Справа № 120/981/19-а
Головуючий суддя 1-ої інстанції - Заброцька Л.О.
Суддя-доповідач - Гонтарук В. М.
02 жовтня 2019 року
м. Вінниця
Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Гонтарука В. М.
суддів: Білої Л.М. Курка О. П. ,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 22 травня 2019 року (ухвалене в м. Вінниці) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області про визнання протиправним та скасування наказу,
в березні 2019 року позивач звернулась до Вінницького окружного адміністративного суду із позовом до Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області про визнання протиправним та скасування наказу.
Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 22 травня 2019 року адміністративний позов задоволено.
Не погодившись із прийнятим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та ухвалити постанову про відмову в задоволенні позовних вимог. В апеляційній скарзі апелянт посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповне з'ясування всіх обставин справи що призвело до неправильного її вирішення.
Позивач своїм правом, передбаченим ст.300,304 КАС України не скористався та не подав відзив на апеляційну скаргу.
01 жовтня 2019 року до суду від представника позивача надійшла заява про розгляд справи в порядку письмового провадження.
Відповідач в судове засідання не з'явився. Про час, день та місце розгляду справи повідомлені завчасно та належним чином. Причини неявка суду не відомі.
Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі неприбуття жодного з учасників справи у судове засідання, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання.
З огляду на викладене, колегія суддів визнала за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження, про що 01 жовтня 2019 року було прийнято протокольну ухвалу.
За таких умов, згідно з ч. 4 ст. 229 КАС України у випадку неявки в судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, під час судового розгляду повне фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не відбувається.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.
Як вірно встановлено судом першої інстанції та підтверджено під час апеляційного розгляду неоспорені факти про те, що в липні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області із клопотанням про надання їй дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельної ділянки, сільськогосподарського призначення, державної форми власності, орієнтовною площею 2,0 га, кадастровий номер: 0522688000:01:000:0341 з метою подальшої передачі безоплатно у власність для ведення особистого селянського господарства за межами населеного пункту Ярузької сільської ради, Могилів-Подільського району, Вінницької області, додавши до клопотання ряд необхідних документів ( а.с. 13 ).
Листом від 23.08.2018 №11415/0-3829/0/95-18 "Щодо розгляду клопотання" відповідач повідомив позивачу, що на земельну ділянку, зазначену на викопіюванні доданому до клопотання, надано дозволи учасникам АТО на розробку документації із землеустрою. Виходячи з вищевказаного, клопотання позивача не може бути розглянуто по суті.
Не погодившись із вказаною відповіддю позивач оскаржила її до суду.
Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 13.11.2018 у адміністративній справі №0240/3021/18-а позов було задоволено частковою, визнано протиправною відмову та зобов'язано відповідача повторно розглянути клопотання позивача, із урахуванням висновків суду викладених у судовому рішенні ( а.с. 15-21 ).
На виконання вищевказаного рішення, відповідач повторно розглянув заяву позивача та наказом від 26.12.2018 року відмовив позивачу у наданні дозволу, вказавши, що згідно Земельного кодексу України не передбачено можливості безоплатної приватизації земельної ділянки на підставі технічної документації із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок, а також посилаючись на відсутність згоди власника земельної ділянки, відповідно до вимог ст.56 Закону України "Про землеустрій" ( а.с.22 ).
Вважаючи дії відповідача протиправними, позивач звернувся до суду для його скасування.
Задовольняючи адміністративний позов, суд першої інстанції виходив з того, що Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області протиправно та необґрунтовано відмовило позивачеві у наданні дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки з підстав, що не передбачені законодавством, адже положеннями ч. 7 ст. 118 ЗК України визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні такого дозволу, серед яких підстава, якою скористався відповідач, відсутня.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 81 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі, зокрема, безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності.
Положеннями ст. 116 ЗК України визначено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.
Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі:
а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян;
б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій;
в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.
У статті 121 ЗК України передбачено норми безоплатної передачі земельних ділянок громадянам. Зокрема, для ведення особистого селянського господарства - не більше 2,0 гектара.
Підставою для набуття прав на земельну ділянку є відповідне рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування. Водночас, ухвалення рішення є результатом певної правової процедури, яка йому передує.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Така процедура є способом дій відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування.
Порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у власність визначений статтею 118 ЗК України, зокрема частиною 6 передбачено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.
Згідно з частиною 7 цієї статті відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян суб'єктами господарювання, що є виконавцями робіт із землеустрою згідно із законом, у строки, що обумовлюються угодою сторін.
Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки погоджується в порядку, встановленому статтею 186-1 цього Кодексу (ч. 8 ст. 118 ЗК України).
Частиною 4 статті 122 ЗК України визначено, що центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб.
Згідно з п. 1 Положення про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 15 від 14.01.2015 року, Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру (Держгеокадастр) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра аграрної політики та продовольства і який реалізує державну політику у сфері топографо-геодезичної і картографічної діяльності, земельних відносин, землеустрою, у сфері Державного земельного кадастру, державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі в частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій і форм власності, родючості ґрунтів.
