Справа №1.380.2019.002699
16 вересня 2019 року
Львівський окружний адміністративний суд у складі:
Головуючого судді Сасевича О.М.,
за участю секретаря судового засідання Шиц А.А.,
позивача ОСОБА_1 ,
представника позивача ОСОБА_2 ,
представника відповідача Ворошилової Н .В.,
розглянувши у судовому засіданні за правилами загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДФС у Львівській області про визнання протиправними дій, скасування вимоги,-
На розгляд до Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Головного управління ДФС у Львівській області, із вимогами:
-визнати неправомірними дії Головного управління ДФС у Львівській області щодо нарахування ФОП ОСОБА_1 19194,78 грн. суми недоїмки зі сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування за 2017-2018 роки в інформаційній системі органів ДФС України;
-визнати нечинною (скасувати) вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 07.02.2019 року №Ф-6918-53.
В обґрунтування позову позивач зазначила, що протиправні дії відповідача зумовили неправомірне нарахування їй сум ЄСВ за період 2017-2018 р.р. Окрім того, позивач наголосила, що вимога про сплату боргу формується за сукупності підстав - актів документальних перевірок, звітів платника про нарахування єдиного внеску та облікових даних з інформаційної системи органу доходів і зборів. При цьому, контролюючим органом жодних перевірок щодо підприємницької діяльності ОСОБА_1 за останніх три роки не проводилося та облікових даних з інформаційної системи органу доходів і зборів - інформації з інтегрованих карток платника ФОП щодо нарахованих та сплачених сум податків, зборів та інших платежів до бюджетів не надавалося позивачу. Позивач у позові вказала, що дії Головного управління ДФС у Львівській області щодо нарахування їй суми недоїмки зі сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування за 2017-2018 роки в інформаційній системі органів ДФС України фактично зумовили штучне зростання у неї боргу по ЄСВ. У зв'язку із наведеним, позивач просить суд відновити її порушене право.
Ухвалою судді від 31.05.2019 року вказану позовну заяву було залишено без руху, а позивачу надано строк для усунення недоліків. На виконання вимог зазначеної ухвали судді позивач усунула недоліки позовної заяви.
Ухвалою судді від 11.06.2019 року відкрито загальне позовне провадження у справі та призначено підготовче засідання.
25.06.2019 року позивач подав до суду додаткові письмові обґрунтування позовних вимог.
26.07.2019 року представник відповідача подала до суду відзив на позовну заяву, в якому зазначила, що відповідач при винесенні оскаржуваної вимоги діяв лише на підставі, в межах повноважень, та у спосіб, що передбачені Конституцією України.
05.08.2019 року та 07.08.2019 року представник відповідача подала до суду додаткові письмові пояснення.
Протокольною ухвалою суду від 07.08.2019 року продовжувався строк підготовчого провадження за клопотаннями учасників справи.
20.08.2019 року та 29.08.2019 року від позивача надійшли додаткові обґрунтування позовних вимог.
У підготовчому засіданні 11.09.2019 року представник відповідача подала додаткові докази у справі.
Ухвалою суду від 11.09.2019 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду.
Позивач та представник позивача в судовому засіданні позов підтримали, просили суд позовні вимоги задоволити, з підстав, що викладені у позовній заяві та додаткових письмових поясненнях.
Представник відповідача у судовому засіданні просила суд у задоволенні позовних вимог відмовити за безпідставністю, посилаючись на обґрунтування, що викладені у відзиві на позовну заяву.
Заслухавши пояснення позивачки, представників сторін, розглянувши їхні доводи та заперечення, дослідивши зібрані в справі докази, об'єктивно оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, суд приходить до висновку, що позов слід задоволити частково, виходячи з наступного.
Судом встановлено, що, виходячи з наявної копії свідоцтва про державну реєстрацію, 23.08.2002 року за номером запису 1082 позивач була зареєстрована Сокальською районною державною адміністрацією як суб'єкт підприємницької діяльності - фізична особа.
Відповідно до даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, датою реєстрації ОСОБА_1 як фізичної особи - підприємця є 23.08.2002 року, дата відповідного запису - 25.01.2019 року, номер запису 2 408 017 0000 005897, дата взяття на облік у податкових органах - 30.08.2002 року, номер взяття на облік - 185, дата зняття з обліку - 25.01.2019 року, номер зняття з обліку - 1913290700150, дата запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності - 25.01.2019 року, номер запису - 24080060002005897.
Із матеріалів справи встановлено, що ОСОБА_1 була 30.08.2002 року за №185 узята на облік як платник податків в ДПІ у Сокальському районі, що засвідчується довідкою від 02.07.2008 року №203.
