24 вересня 2019 року
м. Київ
справа № 753/15266/17
провадження № 22-ц/824/12693/2019
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Писаної Т.О.
суддів - Приходька К.П., Журби С.О.
за участю секретаря судового засідання - Немудрої Ю.П.
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Держави Україна в особі Служби безпеки України
на рішення Дарницького районного суду міста Київ від 12 червня 2019 рок
за позовом ОСОБА_1 до Служби безпеки України, треті особи: старший слідчий слідчого відділу Управління безпеки України в Луганській області Бушний Олексій Олексійович, ГУ СБУ в Донецькій та Луганській області, Державна Казначейська служба України, Головне Управління СБУ в Донецькій та Луганській області, про відшкодування моральної та матеріальної шкоди, -
У квітні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з даним позовом, в якому просила стягнути на її користь 8 252 786,94 грн відшкодування матеріальної шкоди та 825 278,69 грн відшкодування моральної шкоди.
Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 15 липня 2015 року позов ОСОБА_1 було задоволено частково: стягнуто на її користь з УСБУ в Луганській області 6 млн 502 тис. 32 грн на відшкодування майнової шкоди та 50 тис. грн на відшкодування моральної шкоди; вирішено питання розподілу судових витрат; у задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Апеляційний суд м. Києва 2 березня 2016 року рішення Дарницького районного суду м. Києва від 15 липня 2015 року скасував та ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив.
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі по тексту ВССУ) ухвалою від 21 вересня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнила, рішення Апеляційного суду міста Київ від 2 березня 2016 року скасувала, рішення Дарницького районного суду м. Києва від 15 липня 2015 року залишила в силі.
15 грудня 2016 року до Верховного Суду України (далі по тексту ВСУ) звернулося Управління Служби безпеки України в Луганській області із заявою про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах ВССУ від 21 вересня 2016 року з підстав невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові ВСУ висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Ухвалою ВСУ від 20 січня 2017 року було відкрито провадження у цій справі, та 12 квітня 2017 року верховним судом було винесено постанову, якою були скасовані судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, а справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
Під час нового перегляду було змінено відповідача у цій справі, підставу позовних вимог та розмір заявлених до стягнення сум.
В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначає, що 20 грудня 2013 року в належному їй на праві власності будинку по АДРЕСА_1 старшим слідчим слідчого відділу УСБУ в Луганській області Бушним О.О. було проведено обшук, під час якого вилучено 262 210 євро, 4 900 дол. США та 19 885 грн. У квітні 2014 року кримінальне провадження, в межах якого проводився обшук, було закрите на підставі п. 2 частини 1 статті 284 КПК України. Слідчий суддя ухвалив рішення про повернення їй вилучених під час обшуку грошових коштів. Незважаючи на її неодноразові звернення, ухвала слідчого судді залишилися без виконання, а належні їй грошові кошти повернуті не були.
Вважає, що слідчий Бушний О.О . порушив вимоги Інструкції про порядок вилучення, обліку, зберігання та передачі речових доказів у кримінальних справах, цінностей та іншого майна органами дізнання, досудового слідства і суду, оскільки не передав вилучені кошти на зберігання до банку або в касу фінансового підрозділу Управління, а зберігав їх в своєму особистому сейфі, внаслідок чого після захоплення будівлі УСБУ в Луганській області незаконними збройними формуваннями ці кошти зникли. Своєю бездіяльністю слідчий Бушний О.О. завдав позивачу майнової та моральної шкоди, яку позивач просила стягнути в судовому порядку.
Рішенням Дарницького районного суду міста Київ від 12 червня 2019 року позов ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Служби безпеки України, треті особи: старший слідчий слідчого відділу Управління безпеки України в Луганській області Бушний Олексій Олексійович ГУ СБУ в Донецькій та Луганській області, Державна Казначейська служба України, Головне Управління СБУ в Донецькій та Луганській області, про відшкодування моральної та матеріальної шкоди - задоволено частково.
