Іменем України
02 жовтня 2019 року
Київ
справа №826/17279/16
адміністративне провадження №К/9901/68555/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Шевцової Н.В.,
суддів: Кашпур О.В., Уханенка С.А.,
розглянувши в попередньому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження в касаційній інстанції адміністративну справу № 826/17279/16
за позовом ОСОБА_1 до Міністерства інфраструктури України про скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та зобов'язання вчинити дії
за касаційною скаргою ОСОБА_1
на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 15 листопада 2018 року, прийняту у складі колегії суддів: головуючого судді - Горяйнова А.М., суддів - Аліменка В. О., Кузьмишиної О. М.,
І. Короткий зміст позовних вимог
1. У листопаді 2016 року ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся з позовом до Міністерства інфраструктури України (далі - відповідач), в якому, з врахуванням уточнених позовних вимог, просив:
1.1. визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства інфраструктури України від 08 липня 2016 року № 293-к «Про звільнення ОСОБА_1 »;
1.2. поновити ОСОБА_1 на роботі;
1.3. зобов'язати Міністерство інфраструктури України виплатити позивачу середній заробіток за весь час вимушеного прогулу та виплату за один робочий місяць заробітної плати з негайною виплатою;
1.4. зобов'язати Міністерство інфраструктури України вчинити дії по переведенню ОСОБА_1 на рівноцінну посаду в утвореному на базі Відділу внутрішніх розслідувань, запобігання корупції та державного фінансового моніторингу Управлінні запобігання корупції, внутрішніх розслідувань та державного фінансового моніторингу - посаду начальника Управління запобігання корупції, внутрішніх розслідувань та державного фінансового моніторингу.
2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач вважає його звільнення із займаної посади незаконним, оскільки його було звільнено без урахування того, що ним подано дві заяви про відкликання своєї заяви про звільнення за власним бажанням та не допущено до виконання своїх посадових обов'язків після повернення на роботу із відпустки.
3. Представники відповідача проти позовних вимог заперечували, просили відмовити в їх задоволенні, вказували, що керівництвом Міністерства інфраструктури України задоволено заяву позивача про звільнення його з посади за власним бажання після закінчення відпустки, як ОСОБА_1 і вказав в своїй заяві про звільнення. Отже, при звільненні позивача не порушено його прав і всі дії вчинено відповідно до норм чинного законодавства.
ІІ. Установлені судами фактичні обставини справи
4. ОСОБА_1 працював у Міністерстві транспорту України (Міністерстві транспорту та зв'язку, Міністерстві інфраструктури України) з 31 грудня 2003 року. Перед звільненням позивач обіймав посаду начальника Відділу внутрішніх розслідувань, запобігання корупції та державного фінансового моніторингу.
5. 13 червня 2016 року позивач звернувся до Міністерства інфраструктури України із заявою про надання відпустки з 14 червня 2016 року тривалістю п'ятнадцять календарних днів з подальшим звільненням зі служби за власним бажанням на підставі частини першої статті 86 Закону України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року № 889-VIII (далі - Закон № 889-VIII).
6. Наказом Міністерства інфраструктури України від 14 червня 2016 року № 44-В «Про відпустку та грошову допомогу» ОСОБА_1 надано невикористану частину щорічної основної відпустки з 14 по 30 червня 2016 року з виплатою грошової допомоги.
7. 29 червня 2016 року позивач подав заяву про надання невикористаних відпусток з проханням про своє звільнення після їх закінчення. У вказаній заяві ОСОБА_1 зазначив, що у період відпустки перебував у стані тимчасової непрацездатності та потребує подальшого продовження лікування в санаторії.
8. Наказом Міністерства інфраструктури України від 08 липня 2016 року № 52-В «Про відпустку» позивачу надано невикористані дні відпустки з 10 липня по 03 жовтня 2016 року.