Окрім того, як засвідчується довідками від 28.01.2019 року №2, від 28.01.2019 року №8, ОСОБА_1 з 25.06.2010 року є штатним працівником ТОВ «Епіцентр К» (вул.Городоцька, 302, м.Львів, гіпермаркет «Епіцентр К») на посаді продавця непродовольчих товарів.
Судом установлено, що 09.11.2018 року ГУ ДФС у Львівській області було прийнято вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 09.11.2018 року №Ф-6918-53.
Такою вимогою повідомлено ОСОБА_1 про те, що станом на 31.10.2018 року за даними інформаційної системи органу доходів і зборів в неї наявна заборгованість зі сплати єдиного внеску в розмірі 15 819,54 грн. У зв'язку з чим, контролюючий орган, на підставі ст.25 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування», вимагає від позивача сплатити відповідну заборгованість із єдиного внеску.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач не погодилася з таким рішенням (вимогою) суб'єкта владних повноважень і звернулася до ДФС України зі скаргою від 30.01.2019 року, яка була не задоволена (рішення від 04.03.2019 року №10466/6/99-99-11-05-02-25), до ГУ ДФС у Львівській області зі скаргою від 25.03.2019 року, яка була не задоволена (відповідь від 22.04.2019 року №22182/10/53.10-06), до ДФС України зі скаргою від 25.03.2019 року, яка була не задоволена (рішення від 25.04.2019 року №19627/6/99-99-11-05-02-25).
Зважаючи на подальшу незгоду з рішенням суб'єкта владних повноважень, позивач звернулася до суду з означеним позовом, у якому оскаржує відповідну вимогу, стверджуючи, що вона прийнята протиправно, з порушенням вимог закону та за відсутності підстав для цього.
У зв'язку з чим, аналізуючи спірні правовідносини, суд відзначає наступне.
Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку визначає Закон України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» від 08.07.2010 року №2464-VI (надалі - Закон України №2464-VI).
Відповідно до ч.2 ст.2 Закону України №2464-VI, виключно його нормами визначаються, зокрема, платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску.
Стаття 4 Закону України №2464-VI окреслює вичерпне коло платників єдиного внеску.
Зокрема, відповідно до п.4 ч.1 ст.4 Закону України №2464-VI, платниками єдиного внеску є фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування. Вказане кореспондує обставинам даного спору, при якому єдиний внесок було визначено контролюючим органом ОСОБА_1 як суб'єкту підприємницької діяльності за період часу з 01.01.2017 року по 31.10.2018 року.
У зв'язку з чим, суд підкреслює, що до кола платників єдиного внеску станом на час виникнення та існування спірних правовідносин (2017-2018 роки) віднесено фізичних осіб, які мають спеціальний статус, а саме, є підприємцями.
При цьому, як визначено чинною на час спірних правовідносин редакцією ч.1 ст.128 Господарського кодексу України, громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 Господарського кодексу України.
Саме на такого громадянина-підприємця ч.6 ст.128 Господарського кодексу України покладає обов'язок своєчасно надавати органам доходів і зборів декларацію про майновий стан і доходи (податкову декларацію), інші необхідні відомості для нарахування податків та інших обов'язкових платежів; сплачувати податки та інші обов'язкові платежі в порядку і в розмірах, встановлених законом.
Частиною 1 ст.58 Господарського кодексу України визначено, що суб'єкт господарювання підлягає державній реєстрації як юридична особа чи фізична особа-підприємець у порядку, визначеному законом.
Відносини, що виникають у сфері державної реєстрації юридичних осіб, їхньої символіки (у випадках, передбачених законом), громадських формувань, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб - підприємців, регулює Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» від 15.05.2003 року №755-IV (надалі - Закон України №755-IV).
Відповідно до п.4 ч.1 ст.1 Закону України №755-IV, державна реєстрація юридичних осіб, громадських формувань, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб - підприємців (далі - державна реєстрація) - офіційне визнання шляхом засвідчення державою факту створення або припинення юридичної особи, громадського формування, що не має статусу юридичної особи, засвідчення факту наявності відповідного статусу громадського об'єднання, професійної спілки, її організації або об'єднання, політичної партії, організації роботодавців, об'єднань організацій роботодавців та їхньої символіки, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, зміни відомостей, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, про юридичну особу та фізичну особу - підприємця, а також проведення інших реєстраційних дій, передбачених цим Законом України №755-IV.
Згідно з п.7 ч.1 ст.1 Закону України №755-IV, Єдиний державний реєстр юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (далі - Єдиний державний реєстр) - єдина державна інформаційна система, що забезпечує збирання, накопичення, обробку, захист, облік та надання інформації про юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадські формування, що не мають статусу юридичної особи.