Стягнуто з Державної казначейської служби України за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання з єдиного казначейського рахунку на рахунок ОСОБА_1 8 252 786 (вісім мільйонів двісті п'ятдесят дві тисячі сімсот вісімдесят шість) гривень 94 коп. матеріальної шкоди та 300 000 (триста тисяч) гривень 00 коп. відшкодування моральної шкоди
У задоволенні решти вимог позову відмовлено.
Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції відповідачем Державою України в особі Служби безпеки України подано апеляційну скаргу, в якій ставиться вимога про скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
У судовому засіданні представник відповідача підтримав доводи апеляційної скарги в обґрунтування якої зазначає, що судом неправильно установлені обставини, які мають суттєве значення для справи.
У доводах апеляційної скарги вказано, що 06 серпня 2015 року Військовою прокуратурою розпочато досудове розслідування у кримінальному провадженні, яке внесено до ЄРДР за №42015130610000283, щодо втрати речових доказів за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною 2 статті 425 КК України. Представник відповідача вважає, що у постанові Військової прокуратури Луганського гарнізону сил антитерористичної операції від 22 липня 2016 року встановлено обставини щодо відсутності причинно-наслідкового зв'язку між діяннями службових осіб УСБУ в Луганській області та тяжкими наслідками у виді втрати речових доказів (грошових коштів). Відповідальними військовими службовими особами УСБУ в Луганській області було вжито всіх можливих заходів щодо належного зберігання вказаних речових доказів. Втрата речових доказів стала наслідком цілеспрямованих злочинних дій інших осіб, які 06 квітня 2014 року здійснили протиправне захоплення адміністративної будівлі, що унеможливило подальше виконання службовими особами покладених на них обов'язків.
Представник відповідача також у доводах апеляційної скарги зазначає про те, що відповідно до частини 2 статті 100 КПК України речовий доказ або документ, наданий добровільно або на підставі судового рішення, зберігається у сторони кримінального провадження, якій він наданий. Сторона кримінального провадження, якій наданий речовий доказ або документ, зобов'язана зберігати їх у стані, придатному для використання у кримінальному провадженні. Зберігання речових доказів стороною обвинувачення здійснюється в порядку, визначеному КМУ. Так, згідно із пунктом 21 Порядку зберігання речових доказів стороною обвинувачення, їх реалізації, технологічної переробки, знищення, здійснення витрат, пов'язаних з їх зберіганням і пересиланням, схоронності тимчасово вилученого майна під час кримінального провадження, затвердженого постановою КМУ від 19 листопада 2012 року №1104 (далі по тексту Порядок), повинні зберігатися в уповноваженому банку, що обслуговує орган, у складі якого функціонує слідчий підрозділ.
На виконання вказаного положення Порядку було укладено відповідний договір зберігання з відділенням ПАТ «Укргазбанк», однак послуга банку щодо використання банківської ячейки не була оплачена у зв'язку з відсутністю грошових коштів, а тому не могла бути використана. Враховуючи наведене керівництвом слідчого відділу було прийнято рішення про зберігання вищевказаних грошових коштів у індивідуальному сейфі слідчого.
У доводах апеляційної скарги представник відповідача наголошує також на неповному встановлені судом першої інстанції обставин справи, оскільки не було з'ясовано кому належать грошові кошти, які були вилучені при обшуку; висновки оскаржуваного рішення ґрунтуються на недопустимих доказах, зокрема копії ухвали Жовтневого районного суду міста Луганська від 28 квітня 2014 року, відповідно до якої підлягають поверненню вилучені у позивачки кошти; висновки суду щодо наявності підстав для застосування відповідальності передбаченої статтями 1173, 1174 ЦК України є необґрунтованими, оскільки у матеріалах справи відсутні незаконні рішення відповідача, якими позивачеві завдано матеріальної та моральної шкоди.
Відтак, на думку відповідача, позивачем не доведені неправомірні дії відповідача та причинно-наслідковий зв'язок між діями відповідача та завданою позивачці шкодою. Відповідач також не погоджується із обґрунтованістю та доведеністю висновків щодо наявності підстав для задоволення вимог позову в частині стягнення моральної шкоди, розмір якої не відповідає принципу розумності, справедливості та поміркованості.
