Апеляційне провадження 22-ц/824/11847/2019
Справа № 754/4108/18
Іменем України
09 жовтня 2019 року м. Київ
Київський апеляційний суд
у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Кашперської Т.Ц.,
суддів Фінагеєва В.О., Яворського М.А.,
за участю секретаря Богдан І.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Деснянського районного суду м. Києва в складі судді Галась І.А., ухвалене в м. Київ 12 листопада 2018 року у справі за позовом заступника керівника Київської місцевої прокуратури № 3 в інтересах держави в особі Київської міської ради до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про визнання недійсним договору дарування, визнання спадщини відумерлою, витребування майна,
заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, -
В березні 2018 року заступник керівника Київської місцевої прокуратури № 3 звернувся до суду в інтересах держави в особі Київської міської ради із позовом про визнання недійсним договору дарування, визнання спадщини відумерлою, витребування майна.
Позов мотивовано тим, що прокуратурою під час нагляду за додержанням законності під час проведення досудового розслідування у кримінальному провадженні № 12017100030002982 за ч. 4 ст. 190 КК України встановлено факт шахрайського заволодіння квартирою АДРЕСА_1 .
Встановлено, що квартира на підставі розпорядження органу приватизації Ватутінської районної у м. Києві районної державної адміністрації приватизована на ім'я ОСОБА_3 та зареєстрована за ним на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 16 травня 1994 року. ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 і спадкоємці після його смерті відсутні, залишена після смерті власника спадщина у вигляді спірної квартири має бути визнана відумерлою спадщиною і перейти у власність територіальної громади м. Києва.
Водночас, відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав від 13 лютого 2018 року встановлено, що квартира зареєстрована на праві власності за ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу, продавцем за яким був ОСОБА_2 , якому квартира належала нібито на підставі договору дарування від 22 вересня 2008 року. Разом з тим, за інформацією КП «Бюро технічної інвентаризації» від 13 листопада 2017 року, право власності на спірну квартиру на підставі договору дарування не реєструвалось. Крім того, наявні докази, що приватним нотаріусом договір дарування від 22 вересня 2008 року не посвідчувався, а за вказаним реєстровим номером вчинено іншу нотаріальну дію. На даний час квартира зареєстрована за ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 17 травня 2017 року, укладеного з ОСОБА_5
Просив визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений 22 вересня 2008 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевченко В.Ф. та зареєстрований у реєстрі договорів за № 3215; визнати спадщину у вигляді квартири АДРЕСА_1 , яка відкрилася після смерті ОСОБА_3 , відумерлою; витребувати у ОСОБА_1 на користь територіальної громади м. Києва квартиру за вказаною адресою.
Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 12 листопада 2018 року позов задоволено, визнано недійсним договір дарування квартири від 22 вересня 2008 року, визнано спадщину у вигляді квартири АДРЕСА_1 відумерлою, витребувано у ОСОБА_1 на користь територіальної громади м. Києва квартиру за вказаною адресою, вирішено питання про розподіл судових витрат.
Відповідач ОСОБА_1 , не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд визнав встановленими, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просив скасувати рішення Деснянського районного суду м. Києва від 12 листопада 2018 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, посилався на те, що судом першої інстанції не враховано, що прокурором в силу ч. 4 ст. 56 ЦПК України та ч. ч. 3, 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» не доведено необхідності захисту інтересів держави саме органами прокуратури, а також не обґрунтовано підстави звернення до суду, які б підтверджували встановлення прокурором наявності підстав для представництва.
Судом першої інстанції не надано оцінки тому, що Київська міська рада є лише представницьким органом територіальної громади м. Києва, а тому не суб'єктом, який уповноважений здійснювати захист інтересів держави, а прокурором не обґрунтовано, в чому саме полягає порушення інтересів держави, за захистом яких він звернувся до суду.
Судом не встановлено, а прокурором при зверненні до суду не зазначено передбачених ч. 1 ст. 346 ЦК України або іншим законом України підстав для припинення права власності ОСОБА_1 на квартиру.
Прокурором не надано жодного належного, достатнього та допустимого доказу на підтвердження шахрайського або незаконного заволодіння квартирою, а судом першої інстанції не надано цим обставинам належної оцінки.
