Ухвала
іменем України
1 жовтня 2019 року
м. Київ
справа №592/1139/16
провадження №51-4388 ск 19
Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянувши касаційну скаргу засудженого ОСОБА_4 на ухвалу Сумського апеляційного суду від 28 серпня 2019 року,
встановив:
За вироком Ковпаківського районного суду м. Суми від 12 грудня 2018 року,
ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця та жителя м. Сум, визнано винуватим та засуджено за ч. 2 ст. 187 Кримінального кодексу України (далі - КК) із застосуванням ст. 69 цього Кодексу до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років із конфіскацією всього належного йому майна, крім житла.
Цивільний позов задоволено. Стягнуто із ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на користь ОСОБА_6 у солідарному порядку 11573 грн моральної шкоди. Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_6 573 грн матеріальної шкоди.
Вирішено питання щодо речових доказів та процесуальних витрат.
Цим же вироком засуджено ОСОБА_5 , судові рішення щодо якого в касаційному порядку не оскаржуються.
Як установив суд першої інстанції, ОСОБА_4 1 вересня 2016 року близько 22:50, перебуваючи разом зі своїми знайомими ОСОБА_7 (провадження щодо якої закрито у зв'язку зі смертю, далі - інша особа) та ОСОБА_5 неподалік магазину «Сонечко» по вул. Горького, 23 у м. Суми, помітив раніше незнайомого їм ОСОБА_6 , при цьому у нього виник умисел на вчинення нападу на останнього з метою заволодіння його особистим майном. З цією метою ОСОБА_4 запропонував своїм знайомим учинити розбійний напад на ОСОБА_6 , на що останні погодилися. В цей же день близько 22:55, перебуваючи на східцях поблизу Будинку культури, що на пл. Горького, 5 у м. Суми, ОСОБА_4 підбіг ззаду до ОСОБА_6 та наніс йому один удар кулаком лівої руки в ділянку лівого ока, після чого обійшов його та, перебуваючи обличчям до нього, наніс ще один удар кулаком правої руки у те ж саме місце, від чого ОСОБА_6 втратив рівновагу та присів. У цей час усі втрьох почали наносити останньому удари ногами по тулубу та голові, а коли він від ударів перехилився через парапет та впав на газон, продовжили наносити йому удари по всьому тілу, спричинивши потерпілому легких тілесних ушкоджень у тому числі й таких, що спричинили короткочасний розлад здоров'я. Під час нападу, відчувши супротив зі сторони ОСОБА_6 по відношенню до ОСОБА_5 , ОСОБА_4 зірвав рюкзак з речами, який знаходився за спиною потерпілого та разом із іншими співучасниками втік з місця злочину, заволодівши майном потерпілого на загальну суму 3044 грн.
Сумський апеляційний суд ухвалою від 28 серпня 2019 року змінив указаний вирок у частині призначення покарання ОСОБА_5 та зарахування йому у строк відбування покарання строк попереднього ув'язнення, в іншій частині залишивши вирок без змін.
У касаційній скарзі засуджений ОСОБА_4 просить на підставах, передбачених пунктами 1, 3 ч. 1 ст. 438 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК), скасувати ухвалу апеляційного суду і призначити новий розгляд у цьому суді. Аргументуючи свої вимоги засуджений зазначає, що викладені в судових рішеннях події злочину не відповідають фактичним обставинам кримінального провадження. Стверджує, що судові рішення постановлені без урахування всіх обставин справи, а висновки судів про доведеність його винуватості у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 187 КК не ґрунтуються на досліджених доказах. Вважає, що його дії слід кваліфікувати за ч. 1 ст. 187 КК, оскільки підлягає виключенню кваліфікуюча ознака - вчинення за попередньою змовою групою осіб. Окрім цього, зазначає про невідповідність призначеного йому покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого через суворість, вважаючи, що його виправлення можливе без його ізоляції від суспільства. Зазначає, що суд апеляційної інстанції не перевірив належним чином доводів його апеляційної скарги щодо істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, допущених судом першої інстанції, не дав цим доводам належної оцінки, і, не навівши жодного мотиву, безпідставно залишив його апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуваний вирок без змін. Вважає, що рішення апеляційного суду не є достатньо обґрунтованим та вмотивованим, і постановлено без додержання ст. 419 КПК.
Перевіривши доводи, викладені в касаційній скарзі засудженого ОСОБА_4 , та надані до неї копії судових рішень, колегія суддів дійшла висновку, що у відкритті касаційного провадження слід відмовити з огляду на таке.
Згідно з ч. 1 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Відповідно до ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є: істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.
Зі змісту касаційної скарги вбачається, що засуджений, поміж іншого, посилається на невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, просить надати доказам у ній іншу оцінку, ніж її дали суди нижчих інстанцій,тоді як перевірка цих обставин до повноважень касаційного суду законом не віднесена.
