02 жовтня 2019 р.Справа № 480/832/19
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Сіренко О.І.,
Суддів: Калиновського В.А. , Мінаєвої О.М. ,
за участю секретаря судового засідання Цибуковської А.П.
спеціаліста Марченко О.Г.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду в м. Харкові в режимі відеоконференції із Сумським окружним адміністративним судом за апеляційною скаргою Управління Державної міграційної служби України в Сумській області на рішення Сумського окружного адміністративного суду від 07.05.2019 року, головуючий суддя І інстанції: Л.М. Опімах, вул. Герасима Кондратьєва, 159, м. Суми, 40021, повний текст складено 17.05.19 року по справі № 480/832/19
за позовом ОСОБА_1
до Управління Державної міграційної служби України в Сумській області
про визнання незаконними та скасування рішень, зобов'язання вчинити дії,
Позивач, ОСОБА_1 , звернувся до Сумського окружного адміністративного суду з позовом до Управління Державної міграційної служби України в Сумській області, в якому, з урахуванням збільшених позовних вимог, просив суд: визнати незаконними та скасувати рішення Управління Державної міграційної служби України в Сумській області від 07 лютого 2019 року про відмову ОСОБА_2 Шахіду ОСОБА_3 в оформленні ( видачі) посвідки на постійне проживання та від 27 березня 2019 року №34 про скасування ОСОБА_1 дозволу на імміграцію в Україну.
зобов'язати відповідача видати йому посвідку на постійне проживання в Україні на підставі заяви від 16.01.2019 року про обмін посвідки.
07 травня 2019 року рішенням Сумського окружного адміністративного суду адміністративний позов ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України в Сумській області про визнання незаконними та скасування рішень, зобов'язання вчинити дії - задоволено.
Визнано протиправними та скасовано рішення Управління Державної міграційної служби України в Сумській області від 07 лютого 2019 року про відмову ОСОБА_2 Шахіду ОСОБА_3 в оформленні ( видачі) посвідки на постійне проживання та від 27 березня 2019 року №34 про скасування ОСОБА_1 дозволу на імміграцію в Україну.
Зобов'язати Управління Державної міграційної служби України в Сумській області оформити та видати ОСОБА_1 посвідку на постійне проживання в Україні на підставі його заяви від 16.01.2019 року про обмін посвідки.
Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Управління Державної міграційної служби України в Сумській області на користь ОСОБА_1 2305,20 грн. в рахунок відшкодування судового збору.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, відповідачем подано апеляційну скаргу, в якій Управління Державної міграційної служби України в Сумській областіпросить скасувати вказане рішення та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .
В обґрунтування вимог апеляційної скарги позивач посилається на порушення судом першої інстанції при прийнятті рішення норм матеріального та процесуального права. Звертає увагу на те, що позивач громадянства Російської Федерації не набував, що підтверджується довідкою №478 від 13.11.2017 року та свідчить про подання заявником свідомо неправдивих відомостей. Також, зазначив, що позивач не дотримався визначених п.18 Порядку №321 строків звернення за обміном посвідки. З огляду на викладені доводи вважає, що Управління Державної міграційної служби України в Сумській області мало обґрунтовані підстави для відмови у видачі посвідки та скасування дозволу на міграцію ОСОБА_1 , у зв'язку з чим, позовні вимоги задоволенню не підлягають, а рішення суду першої інстанції має бути скасовано.
В судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник позивача, наполягаючи на законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції, просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.
Представник відповідача, наполягаючи на порушенні судом першої інстанції, при прийнятті рішення, норм матеріального та процесуального права, просив скасувати оскаржуване рішення та прийняти постанову, якою в задоволенні позову відмовити, з обставин і обґрунтувань, викладених в апеляційній скарзі.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що 07 лютого 2019 року начальником Управління Державної міграційної служби України в Сумській області прийняте рішення про відмову в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання громадянину Російської Федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 на підставі підпункту 7 пункту 62 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 №321 ( а.с.73).
