Справа № 826/8869/17 Суддя (судді) першої інстанції: Вєкуа Н.Г.
Суддя-доповідач: Губська Л.В.
02 жовтня 2019 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Головуючого судді: Губської Л.В.,
суддів: Карпушової О.В., Степанюка А.Г.,
за участю секретаря Суркової Д.О.,
позивача ОСОБА_1 ,
представника відповідача Поціпух А.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у Деснянському районі Головного управління ДФС у м. Києві на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 червня 2019 року по справі за адміністративним позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до Державної податкової інспекції у Деснянському районі Головного управління ДФС у м. Києві про визнання протиправним та скасування податкової вимоги,-
Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 звернувся до суду з даним позовом, в якому просив визнати протиправною та скасувати податкову вимогу з єдиного податку фізичних осіб та зобов'язати податковий орган врахувати в його інтегрованій картці наявну оплату єдиного податку за перший квартал 2016 року та відсутність податкового боргу.
В обґрунтування позовних вимог вказує, що ним було своєчасно виконано обов'язок щодо сплати єдиного податку, а тому він не повинен нести відповідальність за те, що банківською установою сплачені ним грошові кошти не були своєчасно перераховані на відповідний рахунок в якості сплати єдиного податку. Обов'язок позивача щодо сплати єдиного податку до бюджету вважається виконаним з моменту подання платіжних доручень до банку. Отже, оскільки, кошти не надійшли до контролюючого органу з вини банку, відповідальність має нести саме банк.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 червня 2019 року адміністративний позов задоволено повністю, при цьому, суд першої інстанції виходив з того, що платник податку звільняється від відповідальності за порушення банками порядку своєчасного перерахування коштів зі сплати єдиного податку до бюджету, оскільки, позивач свій обов'язок платника єдиного податку виконав, позаяк податкове зобов'язання сплачено у встановлені законодавством строки, проте, з незалежних від нього обставин кошти по сплаті єдиного податку не надійшли до контролюючого органу.
Не погоджуючись з судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове про відмову у задоволенні позовних вимог у повному обсязі. Свої доводи обґрунтовує тим, що обов'язок погасити податкове зобов'язання покладено на платника податків, отже внесення відомостей до інтегрованої карки платника щодо сплати ним єдиного податку за перший квартал 2016 року, які не були зараховані з вини банку, призведе до відображення в ній сум, які фактично не надійшли.
Позивачем подано відзив на апеляційну скаргу, в якому він просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, як законне і обгрунтоване, та зазначає про безпідставність доводів, викладених в апеляційній скарзі.
В судовому засіданні представник відповідача вимоги апеляційної скарги підтримав, наполягав на їх задоволенні, в той час, як позивач проти цього заперечував, просив судове рішення залишити без змін.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників судового розгляду, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Так, судом першої інстанції установлено і підтверджується матеріалами справи, що фізична особа-підприємець ОСОБА_1 є платником єдиного податку 3 групи з 07 жовтня 2015 року.
Позивачем самостійно у встановлені строки сплачено суми узгодженого податкового зобов'язання по єдиному податку, що підтверджується копіями платіжних доручень від 17 травня 2016 року № 34 на суму 69 000, 00 грн та від 20 травня 2016 року № 17 на суму 179 276, 27 грн.
Сплата грошового зобов'язання в сумі 69 000, 00 грн згідно платіжного доручення від 17 травня 2016 року № 34 здійснена через ПАТ «Фідобанк», а в сумі 179 276, 27 грн згідно платіжного доручення від 20 травня 2016 року № 17 - через АТ «Банк Богуслав».
Згідно виписки з ПАТ «Фідобанк» по особовому рахунку у позивача були наявні кошти на рахунку, яких достатньо для сплати відповідних податкових зобов'язань, проте вказані вище кошти до бюджету не перераховані.
Повідомленням від 20 травня 2016 року позивач повідомив відповідача про сплату ним єдиного податку та про невиконання банком свого обов'язку щодо перерахунку коштів до бюджету.
