Іменем України
03 жовтня 2019 року
Київ
справа №814/150/16
адміністративне провадження №К/9901/35310/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Бучик А.Ю.,
суддів: Мороз Л.Л., Рибачука А.І.,
розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ГЕР-ЕНД КОХ-КОМПАНІ" на постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 21 квітня 2016 року у складі судді Марича Є.В. та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 28 лютого 2017 року у складі колегії суддів: Ступакової І.Г., Лук'янчук О.В., Милосердного М.М. у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного територіального управління юстиції у м. Києві, Державного реєстратора Реєстраційної служби ГУЮ у м. Києві Канівець Любові Миколаївни про визнання нечинним та скасування рішення,-
ОСОБА_1 (надалі по тексту - позивач) звернулась до суду з позовом до Головного територіального управління юстиції у м. Києві, державного реєстратора Реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Києві Канівець Л.М, в якому просила визнати протиправним та скасувати рішення від 23 липня 2015 року, індексний номер 23099437 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), згідно якого 23 липня 2015 року зареєстровано право приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_4
Постановою Миколаївського окружного адміністративного суду від 21 квітня 2016 року, яка залишена без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 28 лютого 2017 року, визнано протиправним та скасовано рішення Головного територіального управління юстиції у м. Києві від 23 липня 2015 року, індексний номер 23099437 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), згідно якого 23 липня 2015 року зареєстровано право приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_4 .
Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, ТОВ "ГЕР-ЕНД КОХ-КОМПАНІ" подало касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати оскаржувані рішення і направити справу на новий розгляд.
Касаційну скаргу обґрунтовано тим, що на момент винесення рішення судом першої інстанції, квартира АДРЕСА_1 вже належала ТОВ "ГЕР-ЕНД КОХ-КОМПАНІ". Заявник касаційної скарги також вказав про безпідставність покликання судів на наказ Міністерства юстиції України від 17.06.2014 № 953/5 "Про невідкладні заходи щодо захисту прав громадян на території проведення антитерорестичної операції", оскільки даним наказом не регулюються питання щодо здійснення судочинства. Також вважає безпідставними покликання судів стосовно того, що Брянківський міський суд не міг здійснювати належним чином судочинство, оскільки розпорядженням Голови Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02.09.2014, розгляд справ, підсудних Брянківському районному суду, передано Лисичанському лише 02.09.2014, з чого, на думку заявника, випливає, що юрисдикція справ Брянківського районного суду Луганської області до 02.09.2014 належала самому Брянківському суду.
Відзиву на касаційну скаргу учасниками справи до суду не подано.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
У ході розгляду справи судами встановлено, що відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 24 червня 1997 року, виданого державним комунальним управлінням житлового господарства Мінського району м. Києва на підставі розпорядження №836 від 24 червня 1997 року, квартира АДРЕСА_1 належала на праві власності ОСОБА_5 Право власності зареєстроване в Київському БТІ 01 липня 1997 року, реєстровий №474.
11 грудня 1998 року за реєстром №6С-3019 Одинадцятою Київською нотаріальною конторою (нотаріус Пашковець О.В.) було посвідчено заповіт ОСОБА_5 на ім'я ОСОБА_1 на квартиру АДРЕСА_1 .
Згідно свідоцтва про смерть ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 померла. 03 грудня 2014 року позивач звернулась до відповідного органу нотаріату із заявою про прийняття спадщини.
20 серпня 2015 року позивач звернулась до нотаріуса із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за заповітом, однак приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Якименко В.О. було винесено постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії, а саме, відмовлено ОСОБА_1 у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом. Однією із підстав відмови і головною, було те, що право власності на квартиру на момент звернення зареєстроване не за спадкодавцем, а за іншою особою. Іншою формальною підставою відмови було те, що заповіт не був відповідно зареєстрований, однак, на даний час помилка виправлена і заповіт ОСОБА_5 зареєстрований у Спадковому реєстрі.
Також судами встановлено, що на підставі рішення Реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Києві від 23 липня 2015 року про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) індексний номер 23099437, на ім'я ОСОБА_4 , 27 травня 2015 року було здійснено державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 .
Не погоджуючись з рішення Реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Києві від 23 липня 2015 року про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) індексний номер 23099437, позивач звернулась до суду з даним позовом.
Задовольняючи позовні вимоги, суди виходили з того, що підставою для проведення державної реєстрації права власності на квартиру, що розташована у АДРЕСА_2 за ОСОБА_4 слугувало рішення Брянківського міського суду Луганської області від 28 липня 2014 року, яким, зокрема, визнано за ОСОБА_4 право власності на вказаний об'єкт. Однак, згідно листа керівника апарату Лисичанського міського суду Луганської області вбачається, що дані щодо постановлення суддею рішення по справі №410/2829/14-ц відсутні та також відсутні відомості про зустрічні позови ОСОБА_5 та ОСОБА_4 про визнання договору дійсним та стягнення заборгованості та зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 , ОСОБА_8 та ОСОБА_9 про визнання прав власності.
Таким чином, суди дійшли висновку, що при проведенні спірної державної реєстрації, відповідачем всупереч ст. 9 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" не було перевірено відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, у зв'язку з чим відповідачем протиправно прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №23099437 від 23 липня 2015 року.