27 березня 2019 року заступником начальника Управління Державної міграційної служби України в Сумській області прийняте рішення №34 про скасування ОСОБА_1 дозволу на імміграцію в Україну, виданого 30 травня 2008 року, на підставі п.1 ч.1 ст.12 Закону України “Про імміграцію”. Цим же рішенням скасовано посвідки на постійне проживання від 30.05.2008р., від 07.10.2013р. у відповідності до підпункту 1 п.64, підпункту 4 п.72 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 №321 ( а.с.81)
Не погодившись із прийнятими рішеннями міграційного органу, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Приймаючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з підтвердження факту належності позивача до громадянства Російської Федерації та відсутності доказів підробки документів, а також відсутності підтвердження того, що позивач вчиняє дії, що загрожують національній безпеці, громадському порядку, здоров'ю, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, що проживають в Україні, а тому відмова в оформленні ( видачі) посвідки на постійне проживання на підставі п.7 пункту 62 Порядку №321 не ґрунтується на вимогах чинного законодавства. Також, суд першої інстанції дійшов висновку про необхідність ефективного захисту прав позивача та зобов'язання управління Державної міграційної служби України в Сумській області оформити та видати ОСОБА_1 посвідку на постійне проживання в Україні на підставі його заяви, поданої 16.01.2019 про обмін посвідки.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду з огляду на наступне.
Правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, порядок їх в'їзду в Україну та виїзду з Україн, умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства встановлюють Закони України “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства”, “Про імміграцію”.
Статтею 3 Закону "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" передбачено, що іноземці та особи без громадянства можуть у встановленому порядку іммігрувати в Україну на постійне проживання або прибути для працевлаштування на визначений термін, а також тимчасово перебувати на її території. Іноземці та особи без громадянства, які іммігрували на постійне проживання або прибули для тимчасового працевлаштування, отримують посвідки відповідно на постійне або тимчасове проживання.
Відповідно до статті 1 Закону України “Про імміграцію” іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання; дозвіл на імміграцію - рішення, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.
Статтею 11 цього Закону особі, яка перебуває на законних підставах в Україні і отримала дозвіл на імміграцію, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції, видає посвідку на постійне проживання протягом тижня з дня подання нею відповідної заяви.
Статтею 6 Закону України "Про імміграцію" визначено повноваження спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції і підпорядкованих йому органів, відповідно до яких останні перевіряють правильність оформлення документів щодо надання дозволу на імміграцію, виконання умов для надання такого дозволу, відсутність підстав для відмови у його наданні; приймають рішення про надання дозволу на імміграцію, про відмову у наданні дозволу на імміграцію, про скасування дозволу на імміграцію та видають копії цих рішень особам, яких вони стосуються.
Стаття 9 Закону України "Про імміграцію" встановлює умови, порядок та перелік документів, необхідних для вирішення питання дозволу на імміграцію. Так, заяви про надання дозволу на імміграцію подаються: 1) особами, які постійно проживають за межами України, - до дипломатичних представництв та консульських установ України за кордоном за місцем їх постійного проживання; 2) особами, які перебувають в Україні на законних підставах, - до органів спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції за місцем їх проживання. Заяву про надання дозволу на імміграцію заявник подає особисто до відповідного органу державної влади. За наявності поважних причин (хвороба заявника, стихійне лихо тощо) заява може надсилатися поштою або за дорученням заявника, посвідченим нотаріально, подаватися іншою особою. Для надання дозволу на імміграцію до заяви додаються такі документи: 1) три фотокартки; 2) копія документа, що посвідчує особу; 3) документ про місце проживання особи; 4) відомості про склад сім'ї, копія свідоцтва про шлюб (якщо особа, яка подає заяву, перебуває в шлюбі); 5) документ про те, що особа не є хворою на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади з питань охорони здоров'я.
