ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
м. Київ
27 вересня 2019 року № 826/6605/18
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: головуючого судді Шулежка В.П., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін адміністративну справу за позовом громадянина Бангладеш ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби в м. Києві про визнання неправомірними та скасування наказу і рішення, зобов'язання вчинити дії,
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся громадянин Бангладеш ОСОБА_1 (далі - позивач) з позовом до Державної міграційної служби України (далі - відповідач 1), Головного управління Державної міграційної служби в м. Києві (далі - відповідач 2), в якому просить:
визнати неправомірним та скасувати наказ відповідача 2 від 26.06.2017 №273 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Народної республіки Бангладеш ОСОБА_1 ;
визнати неправомірним та скасувати рішення відповідача 1 від 20.11.2017 №114-17 про відхилення скарги на рішення відповідача 2 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
зобов'язати відповідача 1 повторно розглянути заяву громадянина Народної республіки Бангладеш ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що маючи обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань у країні походження по політичним мотивам, а саме через побоювання застосування до нього смертної кари за сфабрикованою кримінальною справою, залишив Бангладеш та прибув до України, де звернувся до органів міграційної служби із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту. Проте позивачу було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач вважає, що рішення відповідачів є неправомірними та необґрунтованими, прийнятими без урахування усіх обставин, що мають значення для справи.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 23.05.2019 справу прийнято до провадження та призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
Представником відповідача 1 подано відзив на позов, в якому позовні вимоги не визнав, просив в їх задоволенні відмовити, зважаючи на те, що матеріалами особової справи позивача, побоювання стати жертвою переслідувань достовірними доводами не підтверджується, інформаційні матеріали носять сумнівний та недостовірний характер, оскільки суперечать один одному в цілому і окремо та свідчать, що позивач не тікав від небезпеки, рятуючи своє життя, а залишив територію Бангладеш добровільно. Отже, при розгляді заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідачем 1 вивчено матеріали особової справи шукача притулку та досліджено інформацію про країну походження, у зв'язку з чим, з урахуванням норм Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» вважає, що суб'єкт владних повноважень правомірно відмовив в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Та, в свою чергу, як вважає відповідач 1, є обґрунтованим його рішення про відхилення скарги на рішення відповідача 2 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Враховуючи наведене, відповідач 1 просить відмовити позивачу в задоволенні позовних вимог.
Відповідачем 2 відзиву на позовну заяву не подано.
Враховуючи характер спірних правовідносин, предмет та підстави позову, суд дійшов висновку, що справа підлягає розгляду за правилами спрощеного позовного провадження згідно приписів статей 12, 257, 262 КАС України без виклику учасників справи на підставі наявних у справі матеріалів.
Розглянувши документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.
Як свідчать матеріали справи, громадянин Бангладеш ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянин Народної Республіки Бангладеш, народився і проживав у провінції Фені, район Фені Садар, Бангладеш, за національністю - бенгалець, сповідує іслам (суніт), неодружений.
Позивач залишив територію країни 03.12.2016, до України прибув нелегально з території третьої безпечної країни - Російської Федерації 28.01.2017.
Позивач звернувся 13.06.2017 до Головного управління ДМС України в м. Києві із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на території України позивач перебував нелегально.
Позивач вказав, що до органів міграційних служб інших країни не звертався. За захистом в Україні звернувся вперше.
У заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 13.06.2017 позивач вказав, що покинув країну походження через побоювання застосування до нього смертної кари за сфабрикованою кримінальною справою, в якій незаконно обвинувачують у співучасті у вбивстві його та ще близько 40 людей через те, що вони були присутні поруч із місцем вбивства, оскільки збирались на політичний пікет.
У своїй заяві позивач зазначив, що не може повернутися до Бангладеш, оскільки його можуть незаконно стратити за обвинуваченням у злочині, який він не скоював.
Згідно повідомлення Головного управління ДМС України у м. Києві № 157, позивачу відмовлено у оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі частини шостої статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту оформлене наказом від 26.06.2017 №273.
Позивачем подано скаргу до Державної міграційної служби України на відмову у оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Державною міграційною службою України прийнято рішення від 20.11.2017 №114-17 про відхилення скарги на рішення відповідача 2 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Вважаючи, що вказані рішення порушують права та законні інтереси, позивач звернувся з даним позовом до суду.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 № 3671-VI.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.
