Іменем України
20 вересня 2019 рокуСєвєродонецькСправа № 360/3520/19
Суддя Луганського окружного адміністративного суду Захарової О.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) справу за позовом ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 до Управління Пенсійного фонду України в м. Лисичанську Луганської області про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити певні дії,
08 серпня 2019 року до Луганського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 (далі - позивач, ОСОБА_2 ) до Управління Пенсійного фонду України в м.Лисичанську Луганської області (далі - відповідач, УПФУ в м. Лисичанську Луганської області), в якому позивач просить суд:
- визнати протиправною бездіяльність відповідача, яка полягає у невиплаті починаючи з 01 березня 2016 року пенсійного забезпечення позивачу;
- зобов'язати відповідача поновити виплату пенсійного забезпечення, нарахувати та виплатити виниклу заборгованість з 01 березня 2016 року по теперішній час з пенсійного забезпечення позивача.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що на початку липня 2015 року, 07.05.2019 позивач звернулась до відповідача письмово листом щодо надання інформації з приводу відновлення пенсії та надання письмових пояснень щодо того, чому було припинене пенсійне забезпечення. Листом від 21.05.2019 за вих. № 4753/02-33 відповідач повідомив, що пенсійне забезпечення ОСОБА_2 було призупинене з урахуванням тривалої відсутності за місцем проживання на підставі інформації Держприкордонслужби. Однак, відповідач не повідомляє яка це саме інформація, не надає її для ознайомлення. Від так, позивач, з липня 2015 року перебуваючи на обліку у відповідача, отримувала пенсійне забезпечення, на картковий рахунок. Однак, з 01.03.2016 відповідачем було призупинено виплату пенсії ОСОБА_2 , на підставі списків СБУ від 25.02.2016 № 1566/02-02. Маючи на меті поновити виплати ОСОБА_2 звернулась до відповідача про поновлення виплати пенсійного забезпечення, однак відповідач відмовив у виплаті пенсійного забезпечення мотивуючи відмову тим, що ОСОБА_2 тривало відсутня була за місцем фактичним місцем проживання. Позивач вважає такі дії відповідача протиправними.
Ухвалою Луганського окружного адміністративного суду від 12 серпня 2019 року позовну заяву ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 до Управління Пенсійного фонду України в м. Лисичанську Луганської області про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити певні дії залишено без руху. Запропоновано позивачу протягом п'яти календарних днів з дня отримання даної ухвали надати суду: оригінал або копію, засвідчену у визначеному законом порядку, довіреності на підтвердження повноважень діяти від імені та в інтересах ОСОБА_2 ; уточнене клопотання про відстрочення сплати судового збору або нормативне обґрунтування суми судового збору в розмірі 704,80 грн, зазначеної в клопотанні (арк. спр. 21-22).
19 серпня 2019 року до суду від позивача надійшла заява про усунення недоліків (арк. спр. 24-39).
Ухвалою суду від 22.08.2019 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, визначено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, задоволено клопотання позивача про поновлення пропущеного строку звернення до суду, відстрочено сплату судового збору до ухвалення судового рішення у справі (арк. спр. 1-3).
Відповідач позов не визнав, про що подав відзив на адміністративний позов (арк. спр. 40-41).
В обґрунтування своєї позиції зазначив, що розпорядженням від 26.02.2016 було призупинено виплату пенсії з 01.03.2016 позивачу відповідно до списку пенсіонерів з числа внутрішньо переміщених осіб по яких Службою безпеки України надано інформацію про відсутність на підконтрольній території понад 60. Орган Пенсійного фонду України призначає (відновлює) пенсію тільки на підставі рішення комісії. На адресу відповідача надійшов витяг з протоколу рішення комісії Лисичанської міської ради з питань призначення (поновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам від 10.04.2017 № 40, в якому зазначене рішення - відмовити у продовженні виплати пенсії позивачу у зв'язку із відсутністю за фактичним місцем проживання. За для відновлення виплати пенсії позивачу було запропоновано особисто звернутись до УПФУ в м. Лисичанську. Однак на теперішній час позивач не надала до управління заяви про поновлення виплати пенсії та необхідних додатків до неї, натомість безпідставно звинувачує відповідача в бездіяльності.
Відповідач також зазначає, що УПФУ в м. Лисичанську Луганської області не є розпорядником коштів.
Просив у задоволенні адміністративного позову відмовити в повному обсязі.