Представник позивача у судовому засіданні проти апеляційної скарги заперечив. У відзиві на апеляційну скаргу зазначає, що висновки та доводи викладені у апеляційній скарзі відповідача не відповідають дійсним обставинам справи, а рішення Дарницького районного суду міста Київ від 12 червня 2019 року ухвалено у відповідності до норм матеріального та процесуального права з дотриманням правової позиції, викладеної у правовому висновку Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у цій справі.
Інші сторони в судове засідання не з'явились, про розгляд справи були повідомленні належним чином, своїх пояснень не надали.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Задовольняючи позовні вимоги про стягнення матеріальної та моральної шкоди суд першої інстанції виходив із доведеності позивачем неправомірних дій співробітників УСБУ в Луганській області, а саме бездіяльності, яка полягала у незабезпеченні збереження речових доказів, внаслідок чого речові докази були втрачені та позивач позбавлена права на отримання свого майна, чим їй завдана шкода. Вину співробітників УСБУ в Луганській області відповідачем не спростовано.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції враховуючи наступне.
Судом першої інстанції під час розгляду справи встановлено, що слідчими слідчого відділу УСБУ в Луганській області здійснювалося досудове розслідування у кримінальному провадженні №22013030000000206, зареєстрованому в Єдиному реєстрі досудових розслідувань 10 жовтня 2013 року, за фактом незаконного надання послуг військового призначення представникам Міністерства оборонної промисловості Азербайджанської Республіки за ознаками злочину, передбаченого статтею 333 Кримінального кодексу України (далі - КК України).
Слідчий суддя Жовтневого районного суду м. Луганська ухвалою від 3 грудня 2013 року надав дозвіл на обшук у будинку по АДРЕСА_1 , який належить на праві приватної власності ОСОБА_1 .
20 грудня 2013 року в зазначеному будинку проведено обшук, під час якого було вилучено, в тому числі грошові кошти в розмірі 262 тис. 210 євро, 4 тис. 900 дол. США та 19 тис. 885 грн, які постановою слідчого від 24 грудня 2013 року визнані речовими доказами.
24 квітня 2014 року кримінальне провадження N 22013030000000206 закрито на підставі пункту 2 частини 1 статті 284 КПК України (відсутність у діянні складу кримінального правопорушення).
28 квітня 2014 року слідчий суддя Жовтневого районного суду м. Луганська постановив ухвалу про повернення ОСОБА_1 вилучених під час обшуку грошових коштів (а.с.7).
Вказані обставини були встановлені при попередньому розгляді і сторонами не спростовані.
Враховуючи наведене доводи викладені у пункті 2.3 апеляційної скарги щодо належності грошових коштів, які є предметом спору не ОСОБА_1 а ОСОБА_4 не можуть бути визнані судом обґрунтованими, оскільки обставина стосовно наявності права у позивачки на ці кошти підтверджується ухвалою слідчого судді Жовтневого районного суду м. Луганська від 28 квітня 2014 року, відповідно до якої постановлено повернути вказані кошти саме ОСОБА_1 а не іншій особі.
Не можна також погодитись із доводами апеляційної скарги про те, що у зв'язку із захопленням адміністративної будівлі УСБУ в Луганській області невстановленими особами, копію ухвали слідчого судді Жовтневого районного суду м. Луганська від 28 квітня 2014 року слідчій відділу УСБУ в Луганській області не отримував, тому був позбавлений можливості виконати обов'язок щодо повернення коштів. Як вбачається із матеріалів справи, про наявність Ухвали про вирішення долі речових доказів старший слідчий СВ УСБУ в Луганській області Бушний О.О., який є службовою особою УСБУ в Луганській області, а також Служба безпеки України знали з моменту першого звернення позивачки до суду в 2014 році про відшкодування матеріальної та моральної шкоди.
