Справа № 153/844/19
Провадження № 22-ц/801/1967/2019
Категорія: 33
Головуючий у суді 1-ї інстанції Гаврилюк Т. В.
Доповідач:Стадник І. М.
Іменем України
08 жовтня 2019 року м. Вінниця
Вінницький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого: Стадника І.М. (судді-доповідача),
суддів: Міхасішина І.В., Войтка Ю.Б.
з участю секретаря судового засідання Безрученко Н.Р.
розглянув у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань №2
апеляційну скаргу Державної казначейської служби України
на рішення Ямпільського районного суду Вінницької області від 05 липня 2019 року ухвалене під головуванням судді Гаврилюк Т.В., повний текст якого складений того ж дня
в справі №153/844/19
за позовом ОСОБА_1 (позивач)
до Державної казначейської служби України, Ямпільського об'єднаного управління пенсійного фонду України Вінницької області (відповідачі)
про відшкодування матеріальної шкоди, завданої внаслідок прийнятого органом державної влади нормативного правового акту, що був визнаний Конституційним Судом України неконституційним,
встановив:
ОСОБА_1 звернувся до районного суду з позовом до Державної казначейської служби України, Ямпільського об'єднаного управління пенсійного фонду України Вінницької області про відшкодування матеріальної шкоди, завданої внаслідок прийнятого органом державної влади нормативного правового акту, що був визнаний Конституційним Судом України неконституційним.
Позовна заява мотивована тим, що з 28 вересня 2016 року він, як суддя у відставці, отримував щомісячне довічне грошове утримання та перебуває на обліку у Ямпільському об'єднаному управлінні пенсійного фонду України Вінницької області.
Відповідно до діючого законодавства та рішення Конституційного Суду України за №4-рп/2016 від 08.06.2016 він отримував грошове утримання судді у відставці в розмірі 90%, виходячи із 10 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, доплати за вислугу років в розмірі 60% від суми 10 прожиткових мінімумів для працездатних осіб та доплати за адмінпосаду в сумі 10%.
Рішенням Конституційного Суду України за №11-р/2018 від 04.12.2018 визнано, що не відповідає Конституції України положення ч.3 ст.133 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 №2453-VІ у редакції ЗУ «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12.02.2015 №192-VІІІ. Це положення підлягає застосуванню у його первинній редакції, а саме: «Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 01.01.2011 - 6 мінімальних заробітних плат; з 01.01.2012 - 8 мінімальних заробітних плат; з 01.01.2013 - 10 мінімальних заробітних плат; з 01.01.2014 - 12 мінімальних заробітних плат; з 01.01.2015 - 15 мінімальних заробітних плат.
Цим же рішенням Конституційний Суд України підтвердив, що державний орган, при прийнятті неконституційних законодавчих поправок до ч.3 ст.133 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 №2453-VІ у редакції ЗУ «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12.02.2015 №192-VІІІ суттєво зменшив матеріальне забезпечення суддів у відставці, спричинивши їм матеріальні збитки, і в тому числі і йому.
Так як незаконним рішенням органу державної влади було порушено його матеріальне право - зменшені виплати щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці, то відповідно до ст.56 Конституції України, він має право на відшкодування за рахунок держави матеріальної шкоди за період з 28.09.2016 по 01.01.2019.
Внаслідок неконституційних поправок до ч.3 ст.133 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 №2453-VІ у редакції ЗУ «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12.02.2015 №192-VІІІ, які були прийняті державним органом, йому суттєво були зменшені виплати щомісячного довічного грошового утримання, як судді у відставці за період з 01.10.2016 по 31.12.2018, чим спричинена матеріальна шкода на суму 401693 грн 04 коп., яку просив стягнути на свою користь за рахунок Державного бюджету України.
Рішенням Ямпільського районного суду Вінницької області від 05 липня 2019 року позов задоволено. Стягнуто з Державного бюджету України, шляхом списання з відповідного рахунку Державної казначейської служби України на користь ОСОБА_1 матеріальну шкоду у сумі 401693 (чотириста одна тисяча шістсот дев'яності три) гривні 04 копійки, завданої законом, що визнаний Конституційним Судом України неконституційним.
Не погоджуючись з таким рішенням, відповідач Державна казначейська служба України подала апеляційну скаргу, у якій посилаючись на необґрунтованість висновків суду, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, що призвело до неправильного застосування норм матеріального права, просила скасувати рішення і ухвалити нове, яким в задоволенні позову відмовити.
Доводи апеляційної скарги полягають у тому, що положення статті 1175 ЦК України підлягають застосуванню тільки у випадках, коли нормативно-правовий акт органу державної влади визнається незаконним і скасовується. При цьому у випадках, коли закони чи інші нормативно-правові акти або їх окремі положення визнаються Конституційним Судом України неконституційними та у зв'язку з цим втрачають чинність, вказана норма не підлягає застосуванню.
Крім того на думку апелянта недоплачені суми не можуть вважатися збитками у розумінні статті 22 ЦК України, оскільки не є збитками грошові кошти, що не отримані громадянином через їх не нарахування.
Зазначено також, що вирішення цього спору відповідно до статті 19 КАС України відноситься до юрисдикції адміністративного суду.
Учасники справи, повідомлені в установленому законом порядку про дату, час і місце судового засідання, до суду не з'явилися, що відповідно до частини 2 статті 307 ЦПК України не перешкоджає апеляційному розглядові справи.
Апеляційний суд дійшов висновку про часткове задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду першої інстанції з таких підстав.
Згідно з статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися за засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права, і з дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Оскаржуване рішення суду першої інстанції не відповідає вимогам статті 263 ЦПК України.