Розглядаючи справу по суті заявлених позовних вимог, суди першої та апеляційної інстанцій керувалися тим, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів.
Проте такий висновок не ґрунтується на правильному застосуванні норм процесуального права.
Вимогами у цій справі є визнання протиправними та скасування рішень державного реєстратора про реєстрацію права власності на нерухоме майно, що пов'язано з порушенням права позивача іншою особою, за якими відповідачем зареєстровано право власності на таке майна.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктивний склад спірних правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Відповідно до статті 2 КАС у редакції, чинній на час подання позову, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
Справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 1 частини першої статті 3 КАС у зазначеній редакції).
Згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ (за статтею 17 КАС у відповідній редакції) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень.
У пункті 7 частини першої статті 3 КАС в наведеній вище редакції визначено, що суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Водночас помилковим є поширення юрисдикції адміністративних судів на усі спори, стороною яких є суб'єкт владних повноважень, оскільки при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин. Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Публічно-правовим вважається, зокрема, спір, у якому сторони правовідносин виступають одна щодо іншої не як рівноправні і в якому одна зі сторін виконує публічно-владні управлінські функції та може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.
Необхідною ознакою суб'єкта владних повноважень є здійснення ним публічно-владних управлінських функцій. Ці функції суб'єкт повинен виконувати саме в тих правовідносинах, у яких виник спір.
Згідно з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16, якщо позивач не був заявником стосовно оскаржуваних ним реєстраційних дій, які були вчинені за заявою іншої особи, такий спір є спором про цивільне право незалежно від того, чи здійснено державну реєстрацію прав на нерухоме майно з дотриманням державним реєстратором вимог законодавства та чи заявляються, окрім вимог про скасування оспорюваного рішення, запису в державному реєстрі прав, вимоги про визнання недійсними правочинів, на підставі яких прийнято оспорене рішення, здійснено оспорений запис.
Натомість, до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома (кількома) суб'єктами стосовно їх прав та обов'язків у конкретних правових відносинах, в яких хоча б один суб'єкт законодавчо уповноважений владно керувати поведінкою іншого суб'єкта, а останній відповідно зобов'язаний виконувати вимоги та приписи такого суб'єкта владних повноважень (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17).
Спір, що розглядається, не є спором між учасниками публічно-правових відносин, оскільки державний реєстратор, приймаючи оскаржувані рішення про державну реєстрацію прав на нерухоме майно, не мав публічно-правових відносин саме з позивачем. Оскаржувані рішення про державну реєстрацію стосувались реєстрації прав інших осіб, а не позивача.
Визнання протиправними і скасування рішень щодо державної реєстрації прав на об'єкт нерухомості є захистом прав позивача на нерухоме майно від їх порушення іншими особами, за якими зареєстровані права щодо того ж самого майна.
При цьому слід звернути увагу на те, що розгляд одного спору про право на нерухоме майно або про його обтяження чи вирішення цього спору за правилами цивільного або господарського судочинства не є підставою вважати публічно-правовим і розглядати за правилами адміністративного судочинства інший спір - про скасування рішення чи запису про державну реєстрацію речового права на нерухоме майно або його обтяження, прийнятого реєстратором чи внесеного ним до відповідного державного реєстру на користь одного з учасників цивільної або господарської справи під час її розгляду чи після її вирішення. Ці спори залежно від суб'єктного складу теж мають розглядатися за правилами цивільного або господарського судочинства (постанова Великої Палати Верховного Суду у справі № 757/1660/17-ц).
Ухвалюючи рішення, суди першої та апеляційної інстанцій не врахували того, що цей спір є спором про цивільне право, тобто має приватноправовий характер, а саме є спором позивача та третіх осіб щодо прав на спірну нерухомості.
Належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснено запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Участь державного реєстратора як співвідповідача (якщо позивач вважає його винним у порушенні прав) у спорі не змінює його приватноправового характеру.
Отже, спір у цій справі не є публічно-правовим. Оскарження рішень про державну реєстрацію права власності безпосередньо пов'язане із захистом позивачем цивільного права у спорі щодо нерухомого майна з особами, які не заперечують законності дій державного реєстратора з реєстрації за ними права на це майно. Такий спір має приватноправовий характер і залежно від суб'єктного складу сторін має вирішуватися за правилами цивільного або господарського судочинства.
Зазначена вище правова позиція відповідає висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному, зокрема, у постанові від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 та у постанові від 02 квітня 2019 року у справі № 137/1842/16-а.
Відповідно до ч. 1 ст. 354 КАС України Суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, встановлених відповідно статтями 238, 240 цього Кодексу.
Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги.
Керуючись ст. 343, 349, 354, 356 КАС України, Суд -
Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ГЕР-ЕНД КОХ-КОМПАНІ" задовольнити частково.
Постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 21 квітня 2016 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 28 лютого 2017 року скасувати.
Провадження у справі № 814/150/16 закрити.
Роз'яснити про право на звернення до суду в порядку цивільного судочинства.
Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий А.Ю. Бучик
Судді Л.Л. Мороз
А.І. Рибачук