Дослідивши матеріали справи та оцінивши докази відповідно до вимог статей 72-77, 90 КАС України, суд встановив таке.
Позивач - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , є пенсіонером та отримує пенсію за віком, перебуває на обліку як внутрішньо переміщена особа, що підтверджено наявними в матеріалах справи копіями: паспорта громадянина України (арк. спр. 14), картки фізичної особи - платника податків (арк. спр. 15), довідки від 13.07.2015 № 924014355 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи (арк. спр. 18), пенсійного посвідчення від 27.07.2007 № НОМЕР_1 (арк. спр. 13).
Позивач 13.07.2015 звернулася до відповідача із заявою про запит її пенсійної справи з УПФУ м. Первомайську Луганської області (арк. спр. 47).
На підставі зазначеної заяви позивача відповідачем здійснено запит її пенсійної справи (арк. спр. 46).
Розпорядженням від 03.08.2015 № 7334 позивача взято на облік з 01.07.2014 та призначено пенсію (арк. спр. 45).
Розпорядженням відповідача від 26.02.2016 без номеру згідно з витягом з протоколу від 25.02.2016 припинено виплату пенсії позивачу з 01.03.2016 (арк. спр. 60).
Позивач 21.03.2017 звернулась до відповідача за поновленням виплати пенсії з 01 березня 2016 року (арк. спр. 62).
Згідно з інформацією, зазначеною у витязі з протоколу соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам від 10.04.2017 № 40, вирішено відмовити позивачу у призначенні виплати пенсії згідно з п. 13 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, затвердженого ПКМУ від 08.06.2016 № 365 у зв'язку з відсутністю за фактичним місцем проживання (арк. спр. 61).
Відповідно до інформації, зазначеної у довідці від 03.09.2019 вих. № 160 позивач отримала останній раз пенсію у лютому 2016 року (арк. спр. 51).
Вирішуючи адміністративну справу по суті заявлених вимог, надаючи оцінку обставинам (фактам), якими обґрунтовано вимоги і заперечення учасників справи, суд виходить з такого.
Статтею 291 КАС України визначено особливості провадження у типовій справі, зокрема, згідно з частиною третьою цієї статті при ухваленні рішення у типовій справі, яка відповідає ознакам, викладеним у рішенні Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи, суд має враховувати правові висновки Верховного Суду, викладені у рішенні за результатами розгляду зразкової справи.
З огляду на обставини зразкової справи, які обумовлюють типове застосування норм матеріального права, викладені у рішенні Верховного Суду від 03 травня 2018 року у зразковій справі № 805/402/18, суд визнає дану адміністративну справу типовою до зразкової справи № 805/402/18 та вважає за необхідне розглянути її з урахуванням правових висновків Верховного Суду, викладених у рішенні за результатами розгляду зразкової справи.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 46 Конституції України визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Статтею 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.
Згідно із статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 26 червня 2014 року у справі «Суханов та Ільченко проти України» (Заяви № 68385/10 та № 71378/10) Європейський суд з прав людини зазначив, що стаття 1 Першого протоколу включає в себе три окремих норми: «перша норма, викладена у першому реченні першого абзацу, має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друга норма, що міститься в другому реченні першого абзацу, стосується позбавлення власності і підпорядковує його певним умовам; третя норма, закріплена в другому абзаці, передбачає право Договірних держав, зокрема, контролювати користування власністю відповідно до загальних інтересів. Проте ці норми не є абсолютно непов'язаними між собою. Друга і третя норми стосуються конкретних випадків втручання у право на мирне володіння майном, а тому повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закріпленого першою нормою» (параграф 30).
Щодо соціальних виплат, стаття 1 Першого протоколу не встановлює жодних обмежень свободи Договірних держав вирішувати, мати чи ні будь-яку форму системи соціального забезпечення та обирати вид або розмір виплат за такою системою. Проте якщо Договірна держава має чинне законодавство, яке передбачає виплату як право на отримання соціальної допомоги (обумовлене попередньою сплатою внесків чи ні), таке законодавство має вважатися таким, що передбачає майнове право, що підпадає під дію статті 1 Першого протоколу щодо осіб, які відповідають її вимогам (параграф 31).
Зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності (параграф 52).
Суд повторив, що першим і найголовнішим правилом статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання державних органів у право на мирне володіння майном має бути законним і повинно переслідувати легітимну мету «в інтересах суспільства». Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним по відношенню до переслідуваної мети. Іншими словами, має бути забезпечено «справедливий баланс» між загальними інтересами суспільства та обов'язком захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде покладено особистий та надмірний тягар (параграф 53).