В матеріалах справи з початку розгляду її першим складом суду з 2015 року знаходилась фотокопія Ухвали від 28 квітня 2014 року про вирішення речових доказів у справі №43 5/4319/14-к, яка не була належним чином засвідчена та важко читалась, однак, представники відповідача та третьої особи з початку розгляду справи в 2015 році не ставили під сумнів даний екземпляр Ухвали. Мали право отримати належним чином завірену копію вказаної Ухвали, в той час як представником позивачки 12 червня 2019 року надана до суду належним чином завірена копія Ухвали від 28 квітня 2014 року про вирішення речових доказів у справі №435/4319/14-к, яка ухвалена слідчим суддею Жовтневого районного суду м. Луганська Осіпенко Л . М.
Крім того, як вбачається із пояснень, зазначених наприклад у клопотанні представника відповідача Служби безпеки України від 20 травня 2015 року на аркуші справи 30 у першому томі цієї справи, відповідачі ухвалу слідчого судді Жовтневого районного суду м. Луганська від 28 квітня 2014 року вважали чинною, та такою, що надавала право позивачці на повернення речових доказів.
Проте, як встановлено судом першої інстанції, причиною невиконання ухвали слідчого судді стало не відсутність у слідчого примірника такої ухвали, а відсутність самих речових доказів, які слідчий мав повернути за вказаним процесуальним документом.
Під час засідання встановлено, що грошові кошти позивачці за час розгляду справи не повернуті.
Колегія суддів перевіривши інші доводи апеляційної скарги, а саме щодо недоведеності позивачем обставин, які є підставою для задоволення цього позову про стягнення матеріальної і моральної шкоди, дійшла висновку про їх необґрунтованість та таких, що не спростовують висновків місцевого суду у оскаржуваному рішенні.
Стаття 56 Конституції Українипроголошує право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб під час здійснення ними своїх повноважень.
У статті 1166 ЦК України визначено загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду, зокрема, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.
Стаття 1174 ЦК України визначає спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, зокрема, така шкода відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.
Стаття 1174 ЦК України є спеціальною і передбачає певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності. Так, зокрема, цією правовою нормою передбачено, що для застосування відповідальності посадових осіб наявність їх вини не є обов'язковою. Втім, цією нормою не заперечується обов'язковість наявності інших елементів складу цивільного правопорушення, які є обов'язковими для доказування у спорах про стягнення шкоди.
Тому, необхідною підставою для притягнення до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв'язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі статті 1174 ЦК України.
Відповідно до цієї норми обов'язок відшкодувати завдану шкоду потерпілому покладається не на посадову особу, незаконним рішенням, дією чи бездіяльністю якої завдано шкоду, а на державу Україна.
Це підтверджується також положеннями частини другої статті 25 Бюджетного кодексу України, згідно з якою шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади або органу місцевого самоврядування, відшкодовується державою.
Дії (бездіяльність) слідчого відділу УСБУ в Луганській області, внаслідок яких (якої) було завдано шкоди, є основним предметом доказування та, відповідно встановлення у цій справі, оскільки відсутність такого елемента делікту свідчить про відсутність інших складових цієї правової конструкції та відсутність самого заподіяння шкоди як юридичного факту, внаслідок якого виникають цивільні права та обов'язки (статті 11 ЦК України).
У доводах апеляційної скарги представник відповідача наполягає на тому, що за наслідками досудового розслідування у кримінальному провадженні щодо втрати речових доказів за ознаками кримінального правопорушення передбаченого частиною 2 статті 425 КК України, військовою прокуратурою Луганського гарнізону сил антитерористичної операції було винесено постанову про закриття кримінального провадження від 22 липня 2016 року, якою вказане кримінальне провадження закрите у зв'язку з відсутністю в діянні складу кримінального правопорушення на підставі пункту 2 частини 1 статті 284 КПК України. Тому, на думку представника відповідача обставини, встановлені у цій постанові спростовують наявність неправомірних дій чи бездіяльності посадової особи.
Колегія суддів відхиляє вказані доводи, оскільки обставини, встановлені у зазначеній вище постанові військовою прокуратурою Луганського гарнізону сил антитерористичної операції, свідчать лише про відсутність підстав для застосування до посадової особи кримінальної відповідальності, а не про відсутність підстав для застосування деліктної відповідальності. Також, обставини, встановлені у цій постанові не є тими обставинами, які не підлягають доказуванню відповідно до положень статті 82 ЦПК України, а отже підлягають доказуванню на загальних підставах.