Крім зазначених документів, зокрема, подаються: для осіб, зазначених у пункті 6 частини другої статті 4 цього Закону, - копії документів, що засвідчують їх родинні стосунки з іммігрантом, і документ про те, що іммігрант не заперечує проти їх імміграції та гарантує їм фінансове забезпечення на рівні не нижчому від прожиткового мінімуму, встановленого в Україні. Особи, які постійно проживають за межами України, за винятком осіб, зазначених у пунктах 1, 3 частини третьої статті 4 цього Закону, разом із заявою про надання дозволу на імміграцію подають також довідку про відсутність судимості.
У разі неподання особою всіх визначених цим Законом документів заява про надання дозволу на імміграцію не приймається.
Статтею 10 Закону України "Про імміграцію" встановлено, що дозвіл на імміграцію не надається: 1) особам, засудженим до позбавлення волі на строк більше одного року за вчинення діяння, що відповідно до законів України визнається злочином, якщо судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку; 2) особам, які вчинили злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людяності та людства, як їх визначено в міжнародному праві, або розшукуються у зв'язку із вчиненням діяння, що відповідно до законів України визнається тяжким злочином, або проти яких порушено кримінальну справу, якщо попереднє слідство за нею не закінчено; 3) особам, хворим на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади з питань охорони здоров'я; 4) особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені документи; 5) особам, яким на підставі закону заборонено в'їзд на територію України; 6) в інших випадках, передбачених законами України.
Особі, яка перебуває на законних підставах в Україні і отримала дозвіл на імміграцію, орган спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції за місцем її проживання видає посвідку на постійне проживання протягом тижня з дня подання нею відповідної заяви.
Підстави для скасування дозволу на імміграцію передбачені статтею 12 цього Закону, зокрема, так згідно з п.1 ч.1 ст.12 Закону України “Про імміграцію” дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність.
Процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну (далі - іммігранти), поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень (далі - провадження у справах з питань імміграції), а також компетенцію центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію визначено Порядком провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 року № 1983 (подалі - Порядок № 1983).
Відповідно до п.21 Порядку № 1983 дозвіл на імміграцію скасовується органом, який прийняв рішення про надання такого дозволу.
Питання щодо скасування дозволу мають право порушувати ДМС, її територіальні органи та територіальні підрозділи, МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужба або органи, які у межах наданих повноважень забезпечують виконання законодавства про імміграцію, якщо стало відомо про існування підстав для скасування дозволу на імміграцію.
Пунктом 22 Порядку № 1983 для прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію у разі, коли ініціатором такого скасування є ДМС, її територіальні органи або територіальні підрозділи, ними складається обґрунтований висновок із зазначенням підстав для скасування дозволу, визначених статтею 12 Закону України "Про імміграцію", що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу.
У разі коли ініціатором скасування дозволу на імміграцію є інший орган, зазначений в абзаці другому пункту 21 цього Порядку, для прийняття відповідного рішення цим органом складається обґрунтоване подання із зазначенням підстав для скасування дозволу, визначених статтею 12 Закону України "Про імміграцію", що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу.
Відповідно до п.3 Порядку № 983 ДМС, територіальні органи і підрозділи всебічно вивчають у місячний термін подання щодо скасування дозволу на імміграцію, запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора подання, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, а також запрошують для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання. На підставі результату аналізу інформації приймається відповідне рішення.
З огляду на зазначені норми, колегія суддів вказує на те, що прийняттю рішення має передувати обґрунтований висновок органу ДМС або обґрунтоване подання органу, зазначеного в абзаці другому пункту 21 цього Порядку.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи, що позивач ОСОБА_1 , є громадянином Російської Федерації, з 1999 року на законних підставах перебуває в Україні, отримав дозвіл на імміграцію в Україну 30.05.2008 (а.с.55) разом з неповнолітніми дітьми: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , на підставі пункту 2 частини третьої статті 4 Закону України “Про імміграцію”, як особа, яка є опікуном громадянки України, що підтверджується документально (громадянка України - ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , паспорт громадянина України серії НОМЕР_1 , виданий Полонським РВ УМВС України в Хмельницькій області 22.05.2002, рішення Сумського районного суду Сумської області № 2-0-37/2008).
