П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
01 жовтня 2019 р.м.ОдесаСправа № 1540/4836/18
Категорія 113030000Головуючий у суді І інстанції: Балан Я.В. час і місце ухвалення: письмове провадження, м. Одеса
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді: Семенюка Г.В.
суддів: Федусика А.Г. , Шляхтицького О.І.
при секретаріВишневській А.В.
за участю сторін:
ДМСУПогожий Д.В. (довіреність)
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні П'ятого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 01 липня 2019 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити певні дії, -
встановиВ:
Позивач, звернувся до суду з позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити певні дії, мотивуючи його тим, що оскаржуване рішення є необґрунтованим, протиправним, прийнятим без урахування та без дослідження усіх обставин, які мають значення і стосуються справи.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 01 липня 2019 року у задоволені позовних вимог ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу ГУ ДМС України в Одеській області №81 від 27.04.2018 року, про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язання ГУ ДМС України в Одеській області, у відповідності з процедурою, передбаченою ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту або тимчасового захисту» прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту щодо ОСОБА_1 відмовлено.
Не погодившись з Рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить суд апеляційної інстанції скасувати Рішення суду та прийняти нову постанову, якою задовольнити позовні вимоги.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт посилається на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права. Зазначає, що відмовляючи в задоволені позову, суд першої інстанції не врахував, що при поверненні Позивача в країну походження існує ризик переслідувань за ознаками віросповідання, оскільки він є мусульманином-сунітом та належить до релігійних меншин.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу належить залишити без задоволення з наступних підстав:
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянин Республіки Ірак, народився у місті Мосул.
За національністю араб, за віросповіданням мусульманин-суніт. Рідна мова арабська, також володіє російською, англійською мовами на рівні спілкування. За сімейним станом неодружений, дітей не має. Має повну вищу освіту, яку здобув у період 2010 - 2016 років в Одеському національному медичному університеті за спеціальністю «лікувальна справа», отримав диплом спеціаліста серії С16 НОМЕР_1 (т.ІІІ, а.с.86).
Невійськовозобов'язаний, строкову службу не проходив.
У країні громадянської належності не працював, в Україні займається тимчасовими заробітками, працює помічником повара у кафе «ІНФОРМАЦІЯ_2» (м. Миколаїв).
Позивач не є членом жодної політичної, громадської чи іншої організації у країні громадянської належності. Місце постійного проживання в Іраку: АДРЕСА_1 .
Згідно особової справи позивача, з країни громадянської належності, ОСОБА_1 виїхав легально 24.10.2010 року , на підставі паспортного документа серії НОМЕР_2, та оформленої української візи типу «О», авіарейсом з м. Мосул (Ірак) до м. Алеппо (САР) та до м. Одеса (Україна).
19.04.2018 року ОСОБА_1 звернувся до Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління ДМС в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.ІІІ, а.с. 65-67).
Щодо причин виїзду з країни громадянської належності, в заяві про визнання біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту, позивач зазначив, що приїхав до України з метою навчання у ВНЗ. Причиною неможливості повернення до Іраку зазначив проведення бойових дій у рідному для нього місті Мосул (Ірак), повідомивши, що місто було захоплене терористами, а сімейний будинок зруйновано внаслідок бойових дій.
У період з моменту першого приїзду до України у 2010 році, Позивач чотири рази безперешкодно здійснював виїзди до Іраку, а саме: у 2011, 2012, 2013, 2014 роках, з метою відвідування батьків під час літніх канікул, не зазнаючи при цьому будь-яких погроз чи переслідувань.
Крім того, у 2014 році, на момент перебування ОСОБА_1 у м. Мосул, місто було захоплене та підконтрольне терористичному угрупуванню «ІД», у той же час, зі слів позивача, він не зазнавав будь-яких погроз чи переслідувань, натомість проходив практику у медичному закладі, після чого безперешкодно виїхав з міста Мосул та вирушив до України з метою продовження навчання у ВНЗ.
З 25.07.2016 року ОСОБА_1 більше року проживав в Україні у категорії нелегального мігранта, через що, на нього було складено протокол про адміністративне правопорушення за ст. 203 КУпАП (т.ІІ, а.с.42-43).
11.05.2017 року Позивач вперше звернувся до територіального підрозділу ДМС із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.ІІ, а.с.47-50).
18.05.2017 року Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області, наказом №92 - відмовило позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.ІІ, а.с.102).
ОСОБА_1 оскаржив вищевказану відмову у судовому порядку, проте, 06.10.2017 року, Вищий адміністративний суд України відмовив позивачу у відкритті провадження за касаційною скаргою на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 10.07.2017 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 12.09.2017 року, у справі за позовом ОСОБА_1 до ГУДМС в Одеській області, про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити певні дії (т.ІІ, а.с.3-4,9-10,15-19).
14.03.2018 року у ході проведення заходів з протидії нелегальній міграції, під час операції «Мігрант» на території м. Миколаєва, Позивач був виявлений в якості нелегального мігранта та притягнутий до адміністративної відповідальності за ч. 1 ст. 203 КУпАП (протокол серії ММК № 044299), за ухилення від виїзду з України (т.ІІІ, а.с.88-89).
