Постанова
Іменем України
11 вересня 2019 року
м. Київ
справа № 642/2834/16-ц
провадження № 61-25913св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Кузнєцова В. О.,
суддів: Жданової В. С., Ігнатенка В. М., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Публічне акціонерне товариства «Українська залізниця»,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» на рішення Апеляційного суду Харківської області від 13 червня 2017 року у складі колегії суддів: Піддубного Р. М, Пилипчук Н. П., Швецової Л. А. та касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Лабузної Світлани Валеріївни на рішення Ленінського районного суду міста Харкова від 15 грудня 2016 року у складі судді Грінчук О. П. та рішення Апеляційного суду Харківської області від 13 червня 2017 року,
Короткий зміст позовних вимог, заперечень на позов і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У травні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом доДержавного підприємства «Південна залізниця» про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої ушкодженням здоров'я, посилаючись на те, що 29 вересня 1997 року на станції «Харків-пасажирський» його було травмовано тепловозом, внаслідок чого йому заподіяно тяжкі тілесні ушкодження та встановлено 70 % втрати загальної працездатності безстроково. Згідно з рішенням Апеляційного суду Харківської області від 17 червня 2008 року відповідач сплачує на його користь компенсацію втраченого заробітку в розмірі 1 215,68 грн щомісячно. У зв'язку з підвищення вартості життя визначена судовим рішенням компенсація за період із серпня 2014 року по квітень 2016 року підлягає індексації відповідно до частини першої статті 1208 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). На час отримання травми у 1997 році йому було 17 років і він продовжував навчання, а з 01 червня 2014 року по 28 лютого 2015 року - працював юрисконсультом на Приватному підприємстві «Земля та люди» і його середня заробітна плата становила 4 261,23 грн, тому на підставі частини четвертої статті 462 Цивільного кодексу Української РСР 1963 року (далі - ЦК УРСР 1963 року) він має право на збільшення відшкодування за шкоду, пов'язану зі зменшенням його працездатності внаслідок ушкодження здоров'я. Крім цього, у зв'язку з каліцтвом він позбавлений можливості влаштуватися на постійне місце роботи, систематично перебуває у депресії, має порушення фізичного і психологічного стану здоров'я. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив стягнути на свою користь з Державного підприємства «Південна залізниця» суму індексованої заробітної плати у зв'язку з підвищенням вартості життя за період з серпня 2014 року по квітень 2016 року в розмірі 52 282,75 грн, відшкодувати втрачений середній заробіток в розмірі 2 982,86 грн щомісячно з дня подання позову до суду, відшкодувати моральну шкоду в розмірі 10 000 грн, а також - витрати на правову допомогу.
В запереченні на позовну заяву Державне підприємство «Південна залізниця» зазначило, що його зобов'язання щодо відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, які виникли у 1997 році, не є продовжуваними, тому положення частини першої статті 1208 ЦК України не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, а нормами ЦК УРСР 1963 року не передбачено індексації суми доходу у зв'язку зі збільшенням вартості життя. Оскільки між каліцтвом ОСОБА_1 та втратою ним заробітку відсутній причинно-наслідковий зв'язок, то підстави для стягнення втраченого середнього заробітку також відсутні. Позивачем не підтверджено розмір його заробітку на Приватному підприємстві «Земля та люди», оскільки надана ним довідка про доходи не відповідає формі, встановленій наказом Міністерства соціальної політики України від 05 червня 2015 року № 591. Вимоги позовної заяви про відшкодування моральної шкоди також не підлягають задоволенню, оскільки дії (бездіяльність) Державного підприємства «Південна залізниця», внаслідок яких позивача було травмовано, припинилися у 1997 році. Крім цього, на виконання судових рішень в інших справах Державним підприємством «Південна залізниця» вже відшкодовано ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірах 2500 грн та 500 грн.