Предметом судового розгляду у цій справі є вимога судді у відставці про стягнення з держави Україна в особі управління Державної казначейської служби у Ямпільському районі Вінницької області майнової шкоди у сумі 401693 грн 04 коп, завданої позивачеві внаслідок прийняття Верховною Радою України неконституційного закону щодо оподаткування щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці останньому завдало майнової шкоди у вигляді утриманого податку з доходів фізичних осіб. Як на підставу позову, позивач посилався на положення статті 1175 ЦК України.
Статтею 152 Конституції України встановлено, що закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України. Закони та інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення. Матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовуються державою у встановленому законом порядку.
Відповідно до статті 1175 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів.
У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом.
Відповідно до вимог частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.
Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства - цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по- перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.
За змістом статті 19 ЦПК України як цивільну юрисдикцію розуміють компетенцію загальних судів вирішувати з додержанням процесуальної форми цивільні справи у видах проваджень, передбачених цим Кодексом.
За загальним правилом у порядку цивільного судочинства загальні суди вирішують справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, зокрема спори, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також із інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
Тобто в порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із приватноправових відносин.
Згідно із частиною першою статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, що виникли із здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій. Згідно пункту сьомого частини першої статті 4 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
Публічно-правовий характер спору визначається тим, що вказані суб'єкти наділені владно-управлінськими повноваженнями у сфері реалізації публічного інтересу. Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов'язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов'язаних з реалізацією публічної влади.
Публічно-правовим вважається також спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава, в особі відповідних органів виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона, у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати або забороняти особі певну поведінку, надавати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.
Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.
Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
Одним із критеріїв розмежування справ цивільної й адміністративної юрисдикції є суб'єктний критерій.
За змістом пункту другого частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.
У пункті сімнадцятому частини першої статті 4 КАС України визначено, що публічною службою є діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого само-врядування.
Отже, законодавством врегульовано питання, пов'язані з прийняттям (обранням, призначенням) громадян на публічну службу, її проходженням та звільненням з публічної служби (припиненням), спеціальними нормативно-правовими актами.
У справі, що розглядається, таким спеціальним нормативно-правовим актом є Закон України «Про судоустрій і статус суддів», яким визначено матеріальне та соціальне забезпечення суддів з метою забезпечення належних умов для здійснення правосуддя, дотримання Конституції України і законів України, охорони прав і свобод громадян.
Порядок призначення на посаду судді регулюється розділом IV Закону України «Про судоустрій і статус суддів», відповідно до якого призначення на посаду судді здійснюється Президентом України на підставі та в межах подання Вищої ради правосуддя, без перевірки додержання встановлених цим Законом вимог до кандидатів на посаду судді та порядку проведення добору чи кваліфікаційного оцінювання кандидатів.
Рішенням Конституційного Суду України за №11-р/2018 від 04.12.2018 визнано, що не відповідає Конституції України положення частини 3 статті 133 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 №2453-VІ у редакції ЗУ «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12.02.2015 №192-VІІІ. Це положення підлягає застосуванню у його первинні редакції, зокрема "Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат".
Внаслідок неконституційних поправок до частини 3 статті 133 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 №2453-VІ у редакції ЗУ «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12.02.2015 №192-VІІІ, які були прийняті державним органом, позивачеві суттєво були зменшені виплати щомісячного довічного грошового утримання, як судді у відставці за період з 01.10.2016 по 31.12.2018, чим спричинена матеріальна шкода на суму 401693 грн 04 коп.
Отже, предметом спору є стягнення збитків у вигляді неотриманої частини щомісячного довічного утримання судді у відставці за період з 2016 по 2018 роки.
З огляду на вказане можна зробити висновок, що спір між сторонами виник після звільнення публічного службовця з посади, однак пов'язаний з вирішенням питань, які стосуються його діяльності на публічній службі.
Спори, пов'язані з проходженням публічної служби, розглядаються за правилами адміністративного судочинства.
Саме такий висновок у подібних правовідносинах зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 червня 2019 року у справі № 686/23445/17 (провадження № 14-162 цс19).
Згідно з частиною статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Проте зазначене залишилося поза увагою суду першої інстанції, який, не дослідивши питання юрисдикційності спору, помилково розглянув справу в порядку цивільного судочинства, чим порушив норми процесуального права.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
У частинах першій і другій статті 377 ЦПК України передбачено, що судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в апеляційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 і 257 цього Кодексу.
Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19?22 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів апеляційної скарги.
Ураховуючи наведене, колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку, що апеляційна скарга Державної казначейської служби України підлягає частковому задоволенню, ухвалене судом першої інстанції рішення - скасуванню із закриттям провадження у справі. При цьому позивачу слід роз'яснити його право на судовий захист у порядку адміністративного судочинства.
На підставі викладеного, керуючись ст. 367, 368, 377, 382, 384 ЦПК України, Суд,
постановив:
Апеляційну скаргу Державної казначейської служби України задовольнити частково.
Рішення Ямпільського районного суду Вінницької області від 05 липня 2019 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України, Ямпільського об'єднаного управління пенсійного фонду України Вінницької області про відшкодування матеріальної шкоди, завданої внаслідок прийнятого органом державної влади нормативного правового акту, що був визнаний Конституційним Судом України неконституційним - скасувати, а провадження у цивільній справі закрити.
Роз'яснити позивачу його право звернутися за вирішенням даного спору в порядку адміністративного судочинства.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту.
Головуючий: Судді: І.М. Стадник І.В. Міхасішин Ю.Б. Войтко