Як убачається із матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції у позивачки було вилучено грошові кошти, як речові докази у кримінальній справі.
За змістом частини другої і четвертої статті 100 КПК Україниречовий доказ або документ, наданий добровільно або на підставі судового рішення, зберігається у сторони кримінального провадження, якій він наданий. Сторона кримінального провадження, якій наданий речовий доказ або документ, зобов'язана зберігати їх у стані, придатному для використання у кримінальному провадженні. Речові докази, які отримані або вилучені слідчим, прокурором, оглядаються, фотографуються та докладно описуються в протоколі огляду. Зберігання речових доказів стороною обвинувачення здійснюється в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. У разі втрати чи знищення стороною кримінального провадження наданого їй речового доказу вона зобов'язана повернути володільцю таку саму річ або відшкодувати її вартість.
Затвердженим постановою КМУ від 19 листопада 2012 року Про реалізацію окремих положень КПК України № 1104 «Порядком зберігання речових доказів стороною обвинувачення, їх реалізації, технологічної переробки, знищення, здійснення витрат, пов'язаних з їх зберіганням і пересиланням, схоронності тимчасово вилученого майна під час кримінального провадження», (далі Порядок №1104) визначені правила зберігання речових доказів стороною обвинувачення, їх реалізації, технологічної переробки, знищення, здійснення витрат, пов'язаних з їх зберіганням і пересиланням, та схоронності тимчасово вилученого майна під час кримінального провадження.
Відповідно до пункту 27 Порядку № 1104 схоронність тимчасово вилученого майна до повернення майна власнику у зв'язку з припиненням тимчасового вилучення майна або до постановлення слідчим суддею, судом ухвали про накладення арешту на майно, забезпечується згідно з пунктами 1-26 цього Порядку.
Пунктом 21 вказаного Порядку передбачено, що речові докази у вигляді готівки у національній валюті України або іноземній валюті передаються для зберігання уповноваженому банку, що обслуговує орган, у складі якого функціонує слідчий підрозділ (далі - уповноважений банк). У разі коли готівка у національній валюті України чи іноземній валюті не містить слідів кримінального правопорушення, валютні кошти зараховуються на спеціально визначені для цієї мети депозитні рахунки (далі - депозитний рахунок) уповноваженого банку.
Отже, обов'язок щодо збереження речових доказів та у разі втрати чи знищення стороною кримінального провадження наданого їй речового доказу повернути володільцю таку саму річ або відшкодувати її вартість прямо передбачений чинним законодавством.
Відповідно до статті 41 Конституції Україникожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.
Частинами першою, другою статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Законом України № 475/97 від 17 липня 1997 року ратифіковано Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та Перший протокол до Конвенції, а відтак в силу статті 9 Конституції України вони є частиною національного законодавства України.
Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику суду як джерело права.
Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
При цьому відповідно до положень статті 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Особою, відповідальною перед потерпілим за шкоду, завдану органами державної влади, їх посадовими та службовими особами, відповідно до положень статті 1174 ЦК України, та відповідачем у справі є держава, яка набуває і здійснює свої цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.
У відповідності до статті 35 Закону України «Про Службу безпеки України», співробітники Служби безпеки України за протиправні дії та бездіяльність несуть дисциплінарну, адміністративну та кримінальну відповідальність.
Співробітники Служби безпеки України, які виконують свої обов'язки відповідно до наданих законодавством повноважень і в рамках Закону, не несуть відповідальності за завдані майнові збитки. Такі збитки відповідно до законодавства компенсуються за рахунок державного бюджету Службою безпеки України.
Враховуючи встановлені обставини, колегія суддів погоджується з висновками місцевого суду про доведеність позивачем підстав для застосування деліктної відповідальності до держави Україна в особі Служби безпеки України за бездіяльність посадової особи цього органу, що виражена у незабезпеченні збереження речових доказів, що призвело до втрати цих доказів, а саме грошових коштів, розмір яких визначений у процесуальних документах про їх вилучення та повернення, а тому також є доведеним. Заявлена до стягнення сума шкоди в перерахунку в національну валюту України по курсу Національного Банку України станом на 12 червня 2019 року складала 8 252 786,94 грн. Наявність вини заподіювача шкоди для застосування відповідальності у відповідних правовідносинах не є обов'язковою.
