Ухвала
02 жовтня 2019 року
м. Київ
справа № 685/261/17
провадження № 61-32836св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач),
суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Журавель В. І., Краснощокова Є. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю «Україна 2001»,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2, на рішення Теофіпольського районного суду Хмельницької області від 22 травня 2017 року в складі судді: Самойловича А. П.,та ухвалу апеляційного суду Хмельницької області від 11 липня 2017 року вскладі колегії суддів: Корніюк А. П., П'єнти І. В., Талалай О. І.,
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2016 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Україна 2001» (далі - ТОВ «Україна 2001») про визнання договору оренди землі недійсним.
Позовні вимоги мотивовані тим, що 07 лютого 2014 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Україна 2001» укладено договір оренди належної їй на праві власності земельної ділянки, загальною площею 3,7103 га строком на 10 років.
Позивач вказувала, що оспорюваний договір не відповідає вимогам законодавства, оскільки в ньому відсутні такі істотні умови як кадастровий номер земельної ділянки, умови збереження стану об'єкта оренди - земельної ділянки, порядок внесення та перегляду орендної плати і не зрозуміла формула визначення розміру орендної плати (пункт 9 договору оренди землі).
ОСОБА_1 просила:
визнати недійсним договір оренди землі від 07 лютого 2014 року, укладений між ОСОБА_1 та ТОВ «Україна 2001»;
зобов'язати ТОВ «Україна 2001» повернути належну їй спірну земельну ділянку.
Короткий зміст рішень суду першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Теофіпольського районного суду Хмельницької області від 22 травня 2017 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Хмельницької області від 11 липня 2017 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення судів першої та апеляційної інстанції мотивовані тим, що позивачем не доведено порушення її прав. У пунктах 1, 2 оспорюваного договору, екземпляр якого знаходиться у орендаря та у реєстраційному органі, вказаний кадастровий номер земельної ділянки 6824783600:02:004:0101, а відсутність зазначення кадастрового номеру на екземплярі договору оренди землі, що надано позивачем, не може розцінюватися як відсутність усієї такої істотної умови договору, як об'єкт оренди, оскільки кадастровий номер є лише однією із складових частин цієї умови. Посилання на відсутність таких умов договору, як умови збереження стану об'єкта оренди земельної ділянки та порядку внесення і перегляду орендної плати, суди відхили, оскільки ці умови договору врегульовані положеннями оспорюваного договору.
При відхилені доводів апеляційної скарги апеляційний суд вказав, що позивачем та її представником в порушення вимог статті 60 ЦПК України не надано належних та допустимих доказів порушення прав ОСОБА_1 відсутністю в спірному договорі оренди землі від 07 лютого 2014 року кадастрового номеру земельної ділянки та відсутністю умов збереження стану об'єкта оренди - земельної ділянки.
Аргументи учасників справи
У серпні 2017 року ОСОБА_1 подала касаційну скаргу, в якій просила оскаржені рішення скасувати та справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. При цьому посилалася на те, що судами неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права.
Касаційна скарга мотивована тим, що примірники договору, які знаходяться у орендаря та реєстраційному органі, не містять підпису ОСОБА_1 . Примірник, що міститься у ОСОБА_1 не містить кадастрового номеру земельної ділянки. Вказує, що суди не врахували висновок, що містяться у постанові Верховного Суду України від 18 липня 2012 року у справі № 6-77цс12.
Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 вересня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.
Ухвалою Верховного Суду від 12 вересня 2019 року справу призначено до судового розгляду.
Позиція Верховного Суду
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду заслухав суддю-доповідача, перевірив наведені у касаційній скарзі доводи, за результатами чого робить висновок про наявність правових підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, з таких мотивів.
Суди встановили, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 3,7103 га з кадастровим номером 6824783600:02:004:0101, яка розташована за межами населеного пункту на території Михнівської сільської ради Теофіпольського району Хмельницької області і призначена для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
07 лютого 2014 року ОСОБА_1 та ТОВ «Україна 2001» уклали договір оренди, на підставі якого ОСОБА_1 передала ТОВ «Україна 2001» вказану земельну ділянку у користування на 10 років.
04 серпня 2014 року РС Теофіпольського РУЮ Хмельницької області була проведена державна реєстрація права оренди за ТОВ «Україна 2001» згідно рішення з індексним номером 14891958.
Суди встановили, що усі три примірники договору оренди землі від 07 лютого 2014 року, що укладений між ОСОБА_1 та ТОВ «Україна 2001», містять пункти 1, 2, відповідно до яких зазначено загальну площу земельної ділянки 3,7103 га., в т. ч. рілля 3,7103 га, місце її розташування: на території Михнівської сільської ради та у примірниках договору відповідача і реєстратора зазначений кадастровий номер земельної ділянки. Разом з тим, у примірнику договору оренди землі від 07 лютого .2014 року, який надано позивачем, не вказано кадастровий номер земельної ділянки. Як вбачається із примірників спірного договору, що надані позивачем та реєстратором, у них відсутня умова договору як збереження стану об'єкта оренди (пункт 17), а в примірнику договору оренди, що наданий ТОВ «Україна 2001» дописано умови збереження стану об'єкта оренди: згідно проекту сівозміни.
Суди встановили, що позивачем не надано доказів порушення прав ОСОБА_1 відсутністю в спірному договорі оренди землі від 07 лютого 2014 року кадастрового номеру земельної ділянки та відсутністю умов збереження стану об'єкта оренди - земельної ділянки.