У рішенні Європейського суду з прав людини від 14 жовтня 2010 року у справі «Щокін проти України» (Заяви № 23759/03 та № 37943/06) Європейський суд з прав людини зазначив, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Так, друге речення першого пункту передбачає, що позбавлення власності можливе тільки «на умовах, передбачених законом», а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення «законів». Більш того, верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції. Таким чином, питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним (параграф 50).
Згідно з статтею 1 Закону України від 20 жовтня 2014 року № 1706-VII «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» (далі - Закон № 1706-VII), який набрав чинності з 22 листопада 2014 року, внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.
Статтею 2 Закону № 1706-VII визначено, що Україна вживає всіх можливих заходів, передбачених Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, щодо запобігання виникненню передумов вимушеного внутрішнього переміщення осіб, захисту та дотримання прав і свобод внутрішньо переміщених осіб, створення умов для добровільного повернення таких осіб до покинутого місця проживання або інтеграції за новим місцем проживання в Україні.
Згідно з частиною першою статті 4 Закону № 1706-VII факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.
Відповідно до частини першої статті 7 Закону № 1706-VII для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація прав на зайнятість, пенсійне забезпечення, загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття, у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності, від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, на отримання соціальних послуг здійснюється відповідно до законодавства України.
Частиною першою та третьою статті 4 Закону України від 09.07.2003 № 1058-IV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон № 1058-IV) визначено, що законодавство про пенсійне забезпечення в Україні, яке базується на Конституції України, складається з Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, цього Закону, Закону про недержавне пенсійне забезпечення, законів, якими встановлюються умови пенсійного забезпечення, відміни від загальнообов'язкового державного пенсійного страхування та недержавного пенсійного забезпечення, міжнародних договорів з пенсійного забезпечення, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також інших законів та нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до законів про пенсійне забезпечення в Україні.
Виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються, зокрема: види пенсійного забезпечення, умови участі в пенсійній системі чи їх рівнях, пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат, джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення, умови, норми та порядок пенсійного забезпечення, організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.
Згідно з частинами першою та другою статті 5 Закону № 1058-IV цей Закон регулює відносини, які виникають між суб'єктами системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону.
Виключно цим Законом, зокрема, визначаються порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням, порядок використання коштів Пенсійного фонду та накопичувальної системи пенсійного страхування.
Згідно із частиною другою статті 46 Закону № 1058-IV нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів. Компенсація втрати частини пенсії у зв'язку з порушенням строків її виплати пенсіонерам здійснюється згідно із законом.
Статтею 47 Закону № 1058-IV визначено, що пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, або через установи банків у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України.
Статтею 49 Закону № 1058-IV врегульовано питання щодо припинення та поновлення виплати пенсії.
Так, частиною першою статті 49 Закону № 1058-IV передбачено, що виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється:
1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості;
2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України;
3) у разі смерті пенсіонера;
4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд;
5) в інших випадках, передбачених законом.
Частиною другою цієї статі визначено, що поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з'ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати. Виплата пенсії поновлюється в порядку, передбаченому частиною третьою статті 35 та статтею 46 цього Закону.
Постановою Кабінету Міністрів України від 01 жовтня 2014 року № 509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб», яка набрала чинності з 08 жовтня 2014 року, затверджено Порядок оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, пунктами 1 та 2 якого передбачено:
Довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи (далі - довідка) є документом, який підтверджує факт внутрішнього переміщення і взяття на облік внутрішньо переміщеної особи».
Для отримання довідки повнолітня або неповнолітня внутрішньо переміщена особа звертається особисто, а малолітня дитина, недієздатна особа або особа, дієздатність якої обмежена, - через законного представника із заявою про взяття на облік, форму якої затверджує Мінсоцполітики, до структурного підрозділу з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Києві держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі утворення) рад.
Пунктом 1 постанови Кабінету Міністрів України від 05 листопада 2014 № 637 «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам», яка набрала чинності з 26 листопада 2014 року (у редакції, чинній станом на час виникнення спірних правовідносин) установлено, що призначення та продовження виплати пенсій (щомісячного довічного грошового утримання), довічних державних стипендій, усіх видів соціальної допомоги та компенсацій, матеріального забезпечення, надання соціальних послуг, субсидій та пільг за рахунок коштів державного бюджету та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування внутрішньо переміщеним особам здійснюються за місцем перебування таких осіб на обліку, що підтверджується довідкою, виданою згідно з Порядком оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 1 жовтня 2014 р. № 509.