На момент подачі документів свою особу та належність до громадянства Російської Федерації підтверджував паспортом громадянина Російської Федерації, виданого 27.08.2007 відділом УФМС Росії по Челябінській АДРЕСА_1 в АДРЕСА_2 Троїцьку та Троїцькому районі (а.с.56).
На підставі дозволу на імміграцію був документований посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_2 від 30.05.2008 ( а.с. 57). 07.10.2013 у порядку обміну отримав посвідку на постійне проживання серії НОМЕР_3 , у зв'язку з непридатністю до використання попередньої (а.с. 58, 62). При обміні посвідки свою особу на належність до громадянства Російської Федерації підтверджував копією паспорта громадянина Російської Федерації для виїзду за кордон 53 НОМЕР_4 , виданим 31.01.2013 МЗС Росії 38005, строком дії до 31.01.2023 (а.с. 59-61).
27 травня 2017 року посвідку разом з іншими документами ( паспортом громадянина Російської Федерації, паспортом громадянина Російської Федерації для виїзду за кордон) невідомими особами було викрадено із належного йому автомобіля, про що 27.05.2017 уповноваженими особами Сумського відділу поліції ГУНА у Сумській області внесені відомості до Єдиного державного реєстру досудових розслідувань та розпочате досудове розслідування, яке триває по теперішній час ( а.с. 18). Зазначена довідка надана відповідачу.
З метою відновлення документів, позивач звернувся до генерального консульства Російської Федерації у м.Харків, проте 13.11.2017 отримав довідку про те, що ніколи не був громадянином цієї держави ( а.с.19).
22 листопада 2017 року відповідач прийняв рішення про документування позивача посвідкою особи без громадянства для проживання в Україні, а 04.04.2018 видав посвідчення особи без громадянства для виїзду за кордон ( а.с.65,66). При цьому рішення про надання дозволу на імміграцію в Україну залишалось чинним.
На підставі цих документів позивач виїхав до м.Краснодара РФ, де звернувся до відділу з питань міграції відділу поліції УМВС Росії по м.Краснодару про видачу нового паспорта громадянина Російської Федерації та паспорта для виїзду за кордон замість викрадених та 24.07.2018 отримав ці документи ( а.с.69). 12.08.2018 позивач повернувся в Україну, перетнув державний кордон України за паспортом громадянина РФ у відповідності до вимог ст.15 Закону України “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства”, які зобов”язують його як іноземця для в”їзду в Україну використовувати паспорт.
16.01.2019 позивач звернувся до Управління Державної міграційної служби України в Сумській області з заявою-анкетою про обмін посвідки на постійне проживання у зв”язку зі зміною інформації , внесеної до посвідки на постійне місце проживання, а саме в частині зміни громадянства - з особи без громадянства на громадянина РФ, надавши копію паспорта громадянина РФ для виїзду за кордон, виданий 24.07.2018.
Таким чином, факт належності позивача до громадянства Російської Федерації є очевидним, підтверджений паспортними документами.
Також, з огляду на встановлені обставини вбачається, що позивач є іммігрантом, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання.
Підставою для скасування ОСОБА_1 дозволу на імміграцію в Україну став п.1 ч.1 ст.12 Закону України “Про імміграцію”, оскільки з'ясовано, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність, про що зазначено в оскаржуваному рішенні Управління Державної міграційної служби України в Сумській області від 27 березня 2019 року №34
При цьому, із наданих відповідачем матеріалів вбачається, що обґрунтований висновок органом ДМС не складався, обґрунтоване подання органу, зазначеного в абзаці другому пункту 21 цього Порядку, також відсутнє.
До суду апеляційної інстанції відповідачем був наданий висновок про скасування дозволу на імміграцію громадянину Російської Федерації ОСОБА_1 та його дочці ОСОБА_4 від 27.03.2019 року, проте, відповідно до ч.4 ст. 308 КАС України, докази, які не були додані до суду першої інстанції приймаються судом у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Доводи відповідача про те, що суд першої інстанцї вказаний висновок не витребував, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки суб'єкт владних повноважень відповідно до ч.2 ст.77 КА України повинен доказати правомірність свого рішення.