У своїй касаційній скарзі ОСОБА_4 звертає увагу на неправильну, на його думку, кваліфікацію судом його дій за ч. 2 ст. 187 КК, оскільки між ним, ОСОБА_5 та іншою особою не було попередньої змови про вчинення злочину, а тому вважає, що його дії слід кваліфікувати за ч. 1 ст. 187 КК.
Як убачається з наданої до касаційної скарги копії вироку, у цій справі фактичні обставини були встановлені місцевим судом, який зробив свій висновок про винуватість ОСОБА_4 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 187 КК на підставі фактично встановлених даних, які були з'ясовані під час дослідження доказів у судовому засіданні та оцінені судом відповідно до ст. 94 КПК.
Так, у своєму рішенні суд першої інстанції вказав, що вина засудженого ОСОБА_4 у вчиненні цього злочину підтверджується показаннями допитаних у судовому засіданні 27 листопада 2017 року самого ОСОБА_4 , який вину у вчиненому визнав повністю, а 2 лютого 2018 року змінив свої показання, обвинувачених ОСОБА_5 та іншої особи, потерпілого ОСОБА_6 ;протоколами: проведення слідчих експериментів за участю обвинувачених ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , іншої особи, потерпілого ОСОБА_8 , огляду місця події від 2 вересня 2016 року біля буд. № 2 по вул. Р. Люксембург в м. Суми, пред'явлення особи для впізнання; заявою від потерпілого про вчинення правопорушення; висновками: судово-медичної експертизи від 19 вересня 2016 року та додаткової судово-медичної експертизи від 29 листопада 2016 року, товарознавчої експертизи № 19/119/9-3/3319 е від 23 вересня 2016 року.
Висловлена засудженим у касаційній скарзі незгода з висновками суду, зробленими на підставі досліджених доказів, не є обґрунтуванням порушення судом першої інстанції вимог кримінального процесуального закону.
Наведені у касаційній скарзі доводи ОСОБА_4 про те, що між ним та іншими співучасниками злочину не було попередньої домовленості про вчинення нападу, а тому з обвинувачення слід виключити таку кваліфікуючу ознаку, як вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб, були предметом ретельної перевірки в суді першої інстанції і обґрунтовано визнані судом безпідставними.
Зокрема суд встановив, що хоча ОСОБА_4 після зміни своїх показань, в яких він визнав свою вину повністю, в подальшому заперечував у судових засіданнях про існування домовленості між ним та іншою особою на заволодіння майном потерпілого ОСОБА_6 , однак ці твердження були спростовані доказами, дослідженими в судовому засіданні, зокрема показаннями самого ОСОБА_4 , який підтвердив, що він повідомив ОСОБА_5 та іншій особі про намір заволодіти речами потерпілого шляхом вчинення розбійного нападу. Також суд встановив, що ОСОБА_5 та інша особа, дотримуючись попередньої домовленості з ОСОБА_4 , разом наносили удари ОСОБА_6 , що підтверджується показаннями обвинувачених, потерпілого та висновками судово-медичних експертиз. При цьому суд визнав, що вчинення ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та іншою особою умисних дій, спрямованих на негайне вилучення майна потерпілого із застосуванням фізичного насильства, підтверджується як показаннями потерпілого ОСОБА_6 , так і показаннями засуджених, а також протоколами слідчих експериментів проведених за їхньою участю та з участю іншої особи.
Таким чином, місцевий суд, встановивши фактичні обставини справи, які були з'ясовані під час дослідження доказів у судовому засіданні та оцінені судом відповідно до ст. 94 КПК, дійшов обґрунтованого висновку про вчинення ОСОБА_4 умисних дій, що виразилися у нападі з метою заволодіння майном потерпілого ОСОБА_6 на суму 3044 грн., поєднаним із застосуванням насильства, що є небезпечним для життя та здоров'я потерпілого, вчиненим за попередньою змовою групою осібта правильно кваліфікував його дії за ч. 2 ст. 187 КК.
Доводи, наведені в касаційній скарзі засудженого ОСОБА_4 про невідповідність призначеного йому покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого через суворість, колегія суддів визнає неприйнятними з огляду на наступне.
Відповідно до статей 50, 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. При цьому підлягають врахуванню ступінь тяжкості вчиненого злочину, особа винного й обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання. Виходячи з принципів співмірності та індивідуалізації покарання за своїм видом та розміром повинно бути адекватним (відповідним) характеру вчинених дій.
Як убачається з наданих до касаційної скарги копій судових рішень, місцевий суд при вирішенні питання про призначення покарання ОСОБА_4 згідно з вимогами ст. 65 КК разом із ступенем тяжкості вчиненого ним діяння, яке відповідно до ст. 12 КК відноситься до тяжкого злочину, також урахував дані про особу засудженого, який раніше не судимий, є особою молодого віку, працює і за місцем проживання характеризується позитивно. Пом'якшуючими покарання обставинами суд указав вибачення ОСОБА_4 перед потерпілим під час судового розгляду та часткове відшкодування йому заподіяної шкоди. Обставин, що обтяжують покарання судом встановлено не було. А тому, урахувавши всі ці фактори, місцевий суд дійшов умотивованого висновку про необхідність призначити засудженому покарання із застосуванням положень ст. 69 КК у виді позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна, крім житла.