9. Наказом Міністерства інфраструктури України від 08 липня 2016 року № 293-к «Про звільнення ОСОБА_1 » позивача відповідно до Закону України «Про державну службу» звільнено з роботи 03 жовтня 2016 року на підставі заяв від 13 та 29 червня 2016 року.
10. 02 серпня 2016 року та 25 серпня 2016 року, знаходячись у відпустці, позивач подавав заяви про відкликання власної заяви про звільнення з роботи за власним бажанням.
11. Службова записка від 02 серпня 2016 року № 583/14-2/18-16 про відкликання заяви ОСОБА_1 про звільнення з роботи за власним бажанням була подана позивачем не особисто, а ОСОБА_2 за власним підписом, підтверджуючих документів на здійснення повноважень від імені ОСОБА_1 не долучено, тому не була зареєстрована.
12. 25 серпня 2016 року позивачем на адресу Міністра інфраструктури України - ОСОБА_3 , а також заступника Міністра інфраструктури України - керівника апарату Роменському Д. В. надіслано звернення, за змістом якого ОСОБА_1 повідомив, що не має наміру припиняти трудові відносини з Міністерством інфраструктури України та просить вважати усі раніше подані ним заяви про звільнення за власним бажанням недійсними (відкликаними). До вказаної заяви ОСОБА_1 додав також заяву про переведення на посаду начальника Управління запобігання корупції, внутрішніх розслідувань та державного фінансового моніторингу.
13. 26 червня 2016 року Міністерством інфраструктури України видано наказ за № 249 «Про введення в дію структури та змін штатного розпису Мінінфраструктури на 2016 рік», згідно з яким з липня місяця 2016 року введено нову структуру та змінено штатний розпис Міністерства. У результаті цього на базі Відділу було утворено новий підрозділ - Управління запобігання корупції, внутрішніх розслідувань та державного фінансового моніторингу.
14. 17 вересня 2016 року листом за підписом заступника Міністра - керівника апарату Роменського Д.В., позивача повідомлено, що оскільки заяву про звільнення за власним бажанням подано ОСОБА_1 13 червня 2016 року, то можливість її відкликання, відповідно до статті 38 Кодексу законів про працю України сплинуло 27 червня 2016 року, отже, правові підстави для переведення позивача на рівнозначну посаду начальника Управління корупції, внутрішніх розслідувань та державного фінансового моніторингу, як це передбачено статтею 41 Закону України «Про державну службу», відсутні.
15. Після закінчення відпустки 04 жовтня 2016 року, ОСОБА_1 прибув до Міністерства інфраструктури України. Згідно звіту системи контролю доступу, що був наданий листом ДП «Укрсервіс Мінтрансу» від 10 жовтня 2016 року № 34/1315-10, позивач перебував у Міністерстві інфраструктури України 04 жовтня 2016 року з 08 год 56 хв до 09 год 43 хв.
16. 04 жовтня 2016 року позивача не було допущено до місця роботи, ознайомлено з оспорюваним наказом, на якому позивачем вказано під особистий підпис «не згоден з Наказом».
ІІІ. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
17. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 05 липня 2018 року позовні вимоги задоволено частково.
16.1. Визнано протиправним та скасовано Наказ Міністерства інфраструктури України від 08 липня 2016 року № 293-к «Про звільнення ОСОБА_1 »;
16.2. Поновлено ОСОБА_1 на роботі;
16.3. Зобов'язано Міністерство інфраструктури України вчинити дії по переведенню ОСОБА_1 відповідно до підпункту 2.4. пункту 2 наказу від 26 липня 2016 року № 249 Міністерства інфраструктури України «Про введення в дію структури та змін штатного розпису Мінінфраструктури на 2016 рік».
16.4. Стягнуто з Міністерства інфраструктури України на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 316 494,84 грн з негайною виплатою суми 16 454,46 грн., що складає заробітну плату за один місяць.