Зазначені виплати, що призначені або продовжені відповідним особам до набрання чинності цією постановою, здійснюються за фактичним місцем їх проживання (перебування) у разі видачі їм до 31 грудня 2014 року такої довідки.
08 червня 2016 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 365 «Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам», яка набрала чинності 14 червня 2016 року (у редакції, чинній станом на час виникнення спірних правовідносин), пунктом 1 якої затверджено Порядок призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам та Порядок здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання /перебування.
Пунктом 4 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам установлено, що соціальні виплати внутрішньо переміщеним особам призначаються і виплачуються […] територіальними органами Пенсійного фонду України […] за місцем їх фактичного проживання/перебування, незалежно від факту реєстрації місця проживання/перебування.
Згідно з пунктом 2 Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування:
Контроль за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам здійснюють структурні підрозділи з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Києві держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі утворення) рад (далі - структурні підрозділи з питань соціального захисту населення) шляхом відвідування не рідше ніж одного разу на шість місяців фактичного місця проживання/перебування внутрішньо переміщеної особи, про що складається акт обстеження матеріально-побутових умов сім'ї за формою, встановленою Мінсоцполітики. Якщо в Єдиній інформаційній базі даних про внутрішньо переміщених осіб є інформація щодо проходження особою фізичної ідентифікації в публічному акціонерному товаристві «Державний ощадний банк України», чергова перевірка у відповідному періоді не проводиться. […]
Згідно з пунктом 12 Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування:
Соціальні виплати припиняються у разі:
1) наявності підстав, передбачених законодавством щодо умов призначення відповідного виду соціальної виплати;
2) встановлення факту відсутності внутрішньо переміщеної особи за фактичним місцем проживання/перебування згідно з актом обстеження матеріально-побутових умов сім'ї;
3) отримання рекомендацій Мінфіну щодо фактів, виявлених під час здійснення верифікації соціальних виплат;
4) скасування довідки внутрішньо переміщеної особи з підстав, визначених статтею 12 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб»;
5) отримання інформації від Держприкордонслужби, МВС, СБУ, Мінфіну, Національної поліції, ДМС, Держфінінспекції, Держаудитслужби та інших органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.З вищеописаних норм чинного законодавства слідує, що частиною першою статті 49 Закону № 1058-IV визначено вичерпний перелік підстав припинення виплати пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду України або за рішенням суду. Цим переліком передбачена можливість припинення виплати пенсії з інших підстав лише у випадках, передбачених законом.
Як зазначає відповідач, припинення виплати пенсії позивачу відбулася на підставі списку пенсіонерів з числа внутрішньо переміщених осіб, по яких надано Службою безпеки України про відсутність на підконтрольній території понад 60 днів, з 01.03.2016.
Водночас, ані Законом № 1058-IV, ані будь-яким іншим законом України, не передбачено такої підстави припинення виплати пенсії.
Аргументи відповідача, що відповідач зобов'язаний у свої діяльності керуватися постановами Кабінету Міністрів України, зокрема, встановленим цими постановами порядком продовження та поновлення виплат, суд вважає безпідставними та відхиляє, з огляду на таке.
Як вже вищезазначено, підстави припинення виплати пенсії визначаються виключно законами України.
Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України, до повноважень якого належить прийняття законів.
У свою чергу, Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, який забезпечує проведення державної політики у соціальній сфері, повноважний вживати заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина та проводити політику у сфері соціального захисту.
Водночас, за змістом конституційних норм, Кабінет Міністрів України не наділений правом вирішувати питання, які належать до виключної компетенції Верховної Ради України, так само, як і приймати правові акти, які підміняють або суперечать законам України.
За загальним правилом «закон» - це нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, який приймається відповідно до особливої процедури парламентом та регулює найважливіші суспільні відносини.
У свою чергу, нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України є підзаконними, тому ними не можуть бути внесені будь-які зміни до законів.
В Україні визнається і діє принцип верховенства права (частина перша статті 8 Основного Закону України).
За юридичною позицією Конституційного Суду України верховенство права - це панування права в суспільстві; верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо; всі ці елементи права об'єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України; справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права; у сфері реалізації права справедливість проявляється, зокрема, у рівності всіх перед законом, цілях законодавця і засобах, що обираються для їх досягнення (підпункт 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004).
