, які свідчать про фактичне виконання сторонами, в тому числі і Орендарем - Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4, договору №1/55 від 04.07.2008, зокрема, часткову оплату Орендарем заборгованості з орендної плати та здійснення ним дій щодо повернення Орендодавцю об'єкта оренди шляхом підписання відповідного акту приймання-передачі від 29.07.2009.
За таких обставин, суд апеляційній інстанції погоджується з висновком місцевого господарського суду про те, що поведінка сторін (зокрема, позивача) надає можливість суду дійти висновку про те, що спірний договір №1/55 від 04.07.2008 є таким, що укладений (вчинений) сторонами, а тому останній підлягає оцінці на предмет наявності правових підстав для визнання його недійсним.
Посилання апелянта на те, що останній не брав участі у розгляді Господарським судом Одеської області справи №20/200-08-4082, а тому встановлені судовим рішенням у вказаній справі обставини не є преюдиційними, колегією суддів до уваги не приймаються, оскільки на час здійснення апеляційного провадження у даній справі ухвала Господарського суду Одеської області від 26.11.2008 у справі №20/200-08-4082 є чинною, тобто такою, що набрала законної сили, при цьому доводи скаржника щодо незаконності зазначеної ухвали не можуть бути предметом розгляду в межах даного апеляційного провадження, в якому дослідженню та оцінці підлягають виключно обставини законності та обґрунтованості рішення Господарського суду Одеської області від 19.12.2018 у справі №916/699/18.
Стосовно доводів скаржника про те, що оспорюваний договір ним не підписувався суд апеляційної інстанції зазначає наступне.
Позивач, звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним договору, зобов'язаний довести наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними на момент їх вчинення і настання відповідних наслідків.
Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
Під час розгляду справ про визнання угоди (правочину) недійсною господарський суд встановлює наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними та настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угоди вимогам закону, додержання встановленої форми угоди, правоздатність сторін за угодою, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. При цьому обставини, що мають істотне значення для вирішення спору повинні підтверджуватись сторонами належними та допустимими доказами.
Вказаний висновок Південно-західного апеляційного господарського суду повністю узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постанові від 23.05.2018 у справі №910/9823/17.
В силу правил статті 73 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставини, які мають значення для вирішення справи.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень (стаття 74 Господарського процесуального кодексу України).
Обов'язок із доказування необхідно розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно з частиною першою статті 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суд про те, що належним і допустимим доказом у справі, який може підтвердити твердження позивача про непідписання ним оспорюваного договору, є висновок експерта, складений за результатами проведення почеркознавчої експертизи.
З матеріалів справи вбачається, що ухвалою Господарського суду Одеської області від 18.06.2018 задоволено клопотання Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 про призначення почеркознавчої експертизи; призначено у справі №916/699/18 почеркознавчу експертизу, на вирішення якої поставлено наступні питання: "Чи виконано підпис від імені ОСОБА_4 на 5 (п'ятій) сторінці, яка є останньою сторінкою договору оренди нежитлового приміщення №1/55 від 04.07.2008, в графі "Орендар ОСОБА_4" ОСОБА_4 чи іншою особою?" та "Чи виконано підпис від імені ОСОБА_4 на акті прийому-передачі нежитлового приміщення від 04.07.2008 в графі "Прийняв: Фізична особа-підприємець ОСОБА_4 " ОСОБА_4 чи іншою особою?"; проведення експертизи доручено Одеському науково-дослідному інституту судових експертиз; запропоновано Фізичній особі-підприємцю ОСОБА_4 здійснити оплату рахунку Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз за проведення зазначеної експертизи у 3-денний термін після його одержання та надати до суду докази оплати; провадження у справі №916/699/18 зупинено до одержання результатів експертизи.
26.07.2018 Господарський суд Одеської області надіслав позивачу оригінал рахунку, виставленого Одеським науково-дослідним інститутом судових експертиз за проведення вищезазначеної експертизи. Вказаний рахунок Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4 отримано 17.09.2018, що підтверджується розпискою останнього у матеріалах справи.