16.5. Допущено рішення у частині поновлення ОСОБА_1 на роботі та стягнення з Міністерства інфраструктури України на користь ОСОБА_1 заробітної плати (середню заробітну плату) за один місяць в розмірі 16 454 (шістнадцять тисяч чотириста п'ятдесят чотири грн), 46 коп до негайного виконання.
16.6. У решті позовних вимог відмовлено.
18. Приймаючи рішення про часткове задоволення адміністративного позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що позивач у заяві від 25 серпня 2016 року висловив своє бажання продовжувати роботу, яка не була належним чином розглянута. Щодо посилання відповідача на пропущення позивачем двотижневого строку попередження про звільнення, в термін якого можливо відкликати заяву про звільнення, суд першої інстанції зазначив, що станом на час виникнення спірних правовідносин чинним законодавством не передбачено строку подання такої заяви. Також суд першої інстанції зазначив, що на наступний день після закінчення наданої відпустки позивач прибув вчасно на роботу для продовження державної служби, з наказом про звільнення не погодився, не висував вимогу стосовно свого звільнення та отримання трудової книжки, а отже трудові відносини між ОСОБА_1 та Міністерством інфраструктури України продовжено.
19. Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 15 листопада 2018 року рішення суду першої інстанції скасовано, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
20. Відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив з правомірності звільнення позивача, оскільки трудовий договір між Міністерством інфраструктури України та ОСОБА_1 після закінчення строку попередження був розірваний. Отже, звернення позивача до відповідача із заявою від 25 серпня 2016 року про відкликання раніше поданих заяв про звільнення з роботи за власним бажання, яка надійшла після видачі наказу від 08 липня 2016 року № 293-к, а також прибуття позивача до Міністерства інфраструктури України після закінчення відпустки - не є підставами для продовження трудових відносин між сторонами даної справи.
ІV. Касаційне оскарження
22. Не погодившись з постановою суду апеляційної інстанції, позивач звернувся із касаційною скаргою до Верховного Суду, яка зареєстрована у суді 19 грудня 2018 року.
23. Позивач, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, а саме неправильне тлумачення положень статті 86 Закону № 889-VIII та незастосування закону, який підлягав застосуванню - статті 74 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), статей 2, 3 Закону України «Про відпустки» від 15 листопада 1996 року № 504/96-ВР (далі - Закон № 504/96-ВР), а також порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
24. На обґрунтування вимог касаційної скарги позивач зазначає, що судом апеляційної інстанції безпідставно не враховано, що його звільнено без погодженням з Урядовим уповноваженим з питань антикорупційної політики. Позивач зауважує, що висновок суду апеляційної інстанції про сплив строку попередження 28 червня 2016 року є помилковим, оскільки за змістом статті 86 Закону № 889-VIII встановлює лише мінімальнодопустиму тривалість строку такого попередження. Тривалість наданої відпустки перевищувала 14 календарних днів, а отже 28 червня 2016 року у будь-якому разі, відповідно до вимог статті 86 Закону № 889-VIII, не є останнім днем строку попередження про звільнення. У заяві від 29 червня 2016 року про отримання невикористаних відпусток, за доводами позивача, він змінив своє попереднє волевиявлення щодо настання моменту звільнення, а саме в останній день усіх невикористаних відпусток.
25. Хибним, на думку позивача, є висновок суду апеляційної інстанції, що на час закінчення строку попередження про звільнення позивача, останній припинив роботу, оскільки перебував у відпустці. Помилковість такого твердження доводиться позивачем із посиланням на частину другу статті 38 КЗпП України. Фактично під час перебування у відпустці позивач мав трудові відносини із відповідачем, а отже, його заява від 25 серпня 2016 року про відкликання заяви про звільнення повинна була бути врахована відповідачем, чого зроблено не було.
26. У відзиві на касаційну скаргу відповідач спростовує її доводи, просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції залишити - без змін.