Відповідно до п.п.1, 7 ч.1 ст.4 Закону України №755-IV, державна реєстрація базується на таких основних принципах як обов'язковість державної реєстрації в Єдиному державному реєстрі; об'єктивність, достовірність та повнота відомостей у Єдиному державному реєстрі.
Частиною 4 ст.10 Закону України №755-IV обумовлено, що відомості, що містяться в Єдиному державному реєстрі, використовуються для ідентифікації юридичної особи або її відокремленого підрозділу, громадського формування, що не має статусу юридичної особи, фізичної особи - підприємця, у тому числі під час провадження ними господарської діяльності та відкриття рахунків у банках та інших фінансових установах.
У зв'язку з чим, суд зазначає, що в періоді спірного нарахування єдиного внеску дані про ОСОБА_1 як про фізичну особу - підприємця були відсутні в Єдиному державному реєстрі й зазначена обставина свідчить про те, що спеціальний підприємницький статус позивача не був визнаний державою й у встановленому порядку відомості про це не були відображені в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.
Відтак, суд приходить до переконання про безпідставність твердження про віднесення позивача до платників єдиного внеску, згідно п.4 ч.1 ст.4 Закону України №2464-VI, позаяк, не маючи статусу фізичної особи - підприємця, визнаного в установленому чинним законом порядку, особа не може бути платником єдиного внеску відповідно до даного припису.
Також, суд бере до уваги доводи сторони позивача в частині неможливості самостійного визначення контролюючим органом розміру єдиного внеску.
Так, відповідно до п.2 ст.7 Закону України №2464-VI, єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 Закону України №2464-VI, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць.
У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов'язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
Частиною 5 ст.8 Закону України №2464-VI визначено, що єдиний внесок для платників, зазначених у статті 4 Закону України №2464-VI, встановлюється у розмірі 22 відсотки до визначеної статтею 7 Закону України №2464-VI бази нарахування єдиного внеску.
У разі якщо база нарахування єдиного внеску не перевищує розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на місяць, за який отримано дохід, сума єдиного внеску розраховується як добуток розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на місяць, за який отримано дохід (прибуток), та ставки єдиного внеску.
При нарахуванні заробітної плати (доходів) фізичним особам з джерел не за основним місцем роботи ставка єдиного внеску, встановлена цією частиною, застосовується до визначеної бази нарахування незалежно від її розміру.
Як встановлено ч.2 ст.9 Закону України №2464-VI, обчислення єдиного внеску здійснюється на підставі бухгалтерських та інших документів, відповідно до яких провадиться нарахування (обчислення) або які підтверджують нарахування (обчислення) виплат (доходу), на які відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок.
Аналогічні положення містить Інструкція про порядок нарахування і сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, затверджена наказом Міністерства фінансів України від 20.04.2015 року №449 (надалі - Інструкція №449).
Відтак, суд приходить до висновку, що норми Закону України №2464-VI обумовлюють визначення бази для справляння єдиного внеску, а також його конкретний розмір саме платником єдиного внеску, який (платник) зобов'язаний визначити базу нарахування внеску та визначити суму єдиного внеску (яка не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску, але, вочевидь, може за бажанням платника перевищувати такий розмір).
Відповідно до вимог п.1 ч.2 ст.6 Закону України №2464-VI, саме платник єдиного внеску зобов'язаний своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок.
У той же час, серед повноважень органу доходів і зборів, що визначені в ст.13 Закону України №2464-VI відсутнє право самостійно визначати базу нарахування єдиного внеску для певного платника та право визначити суму єдиного внеску.
Пункт 7 ч.1 ст.13 Закону України №2464-VI передбачає лише право органу доходів і зборів стягувати з платників несплачені суми єдиного внеску, що слід розуміти як можливість стягнення тих сум єдиного внеску, які вже були нараховані на відповідну базу, однак, із певних причин не сплачені до бюджету.
Таким чином, суд не знаходить підстав для висновку про правомірність рішення контролюючого органу, який самостійно визначив позивачу суму єдиного внеску.
Більш того, навіть у разі якби Закон України №2464-VI передбачав право органів доходів і зборів самостійно обчислювати для платника суму єдиного внеску, це може здійснюватися виключно на підставі актів перевірки правильності нарахування та сплати єдиного внеску, звітності, що подається платниками до органів доходів і зборів, бухгалтерських та інших документів, що підтверджують суми виплат (доходу), на суми яких (якого) відповідно до Закону України №2464-VI нараховується єдиний внесок.
Однак, в означеному випадку відсутні будь-які докази проведення відповідачем перевірки правильності нарахування та сплати ОСОБА_1 єдиного внеску, відсутні посилання контролюючого органу на аналіз звітності позивача, її бухгалтерських та інших документів, що підтверджують суми виплат (доходу), на суми яких (якого) нараховується єдиний внесок.