В подальшому 25.10.2018 до місцевого господарського суду від експертної установи надійшли матеріали справи №916/699/18 без виконання експертизи, призначеної ухвалою Господарського суду Одеської області від 18.06.2018, у зв'язку з несплатою Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4 вартості проведення експертизи.
Ухвалою Господарського суду Одеської області від 21.11.2018 закрито підготовче провадження та призначено справу №916/699/18 до судового розгляду по суті.
23.11.2018 позивач повторно звернувся до місцевого господарського суду з клопотанням про призначення у справі №916/699/18 почеркознавчої експертизи, проте у судовому засіданні, яке відбулося 26.11.2018, Господарський суд Одеської області, з огляду на закриття підготовчого провадження у даній справі та незазначення Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4 поважних причин, які зумовили б неможливість повторного подання клопотання про призначення почеркознавчої експертизи під час здійснення підготовчого провадження, відмовив у задоволенні вказаного клопотання шляхом постановлення протокольної ухвали.
За таких обставин, апеляційний господарський суд критично оцінює доводи скаржника про те, що за відсутності у матеріалах справи необхідних доказів, а саме: висновку експерта, який би міг підтвердити або спростувати доводи Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 щодо непідписання ним вищезазначеного договору, місцевий господарський суд дійшов необґрунтованого висновку про недоведеність позовних вимог, оскільки колегія суддів вбачає, що непроведення у даній справі судової почеркознавчої експертизи зумовлене несплатою її вартості позивачем, тобто саме поведінкою апелянта, при цьому в силу частини четвертої статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій, а тому вищезазначені аргументи скаржника щодо порушення судом першої інстанції норм процесуального права відхиляються як необґрунтовані.
Колегія суддів зазначає, що на підтвердження своїх доводів про те, що договір №1/55 від 04.07.2008 з Представництвом по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради він не підписував, оскільки на час укладання вказаного договору перебував за межами території України, позивачем до суду першої інстанції надано копію послужної книжки моряка НОМЕР_2 від 12.06.2008, з якої вбачається, що з 21.06.2008 по 25.11.2008 ОСОБА_4 працював на морському судні за межами України, а також витяг із паспорту громадянина України для виїзду за кордон серія та номер: НОМЕР_1 від 21.01.2008, в якому містяться відповідні митні штампи.
Згідно з частиною другою статті 638 Цивільного кодексу України договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.
Відповідно до статті 5 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (в редакції, чинній на момент укладення оспорюваного договору) орендодавцями є, зокрема, органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування управляти майном, - щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, яке відповідно належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності.
За умовами частини першої статті 9 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (в редакції, чинній на момент укладення оспорюваного договору) фізичні та юридичні особи, які бажають укласти договір оренди, направляють заяву, проект договору оренди, а також інші документи згідно з переліком, що визначається Фондом державного майна України (далі - матеріали), відповідному орендодавцеві, зазначеному у статті 5 цього Закону.
За таких обставин, беручи до уваги визначений законом порядок укладання договорів найму (оренди) комунального майна, суд апеляційної інстанції зазначає, що позивач ще до виїзду за межі території України, тобто до 21.06.2008, мав можливість самостійно підписати проект договору №1/55 від 04.07.2008 та направити його відповідачу, а вже на момент підписання вказаного договору відповідачем перебувати закордоном, відтак копія послужної книжки моряка НОМЕР_2 від 12.06.2008 та витяг із паспорту громадянина України для виїзду за кордон серія та номер: НОМЕР_1 від 21.01.2008 не є належними та достатніми доказами факту не підписання позивачем оспорюваного договору.