Податковим органом винесено податкову вимогу від 26 травня 2016 року № 2364-17, згідно якої станом на 25 травня 2016 року у позивача виник податковий борг за узгодженими грошовими зобов'язаннями з єдиного податку з фізичних осіб, який становить 248 263, 89 грн.
Не погоджуючись з прийнятим рішенням та діями Державної податкової інспекції у Деснянському районі Головного управління ДФС у м. Києві, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Відповідно до ч. 2 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідач як суб'єкт владних повноважень не довів суду, що діяв правомірно при винесенні податкової вимоги, з огляду на відсутність з боку позивача порушень Податкового кодексу України та дотримання ним порядку та строку сплати зазначеного податку, з чим погоджується і колегія суддів з огляду на наступне.
Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Так, згідно з п.п. 16.1.4 п. 16.1 ст. 16 Податкового кодексу України платник податків зобов'язаний сплачувати податки та збори в строки та у розмірах, встановлених цим Кодексом та законами з питань митної справи.
Грошове зобов'язання платника податків - сума коштів, яку платник податків повинен сплатити до відповідного бюджету як податкове зобов'язання та/або штрафну (фінансову) санкцію, що справляється з платника податків у зв'язку з порушенням ним вимог податкового законодавства та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, а також санкції за порушення законодавства у сфері зовнішньоекономічної діяльності (пп. 14.1.39 п. 14.1. ст. 14 Податкового кодексу України).
Нормами пп.. 14.1.156 п. 14.1 статті 14 Податкового кодексу України визначено, що податкове зобов'язання це сума коштів, яку платник податків, у тому числі податковий агент, повинен сплатити до відповідного бюджету як податок або збір на підставі, в порядку та строки, визначені податковим законодавством (у тому числі сума коштів, визначена платником податків у податковому векселі та не сплачена в установлений законом строк).
Відповідно до пп. 14.1.175 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України податковий борг - сума узгодженого грошового зобов'язання (з урахуванням штрафних санкцій за їх наявності), але не сплаченого платником податків у встановлений цим Кодексом строк, а також пеня, нарахована на суму такого грошового зобов'язання.
Водночас, погашення податкового боргу - зменшення абсолютного значення суми такого боргу, підтверджене відповідним документом (пп. 14.1.152 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України).
Згідно з п. 46.1 ст. 46 Податкового кодексу України, податкова декларація, розрахунок - це документ, що подається платником податків (у тому числі відокремленим підрозділом у випадках, визначених цим Кодексом) контролюючому органу у строки, встановлені законом, на підставі якого здійснюється нарахування та/або сплата податкового зобов'язання, чи документ, що свідчить про суми доходу, нарахованого (виплаченого) на користь платників податків - фізичних осіб, суми утриманого та/або сплаченого податку.
Податкова декларація подається за звітний період в установлені цим Кодексом строки контролюючому органу, в якому перебуває на обліку платник податків (п. 49.1 ст. 49 Податкового кодексу України). Платник податків зобов'язаний самостійно сплатити суму податкового зобов'язання, зазначену у поданій ним податковій декларації, протягом 10 календарних днів, що настають за останнім днем відповідного граничного строку, передбаченого цим Кодексом для подання податкової декларації, крім випадків, встановлених цим Кодексом (п. 57.1 ст. 57 Податкового кодексу України).
У разі коли платник податків не сплачує узгодженої суми грошового зобов'язання в установлені законодавством строки, контролюючий орган надсилає (вручає) йому податкову вимогу в порядку, визначеному для надсилання (вручення) податкового повідомлення-рішення (п. 59.1 ст. 59 Податкового кодексу України).
Як вбачається з матеріалів справи, між позивачем та Публічним акціонерним товариством «Фідобанк» 03 листопада 2015 року було укладено договір банківського рахунку № НОМЕР_1 , за умовами якого банк відкриває поточний рахунок в національній валюті України та іноземних валютах за заявою про відкриття поточного рахунку клієнта з поданням до банку необхідних документів відповідно до вимог чинного законодавства України та в порядку, передбаченому нормативно-правовими актами Національного банку України.