Судом не враховано, що позивач не є власником квартири, як і не було враховано, що на момент укладення договору дарування від 22 вересня 2008 року квартира не була ані державною, ані комунальною власністю.
Суд в порушення ст. ст. 128, 130 ЦПК України не перевірив факт належного повідомлення ОСОБА_1 про час і місце судового засідання.
Судом першої інстанції при ухваленні рішення від 12 листопада 2018 року не надано належної правової оцінки змісту договору від 17 травня 2017 року, не встановлено тієї обставини, що квартира набувалась у власність ОСОБА_1 під час перебування у шлюбі, у зв'язку з чим судом першої інстанції не було залучено до участі у справі ОСОБА_6 як особу, що не є стороною у справі та на права і обов'язки якої могло вплинути рішення.
В матеріалах справи відсутня ухвала Деснянського районного суду м. Києва про заочний розгляд справи № 754/4108/18, як цього вимагає імперативна норма, встановлена ч. 1 ст. 281 ЦПК України.
Судом першої інстанції не враховано, що в матеріалах справи № 754/4108/18 відсутні жодні належні та допустимі докази поважності саме позивачем (Київською міською радою) причин пропуску строку позовної давності.
Відзивів на апеляційну скаргу у встановлений судом строк не надійшло.
27 серпня 2019 року із пропуском встановленого судом строку - 15 серпня 2019 року - надійшов відзив прокурора на апеляційну скаргу, який зданий на пошту 22 серпня 2019 року, клопотання про продовження строку подання відзиву із доводами про поважність причин до апеляційного суду не надходило.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Разом із тим рішення суду першої інстанції в повній мірі даним вимогам закону не відповідає.
Так, повідомлення сторін про час і місце розгляду справи проводиться відповідно до вимог ст. ст. 128 - 130 ЦПК України.
Частинами 1 - 4 ст. 128 ЦПК України передбачено, що суд викликає учасників справи у судове засідання або для участі у вчиненні процесуальної дії, якщо визнає їх явку обов'язковою. Суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії, якщо їх явка не є обов'язковою. Судові виклики здійснюються судовими повістками про виклик. Судові повідомлення здійснюються судовими повістками-повідомленнями.
Згідно із ч. 5 ст. 128 ЦПК України судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за п'ять днів до судового засідання, а судова повістка-повідомлення - завчасно.
Згідно п. 1 ч. 2 ст. 223 ЦПК України суд відкладає розгляд справи у разі неявки в судове засідання учасника справи, щодо якого відсутні відомості про вручення йому повідомлення про дату, час і місце судового засідання.
Відповідно до ч. ч. 1, 2, 4, 5 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.
Статтею 6 Конвенції передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку належним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
У п. 26 рішення Європейського суду з прав людини від 15 травня 2008 року у справі «Надточій проти України» (заява № 7460/03) зазначено, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.
Разом із тим, в матеріалах справи відсутні докази, що ОСОБА_1 повідомлявся судом про дату, час і місце розгляду справи впродовж усього часу її розгляду судом, оскільки вся поштова кореспонденція, направлена на адресу відповідача, повернута до суду із відміткою «за закінченням терміну зберігання» або без відміток взагалі.
Розглядаючи справу, суд першої інстанції на зазначені обставини і вимоги закону уваги не звернув, розглянувши справу за відсутності ОСОБА_1 , щодо якого відсутні докази належного повідомлення про дату, час та місце розгляду справи, чим позбавив відповідача можливості скористатись наданими йому ст. ст. 43, 49 ЦПК України процесуальними правами при розгляді справи.
Відповідно до п. 3 ч. 3 ст. 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо справу (питання) розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов'язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою.
Таким чином, апеляційним судом встановлено обставини, які є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції в зв'язку із порушенням норм процесуального права.
Крім того, оцінюючи по суті позову висновки суду першої інстанції та доводи апеляційної скарги, апеляційний суд враховує наступне.
Як вбачається із матеріалів справи, на а. с. 14 т. 1 знаходиться розпорядження органу приватизації від 16 травня 1994 року № 10512, яким ОСОБА_3 передано в приватну власність квартиру за адресою АДРЕСА_1 .