Таким чином, суд першої інстанції дотримався приписів статей 50, 65 КК. Верховний Суд вважає, що за таких обставин призначене ОСОБА_4 покарання є справедливим, необхідним та достатнім для його виправлення й попередження нових злочинів.
Доводи касаційної скарги засудженого про невідповідність ухвали суду апеляційної інстанції вимогам ст. 419 КПК, оскільки цей суд залишив поза увагою доводи його апеляційної скарги, аналогічні тим, що наведені ним у касаційній скарзі, про помилковість кваліфікації судом його дій за ч. 2 ст. 187 КК були предметом ретельної перевірки суду апеляційної інстанції, який надав на них вичерпні відповіді та належним чином обґрунтував своє рішення з наведенням докладних мотивів, з яких ця апеляційна скарга була залишена без задоволення.
Так, апеляційним судом було встановлено, що допитаний в суді першої інстанції 27 листопада 2017 року ОСОБА_4 у присутності свого захисника підтвердив, що він заздалегідь, до початку вчинення нападу на потерпілого, повідомив обвинуваченому ОСОБА_5 та іншій особі про свій намір побити потерпілого та забрати в нього речі. Окрім цього, судом було зазначено, що подальші дії ОСОБА_5 та іншої особи, які проявилися в спільному побитті потерпілого, а також вказівки останніми ОСОБА_4 щоб він хапав сумку і біг, спостереження ОСОБА_5 та іншої особи за діями ОСОБА_4 , який забрав рюкзак потерпілого та перевіряв його вміст, а також їх мовчазна згода з такими діями, вказують на досягнення між цими особами домовленості до початку вчинення злочину, а саме про спільне його вчинення.
При цьому апеляційний суд зазначив, що слідчі експерименти, проведені з ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та іншою особою жодним чином не спростовують правильність висновків суду першої інстанції про вчинення ОСОБА_4 інкримінованого злочину за попередньою змовою групою осіб.
Окрім цього, доводи апеляційної скарги засудженого ОСОБА_4 про надання ним показань в суді першої інстанції щодо повідомлення ОСОБА_5 та іншої особи про намір заволодіти майном потерпілого ОСОБА_6 лише на прохання працівника прокуратури, який обіцяв застосувати до нього покарання, не пов'язане з позбавленням волі, також були предметом ретельної перевірки суду апеляційної інстанції та вмотивовано визнані непереконливими.
Так, цей суд у своєму рішенні вказав, що ОСОБА_4 2 лютого 2018 року в судовому засіданні стверджував, що вказана розмова з працівником прокуратури мала місце перед новим роком, а саме в грудні 2017 року, тоді як показання про визнання своєї вини, останнім було надано 27 листопада 2017 року в присутності свого захисника.
Також, як убачається з наданої до касаційної скарги засудженого ухвали апеляційного суду, цей суд, дотримуючись принципу індивідуалізації, надав належну оцінку ступеню тяжкості вчиненого ОСОБА_4 злочину виходячи не лише з визначених у ст. 12 КК формальних критеріїв, а із особливостей конкретного кримінального правопорушення.
Разом із цим, апеляційний суд, незважаючи на тяжкість вчиненого ОСОБА_4 злочину, погодився з висновком місцевого суду про необхідність призначити засудженому ОСОБА_4 покарання із застосуванням ст. 69 КК у виді позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна, крім житла, вказавши, що саме таке покарання буде відповідати вимогам статей 50, 65 КК, та є необхідним і достатнім для його виправлення та попередження вчинення ним нових злочинів.
Ухвала апеляційного суду за своїм змістом відповідає вимогам статей 370, 419 КПК, у ній наведено відповідні обґрунтування і мотиви, якими керувався суд при поставленні рішення.
Переконливих аргументів, які би ставили під сумнів законність рішення суду апеляційної інстанції і вмотивованість його висновків з питань істотного порушенням вимог кримінального процесуального закону та невідповідності призначеного покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення і особі засудженого через суворість, ОСОБА_4 у касаційній скарзі не навів, і таких даних зі змісту судових рішень не вбачається.
З огляду на викладене касаційна скарга засудженого ОСОБА_4 та додані до неї матеріали не дають підстав для її задоволення, а тому колегія суддів вважає, що у відкритті касаційного провадження слід відмовити на підставі п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК.
Враховуючи наведене, керуючись п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК, Верховний Суд
постановив:
У відкритті касаційного провадження за касаційною скаргоюзасудженого ОСОБА_4 на ухвалу Сумського апеляційного суду від 28 серпня 2019 року відмовити.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3