Суд бере до уваги, що за висновками, наведеними в рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 07 жовтня 2009 року в Україні як соціальній, правовій державі людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (статті 1, 3 Конституції України).
Конституційне право на соціальний захист включає і право громадян на забезпечення їх у старості. Пенсія за віком, за вислугу років та інші її види, що призначаються у зв'язку з трудовою діяльністю, заслужені попередньою працею і є однією з форм соціального захисту. Цим визначається зміст і характер обов'язку держави стосовно тих громадян, які набули право на одержання пенсії.
Закріплюючи на конституційному рівні право на соціальний захист кожного громадянина, без будь-яких винятків, держава реалізує положення статті 24 Конституції України, відповідно до яких громадяни мають рівні конституційні права і не може бути обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати право громадянина на одержання призначеної йому пенсії незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія.
Відповідно до статті 8 Конституції України, Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
За таких обставин постанови Кабінету Міністрів України не можуть обмежувати конституційне право та встановлювати додаткові підстави для припинення виплати пенсії ніж передбачені Законом № 1058.
Відповідно, встановлення постановами Кабінету Міністрів України інших підстав для припинення виплати пенсії, відмінних від визначених частиною першою статті 49 Закону №1058-IV, не є іншим випадком припинення виплати пенсії, передбаченим законом, у розумінні пункту 5 частини першої статті 49 цього Закону.
Таким чином, припинення виплати пенсії позивачу за відсутності передбачених законами України підстав, є незаконним.
Судом встановлено, що, починаючи з березня 2016 року, нарахування та виплата пенсії позивачу не здійснюється через прийняття відповідачем розпорядження від 26.02.2016 б/н про припинення виплати пенсії позивачу з підстав, не визначених частиною першою статті 49 Закону № 1058-IV.
Отже, суд дійшов висновку, що, починаючи з березня 2016 року, позивач не отримує пенсію з вини відповідача.
Відповідно, суд дійшов висновку, що суми пенсії, невиплачені позивачу з вини відповідача, мають бути виплачені йому за минулий час без обмеження будь-яким строком.
Обираючи спосіб захисту порушених прав позивача, суд виходить з такого.
Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Частиною другою статті 9 КАС України визначено, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
В рамках адміністративного судочинства:
дії - певна форма поведінки суб'єкта владних повноважень, яка полягає у здійсненні суб'єктом владних повноважень своїх обов'язків у межах наданих законодавством повноважень чи всупереч їм;
бездіяльність - певна форма поведінки суб'єкта владних повноважень, яка полягає у невиконанні ним дій, які він повинен був і міг вчинити відповідно до покладених на нього посадових обов'язків згідно із законодавством України;
рішення - нормативно-правовий акт або індивідуальний акт (нормативно-правовий акт - акт управління (рішення) суб'єкта владних повноважень, який встановлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин, і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування; індивідуальний акт - акт (рішення) суб'єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк).
Зважаючи на обставини справи, враховуючи, що настання для позивача негативних наслідків пов'язано із прийняттям УПФУ в м. Лисичанську Луганської області рішення про припинення виплати пенсії позивачу, а не з діями (бездіяльністю), вчиненими останнім з метою виконання своїх функцій та повноважень, суд вважає, що достатнім та ефективним способом захисту порушених прав позивача є визнання протиправним та скасування розпорядження УПФУ в м. Лисичанську Луганської області від 26.02.2016 б/н про призупинення виплати пенсії позивачу, а також зобов'язання відповідача поновити позивачу нарахування та виплату пенсії за віком з 01.03.2016.
Самі по собі дії (бездіяльність) відповідача не тягнуть для позивача настання будь-яких негативних наслідків, відповідно, такий спосіб захисту, як визнання їх протиправними, жодним чином не сприятиме відновленню прав позивача. Тому суд вважає за необхідне відмовити у задоволенні цієї вимоги позивача.
Вимога позивача щодо зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити виниклу заборгованість по пенсії з 01.03.2016, на думку суду, у повній мірі охоплюється зобов'язанням відповідача поновити нарахування та виплату пенсії з 01.03.2016. Відповідно, додаткового зобов'язання не потребує.
Щодо посилань відповідача на те, що з 01.01.2019 УПФУ в м. Лисичанську Луганської області не розпорядником коштів, суд зазначає таке.