На а. с. 96 т. 1 знаходиться свідоцтво про право власності на житло від 16 травня 1994 року, на підставі якого квартира за адресою АДРЕСА_1 належить ОСОБА_3
В матеріалах справи міститься копія договору від 22 вересня 2008 року, за змістом якого ОСОБА_3 подарував ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 на підставі договору дарування ВКМ № 727963, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевченко В.Ф. і зареєстрованого в реєстрі за № 3215. На договорі міститься реєстраційний напис на правовстановлювальному документі, вчинений 01 жовтня 2008 року, реєстровий № 2415 (а. с. 41 - 42 т. 1).
Згідно довідки КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації» від 27 грудня 2016 року за даними бюро квартира АДРЕСА_1 зареєстрована на праві власності за ОСОБА_2 на підставі договору дарування квартири, посвідченого приватним нотаріусом Шевченко В.Ф. Київського міського нотаріального округу 22 вересня 2008 року за реєстровим № 3215 (а. с. 49 т. 1).
Згідно листа КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації» від 13 листопада 2017 року, згідно з даними реєстрових книг КП «Київського міського бюро технічної інвентаризації» кв. АДРЕСА_1 на підставі договору дарування за реєстровим № 2415 в реєстровій книзі №д. 146-531 від 01 жовтня 2008 року на праві власності на реєструвалася (а. с. 99 т. 1).
ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 (а. с. 23 т. 1).
Згідно листа П'ятнадцятої Київської державної нотаріальної контори на ім'я прокуратури від 11 січня 2018 року, заповіт від імені ОСОБА_3 не посвідчувався і спадкова справа до його майна в період з 2012 року по 2017 рік не заведена (а. с. 25 т. 1).
02 березня 2017 року ОСОБА_2 відчужив квартиру АДРЕСА_1 на користь ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу (а. с. 32 - 35, 86 т. 1).
10 березня 2017 року до ЄРДР внесено відомості про те, що впродовж тривалого часу невстановлені особи шахрайським шляхом заволоділи квартирою АДРЕСА_1 , яка належала покійному ОСОБА_3 (а. с. 106 т. 1).
17 травня 2017 року право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстроване за ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 17 травня 2017 року, укладеного з ОСОБА_5 (а. с. 27, 88 - 93 т. 1).
Згідно листа Київського державного нотаріального архіву від 21 грудня 2017 року, у справі № 2-27 «Реєстр для реєстрації нотаріальних дій», том № 3 за 2008 рік приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Шевченко В.Ф. за реєстровим № 3215 від 17 жовтня 2008 року міститься запис про засвідчення справжності підпису (а. с. 101 т. 1).
Листом від 28 березня 2018 року заступник керівника Київської місцевої прокуратури № 3 повідомив Київську міську раду про виявлення факту незаконного заволодіння квартирою, і оскільки Київською міською радою заходи представницького характеру, спрямовані на захист інтересів держави, самостійно не вживались, відповідно до ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» у місцевої прокуратури наявні підстави звернутись до суду з відповідним позовом (а. с. 107 т. 1).
Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами.
Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно із ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ч. ч. 3 - 5 ст. 56 ЦПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.
Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього Кодексу.
У разі відкриття провадження за позовною заявою особи, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (крім прокурора), особа, в чиїх інтересах подано позов, набуває статусу позивача.
Відповідно до ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.
Частиною 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачено, що наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді.
Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.
Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень.
Відповідно до ст. ст. 6, 9 Закону України «Про столицю України - місто-герой Київ» місцеве самоврядування у місті Києві здійснюється територіальною громадою міста як безпосередньо, так і через Київську міську раду, районні в місті ради (у разі їх утворення) та їх виконавчі органи. У місті Києві діють представницькі органи місцевого самоврядування - Київська міська рада, районні в місті ради (у разі їх утворення), які є юридичними особами. Порядок формування та повноваження міської, районних у місті рад визначаються Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» з особливостями, передбаченими цим Законом.
Відповідно до ст. 1 Регламенту Київської міської ради, затвердженого рішенням Київської міської ради від 07 липня 2016 року № 579/579, Київрада є представницьким органом місцевого самоврядування, що представляє територіальну громаду міста Києва та здійснює від її імені та в її інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування.
У Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08 квітня 1999 року
№ 3-рп/99 Конституційний Суд України, з'ясовуючи поняття «інтереси держави» висловив міркування, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо (пункт 3 мотивувальної частини).
Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.
Із врахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (пункт 4 мотивувальної частини).
Ці міркування Конституційний Суд зробив у контексті офіційного тлумачення Арбітражного процесуального кодексу України, який уже втратив чинність. Однак висловлене Судом розуміння поняття «інтереси держави» має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у статті 131-1 Конституції України та статті 23 Закону «Про прокуратуру».
Відтак, «інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація «інтересів держави», особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно.
Аналіз частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» дає підстави стверджувати, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках:
1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження;
2) у разі відсутності такого органу.
Перший «виключний випадок» передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.
У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб'єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.
«Не здійснення захисту» виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб'єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.
«Здійснення захисту неналежним чином» виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.
«Неналежність» захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з'ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.
Верховний суд неодноразово звертав увагу, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.
Прокурор не може вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати належного суб'єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.
Звертаючись до суду із даним позовом в інтересах держави в особі Київської міської ради, прокурор обґрунтував це тим, що Київською міською радою як органом, уповноваженим здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, не вжито жодних заходів щодо повернення спірного майна у судовому порядку, що свідчить про бездіяльність даного органу, а тому прокуратурою пред'являється позов в інтересах держави.
Порушення інтересів держави прокурор пояснив тим, що незаконне вибуття поза волею власника квартири АДРЕСА_1 порушує майнові інтереси держави в особі Київської міської ради, яка в даному випадку незаконно позбавлена можливості розпоряджатись та здійснювати державний контроль за використанням вказаного об'єкта нерухомості. З огляду на вищевикладене, місцевою прокуратурою відповідно до ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» повідомлено Київську міську раду про намір звернутися до Деснянського районного суду м. Києва з вказаним позовом в інтересах держави.
Під час розгляду справи представником Київської міської ради подано заяву про розгляд справи у його відсутності та підтримання позову в повному обсязі (а. с. 178 т. 1).
Відповідно до ч. 1 ст. 18 Закону України «Про столицю України - місто-герой Київ» матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування у місті Києві є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності громади міста або знаходяться в її управління.
Згідно ст. 4 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» місцеве самоврядування в Україні здійснюється на принципах, зокрема законності, поєднання місцевих і державних інтересів, державної підтримки та гарантії місцевого самоврядування.
З аналізу вказаних норм законодавства вбачається, що державою гарантується належне функціонування місцевого самоврядування, матеріальною основою якого є, у тому числі, нерухоме майно, правомочності власника щодо якого від імені територіальної громади виконує відповідна рада. Тобто економічні інтереси держави полягають також і в законному та ефективному використанні об'єктів, що є комунальною власністю - для задоволення суспільної потреби у функціонуванні місцевого самоврядування.
Таким чином, порушення інтересів держави в особі територіальної громади міста Києва, на думку прокурора, у цьому випадку полягає в тому, що квартира, яка є предметом спору і яка мала бути визнана відумерлою спадщиною, була відчужена іншій особі, що позбавляє Київську міську раду розпоряджатись цим нерухомим майном в інтересах громади, чим завдається шкода державі.
Апеляційний суд враховує, що перевірка доводів прокурора, якими він обґрунтовує підстави звернення до суду із метою захисту інтересів держави, здійснюється під час розгляду справи по суті.
Разом із тим судом першої інстанції було залишено поза увагою, що прокурором відповідно до вимог ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» не було доведено, що Київська міська рада як орган місцевого самоврядування, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, не здійснювала або неналежним чином здійснювала захист інтересів держави.
Так, із матеріалів справи вбачається, що листа про звернення до суду із даним позовом прокурором було направлено до Київської міської ради 28 березня 2018 року, в той же день прокурором було подано позов до суду, будь-яких доказів щодо нездійснення або неналежного здійснення захисту інтересів держави прокурором до суду подано не було.
Отже, прокурором при поданні позову не було дотримано вимоги ч. ч. 3 - 5 ст. 56 ЦПК України та ч. ч. 3, 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру.
Крім того, оцінюючи доводи апеляційної скарги, суд враховує наступне.