Пунктом 13 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Згідно з пунктом 22 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" третя безпечна країна - країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки така країна: дотримується міжнародних стандартів з прав людини у сфері притулку, встановлених міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру, включаючи норми про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання; дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року, та стосовно осіб, які потребують додаткового захисту; має національне законодавство у сфері притулку та біженців і її відповідні державні органи визначають статус біженця та надають притулок; забезпечить особі ефективний захист проти вислання і можливість звертатися за притулком та користуватися ним; погоджується прийняти особу і забезпечити їй доступ до процедури визначення статусу біженця чи надання додаткового захисту.
Відповідно до абзацу 6 частини першої статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Статтею 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття біженець включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.
Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Як свідчать матеріали справи, приймаючи оскаржуваний наказ від 26.06.2017 №273, відповідач 2 дійшов висновку про необґрунтованість заяви позивача та відсутність умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 цього Закону.
З матеріалів особової справи ОСОБА_1 вбачається, що у ході проведення співбесіди відомості, які наводить позивач мають численні розбіжності.
У заяві від 13.06.2017 щодо маршруту переміщення та перетину кордону України позивач зазначав, що виїхав із Бангладеш 03.12.2016 до Індії, де перебував до 03.01.2017. Потім вилетів літаком до Російської Федерації, де перебував з 05.01.2017 до 26.01.2017, після чого автомобілем та пішки потрапив до України, перетнувши кордон 28.01.2017.
Разом з тим, під час заповнення реєстраційного листка позивач зазначив, що виїхав з країни постійного проживання у січні 2016 року, зазначивши місце проживання напередодні переїзду м. Дакка, район Уттора, що не відповідає відомостям з протоколу співбесіди від 19.06.2017, де останній зазначив, що виїхав із Бангладеш до Індії (м. Кальката, потім до м. Мумбай), де перебував протягом року, після чого 03.01.2017 вилетів літаком з м. Мумбай (Індія) до м. Москва (Росія), де перебував 24 дні. 26.01.2107 позивач автомобілем прямував до України, куди прибув 28.01.2017.
Таким чином очевидно, що позивач надає суперечливі доводи стосовно свого переміщення, зокрема щодо транспорту, яким прямував з Бангладеш до Індії, щодо дати та місця виїзду з країни постійного проживання.
Крім того, позивач надав суперечливі відомості стосовно свого навчання та роботи.
У заяві та реєстраційному листку позивач зазначив, що протягом останніх 10 років не працював, оскільки не мав змоги, проте у протоколі співбесіди від 19.06.2017 повідомив, що працював у ресторані в м. Фені помічником повара потягом 2008 - 2012 pp.
Позивач у заяві зазначив, що покинув країну походження через побоювання застосування до нього смертної кари за сфабрикованою кримінальною справою, оскільки його та ще близько 40 людей незаконно обвинувачують як співучасників вбивства через те, що вони були присутні поруч із місцем подій під час політичного пікету. Позивач боїться повертатись до Бангладеш тому, що його можуть незаконно стратити за обвинуваченням у злочині, який він не скоював. Також у заяві позивач зазначив, що був членом партії ОСОБА_2, а саме молодіжного крила ОСОБА_3 , до якої вступив у 2008 році.
Крім того, з відкритих інформаційних джерел підтверджується інформація щодо існування правлячої політичної партії Бангладеш ОСОБА_2 та подій, які відбулися у травні 2014 року в м. Фені, HP Бангладеш, а саме вбивства голови осередку партії ОСОБА_2 по підокругу ( упазілі ) Фулгазі - ОСОБА_4.
Згідно протоколу співбесіди від 19.06.2017, у відповідь на поставлені питання щодо мітингів, які проходили, назв, місць та часу їх проведення, їх основної мети, позивач повідомив, що був помічником, брав участь у мітингах, організовував збори, повідомляв про місце та час проведення мітингів. Позивач повідомив, що брав участь у мітингу 15.08.2013 (поминальний день у HP Бангладеш) та 21.02.2014 (день бенгальської мови) в м. Фені, де збирались різні групи людей, разом спокійно проводили час, безладу не було.
Відповідач 2 звернув увагу, що вказані вище дати є національними святами HP Бангладеш та не мають безпосереднього відношення до діяльності політичних партій чи інших організацій.
Позивач не надав жодних доказів, які підтвердили б наявність у нього політичних поглядів та переконань, які суперечать ідеології та діяльності діючого уряду і унеможливлюють повернення до країни походження та щодо його дій, за які він міг понести покарання у країні громадянської належності, тому твердження позивача можна вважати необґрунтованими, оскільки ґрунтуються лише на загальновідомій інформації та носять суб'єктивний характер.