Як зазначає відповідач у відзиві на позовну заяву, 11.04.2018 року Заводським РВ УДМС у Миколаївській області, прийнято рішення №7 від 11.04.2018, про примусове повернення ОСОБА_1 та заборону в'їзд в Україну строком на 3 роки (до 11.04.2021 року) .
19.04.2018 року, шукач захисту повторно звернувся до територіального підрозділу ДМС із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.ІІІ, а.с.65-67).
Щодо причини неможливості повернення до країни громадянської належності, позивач повідомив про небажання повертатись до Іраку через те, що на його думку, він може зазнати переслідувань з боку представників мусульман-шиїтів та бути вбитим лише через факт власної належності до мусульман-сунітів. Крім того, позивачем зазначалося про неможливість працевлаштування в Іраці та бажання легалізувати власне перебування на території України.
За результатами розгляду звернення ОСОБА_1 Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області встановлено, що виїзд позивача з Іраку не був пов'язаний з обґрунтованим побоюваннями зазнати переслідування за конвенційними ознаками визначення статусу біженця або ж побоюваннями зазнати серйозної шкоди.
За матеріалами розгляду особової справи убачається, що ані шукач захисту, ані його родичі, які залишились жити в Іраку, не зазнавали та не зазнають переслідування за ознаками громадянства, національності, етнічної належності або віросповідання.
Крім того, Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області встановлено неправдивість тверджень позивача стосовно можливої небезпеки яка очікує позивача у місті Мосул, оскільки батьки ОСОБА_1 наразі проживають на території Іраку в селищі Альбеджуарі, а не у місті Мосул, на дачній ділянці, де збудували для себе приватний будинок та займаються сільським господарством (виготовленням та реалізацією молочної продукції), особисто не зазнаючи при цьому жодних погроз чи переслідувань.
Під час проведення інтерв'ю ОСОБА_1 висловив наступні побоювання, які на його думку унеможливлюють повернення до Іраку:
- кровна племінна помста з боку інших племен, які проживають у м. Мосул. Даний елемент побоювання відповідачем не вважається належним, оскільки ґрунтується на власних переконаннях позивача та немає жодних вагомих підстав з огляду на те, що ОСОБА_1 перебував в Україні під час початку діяльності військових угрупувань та не мав можливості безпосередньо приймати в них участь.
- не бажання матеріального обтяження власних батьків. На думку позивача, він не зможе працевлаштуватись на території Іраку, з причини походження з м. Мосул.
- зі слів ОСОБА_1 , будинок його сім'ї було зруйновано у червні 2017 року та у результаті вибуху під завалами будинку загинули рідні брати та сестра. Для підтвердження даного факту, позивачем було надано фото із зображенням частково зруйнованого будинку, проте жодних доказів, які б підтверджували загибель внаслідок бойових дій близьких рідних позивача та підтвердження ідентифікації зображеної на фото частково зруйнованої будівлі, як будинку його родини - не надав.
Дослідивши обставини справи, Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області, Наказом №81 від 27.04.2018 року - відмовило позивачеві в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.ІІІ, а.с. 140).
Не погоджуючись рішенням відповідача, вважаючи його протиправним та прийнятим без урахування усіх важливих обставин справи, позивач звернувся до суду з даною позовною заявою.
Суд першої інстанції відмовляючи в задоволені позовних вимог зазначив, що Позивачем не було надано жодних доказів, що свідчили б про його переслідування на батьківщині саме з мотивів за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Колегія суддів П'ятого апеляційного адміністративного суду погоджується з вказаними висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.
Згідно з п.1 ч.1 ст.1 Закону біженець це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до п.4 ч.1 ст. Закону додатковий захист це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.
Пунктом 13 статті 1 вищезгаданого Закону встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Статтею 6 вказаного Закону визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.
Отже, особа може бути визнана біженцем тільки у випадку, якщо відповідає вищевказаним критеріям. Економічні, особисті, побутові або інші обставини, через які особа залишила та не може або не бажає повернутися до країни походження, не дають підстав для отримання статусу біженця в Україні.
Аналогічну правову позицію Верховного Суду, викладено в п. 23 постанови від 04 жовтня 2018 року, справа №826/1407/16.
Перевіряючи законність рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на відповідність цих критеріїв, суд дійшов висновку, що відповідач не допустив порушення зазначених норм права та оскаржуване рішення є законними та обґрунтованим.
Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.
При цьому «побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальна інформація по країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.
Згідно з статтею 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Згідно з ч.6 ст.8 Закону рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Отже, у відповідача наявний обов'язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії осіб, які потребують додаткового захисту або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання (п. 32 постанови Верховного Суду від 26.06.2018 року, справа № 808/2817/16).
Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Отже, особа, яка звертається із заявою про надання, їй статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту має довести, що її побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань є обґрунтованими, або її життю, безпеці чи свободі в країні походження загрожує небезпека і вона не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до роз'яснень пункту 10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25 червня 2009 року № 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні», суди можуть використовувати інформацію про країни походження, розміщену на офіційних сайтах Державної міграційної служби України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, а також на інформаційних носіях, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні, та інших носіях.
Безпідставними є посилання апелянта на те, що інформація по країні походження підтверджує наявність у нього цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань у разі повернення, з огляду на наступне.
Інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом.
Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 06.03.2019 по справі № 826/14576/16, від 06.03.2019 по справі № 815/2505/17, який в силу ч.5 ст.242 КАС України підлягає врахуванню при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.
Крім того, згідно інформації, розміщеної у мережі Інтернет, соціально-політична ситуація у місті постійного проживання позивача (місто Мосул) у період з 2017 року є стабільною. У місті відсутні будь-які збройні конфлікти.
«… 9 липня 2017 року прем'єр-міністр Хайдер Аль-Абаді оголосив про повне звільнення Мосула … » (інформація з сайту: https://uk.wikipedia.org/wiki).
Оцінюючи побоювання позивача з суб'єктивної сторони, слід зазначити, що такі побоювання мають бути переслідуваннями тільки за ознаками: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів, які у позивача відсутні.
Щодо особистого відношення особи до невизнаної мусульманської терористичної організації «Ісламська Держава» у відповідності до отриманих пояснень позивача, було встановлено, що членом даного угрупування позивач не був і відношення до нього не має.
Також слід зазначити, що звернення ОСОБА_1 до територіального підрозділу ДМС із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не обумовлене потребою у міжнародному захисті, а в свою чергу, пов'язане лише з бажанням легалізації власного перебування в Україні (т.ІІІ, а.с.130).
Встановлено, що позивач потрапив в Україну у 2010 році, обставини які він наводить у якості причини неможливості повернення на батьківщину виникли у 2014 році, водночас із заявою про визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту звернувся із значним зволіканням, фактично після довгострокового перебування у категорії нелегального мігранта на території України.
Відповідно до пленуму ВАС України №1 від 25.06.2009 року «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» встановлюється, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захист, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Крім того, під час співбесіди ОСОБА_1 зазначив, що у 2011 році зареєструвався у дипломатичній установі Іраку на території України у м. Києві та фактично підтвердив намір подальшого звернення до дипломатичних установ країни громадянського походження з метою «завірити власний диплом про закінчення ВНЗ в Україні» (т.ІІІ, а.с.119), що свідчить про відсутність проблем з держаними органами Іраку.
Також, виходячи із поняття особи яка потребує додаткового захисту, у позивача, на час розгляду справи, відсутні такі ознаки.
При аналізі підстав для можливості отримання додаткового захисту слід враховувати також інші фактори, а саме: можливість внутрішнього переміщення, отримання захисту в сусідніх країнах, ситуацію з близькими родичами позивача, причини довгострокового перебування іноземця в іншій країні, причини звернення за захистом, наявність планів повернення на Батьківщину, тощо.
Суд наголошує, що наразі батьки позивача проживають у селищі Альбеджуарі, а не у місті Мосул, на дачній ділянці, де збудували для себе приватний будинок та займаються сільським господарством (виготовленням та реалізацією молочної продукції), особисто не зазнаючи при цьому жодних погроз чи переслідувань.
У більшості випадків особа, яка рятується від переслідування, приїздить до країни без особистих документів. Таким чином, хоча обов'язок надати докази покладено на заявника, задача встановлення і опрацювання відповідних фактів вирішується сумісно з перевіряючим. В деяких випадках саме уповноваженій особі доводиться використовувати наявні засоби для зібрання всіх необхідних доказів на підтвердження заяви. Однак навіть цей незалежний пошук не завжди може завершитися успіхом, і можуть мати місце заяви, які неможливо підтвердити доказами. У таких випадках, якщо викладене заявником здається правдоподібним, то перевіряючий має тлумачити сумніви на користь заявника, якщо немає вагомих причин для протилежного.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що позивач не навів фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за критеріями, визначеними пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». З оцінки ситуації по країні громадянської належності та аналізу матеріалів особової справи позивача випливає, що реальними обставинами звернення позивача до міграційної служби є мета легалізувати своє перебування на території України та влаштований побут.
Статтею 77 КАС України, встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
В той же час відповідач, в силу ч.2 ст.77 КАС України, довів суду необґрунтованість та безпідставність позовних вимог і правомірність свого рішення.
Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити певні дії належним чином не обґрунтовані, не підтверджені наявними матеріалами справи та задоволенню не підлягають.
Інші доводи апеляційної скарги встановлених обставин справи та висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
З огляду на вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення постановлено з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстав для його скасування не вбачається.
Згідно з ч. 1 ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , - залишити без задоволення.
Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 01 липня 2019 року по справі № 1540/4836/18, - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Повний текст Постанови складено - 02 жовтня 2019 року.
Головуючий суддя Семенюк Г.В.
Судді Федусик А.Г. Шляхтицький О.І.