Відповідно до пп. 31, 50 п. 4 Положення, Держгеокадастр відповідно до покладених на нього завдань розпоряджається землями державної власності сільськогосподарського призначення в межах, визначених Земельним кодексом України, безпосередньо або через визначені в установленому порядку його територіальні органи; погоджує в межах повноважень, передбачених законом, документацію із землеустрою.
Пунктом 7 Положення передбачено, що Держгеокадастр здійснює свої повноваження безпосередньо і через утворені в установленому порядку територіальні органи.
Оскільки спірні земельні ділянки належать до категорії земель сільськогосподарського призначення, саме до компетенції Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області відноситься розгляд питання про затвердження проекту землеустрою щодо відведення спірних земельних ділянок.
Згідно з ч.ч. 1-6 ст. 79-1 ЗК України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру.
Формування земельних ділянок здійснюється: у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності; шляхом поділу чи об'єднання раніше сформованих земельних ділянок; шляхом визначення меж земельних ділянок державної чи комунальної власності за проектами землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, проектами землеустрою щодо впорядкування території для містобудівних потреб, проектами землеустрою щодо приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; шляхом інвентаризації земель державної чи комунальної власності у випадках, передбачених законом; за проектами землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв).
Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера.
Формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у частинах шостій - сьомій цієї статті) здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок.
Формування земельних ділянок шляхом поділу та об'єднання раніше сформованих земельних ділянок, які перебувають у власності або користуванні, без зміни їх цільового призначення здійснюються за технічною документацією із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок.
Судом апеляційної інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджено, що земельна ділянка на території Ярузької сільської ради, Могилів-Подільського району, Вінницької області є сформованою та їй присвоєно кадастровий номер кадастровий номер: 0522688000:01:000:034.
Стаття 25 Закону України «Про землеустрій» визначає види документації із землеустрою, до яких, крім проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок, належать, зокрема, технічна документація із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості); технічна документація із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок.
Частиною другою статті 55 Закону України «Про землеустрій» передбачено, що встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) здійснюється на основі технічної документації із землеустрою, якою визначається місцеположення поворотних точок меж земельної ділянки в натурі (на місцевості).
Відповідно до частини першої статті 123 Земельного кодексу України надання у користування земельної ділянки в інших випадках здійснюється на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). У такому разі розроблення такої документації здійснюється на підставі дозволу, наданого Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування, відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, крім випадків, коли особа, зацікавлена в одержанні земельної ділянки у користування, набуває право замовити розроблення такої документації без надання такого дозволу.
Як встановлено з матеріалів справи, фактично підставою для відмови у наданні позивачу дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності з метою подальшої передачі безоплатно у власність для ведення особистого селянського господарства слугувала позиція відповідача, що оскільки спірна земельна ділянка, на яку позивач бажає отримати дозвіл, є вже сформованою, її подальше виділення повинно здійснюватись лише на підставі згоди власника земельної ділянки ( для земель державної власності - органу, уповноваженого здійснювати розпорядження земельною ділянкою ) на поділ чи об'єднання земельних ділянок користувачем відповідно до статті 56 Закону України "Про землеустрій". При цьому відповідач зазначає про відсутність такої згоди. Крім того, відповідач вказує, що положеннями ст.116, 118 ЗК України не передбачено можливості безоплатної приватизації земельної ділянки на підставі технічної документації із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок ( а.с. 22 ).
Водночас, колегія судді звертає увагу на те, що надаючи відповідь позивачу про відмову у задоволенні його клопотання, відповідач, як суб'єкт владних повноважень, порушив вимоги ч. 7 ст. 118 ЗК України щодо зазначення мотивів відмови у наданні такого дозволу.
Здійснивши аналіз ст.. 79-1 ЗК України колегія суддів приходить до висновку, що формування земельних ділянок у порядку відведення земельних ділянок із земель державної власності в переважній більшості випадків здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок. Як виключення, вказана норма передбачає формування земельних ділянок шляхом поділу та об'єднання раніше сформованих земельних ділянок, які перебувають у власності або користуванні, без зміни їх цільового призначення за технічною документацією із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок.
В той же час, слід врахувати, що в матеріалах справи відсутні докази того, що спірна земельна ділянка сільськогосподарського призначення перебуває у власності чи користуванні третіх осіб.
Судова колегія зауважує, що законодавцем передбачено вичерпні підстави для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, а саме невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
В даному випадку, відмова у наданні позивачу дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності з метою подальшої передачі безоплатно у власність для ведення особистого селянського господарства аргументована тим, що законом не передбачено можливості безоплатної приватизації земельної ділянки, на яку позивач бажає отримати дозвіл, на підставі технічної документації із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельної ділянки, а також відсутністю згоди власника земельної ділянки для земель державної власності - органу, уповноваженого здійснювати розпорядження земельною ділянкою на поділ чи об'єднання земельних ділянок користувачем.
В той же час, з матеріалів справи вбачається, що позивач, звертаючись до відповідача, дотримався передбачених вищевказаними нормами ЗК України вимог та подав заяву про надання дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок орієнтовною площею 2,00 га із земель державної власності сільськогосподарського призначення для ведення особистого селянського господарства.