У частинах першій та другій статті 15 Закону України «Про оренду землі» (в редакції, чинній на момент укладення оспорюваного договору оренди) передбачено, що істотними умовами договору оренди землі є: об'єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об'єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін; умови передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки. Відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення вимог статей 4-6, 11, 17, 19 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону.
Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Тлумачення вказаних норм дозволяє зробити висновок, що для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачами і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.
Верховний Суд України неодноразово висловлював підхід, згідно якого відсутність однієї із істотних умов у договорі оренди землі, передбачених частиною першою статті 15 Закону України «Про оренду землі» (у редакції, чинній на момент укладення договору), може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише у разі встановлення факту порушення, невизнання або оспорення прав, свобод чи інтересів особи, яка звертається із позовом. Зокрема:
у постанові Верховного Суду України від 02 липня 2014 року у справі № 6-88цс14 вказано, що: «відповідно до вимог статті 3 ЦПК України й статті 15 ЦК України в порядку цивільного судочинства підлягає захисту порушене право, а тому при розгляді справи про визнання недійсним договору оренди землі, з підстав відсутності у договорі передбаченої статтею 15 Закону України «Про оренду землі» такої істотної умови, як умова передачі в заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки, суду слід з'ясувати чи дійсно порушено права орендодавця відсутністю такої умови, її істотність та в чому полягає порушення законних прав позивача».
у постанові Верховного Суду України від 03 вересня 2014 року у справі № 6-94цс14 зроблено висновок, що: «відсутність у договорі оренди землі, укладеному 05 грудня 2008 року, істотної умови передачі в заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки, не може бути підставою для визнання спірного договору недійсним. Крім того, судом залишено поза увагою вимоги статті 3 ЦПК України та статті 15 ЦК України про те, що в порядку цивільного судочинства підлягає захисту саме порушене право, і не встановлено, чи дійсно були порушені права позивача при укладенні договору у зв'язку з відсутністю в ньому зазначеної умови»
у постанові Верховного Суду України від 21 вересня 2016 року у справі № 6-1512цс16 зазначено, що: «правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Отже, якщо відсутність у договорі однієї з істотних умов не унеможливила виконання договору, зокрема в частині проведення розрахунків, і сторони протягом певного часу виконували договір погодженим способом, то незгода позивачів з умовою виконання договору не може бути підставою для визнання їх прав порушеними в момент укладення договору та визнання його недійсним з цих підстав»;
Водночас у постанові Верховного Суду України від 18 липня 2012 року у справі № 6-77цс12 зроблено, що: «у пунктах 17 оспорюваних договорів оренди землі не вказані умови збереження стану об'єкта оренди, що відповідно до абзацу 6 частини першої статті 15 Закону України «Про оренду землі» є істотною умовою договору оренди землі. Відсутність у договорах оренди землі хоча б однієї з істотних умов, передбачених у частині першій статті 15 Закону України «Про оренду землі», зокрема умов збереження стану об'єкта оренди, є підставою для визнання недійсними таких договорів оренди відповідно до частини другої статті 15 Закону України «Про оренду землі».
Тобто відповідно висновку, який міститься у постанові Верховного Суду України від 18 липня 2012 року у справі № 6-77цс12 для визнання недійсним договору оренди землі достатнім є лише факт відсутності у такому договорі хоча б однієї з істотних умов, передбачених частиною першою статті 15 Закону України «Про оренду землі».
Верховний Суд України не відступав від висновку зробленого у постанові від 18 липня 2012 року у справі № 6-77цс12.
Не може бути застосований до різних висновків Верховного Суду України підхід такий же як для вирішення темпоральної колізії норм, що має застосовуватися норма, яка прийнята остання. Оскільки будь-яких законодавчих та доктринальних передумов для цього немає. Більш того, якщо б існувала як теоретична, так і практична можливість для його застосування, то вочевидь не виникала б проблема неоднакової судової практики, тому що потрібно було б керуватися останнім висновком, висловленим Верховним Судом України.
Європейський суд з прав людини зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28 жовтня 1999 року). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (LUPENI GREEK CATHOLIC PARISH AND OTHERS v. ROMANIA, № 76943/11, § 123, ЄСПЛ, від 29 листопада 2016 року). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. THE UNITED KINGDOM, № 20166/92, § 36, ЄСПЛ, від 22 листопада 1995 року).
Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба в з'ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (VYERENTSOV v. UKRAINE, № 20372/11, § 65, ЄСПЛ, від 11 квітня 2013 року; DEL RIO PRADA v. SPAIN, № 42750/09, § 93, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2013 року).
Очевидно, що подібна невизначеність щодо врахування/неврахування встановлення порушення права чи інтересу для визнання недійсним договору, в тому числі й оренди землі, не може розглядатися в контексті динамічного розвитку судової практики і забезпечити розумну передбачуваність судових рішень. Колегія суддів вважає, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним обов'язково потрібно встановити чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду України (постанова Верховного Суду України від 18 липня 2012 року у справі № 6-77цс12).
Керуючись статтями 260, 403, 404,підпунктом 7 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
Передати справу № 685/261/17 на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Н. О. Антоненко
І. О. Дундар
В. І. Журавель
Є. В. Краснощоков