Пунктом 1.4 зазначеного договору визначено, що рахунок відкривається банком клієнту для зберігання коштів і здійснення розрахунково-касових операцій за допомогою платіжних інструментів відповідно до умов договору, банківських правил, вимог чинного законодавства України, а також за допомогою дебетових і кредитових платіжних інструментів, що застосовуються у міжнародній банківській практиці.
Відповідно до п. 2.31 договору, банк зобов'язаний приймати і зараховувати на рахунок клієнта грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунку та проведення інших операцій за рахунком, передбачених законодавством України та банківськими правилами. При цьому, розрахунки за платіжними документами клієнта, що надійшли до банку упродовж його операційного часу, проводити в той же день, а ті, що надійшли після закінчення операційного часу - не пізніше наступного банківського дня.
Як установлено судом і не є спірним, позивачем в рахунок сплати єдиного податку 17.05.2016 сплачені кошти в сумі 69 000, 00 грн, за реквізитами відповідача, що підтверджується платіжним дорученням № 34. Призначення платежу: «;101; ЄП за 1 кв. 2016 року, без пдв». На платіжному дорученні міститься відмітка про одержання банком 17.05.2016, проте відмітка про проведення - відсутня.
Таким чином, на виконання зобов'язання зі сплати єдиного податку позивачем сплачені кошти для перерахування до бюджету, банк прийняв їх до виконання, проте, з незрозумілих суду причин, не провів операцію по перерахуванню коштів до бюджету.
Відповідно до п. 1.24 ст. 1 Закону України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» від 05.04.2001 № 2346-III (далі - Закон № 2346-III), переказ коштів (далі - переказ) - рух певної суми коштів з метою її зарахування на рахунок отримувача або видачі йому у готівковій формі. Ініціатор та отримувач можуть бути однією і тією ж особою.
Згідно з пп. 1 п. 22.1, п. 22.2, п. 22.3, п. 22.4 ст. 22 Закону № 2346-III, ініціювання переказу здійснюється зокрема, платіжним дорученням. Клієнт банку має право самостійно обирати види розрахункового документа (крім платіжної вимоги), які визначені цим Законом, для ініціювання переказу. Розрахункові документи, за винятком платіжної вимоги-доручення, мають подаватися ініціатором до банку, що його обслуговує.
Під час використання розрахункового документа ініціювання переказу є завершеним: для платника - з дати надходження розрахункового документа на виконання до банку платника; для банку платника - з дати списання коштів з рахунка платника та зарахування на рахунок отримувача в разі їх обслуговування в одному банку або з дати списання коштів з рахунка платника та з кореспондентського рахунка банку платника в разі обслуговування отримувача в іншому банку.
Тобто, з моменту отриманням позивачем платіжного доручення від 17.05.2016 № 34 з відміткою банку про одержання на виконання, ініціювання переказу вважається остаточно завершеним і за його подальший переказ відповідальність несе банк.
Відповідно до п. 129.6 ст. 129 Податкового кодексу України, за порушення строку зарахування податків до бюджетів або державних цільових фондів, установлених Законом України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», з вини банку такий банк сплачує пеню за кожний день прострочення, включаючи день сплати, та штрафні санкції у розмірах, встановлених цим Кодексом, а також несе іншу відповідальність, встановлену цим Кодексом, за порушення порядку своєчасного та повного внесення податків, зборів, платежів до бюджету або державного цільового фонду. При цьому платник податків звільняється від відповідальності за несвоєчасне або перерахування не в повному обсязі таких податків, зборів та інших платежів до бюджетів та державних цільових фондів, включаючи нараховану пеню або штрафні санкції.
Виходячи з системного аналізу наведених норм, порушення банком порядку зарахування до бюджету та державних цільових фондів податків і зборів при пред'явленні платником податків до установи банку платіжних доручень у встановлений строк є виною банку.
В свою чергу, неперерахування єдиного податку за платіжним дорученням від 17.05.2016 № 34 на суму 69 000, 00 грн не є наслідком безпосередньо дій чи бездіяльності позивача, отже, відповідна сума не може бути визнана податковим боргом позивача.
В запереченнях на адміністративний позов контролюючий орган вказує на погашення позивачем іншої частини заборгованості в розмірі 179 276, 27 грн.