27. 26 грудня 2018 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою та витребувано із Окружного адміністративного суду міста Києва справу № 826/17279/16 (суддя-доповідач Стрелець Т. Г.).
28. 10 січня 2019 року справа № 826/17279/16 надійшла до Верховного Суду.
29. 20 червня 2019 року розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного адміністративного суду № 794/0/78-19 призначено повторний автоматизований розподіл справи у зв'язку зі зміною спеціалізації та введенням до іншої судової палати судді-доповідача Стрелець Т. Г., що унеможливлює її участь у розгляді касаційних скарг.
30. Протоколом повторного автоматизованого розподілу справ між суддями від 21 червня 2019 року визначено склад суду: головуючий суддя - Шевцова Н. В. (суддя-доповідач), судді - Кашпур О. В., Уханенко С. А.
V. Релевантні джерела права й акти їхнього застосування
31. Статтею 327 КАС України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - КАС України), обумовлено, що судом касаційної інстанції в адміністративних справах є Верховний Суд.
32. За правилами частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
33. Приписами частини першої статті 341 КАС України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
34. Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
35. Відповідно до частини шостої статті 43 Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
36. Статтею 5-1 Кодексу законів про працю України установлено гарантії забезпечення права громадян на працю, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
37. Статтею 5 Закону № 889-VIII передбачено, що правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.
37.1. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
38. Згідно зі статтями 83, 86 Закону № 889-VIII державна служба припиняється, зокрема, за ініціативою державного службовця або за угодою сторін.
38.1. Державний службовець має право звільнитися зі служби за власним бажанням, попередивши про це суб'єкта призначення у письмовій формі не пізніш як за 14 календарних днів до дня звільнення.
39. За статтею 3 Закону № 504/96-ВР за бажанням працівника у разі його звільнення (крім звільнення за порушення трудової дисципліни) йому має бути надано невикористану відпустку з наступним звільненням. Датою звільнення в цьому разі є останній день відпустки.
40. За правилами статті 39 КЗпП України строковий трудовий договір (пункти 2 і 3 статті 23) підлягає розірванню достроково на вимогу працівника в разі його хвороби або інвалідності, які перешкоджають виконанню роботи за договором, порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного або трудового договору та у випадках, передбачених частиною першою статті 38 цього Кодексу.
41. Відповідно до статті 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.
41.1. Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.
42. У пункті 12 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» зазначено, що справах про звільнення за статтею 38 КЗпП України суди повинні перевіряти доводи працівника про те, що власник або уповноважений ним орган примусили його подати заяву про розірвання трудового договору. Подача працівником заяви з метою уникнути відповідальності за винні дії не може розцінюватись як примус до цього і не позбавляє власника або уповноважений ним орган права звільнити його за винні дії з підстав, передбачених законом, до закінчення встановленого статтею 38 КЗпП України строку, а також застосувати до нього протягом цього строку в установленому порядку інше дисциплінарне стягнення.
42.1. Працівник, який попередив власника або уповноважений ним орган про розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, вправі до закінчення строку попередження відкликати свою заяву і звільнення в цьому випадку не проводиться, якщо на його місце не запрошена особа в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації (частина 4 статті 24 КЗпП України).
43. Частина перша статті 235 КЗпП України визначає, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
VI. Позиція Верховного Суду
44. Суд касаційної інстанції наголошує на тому, що перевірка законності судових рішень судів першої та апеляційної інстанції, згідно зі статтею 341 КАС України, здійснюється виключно у частині застосування норм матеріального та процесуального права та в межах доводів касаційної скарги.
45. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
46. Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить з такого.
47. Основним питанням у цій справі є можливість звільнення працівника на підставі його заяви про звільнення за власним бажанням, яку було відкликано у період його знаходження у відпустці.
48. Аналіз наведених вище норм свідчить, що чинним трудовим законодавством працівника наділено правом як безпосереднього подання заяви про відкликання заяви про звільнення, так і опосередкованого волевиявлення - шляхом фактичного продовження виконання посадових обов'язків.