Відповідно до ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Обґрунтовуючи позовні вимоги про визнання недійсним договору дарування від 22 вересня 2009 року, прокурор посилався на те, що нотаріусом зазначений договір не посвідчувався, а за реєстровим № 3215 від 17 жовтня 2008 року міститься запис про засвідчення справжності підпису, тобто вчинено іншу нотаріальну дію, та посилався на вимоги ч. 1 ст. 220 ЦК України та ст. 228 ЦК України, яка регулює правові наслідки вчинення правочину, який порушує публічний порядок, вчинений з метою, що суперечить інтересам держави та суспільства.
Відповідно до ч. 3 ст. 640 ЦК України договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення.
Відповідно до ч. 1 ст. 717, ч. 2 ст. 719 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
Пунктом 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз'яснено, що відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено. У зв'язку з цим судам необхідно правильно визначати момент вчинення правочину (статті 205 - 210, 640 ЦК тощо). Встановивши ці обставини, суд відмовляє в задоволенні позову про визнання правочину недійсним. Наслідки недійсності правочину не застосовуються до правочину, який не вчинено.
Наведені вимоги закону і роз'яснення залишилися поза увагою суду першої інстанції, яким задоволено позовні вимоги в цій частині, і не враховано, що договір, який, за доводами прокурора, не був нотаріально посвідчений, а отже, не був і укладений, відповідно не міг бути визнаний недійсним.
Відтак, доводи прокурора не знайшли свого підтвердження, позов в частині визнання недійсним договору дарування спірної квартири прокурором доведений не був та не підлягав до задоволення, висновки суду першої інстанції в цій частині є помилковими..
Оскільки прокурор не визначився із способом оспорення договору дарування від 22 вересня 2009 року, не підлягала задоволенню судом першої інстанції і залежна від цих вимог позовна вимога про визнання спадщини відумерлою, враховуючи, що майно, відчужене до моменту відкриття спадщини за чинним договором, до спадкової маси не входить.
Задовольняючи позовні вимоги про витребування квартири із володіння ОСОБА_1 на користь територіальної громади м. Києва, суд першої інстанції виходив із того, що Київська міська рада, якій належить право розпорядження спірною квартирою, не була стороною договорів купівлі-продажу квартири, згоду на відчуження майна не надавала, відповідне нерухоме майно вибуло з володіння власника не з його волі, іншим шляхом, а тому потребує захисту.
Дані висновки суду першої інстанції також є помилковими.
Відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Частиною 1 ст. 4 ЦПК України встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Отже, підставами звернення до суду конкретної особи має бути наявність в такої особи конкретного права, а також наявність факту порушення, невизнання або оспорювання такого права іншою особою (особами).
Загальні способи захисту цивільних прав встановлені ч. 2 ст. 16 ЦК України та ст. 5 ЦПК України.
Способи захисту права власності встановлені ст. ст. 387, 388 ЦК України.
Відповідно до ст. 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Наведені норми ЦК України свідчать, що витребувати своє майно від добросовісного набувача може лише власник такого майна.
Тому для того, щоб позивач мав право пред'явити позов про витребування майна, необхідно встановити власника витребуваного майна саме на момент незаконного заволодіння або вибуття з володіння такого майна.
Як вбачається із доказів, наявних в матеріалах справи, власником квартири, яку прокурор мав намір витребувати на користь територіальної громади, до 22 вересня 2008 року був ОСОБА_3 , який набув право власності на квартиру на законних підставах в порядку приватизації. Правомірність набуття ОСОБА_3 права власності на квартиру та правомірність видачі ОСОБА_3 свідоцтва про право власності на житло від 16 травня 1994 року ніким не оспорювалась.
Отже, на момент вчинення оспорюваного договору дарування 22 вересня 2008 року єдиним, законним та одноособовим власником квартири був ОСОБА_3 , після смерті якого спадкова справа не заводилася і спадкоємці відсутні.
Відповідно до п. п. 1, 2 ч. 1 ст. 1277 ЦК України у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття орган місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини, а якщо до складу спадщини входить нерухоме майно - за його місцезнаходженням, зобов'язаний подати до суду заяву про визнання спадщини відумерлою.