При цьому колегія суддів враховує, що питання підписання позивачем оспорюваного договору вже було предметом дослідження господарськими судами в межах розгляду інших справ, зокрема, у постанові від 18.06.2018 у справі №17/165-09-5536 Верховний Суд зазначив, що доводи Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 про те, що договір оренди він не підписував, оскільки на момент його укладення знаходився за межами України, що підтверджується закордонним паспортом, а тому об'єкт оренди не займав та ним не користувався, є безпідставними та спростовуються дослідженими судами доказами, при цьому у апеляційній скарзі Фізична особа-підприємець ОСОБА_4 визнав, що ним було укладено договір оренди №1/55 від 04.07.2008, а об'єкт нерухомості 29.07.2009 він за власної ініціативи намагався повернути Департаменту комунальної власності Одеської міської ради за відповідним актом приймання-передачі.
Враховуючи вищевикладене, Південно-західний апеляційний господарський суд дійшов висновку про те, що скаржником до місцевого господарського суду не надано жодного належного в розумінні статті 76 Господарського процесуального кодексу України доказу на підтвердження факту непідписання ним договору №1/55 від 04.07.2008 або підписання вказаного договору замість Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 будь-якою іншою особою.
Стосовно заяви Департаменту комунальної власності Одеської міської ради про застосування наслідків спливу строку позовної давності колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до статей 256, 257 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Згідно з приписами частини четвертої статті 267 Цивільного кодексу України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України №475/97-ВР від 17.07.1997 "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року", наголошує, що "позовна давність- це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу" (пункт 570 рішення від 20.09.2011 за заявою №14902/04 у справі Відкритого акціонерного товариства "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; пункт 51 рішення від 22.10.1996 за заявами №22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства").
За змістом частини першої статті 261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності встановлення судом факту доведеності порушення права особи, яка звернулися до суду з позовом.
Право на задоволення позову або право на позов у матеріальному розумінні - це право позивача вимагати від суду задоволення позову. Зі спливом позовної давності особа втрачає право на позов саме в матеріальному розумінні. Отже, сплив позовної давності є підставою для відмови у позові. Однак, правила про позовну давність відповідно до статті 267 вказаного Кодексу мають застосовуватися лише тоді, коли буде доведено існування самого суб'єктивного права. У випадках відсутності такого права або коли воно не порушено, в позові має бути відмовлено не з причин пропуску строку позовної давності, а у зв'язку з необґрунтованістю самої вимоги.
У постанові Пленуму Вищого господарського суду України №10 від 29.05.2013 зазначено, що перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.
Таким чином, беручи до уваги те, що апеляційний господарський суд дійшов висновку про необґрунтованість даного позову, підстав для застосування наслідків спливу строку позовної давності колегія суддів не вбачає.
Відповідно до приписів статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Перевіривши відповідно до статті 270 Господарського процесуального кодексу України юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у рішенні місцевого господарського суду, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції об'єктивно розглянув у судовому процесі обставини справи в їх сукупності; дослідив подані сторонами в обґрунтування своїх вимог та заперечень докази; правильно застосував матеріальний закон, що регулює спірні правовідносини, врахував положення статей 76-79 Господарського процесуального кодексу України, у зв'язку із чим дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Колегія суддів зазначає, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент (пункт 58 рішення Європейського суду з прав людини рішення у справі "Серявін та інші проти України").
Інші доводи скаржника не спростовують висновків суду першої інстанції; твердження апелянта про порушення Господарським судом Одеської області норм права при ухваленні рішення від 19.12.2018 не знайшли свого підтвердження, у зв'язку з чим підстав для зміни чи скасування оскаржуваного рішення суд апеляційної інстнації не вбачає.
Витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги відповідно до вимог статті 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на скаржника.
Керуючись статтями 129, 232, 233, 236, 240, 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Південно-західний апеляційний господарський суд
Апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 залишити без задоволення, рішення Господарського суду Одеської області від 19.12.2018 у справі №916/699/18 - без змін.
Витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покласти на Фізичну особу-підприємця ОСОБА_4.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку у строк, який обчислюється відповідно до статті 288 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст постанови складено та підписано 15.10.2019.
Головуючий суддя С.В. Таран
Суддя Л.О. Будішевська
Суддя Л.В. Поліщук