Зі змісту рішення також слідує, що позивачу відмовлено в оформленні ( видачі) посвідки на постійне проживання на підставі п.7 пункту 62 Порядку №321.
Так, постановою Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2018 року №321 затверджений Порядок оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання (далі Порядок №321).
У відповідності до положень зазначеної норми, територіальний орган / територіальний підрозділ ДМС відмовляє іноземцю або особі без громадянства в оформленні або видачі посвідки, у разі, коли отримано від Національної поліції, СБУ, іншого державного органу інформацію про те, що дії іноземця та особи без громадянства загрожують національній безпеці, громадському порядку, здоров'ю, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, що проживають в Україні. Однак, зі змісту рішення неможливо встановити орган, який надав таку інформацію, ні конкретний об'єкт посягань.
Посилання апелянта на лист Управління СБУ в Сумській області від 18.01.2019 №356 (а.с. 72), колегія суддів відхиляє, оскільки зазначений лист не є поданням про скасування дозволу, а містить лише інформацію, подану у відповідності до п.14 Порядку № 1983, який регулює процедуру перевірки наявності чи відсутності підстав для прийняття рішення про надання дозволу на імміграцію. Так, стверджуючої інформації, що дії позивача загрожують національній безпеці, лист не містить, УСБУ лише повідомляє про отримання певних відомостей.
Водночас, відповідно до п.4 ч.1 ст.1 Закону України “Про національну безпеку” державна безпека - захищеність державного суверенітету, територіальної цілісності і демократичного конституційного ладу та інших життєво важливих національних інтересів від реальних і потенційних загроз невоєнного характеру, а п.6 вказаної норми визначає загрози національній безпеці України, а саме це явища, тенденції і чинники, що унеможливлюють чи ускладнюють або можуть унеможливити чи ускладнити реалізацію національних інтересів та збереження національних цінностей України. Такого поняття як “шкода національній безпеці” не містить ні Закон України “Про національну безпеку”, ні Закон України "Про імміграцію", ні Порядок №321.
З огляду на викладене, приймаючи рішення про скасування дозволу на імміграцію, відповідач мав провести ретельну перевірку, в ході якої встановити наявність підстав, передбачених п.1 ч.1 ст.12 Закону України “Про імміграцію” та конкретизувати які саме свідомо неправдиві відомості вказав заявник при отриманні дозволу на імміграцію, та які саме підроблені документи чи документи, що втратили чинність, надав.
При цьому позивач заперечує вчинення ним будь-яких протиправних дій, зазначаючи, що до будь-якого виду відповідальності компетентними органами в Україні не притягувався, так само не є учасником будь-яких проваджень.
При цьому, факту підробки документів відповідачем не встановлено, а тому відсутні підстави стверджувати про надання позивачем свідомо неправдивих відомостей на час прийняття рішення про надання дозволу на імміграцію в Україну, виданого 30.05.2008.
Доказів того, що позивач вчиняв дії, спрямовані на приховування чи спотворення будь-якої інформації як при отриманні дозволу на імміграцію, так і в подальшому під час оформлення дозвільних документів, матеріали справи не містять.
Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що під час видачі дозволу на імміграцію посадові особи ВГІРФО УМВС України в Сумській області проводили відповідні перевірки, в тому числі зверталися і до органів СБУ ( а.с.104,105,106), не мали зауважень до поданих позивачем документів, надали власну оцінку викладених у документах відомостей. При цьому суд зауважує, що на фізичну особу не може бути покладено тягар доведення правомірності свого перебування в Україні внаслідок різної оцінки уповноваженими державними органами інформації, яка міститься в офіційних письмових документах.