Суд звертає увагу, що відповідно до міжнародних принципів та стандартів у сфері визначення статусу біженця та додаткового захисту, тривалий строк між виїздом заявника з країни громадянської належності та датою звернення за захистом може свідчити про відсутність обґрунтованих побоювань, переслідування чи серйозної шкоди.
Зазначене ставить під сумнів реальність побоювань переслідування та намір позивача отримати в Україні статус біженця.
Згідно з частиною шостою статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Відповідно до пункту 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.
Аналізуючи інформацію по країні походження позивача встановлено, що Народна Республіка Бангладеш - це незалежна держава в Південній Азії, яка межує з Індією та М'янмою, з населенням більше 168 млн. чоловік. Столицею є місто Дакка. Відрізняється значною етнокультурною різноманітністю, офіційна мова - бенгальська. Є аграрно-індустріальною державною з економікою, що розвивається.
Бангладеш є країною з величезною густиною населення. Переважаючою національністю є етнічні бенгальці, що складають 98 % населення країни. Основними релігіями держави є - іслам (89%) та індуїзм (9,2%).
Бангладеш є правовою державою, де працює система судових та правоохоронних органів.
Бангладеш - це унітарна держава, за формою правління парламентська республіка. Незалежність від Великобританії була здобута в 1971 році. Основними партіями Бангладешу є Ліга Авамі та Націоналістична партія Бангладеш (далі - НПБ). Ці дві політичні сили ведуть боротьбу за владу в Бангладеш близько п'ятнадцяти років та почергово домінують одна над одною.
В Бангладеш не відбувається жодних військових, політичних конфліктів, а також конфліктів на релігійному, національному чи мовному підґрунті, політична і економічна ситуації є стабільними.
Крім того, відповідно до офіційної інформації, викладеної в листі Міністерства закордонних справ України від 21.07.2017 № 640/17-500-1955 «Щодо інформації по Народній Республіці Бангладеш», в якому зазначено, зокрема, що за підсумками моніторингу та опрацювання інформаційно-довідкових матеріалів Посольством України в Індії стосовно Народної Республіки Бангладеш (НРБ), яка покриває її за сумісництвом, зазначена країна не є проблемною у плані забезпечення базових прав людини, у тому числі і на політичну та громадську діяльність. Західні держави, у першу чергу, непокоїть масова нелегальна міграція з НРБ, яка фактично заохочується владою у цій перенаселеній країні як спосіб зниження соціально-економічних проблем. Для дипустанов країн ЄС та Північної Америки в Дацці та Нью-Делі вже стала звичною практика того, що громадяни НРБ з метою отримання візи зловживають питанням політичного переслідування. Як правило, реакція дипмісій на подібні звернення є негативною.
Інформація про ситуацію в країні походження позивача, є загальновідомою та не потребує доказування, та наявних у них реальних побоювань стати жертвами переслідування у разі повернення до країни громадянської належності не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи.
Отже, причини, які позивач зазначає, щоб залишитись в Україні, не пов'язані з побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, та не відповідають критеріям, визначеним пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
За таких обставин, суд приходить до висновку, що побоювання позивача стати жертвою переслідувань є необґрунтованими, за відсутності фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними, також в матеріалах справи відсутні докази загрози життю позивача, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини з огляду на встановлені обставини.
Враховуючи вищезазначені норми законодавства, оцінивши наявні докази у справі та встановдені обставини, відповідачем 2 при прийнятті рішення проведено аналіз інформації про країну походження, про особу заявника, за наслідками перевірки якої не встановлено наявність фактичних доказів того, що побоювання позивача стати жертвою переслідувань в країні походження є реальними, а тому, на думку суду, обґрунтовано прийнято наказ про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання його біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту.
З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що спірне рішення відповідача 1 є також обґрунтованим та правомірним, а позовні вимоги є безпідставними та не ґрунтуються на приписах законодавства, що регулює спірні правовідносини, а тому задоволенню не підлягають.
Згідно із частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Враховуючи вищевикладене, системно проаналізувавши норми законодавства, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд дійшов висновку, що позов є необґрунтованим та задоволенню не підлягає .
Керуючись ст.ст. 72-77, 139, 241-246 Кодексу адміністративного судочинства України суд,
У задоволенні адміністративного позову громадянина Бангладеш ОСОБА_1 відмовити.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295-297 КАС України з урахуванням підпункту 15.5 пункту 15 частини першої Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України в редакції згідно з Законом України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII.
Суддя В.П. Шулежко