49. Як встановлено судами попередніх інстанцій, позивач 13 червня 2016 року звернувся до Міністерства інфраструктури України із заявою про надання відпустки з 14 червня 2016 року тривалістю п'ятнадцять календарних днів з подальшим звільненням зі служби за власним бажанням на підставі частини першої статті 86 Закону № 889-VIII. У подальшому строк звільнення змінено у зв'язку із отриманням інших невикористаних за період роботи відпусток.
50. 08 липня 2016 року відповідачем звільнено позивача з роботи, починаючи 03 жовтня 2016 року, враховуючи тривалість його відпустки.
51. У період відпустки, 25 серпня 2016 року позивач подав заяву про відкликання попередньої заяви про звільнення і висловив бажання щодо продовження своєї трудової діяльності.
52. Підставою для відмови у задоволенні заяви позивача про відкликання його заяви про звільнення від 25 серпня 2016 року відповідач визначив той факт, що її можливо відкликати лише протягом строку попередження про звільнення, тобто до 27 червня 2016 року, який ОСОБА_1 пропущено.
53. Вважаючи правомірною таку відмову, суд апеляційної інстанції зазначив, що з моменту спливу строку попередження трудові відносини між позивачем та відповідачем було припинено, отже, подання такої заяви поза межами строку попередження не впливає на законність спірного наказу.
54. Верховний Суд погоджується з такими висновками суду апеляційної інстанції, виходячи з такого.
55. Частиною першою статті 86 Закону № 889-VIII встановлено мінімально допустимий строк попередження роботодавця про звільнення державного службовця за його ініціативою. Встановлення такого строку є гарантією прав роботодавця, спрямованою на забезпечення належного функціонування державного органу та пошук нових кадрів, тощо.
56. У статті 3 Закону № 504/96-ВР, на яку послався суд апеляційної інстанції, обґрунтовуючи правомірність звільнення, йде мова про право позивача на отримання не використаної ним відпустки у випадку його звільнення.
57. Судом апеляційної інстанції установлено, що наказ Міністерства інфраструктури України від 08 липня 2016 року № 293-к «Про звільнення ОСОБА_1 » було видано з дотриманням строків та порядку, визначеного статтею 38 КЗпП України. У подальшому за ініціативою позивача було реалізовано його право на отримання відпустки у випадку звільнення, що підтверджується наказами відповідача про надання невикористаних відпусток за відповідні періоди.
58. Разом з тим, отримання таких відпусток впливає лише на дату звільнення працівника, а не на фактичне продовження його трудових відносин.
59. Положення частини другої статті 38 КЗпП України на спірні правовідносини не розповсюджуються, оскільки після закінчення строку попередження про звільнення позивач ще раз засвідчив про своє бажання звільнитися, що і стало підставою прийняття спірного наказу.
60. Подання заяв про відкликання заяви про звільнення після прийняття наказу Міністерства інфраструктури України від 08 липня 2016 року № 293-к «Про звільнення ОСОБА_1 », прийнятого на підставі частини першої статті 86 Закону № 889 -VIII та з дотриманням вимог статті 38 КЗпП України правового значення для спірних правовідносин не має.
61. Доводи касаційної скарги таких висновків не спростовують.
62. Отже, Верховний Суд констатує, що постанова суду апеляційної інстанції ґрунтується на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна юридична оцінка з дотриманням норм процесуального права, що є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваних судових рішень - без змін.
VIІ. Судові витрати
63. З огляду на результат касаційного розгляду та категорію справи, судові витрати розподілу не підлягають.
Керуючись статтями 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд
1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
2. Постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 15 листопада 2018 року в справі № 826/17279/16 залишити без змін.
3. Судові витрати розподілу не підлягають.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя: Н. В. Шевцова
Судді: О. В. Кашпур
С. А. Уханенко