У своїй практиці Європейський суд з прав людини неодноразово робив визначення критерію “необхідності у демократичному суспільстві”. За практикою Суду при визначенні питання “необхідності у демократичному суспільстві” держави користуються певною свободою розсуду, межі якої залежать від сфери, що вступає в конфлікт з гарантованим правом. ЄСПЛ оцінює пропорційність обмежень, застосованих до права на повагу до сімейного життя, по відношенню до легітимної мети, якої прагнуть досягти сторони при застосуванні таких обмежень. А тому будь-яке непропорційне втручання з боку держави у фундаментальне право передбачене ст.8 ЄКПЛ не буде вважатися необхідним у демократичному суспільстві.
Таким чином, колегія суддів вважає оскаржувані рішення міграційного не відповідають вимогам національного законодавства в частині дотримання адміністративної процедури, не відповідають критерію необхідності у демократичному суспільстві, оскільки для позивача та членів його сім'ї, відмова в оформленні посвідки на постійне проживання та скасування дозволу на імміграцію має наслідком повну зміну способу життя родини позивача.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що рішення управління Державної міграційної служби України в Сумській області №34 від 27 березня 2019 про скасування ОСОБА_1 дозволу на імміграцію в Україну та рішення відповідача про відмову в оформленні ОСОБА_1 посвідки на постійне проживання в Україні від 07.02.2019 з підстави, передбаченої п.7 пункту 62 Порядку №321, не відповідають вимогам національного законодавства, є протиправними та підлягають скасуванню.
Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
З огляду на зазначене, колегія суддів вказує на те, що Управління Державної міграційної служби України в Сумській області, приймаючи оскаржувані рішення стосовно ОСОБА_1 , діяв не на підставі та не у спосіб, що передбачені законодавством України, без дотриманням вимог ч.2 ст.2 КАС України.
Відповідно до ч. 2 ст. 74 КАС України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до абз.1 ч.2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Отже, особливістю адміністративного судочинства є те, що тягар доказування в спорі покладається на відповідача орган публічної влади, який повинен надати суду всі матеріали, які свідчать про його правомірні дії та прийняті рішення.
Колегія суддів звертає увагу на те, що відповідачем, як суб'єктом владних повноважень, не надано належних та допустимих доказів того, що позивач надавав до міграційного органу неправдиві відомості, підроблені документи чи документи, що втратили чинність, або вчиняв дії, що загрожують національній безпеці України та, як наслідок, правомірності відмови в оформленні (видачі) позивачу посвідки на постійне проживання та скасування дозволу на імміграцію в Україну.
Доводи апелянта щодо пропуску позивачем строку звернення із заявою про обмін посвідки, колегія суддів відхиляє, оскільки зазначено обставина не була підставою для відмови у видачі посвідки і позбавлення права на отримання посвідки на постійне проживання в Україні.
Крім того, вирішуючи спірні правовідносини, колегія суддів також вважає за необхідне застосувати положення ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", якою встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Як зазначив Європейський Суд з прав людини у рішенні "Кlаss та інші проти Німеччини" від 06 вересня 1978 року (п. 67), ефективність засобу юридичного захисту у значенні статті 13 ЄКПЛ не залежить від визначеності сприятливого для заявника результату. Крім того, "орган", що згадується в цій статті, не обов'язково має бути судовим. Однак, при визначенні того, чи є звернення до нього ефективним засобом юридичного захисту мають враховуватися його повноваження і процесуальні гарантії, які він забезпечує.
Під визначенням терміну "процесуальні гарантії" вважається, зокрема, право бути вислуханим компетентним органом під час проведення процедури, що передувала оскаржуваному рішенню.
Право особи на безпосередню участь у проведенні процедури про скасування дозволу на імміграцію в Україну гарантовано національним законодавством України, а саме: п.23 Порядку №1983.
Громадянин країни, якого стосується рішення про скасування дозволу на імміграцію, повинен мати у своєму розпорядженні ефективний засіб юридичного захисту, що дає йому змогу брати участь у провадженні під час розгляду його справи у компетентному судовому або адміністративному органі влади або в компетентному орані, члени якого є безсторонніми і які користуються гарантіями незалежності.