З урахуванням вищенаведених обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області протиправно та необґрунтовано відмовило позивачеві у наданні дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки з підстав, що не передбачені законодавством, адже положеннями ч. 7 ст. 118 ЗК України визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні такого дозволу, серед яких підстава, якою скористався відповідач, відсутня.
Судова колегія зазначає, що однин із доводів апеляційної скарги стосується втручання суду в дискреційні повноваження Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області.
Щодо вказаних доводів, колегія суддів зазначає слідуюче.
Конституційний Суд України в своєму рішенні від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 зазначив, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (стаття 2) і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (стаття 13).
Необхідно враховувати, що адміністративні суди, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим статтею 2 КАС України критеріям, не втручаються у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.
Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Між тим, статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Так, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Окрім того, у справі «East/West Alliance Limited» проти України» (№ 19336/04) Суд вказує, що дія статті 13 вимагає надання національного засобу юридичного захисту у спосіб, який забезпечує вирішення по суті поданої за Конвенцією «небезпідставної скарги» та відповідне відшкодування, хоча договірним державам надається певна свобода дій щодо вибору способу, в який вони виконуватимуть свої конвенційні зобов'язання за цим положенням. Межі обов'язків за статтею 13 різняться залежно від характеру скарги заявника відповідно до Конвенції. Незважаючи на це, засоби юридичного захисту, які вимагаються за статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці (Kudla v. Polandа № 30210/96).
Відповідно до частини четвертої статті 245 КАС України визначено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Водночас, необхідно зауважити, що у разі, якщо суб'єкт владних повноважень використав надане йому законом право на прийняття певного рішення за наслідками розгляду звернення особи, але останнє визнане судом протиправним з огляду на його невідповідність чинному законодавству, при цьому суб'єктом звернення дотримано усіх визначених законом умов, то суд вправі зобов'язати суб'єкта владних повноважень прийняти певне рішення.
Якщо ж таким суб'єктом на момент прийняття рішення не перевірено дотримання суб'єктом звернення усіх визначених законом умов або при прийнятті такого рішення суб'єкт дійсно має дискреційні повноваження, то суд повинен зобов'язати суб'єкта владних повноважень до прийняття рішення з урахуванням оцінки суду. Відтак, критеріями, які впливають на обрання судом способу захисту прав особи в межах вимог про зобов'язання суб'єкта владних повноважень вчинити певні дії, є встановлення судом додержання суб'єктом звернення усіх передбачених законом умов для отримання позитивного результату та наявність у суб'єкта владних повноважень права діяти при прийнятті рішення на власний розсуд.
На законодавчому рівні поняття «дискреційні повноваження» суб'єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення (постанова Вищого адміністративного суду України від 16.06.2015 у справі № К/800/6863/15, від 29.11.2016 № К/800/17306/16, № К/800/17393/16 від 29.09.2016, № К/800/13317/15 та від 17.12.2015 № К/800/32134/15).
Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб'єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов'язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов'язати до цього в судовому порядку (постанови Вищого адміністративного суду України від 17.12.2015 у справі №К/31204/15, від 11.04.2018 року у справі № 806/2208/17).
Судова колегія зауважує, що відмова відповідача оформлена наказом від 26.12.2018 року №2-17704/15-18-СГ мотивована лише тим, що не передбачено можливості безоплатної приватизації земельної ділянки на підставі технічної документації із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок, а також відсутністю згідно статті 56 Закону України «Про землеустрій» згоди власника земельної ділянки, для земель державної власності - органу, уповноваженого здійснювати розпорядження земельною ділянкою, на поділ чи об'єднання земельних ділянок користувачем, без зазначення посилання на конкретну підставу, визначену частиною 7 статті 118 ЗК України, як на підставу для відмови у наданні дозволу.
Підсумовуючи вищезазначене,колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що в даному випадку належним способом захисту порушеного права є саме зобов'язання Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області задовольнити їх клопотання по суті. Враховуючи вище викладене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для задоволення адміністративного позову.
Спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення. Вказана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі №21-1465а15 року та у постанові Верховного Суду від 27.08.2019 року у справі №0840/3018/18.
Відповідно до вимог ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що ухвала суду першої інстанції відповідає вимогам ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України, підстав для задоволення вимог апеляційної скарги позивача колегією суддів не встановлено.
Частиною першою та другою статті 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідачем в порушення ч. 2 ст. 77 КАС не доведено правомірність своїх дій при вирішенні клопотання стосовно надання позивам дозволів на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок, сільськогосподарського призначення, державної форми власності, орієнтовною площею по 2,00 га на кожного окремо, тому позовні вимоги підлягали задоволенню.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315, 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на те, що судом першої інстанції судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення постановлено з додержанням норм матеріального та процесуального права та підстав для його скасування не вбачається, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а ухвалу суду без змін.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
апеляційну скаргу Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області залишити без задоволення, а рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 22 травня 2019 року - без змін.
Постанова суду набирає законної сили в порядку та в строки, передбачені ст. 325 КАС України.
Головуючий Гонтарук В. М.
Судді Біла Л.М. Курко О. П.