Механізм виплати пенсій та грошової допомоги їх одержувачам управліннями Пенсійного фонду України в районах, містах, районах у містах, об'єднаними управліннями (далі - органи Пенсійного фонду), головними управліннями Пенсійного фонду України в областях, м. Києві та структурними підрозділами з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Києві держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі їх утворення) рад (далі - органи соціального захисту населення), а також інших грошових виплат, що фінансуються органами соціального захисту населення за рахунок відповідних бюджетів (далі - пенсія та грошова допомога), шляхом зарахування на поточні рахунки одержувачів пенсії та грошової допомоги (далі - одержувачі) в уповноважених банках визначено Порядком виплати пенсій та грошової допомоги через поточні рахунки в банках, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 30 серпня 1999 року №1596 (далі - Порядок № 1596).
Відповідно до пункту 3 Порядку № 1596 виплата і доставка пенсій та грошової допомоги здійснюється уповноваженими банками на умовах, визначених цим Порядком, та на підставі договорів, що укладаються: між уповноваженими банками та органами соціального захисту населення або центрами з нарахування та здійснення соціальних виплат; між уповноваженими банками та органами Пенсійного фонду, а у разі централізованого нарахування пенсій - між уповноваженими банками та головними управліннями Пенсійного фонду України в областях, м. Києві та органами Пенсійного фонду, у разі централізованого фінансування пенсій - між уповноваженими банками та головними управліннями Пенсійного фонду України в областях, м. Києві.
Абзацами першим-третім пункту 12 Порядку № 1596 передбачено, що органи Пенсійного фонду та органи соціального захисту населення на підставі заяв, передбачених пунктом 10 цього Порядку, складають: списки на зарахування пенсій та грошової допомоги на поточні рахунки (далі - списки) згідно з додатком 2 у двох примірниках; опис списків на зарахування пенсій та грошової допомоги на поточні рахунки (далі - опис) згідно з додатком 3 у трьох примірниках.
Пунктом 13 Порядку № 1596 передбачено, що списки у двох примірниках за один день до початку кожного виплатного періоду, за який виплачується пенсія та грошова допомога, подаються органами Пенсійного фонду та органами соціального захисту населення відповідним установам уповноважених банків разом з двома примірниками описів. Списки подаються одночасно на паперових і магнітних (електронних) носіях, крім випадків, зазначених в абзаці третьому цього пункту. За договорами, зазначеними у пункті 3 цього Порядку, та за наявності технічних можливостей сторін цих договорів списки можуть подаватися в електронній формі з використанням електронного цифрового підпису. Подання списків в електронній формі з використанням електронного цифрового підпису обумовлюється в договорах, які укладаються згідно з пунктом 3 цього Порядку. Органи Пенсійного фонду та органи соціального захисту населення протягом місяця, за який виплачується пенсія та грошова допомога, можуть складати і подавати додаткові списки на зарахування пенсій та грошової допомоги одержувачам, які з різних причин не були внесені до основних списків, а також у разі перерахунків пенсій та грошової допомоги.
На підставі складених документів органи Пенсійного фонду та органи соціального захисту населення проводять протягом місяця за датами у межах виплатного періоду перерахування уповноваженим банкам коштів, необхідних для виплати пенсій та грошової допомоги через поточні рахунки одержувачів (абзац перший пункту 14 Порядку № 1596).
Постановою правління Пенсійного фонду України від 13 грудня 2018 року № 27-1 «Про невідкладні заходи щодо організації виплати пенсій у 2019 році» з метою забезпечення стабільного фінансування та виплати пенсій відповідно до Положення про Пенсійний фонд України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 липня 2014 року №280, для здійснення з 01 січня 2019 року фінансування пенсійних виплат головними управліннями Пенсійного фонду України у Вінницькій, Волинській, Житомирській, Закарпатській, Запорізькій, Івано-Франківській, Київській, Луганській, Миколаївській, Одеській, Полтавській, Рівненській, Сумській, Тернопільській, Харківській та Чернігівській областях, начальникам відповідних головних управлінь доручено забезпечити у порядку, встановленому законом, укладання договорів з публічним акціонерним товариством «Укрпошта» та банками, уповноваженими на право виплати пенсій через поточні рахунки.
Прийнята правлінням Пенсійного фонду України постанова від 13 грудня 2018 року №27-1 «Про невідкладні заходи щодо організації виплати пенсій у 2019 році» не визначає порядок виплати пенсій та грошової допомоги саме головними управліннями Пенсійного фонду України в областях.