Натомість в оспорюваній вимозі зазначено лише, що сума недоїмки була визначена контролюючим органом на підставі даних інформаційної системи органу доходів і зборів, проте, доказів правомірності формування таких даних у згаданій інформаційній системі не надано.
Відтак, суд приходить до переконання щодо безпідставності та необґрунтованості складення відповідачем оспорюваної вимоги про сплату боргу (недоїмки) від 09.11.2018 року №Ф-6918-53, яка, в зв'язку з цим, підлягає визнанню протиправною та скасуванню, а відповідна позовна вимога підлягає до задоволення.
У той же час, оцінюючи вимогу позивача про визнання неправомірними дій відповідача щодо нарахування суми недоїмки зі сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування в інформаційній системі органів ДФС України, суд відзначає наступне.
Дії контролюючого органу в цій частині є його службовою діяльністю й вони самі по собі не призводять до порушення прав та інтересів позивача, таким чином, задоволення даної вимоги ОСОБА_1 не має своїм наслідком їх відновлення, а отже, не відповідає меті та засадам адміністративного судочинства.
У зв'язку з чим, у цій позовній вимозі позивача слід відмовити.
Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною 2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1)на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2)з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3)обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4)безсторонньо (неупереджено); 5)добросовісно; 6)розсудливо; 7)з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8)пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9)з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10)своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до положень ст.9 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно з ч.1 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст.78 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суд, вирішуючи даний спір, також відзначає, що відповідно до ч.1 ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди при розгляді справ застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до позиції Європейського суду з прав людини, висловленій, зокрема, у пар.45 рішення в справі «Бочаров проти України», пар.53 рішення в справі «Федорченко та Лозенко проти України», пар.43 рішення в справі «Кобець проти України», при оцінці доказів і вирішенні спору суду слід керуватися критерієм доведення «поза розумним сумнівом». Тобто, встановлюючи істину в справі слід базуватися передусім на доказах, які належно, достовірно й достатньо підтверджують ті чи інші обставини таким чином, щоби не залишалося щодо них жодного обґрунтованого сумніву.
Зібрані і досліджені матеріали цієї справи частково підтверджують та обґрунтовують позовні вимоги, з якими до суду звернулася позивач. При цьому, відповідачем не доведено повністю правомірність своїх дій і рішень у відповідності до вимог, встановлених ч.2 ст.19 Основного Закону та ч.2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України, з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Відтак, беручи до уваги все вищенаведене в сукупності, повно та всебічно проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами й іншими учасниками справи докази, а також їх письмові доводи, суд приходить до обґрунтованого висновку про те, що позов є підставним у частині й підлягає до часткового задоволення.
Відповідно до ч.3 ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України, при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
Згідно з нормами ст.132 Кодексу адміністративного судочинства України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи, до яких відносяться витрати на професійну правничу допомогу; сторін та їхніх представників, що пов'язані із прибуттям до суду; пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов'язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.
У зв'язку з чим, суд розподіляє обґрунтовані та підтверджені судові витрати на сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
Керуючись ст.ст.14, 72-77, 139, 241-247, 250-251, 255, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Позов ОСОБА_1 до Головного управління ДФС у Львівській області про визнання неправомірними дій, скасування вимоги задоволити частково.
Визнати протиправною та скасувати вимогу Головного управління ДФС у Львівській області про сплату боргу (недоїмки) від 07.02.2019 року №Ф-6918-53.
У задоволенні позовної вимоги про визнання неправомірними дії Головного управління ДФС у Львівській області щодо нарахування фізичній особі-підприємцю ОСОБА_1 19194,78 грн. суми недоїмки зі сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування за 2017-2018 роки в інформаційній системі органів ДФС України.
Стягнути з Головного управління ДФС у Львівській області (79003, м.Львів, вул.Стрийська, 35; код ЄДРПОУ 39462700) за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 (80035 , Львівська обл. , Сокальський район, с.Спасів; РНОКПП НОМЕР_1 ) судовий збір в сумі 768 (сімсот шістдесят вісім) грн. 40 (сорок) коп.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку апеляційного оскарження, а у разі його апеляційного оскарження - з моменту проголошення судового рішення суду апеляційної інстанції. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення суду може бути оскаржено до Восьмого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення за правилами, встановленими ст.ст.293, 295 - 297 КАС України.
Відповідно до пп.15.5 п.15 Розділу VII Перехідні положення КАС України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди.
Суддя Сасевич О.М.
Повний текст рішення складено та підписано 25 вересня 2019 року.