Наведене також підтверджується платіжним дорученням № 17 від 20 травня 2016 року на суму 179 276, 27 грн.
З урахуванням вище викладеного, зобов'язання позивача по сплаті єдиного податку за перший квартал 2016 року у сумі 69 000, 00 грн є виконаними, а підстави для обліковування за позивачем податкового боргу - відсутні.
За таких обставин, суд першої інстанцій, дійшов обґрунтованого висновку, що сплата коштів до відповідного бюджету за податковими зобов'язаннями здійснена своєчасно, тоді як відповідачем протиправно застосовано до позивача заходи по стягненню податкового боргу у вигляді винесення оскаржуваної податкової вимоги.
Відповідно до пункту 38.1 статті 38 Податкового кодексу України, виконанням податкового обов'язку визнається сплата в повному обсязі платником відповідних сум податкових зобов'язань у встановлений податковим законодавством строк.
Згідно з пунктом 109.1 статті 109 Податкового кодексу України податковими правопорушеннями є протиправні діяння (дія чи бездіяльність) платників податків, податкових агентів, та/або їх посадових осіб, а також посадових осіб контролюючих органів, що призвели до невиконання або неналежного виконання вимог, установлених цим Кодексом та іншим законодавством, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи.
В свою чергу судом встановлено факт своєчасної сплати позивачем податкового зобов'язання до бюджету, які своєчасно не були перераховані банком на відповідний рахунок, тобто не зарахування коштів до бюджету відбулось не з вини позивача, що виключає склад податкового правопорушення, що призвело до виникнення податкового боргу, що в свою чергу обумовило прийняття в подальшому оскаржуваної податкової вимоги.
Відсутність податкового правопорушення доводить протиправність спірних рішень податкового органу.
Наведене узгоджується із правовою позицією викладеною в постанові Верховного Суду від 12 червня 2018 року в справі № 813/2562/17.
Крім того колегія суддів погоджується з наявністю підстав для задоволення позову в частині зобов'язання відповідача врахувати в інтегрованій картці платника з єдиного податку позивача наявну оплату єдиного податку згідно з платіжним дорученням від 17.05.2016 № 34 та відсутність податкового боргу у зв'язку із здійсненням такої сплати.
Порядком ведення органами Державної фіскальної служби України оперативного обліку податків і зборів, митних та інших платежів до бюджетів, єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, затвердженим наказом Міністерства фінансів України від 07.04.2016 № 422 та зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 20.05.2016 за № 751/28881 визначено організацію діяльності з ведення органами Державної фіскальної служби України оперативного обліку податків і зборів, митних та інших платежів до бюджетів, єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - Порядок № 422).
Відповідно до п. 2 розділу I Порядку № 422, інтегрована картка платника (далі - ІКП) - форма оперативного обліку податків, зборів, митних платежів до бюджетів та єдиного внеску, що ведеться за кожним видом платежу та включає перелік показників підсистем інформаційної системи органів ДФС, які характеризують стан розрахунків платника з бюджетами та цільовими фондами.
Згідно з п. 3 розділу I Порядку № 422, оперативний облік податків і зборів, митних та інших платежів до бюджету, єдиного внеску здійснюється органами ДФС в інформаційній системі органів ДФС.
За змістом п. 2 глави 1 розділу II Порядку № 422, з метою обліку нарахованих і сплачених сум податків, зборів, митних та інших платежів до бюджетів, єдиного внеску органами ДФС відкриваються ІКП за кожним платником та кожним видом платежу, які повинні сплачуватися такими платниками.
Пунктом 1 глави 1 розділу III Порядку № 422 передбачено, що для забезпечення контролю за повнотою та своєчасністю розрахунків платників органи ДФС проводять оперативний облік надходжень за податками, зборами на підставі документів, визначених порядком взаємодії органів ДФС та органів Казначейства у процесі виконання державного та місцевих бюджетів за доходами та іншими надходженнями, а саме: відомостей про зарахування та повернення коштів з аналітичних рахунків за надходженнями у вигляді технологічного файла; виписок з рахунків у вигляді електронного реєстру розрахункових документів; звітів про виконання державного та місцевих бюджетів за доходами та іншими надходженнями.