Оцінюючи доводи представника ОСОБА_1 про заподіяння їй моральної шкоди, місцевий суд обґрунтовано вважав доведеними підстави для такого стягнення враховуючи наступне.
Статтею 23 ЦК України визначено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до частини другої цієї статті моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
У статті 1167 ЦК України закріплені підстави відповідальності за завдану моральну шкоду.
Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.
Задовольняючи позовні вимоги щодо стягнення моральної шкоди суд першої інстанції виходив з тих обставин, що в результаті втрати значної суми грошових коштів позивачка зазнала душевних страждань і переживань та була змушена прикладати додаткових зусиль для організації свого життя, витрачаючи час та додаткові кошти на звернення до адвокатів і до суду, щоб довести порушення своїх прав протягом п'яти років.
Враховуючи значний розмір майнової шкоди, тривалий час, протягом якого не виконувалась ухвала слідчого судді про повернення грошових коштів, судом визначено заподіяну позивачу моральну шкоду в розмірі 300 000,00 грн, а саме у зменшеному розмірі, ніж просила позивачка у позові.
Враховуючи встановлені обставини справи колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для стягнення з Державного бюджету України заподіяної позивачу моральної шкоди, оскільки визначений законом обов'язок повернути майно не виконаний і державою Україна у спірних правовідносинах не надано жодних гарантій повернення майна, не встановлено строку повернення такого майна.
Оскільки у доводах апеляційної скарги представники відповідача заперечень щодо розміру задоволеної судом до стягнення суми моральної шкоди не навели, та обставини щодо відсутності підстав для задоволення позову в цій частині не встановлені, оскаржуване рішення у відповідній частині підлягає залишенню без змін.
Згідно з пунктом 1 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 квітня 2015 року № 215 (далі - Положення) Державна казначейська служба України (Казначейство) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів і який реалізує державну політику у сферах казначейського обслуговування бюджетних коштів, бухгалтерського обліку виконання бюджетів.
Казначейство здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні органи (пункт 9 Положення).
Казначейство відповідно до покладених на нього завдань і в установленому законодавством порядку здійснює безспірне списання коштів державного та місцевих бюджетів або боржників на підставі рішення суду (підпункт 3 пункту 4 Положення).
Безспірне списання - це операції з коштами державного та місцевих бюджетів, що здійснюються з метою виконання Казначейством та його територіальними органами рішень про стягнення коштів без згоди (подання) органів, що контролюють справляння надходжень бюджету, боржників, органів місцевого самоврядування та/або державних органів на підставі виконавчих документів (абзац другий пункту 2 Порядку).
Таким чином, не вбачається обов'язковим залучення органу Казначейства у подібних справах як відповідача, оскільки спір між позивачем та органами Казначейства відсутній, а обов'язок щодо виконання цього рішення покладається на відповідний орган в силу закону.
Відповідно до пункту 3 Порядку рішення про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників виконуються на підставі виконавчих документів виключно органами Казначейства у порядку черговості надходження таких документів до органів Казначейства (про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів - з попереднім інформуванням Мінфіну, про стягнення коштів боржників - у межах відповідних бюджетних призначень, наданих бюджетних асигнувань (залишків коштів на рахунках підприємств, установ, організацій).
Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Отже, враховуючи зазначене, оскаржуване судове рішення з підстав, передбачених статтею 375 ЦПК України, необхідно залишити без змін.
Керуючись статтями 367, 368, 374, 375, 381, 382, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів, -
Апеляційну скаргу Держави Україна в особі Служби безпеки України на рішення Дарницького районного суду міста Київ від 12 червня 2019 року - залишити без задоволення.
Рішення Дарницького районного суду міста Київ від 12 червня 2019 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий Т.О. Писана
Судді К.П. Приходько
С.О. Журба