В матеріалах справи відсутні докази того, що відповідачем викликався позивач для надання пояснень, також позивач не брав участь у проведенні процедури про скасування дозволу на імміграцію в Україну
Також, відповідачем ані до суду першої інстанції, ані до суду апеляційної інстанції не надано доказів того, що за весь час проживання на Україні позивачем порушено чинне законодавство України, в тому числі Закону України "Про правовий статус іноземців", або вчинено злочин.
На підставі викладених обставин, колегія суддів приходить до висновку, що дії та рішення відповідачів порушують права позивача на постійне проживання в Україні та його права і законні інтереси як іноземця та породжують негативні наслідки для нього.
Такими наслідками відповідно до ст. 13 Закону України "Про імміграцію" є обов'язок особи, стосовно якої прийняте рішення про скасування дозволу на імміграцію, виїхати з України протягом місяця з дня отримання копії рішення про скасування дозволу на імміграцію. Особа яка не виїхала протягом місяця підлягає видворенню в порядку передбаченому законодавством. Крім того, згідно зі ст. 14 цього Закону, особа може повторно подати заяву про надання дозволу на імміграцію не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію.
Таким чином, відповідачем, крім іншого, не дотримано принципу пропорційності, необхідного балансу між несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів позивача і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), що призводить до настання несприятливих наслідків для позивача при відсутності будь-якої його вини в обставинах, що виникли. Скасування посвідки на постійне проживання в Україні без врахування обставин, які існують, суттєво порушує права позивача, оскільки він мав передбачені законом підстави на отримання такої посвідки.
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що оскаржувані рішення міграційного органу протиправними та такими, що підлягають скасуванню.
Згідно ст. 2 Закону "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" іноземці та особи без громадянства мають ті ж права і свободи та виконують ті ж обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією, цим та іншими законами України, а також міжнародними договорами України. Іноземці та особи без громадянства є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин.
Відповідно до ст.22 Конституції України права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.
Згідно з ч.1ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Конституційний Суд України в своєму рішенні від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 зазначив, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (стаття 2) і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (стаття 13).
Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Так, статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.
Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
В справі «East/West Alliance Limited» проти України» (№ 19336/04) Суд вказує, що дія статті 13 вимагає надання національного засобу юридичного захисту у спосіб, який забезпечує вирішення по суті поданої за Конвенцією «небезпідставної скарги» та відповідне відшкодування, хоча договірним державам надається певна свобода дій щодо вибору способу, в який вони виконуватимуть свої конвенційні зобов'язання за цим положенням. Межі обов'язків за статтею 13 різняться залежно від характеру скарги заявника відповідно до Конвенції. Незважаючи на це, засоби юридичного захисту, які вимагаються за статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці (Kudla v. Polandа № 30210/96).
Таким чином, враховуючи встановлення протиправності рішень Управління Державної міграційної служби України в Сумській області від 07 лютого 2019 року про відмову ОСОБА_1 в оформленні ( видачі) посвідки на постійне проживання та від 27 березня 2019 року №34 про скасування позивачу дозволу на імміграцію в Україну, колегія суддів вважає вірним висновок суду першої інстанції про за необхідність зобов'язати Управління Державної міграційної служби України в Сумській області оформити та видати ОСОБА_2 Шахіду ОСОБА_3 посвідку на постійне проживання в Україні на підставі його заяви від 16.01.2019 року про обмін посвідки.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вказує на обґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 та погоджується з висновками суду першої інстанції про наявність підстав для їх задоволення.
Відповідно до ч.1 ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції відповідає вимогам ст. 242 КАС України, а тому відсутні підстави для його скасування та задоволення апеляційних вимог відповідача.
Згідно ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення фактичних обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин сторін норми матеріального та процесуального права.
Доводи апеляційної скарги, з наведених вище підстав, висновків суду не спростовують.
Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу Управління Державної міграційної служби України в Сумській області залишити без задоволення.
Рішення Сумського окружного адміністративного суду від 07.05.2019 року по справі № 480/832/19 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Головуючий суддя О.І. Сіренко
Судді В.А. Калиновський О.М. Мінаєва
Повний текст постанови складено 11.10.2019 року