Окрім того, згідно з пунктом 1 Положення про управління Пенсійного фонду України в районах, містах, районах у містах, а також про об'єднані управління, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 22 грудня 2014 року № 28-2 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 15 січня 2015 року за № 41/26486, управління Пенсійного фонду України в районах, містах, районах у містах, а також об'єднані управління (далі - управління Фонду) є територіальними органами Пенсійного фонду України (далі - Фонд).
Відповідно до підпунктів 7, 8 пункту 4 Положення про управління Пенсійного фонду України в районах, містах, районах у містах, а також про об'єднані управління, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 22 грудня 2014 року №28-2 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 15 січня 2015 року за № 41/26486, управління Фонду відповідно до покладених на нього завдань: призначає (здійснює перерахунок) і виплачує пенсії, щомісячне довічне грошове утримання суддям у відставці, допомогу на поховання та інші виплати відповідно до законодавства; забезпечує своєчасне і в повному обсязі фінансування та виплату пенсій, щомісячного довічного утримання суддям у відставці, допомоги на поховання та інших виплат, які згідно із законодавством здійснюються за рахунок коштів Фонду та інших джерел, визначених законодавством.
Отже, до повноважень управлінь Пенсійного фонду України в містах (у тому числі УПФУ в м. Лисичанську Луганської області) серед іншого віднесено забезпечення своєчасного і в повному обсязі фінансування та виплати пенсій.
Сторонами суду не наведено інших специфічних, доречних та важливих аргументів, які суд зобов'язаний оцінити, виконуючи свої зобов'язання щодо пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Зважаючи на вищевикладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають частковому задоволенню.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 371 КАС України негайно виконуються постанови суду про присудження виплати пенсій, інших періодичних платежів з Державного бюджету України або позабюджетних державних фондів у межах суми стягнення за один місяць.
Зважаючи на викладене, суд вважає за необхідне допустити до негайного виконання рішення суду в частині присудження виплати пенсії позивачу в межах суми стягнення за один місяць.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд виходить з такого.
Ухвалою суду від 22.08.2019 відстрочено позивачу сплату судового збору по даній адміністративній справі у розмірі 768,40 грн до ухвалення судового рішення в даній справі.
Відповідно до частини першої статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Згідно з частиною третьою статті 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених вимог.
Як вже вище вказано, позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають частковому задоволенню внаслідок обрання неналежного способу захисту порушеного права.
При цьому суд зауважує, що предметом спору у даній справі є припинення відповідачем нарахування та виплати пенсії позивачу з не визначених статтею 49 Закону №1058-IV підстав, та зобов'язання органу Пенсійного фонду України відновити порушене право.
Відповідно, обрання неналежного способу захисту порушених прав, фактично не змінює тієї обставини, що вимоги позивача є правомірними.
За таких обставин суд вважає за необхідне стягнути судовий збір у розмірі 768,40 грн до Державного бюджету України за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Керуючись статтями 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 255, 263, 291 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Адміністративний позов ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 (місце реєстрації: АДРЕСА_1 ; місце фактичного мешкання: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Управління Пенсійного фонду України в м. Лисичанську Луганської області (місце знаходження: 93113, Луганська область, м. Лисичанськ, вул. ім. В. Сосюри, буд. 347, код за ЄДРПОУ 21792407) про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити певні дії задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати розпорядження Управління Пенсійного фонду України в м. Лисичанську Луганської області від 26 лютого 2016 року без номера про припинення виплати пенсії ОСОБА_2 з 01 березня 2016 року.
Зобов'язати Управління Пенсійного фонду України в м. Лисичанську Луганської області поновити нарахування та виплату пенсії ОСОБА_2 з 01 березня 2016 року.
У задоволенні вимоги про визнання протиправною бездіяльності Управління Пенсійного фонду України в м. Лисичанську Луганської області, яка полягає у невиплаті починаючи з 01 березня 2016 року пенсійного забезпечення відмовити.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Управління Пенсійного фонду України в м. Лисичанську Луганської області до Державного бюджету України судовий збір у сумі 768,40 грн (сімсот шістдесят вісім гривень 40 коп.).
В частині присудження виплати пенсії в межах суми стягнення за один місяць рішення суду виконується негайно.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Першого апеляційного адміністративного суду через Луганський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Суддя О.В. Захарова