Тобто, у картках особових рахунків відображається повна хронологія нарахувань податкових зобов'язань, їх сплата тощо, проте Порядок № 422 не визначає процедуру здійснення дій відповідними органами ДФС при наявності обставин, встановлених п. 129.6 ст. 129 ПК України, тобто незарахування до бюджету сплачених платником податків своїх податкових зобов'язань з вини банку. При цьому, відповідно до змісту п. 5 розділу I Порядку № 422, у разі необхідності коригування облікових показників ІКП у ручному режимі таке коригування здійснюється виключно за рішенням керівника (заступника керівника) органу ДФС, підготовленим відповідним структурним підрозділом за напрямом роботи.
З вказаної норми вбачається, що відповідач має можливість здійснювати відповідні коригування облікових показників ІКП у ручному режимі у разі необхідності.
Водночас, відповідно до ст. 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікований Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Найважливішою вимогою ст. 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання органу влади у мирне володіння майном має бути законним. Цей принцип означає, що застосовні положення національного законодавства є достатньо доступними, чіткими та передбачуваними у їх застосуванні (рішення у справі «Бейелер проти Італії» (Beyeler v. Italy), заява № 33202/96, пп. 108-109,).
Таким чином, відсутність національного законодавства, яке б регулювало порядок відображення в інтегрованій картці обліку платника податку сплату податку платником у випадку, коли така сплата здійснена через банківську установу, однак ці кошти з незалежних від платника обставин не були зараховані на відповідний рахунок Державного казначейства, не може слугувати підставою для не відображення цієї сплати у відповідній картці обліку.
Враховуючи відсутність процедури здійснення дій відповідними органами ДФС при наявності обставин, встановлених п. 129.6 ст. 129 Податкового кодексу України, та той факт, що позивачем вчинені всі необхідні дії для фактичної сплати податкового зобов'язання з єдиного податку, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що через нездатність забезпечити звільнення позивача від відповідальності, на що він має право за Законом № 2346-III держава, в особі відповідача, поклала на нього надмірний та неспіврозмірний податковий тягар, порушивши таким чином свої зобов'язання за ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.
Принцип обґрунтованості рішення суб'єкта владних повноважень має на увазі, що рішенням повинне бути прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення. Європейський Суд з прав людини у рішенні по справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року, вказує, що орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
Серед критеріїв /принципів/, які повинні застосовуватись суб'єктом владних повноважень при прийнятті ним рішень та вчиненні дій та якими керується адміністративний суд у разі оскарження таких рішень, дій, є, зокрема, критерій законності, відповідно до якого суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти на виконання закону, за умов та обставин, визначених ним, а рішення суб'єкта владних повноважень має прийматися обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення.
Встановлення невідповідності діяльності суб'єкта владних повноважень вказаним критеріям для оцінювання рішення, (дій) є достатньою підставою для задоволення адміністративного позову, за умови, що встановлено порушення прав та інтересів позивача.
Крім того, незарахування податкових зобов'язань згідно з платіжними дорученнями та неврахування наявної оплати податку призводить до обліку за позивачем податкового боргу, що має наслідком необхідність повторно сплатити суму податку, тобто фактично є подвійним оподаткуванням.
Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позовних вимог у повному обсязі.
Доводи, викладені в апеляційній скарзі, є безпідставними та необґрунтованими, носять формальний характер і не ґрунтуються ні на фактичних обставинах, ні на вимогах закону.
Судом апеляційної інстанції враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, наявні підстави для задоволення позовним вимог, при цьому податковим органом не надано належних доказів обґрунтованості своїх дій та прийнятого рішення.
Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, які призвели до неправильного вирішення питання, тобто прийняте рішення відповідає матеріалам справи та вимогам закону, і не підлягає скасуванню.
Згідно ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідності до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 242, 250, 308, 315, 316, 321, 322 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у Деснянському районі Головного управління ДФС у м. Києві - залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 червня 2019 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги до Верховного Суду.
Постанова в повному обсязі складена 03.10.2019.
Головуючий-суддя: Л.В. Губська
Судді: О.В. Карпушова
А.Г. Степанюк