Як вбачається із позову та наявних в матеріалах справи доказів, територіальна громада в особі Київської міської ради вчасно не виконала обов'язок, встановлений ст. 1277 ЦК України, щодо звернення до суду з позовом про визнання спадщини відумерлою, права власності на квартиру не набула, і вимоги про визнання спадщини відумерлою заявила лише в даному позові, в зв'язку із чим у Київської міської ради, яка не є власником спірної квартири, відсутнє право на її витребування у нинішнього власника ОСОБА_1 .
Наведені норми матеріального права свідчать, що обраний прокурором спосіб захисту прав та інтересів держави у вигляді витребування майна від добросовісного набувача не відповідає вимогам ст. 388 ЦК України, а отже судом першої інстанції був задоволений безпідставно.
Таким чином, позов заступника Київської місцевої прокуратури № 3 не підлягав задоволенню в цілому, як безпідставний та необґрунтований, заявлений у спосіб захисту права власності, який не підлягав застосуванню в силу відсутності такого права.
Крім того, витребовуючи квартиру із володіння ОСОБА_1 , судом першої інстанції не надано правової оцінки змісту договору купівлі-продажу від 17 травня 2017 року, не враховано, що спірна квартира набувалась у власність ОСОБА_1 під час перебування у шлюбі із ОСОБА_6 , яка надавала згоду на придбання цієї квартири, про що зазначено в договорі (а. с. 92 т. 1).
Свідоцтво про шлюб, укладений ОСОБА_1 та ОСОБА_6 23 липня 2010 року, наявне в матеріалах справи на а. с. 49 т. 2.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Частиною 1 ст. 61 СК України передбачено, що об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.
Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя (ч. 3 ст. 61 СК України).
Згідно ч. 4 ст. 65 СК України договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
Оскільки квартира придбана за час шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_6 , то витребування квартири з володіння ОСОБА_1 впливатиме на права і інтереси також і ОСОБА_6 .
Відповідно до ч. 3 ст. 53 ЦПК України якщо суд при вирішенні питання про відкриття провадження у справі або при підготовці справи до розгляду встановить, що рішення суду може вплинути на права та обов'язки осіб, які не є стороною у справі, суд залучає таких осіб до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору.
На порушення зазначених вимог закону судом першої інстанції не залучено до участі в справі ОСОБА_6 як особу, на права і обов'язки якої впливає судове рішення, у зв'язку із чим рішення від 12 листопада 2018 року ухвалене із порушенням вимог процесуального права.
Також судом першої інстанції не залучено до участі в справі ОСОБА_4 , продавця спірної квартири, до якого на підставі судового рішення у ОСОБА_1 виникає право вимоги за договором купівлі-продажу квартири від 17 травня 2017 року.
З огляду на викладене апеляційний суд вважає, що оскільки відповідач обґрунтовує свою апеляційну скаргу розглядом судом справи за його відсутності без повідомлення належним чином, а рішення суду першої інстанції ухвалене за неповного з'ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеності обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідності висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права та неправильного застосування норм матеріального права, відповідно до вимог ст. 376 ЦПК України це є підставами для його скасування із прийняттям нової постанови про відмову в позові.
Оскільки апеляційний суд відмовляє в задоволенні позову в зв'язку із його недоведеністю, доводи відповідача в апеляційній скарзі щодо пропуску Київською міською радою строку позовної давності судом не оцінюються.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України апеляційний суд здійснює перерозподіл судових витрат і стягує із прокуратури м. Києва, територіальним підрозділом якої є Київська місцева прокуратура № 3, на користь відповідача ОСОБА_1 судові витрати за подання апеляційної скарги в розмірі 21367,50 грн.
Керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 381, 382, 389 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 12 листопада 2018 року скасувати та прийняти нову постанову.
Відмовити заступнику керівника Київської місцевої прокуратури № 3 в позові в інтересах держави в особі Київської міської ради до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про визнання недійсним договору дарування, визнання спадщини відумерлою, витребування майна.
Стягнути із прокуратури м. Києва (м. Київ вул. Предславинська 45/9 ЄДРПОУ 02910019) на користь ОСОБА_1 (місце проживання АДРЕСА_1 , місце реєстрації АДРЕСА_4 , РНОКПП НОМЕР_1 ) судові витрати в розмірі 21367,50 грн.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складено 10 жовтня 2019 року.
Головуючий: Кашперська Т.Ц.
Судді: Фінагеєв В.О.
Яворський М.А.