Рішенням Ленінського районного суду міста Харкова від 15 грудня 2016 року позов задоволено частково. Стягнуто з Державного підприємства «Південна залізниця» на користь ОСОБА_1 суму індексованої заробітної плати у зв'язку із збільшенням вартості життя за період із серпня 2014 року по квітень 2016 року, що становить 52 282,75 грн. В іншій частині позовних вимог відмовлено.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що до спірних правовідносин підлягає застосуванню частина перша статті 1208 ЦК України, якою передбачено, що у разі підвищення вартості життя потерпілий має право на перерахунок раніше визначеного розміру відшкодування шкоди, завданої ушкодженням здоров'я. При визначенні розміру індексації суд взяв за основу розрахунок позивача за період із серпня 2014 року по квітень 2016 року. Позивач не надав достатніх та належних доказів, що підтверджують неможливість виконання ним своїх трудових обов'язків юрисконсульта на Приватному підприємстві «Земля та люди» саме внаслідок травм, отриманих у 1997 році, тому відшкодовувати втрачений заробіток за рахунок Державного підприємства «Південна залізниця» немає підстав. Позивач не надав письмових доказів на підтвердження суми правової допомоги та розміру моральної шкоди, не зазначив, якими діями відповідача йому завдано моральну шкоду, в чому полягає причинно-наслідковий зв'язок між діями відповідача та моральною шкодою. Тому суд дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог у вказаній частині.
Додатковим рішенням Ленінського районного суду міста Харкова від 08 лютого 2017 року вирішено питання про розподіл судових витрат.
Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 06 червня 2017 року допущено до участі у справі Публічне акціонерне товариство «Українська залізниця» (далі - ПАТ «Українська залізниця») як правонаступника Державного підприємства «Південна залізниця».
Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 13 червня 2017 року апеляційні скарги Лабузної С. В. , яка діє в інтересах ОСОБА_1 , та ПАТ «Українська залізниця» задоволено частково. Рішення Ленінського районного суду міста Харкова від 15 грудня 2016 року змінено. Стягнуто з ПАТ «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, у зв'язку з підвищення вартості життя 26 753,47 грн, на відшкодування моральної шкоди - 3 000 грн, а також витрати, пов'язані з наданням правової допомоги, в сумі 1 575 грн. Стягнуто з ПАТ «Українська залізниця» в дохід держави судовий збір в розмірі 551,20 грн. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що місцевий суд дійшов правильного висновку про застосування до спірних правовідносин частини першої статті 1208 ЦК України, однак помилково стягнув на користь ОСОБА_1 52 282,75 грн, оскільки розмір індексації заробітної плати за спірний період (із серпня 2014 року по квітень 2016 року) складає 26 753,47 грн. Правові підстави для відшкодування позивачу втраченого заробітку в розмірі 2 982,86 грн щомісячно відсутні, оскільки сам по собі той факт, що в період з 01 червня 2014 року по 28 лютого 2015 року він працював юрисконсультом на Приватному підприємстві «Земля та люди» і розмір його середньої заробітної плати становив 4 261,23 грн, не дає підстав для зміни розміру відшкодування за шкоду, пов'язану зі зменшенням працездатності внаслідок ушкодження здоров'я, визначеного рішенням Апеляційного суду Харківської області від 17 червня 2008 року. Також відсутні підстави для збільшення відшкодування шкоди відповідно до вимог частини другої статті 1208 ЦК України, оскільки рішенням суду позивачу визначено розмір відшкодування не відповідно до мінімальної заробітної плати. Відповідач не спростував доводів ОСОБА_1 щодо завдання йому моральної шкоди, тому керуючись принципами розумності та справедливості, враховуючи обставини справи, ступінь порушення життєвих стосунків позивача у зв'язку з каліцтвом, а також характер додаткових зусиль для організації життя, апеляційний суд дійшов висновку, що з відповідача підлягає стягненню моральна шкода в розмірі 3 000 грн. Під час розгляду справи судом першої інстанції позивач надав письмові докази на підтвердження понесених ним витрат на правову допомогу в розмірі 1 575 грн, з розрахунком цієї суми відповідно до Закону України «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах», тому такі витрати підлягають відшкодуванню за рахунок відповідача.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційних скарг, позиції учасників справи.
У липні 2017 року представник ОСОБА_1 - адвокат Лабузна С. В. та ПАТ «Українська залізниця» подали до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних касаційні скарги.
В касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Лабузна С. В., посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права просила скасувати рішення Ленінського районного суду міста Харкова від 15 грудня 2016 року та рішення Апеляційного суду Харківської області від 13 червня 2017 року в частині відмови в задоволенні вимог про відшкодування втраченого середнього заробітку, ухвалити в цій частині нове рішення про стягнення з відповідача на користь позивача суми відшкодування втраченого середнього заробітку, що становить 2 982,86 грн щомісячно з дня подання позову, а також змінити рішення Апеляційного суду Харківської області від 13 червня 2017 року в частині витрат позивача на правову допомогу і стягнути такі витрати в розмірі 3 150 грн.
Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Лабузної С. В. мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій неповно з'ясували обставини справи, не дослідили надані позивачем докази і не звернули уваги на те, що позовні вимогами про відшкодування втраченого середнього заробітку позивач заявив з підстав, передбачених частиною четвертою статті 462 ЦК УРСР 1963 року. Відмовляючи в задоволенні вимог про відшкодування втраченого середнього заробітку, місцевий суд послався виключно на пояснення відповідача про те, що позивач повинен був довести причинно-наслідковий зв'язок між його звільненням з посади юрисконсульта на Приватному підприємстві «Земля та люди» та травмами, отриманими у 1997 році, а суд апеляційної інстанції послався на частину другу статті 1208 ЦК України і не обґрунтував висновків, чому він не приймає до уваги частину четверту статті 462 ЦК УРСР 1963 року. Крім цього, суди не взяли до уваги надані позивачем докази на підтвердження понесених витрат на правову допомогу, внаслідок чого місцевий суд помилково відмовив у стягненні цих витрат, а суд апеляційної інстанції стягнув їх не в повному обсязі.
ПАТ «Українська залізниця» в касаційній скарзі просило скасувати рішення Апеляційного суду Харківської області від 13 червня 2017 року в частині відшкодування моральної шкоди в сумі 3 000 грн та залишити в силі рішення Ленінського районного суду міста Харкова від 15 грудня 2016року в цій частині, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга відповідача мотивована тим, що судовими рішеннями в інших справах з Державного підприємства «Південна залізниця» вже було стягнуто на користь позивача моральну шкоду в розмірах 2500 грн та 500 грн, тому рішенням апеляційного суду в оскаржуваній частині незаконно повторно притягнуто відповідача до відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.
У серпні 2017 року ПАТ «Українська залізниця» подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ заперечення на касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Лабузної С. В., в якому, посилаючись на безпідставність доводів скарги, просило залишити її без задоволення, скасувати рішення Апеляційного суду Харківської області від 13 червня 2017 року в частині відшкодування моральної шкоди в сумі 3 000 грн та залишити в силі рішення Ленінського районного суду міста Харкова від 15 грудня 2016 року в цій частині.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2017 року відкрито касаційне провадження у цій справі за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Лабузної С. В., витребувано матеріали справи з Ленінського районного суду міста Харкова, а ухвалою від 12 вересня 2018 року - відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ПАТ «Українська залізниця».
Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
15 травня 2018 року справу № 642/2834/16-ц Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 серпня 2019 року справу призначено до судового розгляду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права (частина друга статті 389 ЦПК України).
Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Судові рішення в частині вирішення позовних вимог про стягнення суми індексованої заробітної плати у зв'язку з підвищенням вартості життя за період із серпня 2014 року по квітень 2016 року в касаційному порядку не оскаржуються, тому в силу положень частини першої статті 400 ЦПК України Верховним Судом не переглядаються.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ПАТ «Українська залізниця» підлягає задоволенню, а касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Лабузної С. В. підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
За змістом статті 213 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень (далі - ЦПК України 2004 року), рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до частини першої статті 214 ЦПК України 2004 року, під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Згідно з частиною першою статті 303 та частиною першою статті 304 ЦПК України 2004 року під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими цією главою.
Зазначеним вимогам оскаржуване судове рішення апеляційного суду в повній мірі не відповідає.
Судами встановлено, що 29 вересня 1997 року на станції «Харків-пасажирський» при переході залізничних шляхів ОСОБА_1 був травмований тепловозом, внаслідок чого отримав тяжкі тілесні пошкодження.
Обов'язок відповідача відшкодовувати ОСОБА_1 середній заробіток встановлений рішенням Ленінського районного суду міста Харкова від 07 листопада 2001 року.
На час отриманої травми ОСОБА_1 досяг 17-річного віку, продовжував навчання.
Судово-медичним обстеженням від 03 липня 2001 року встановлено, що загальна працездатність позивача ОСОБА_1 втрачена на 70 % і повторному огляду він не підлягає.
Зазначені обставини також було встановлено рішенням Апеляційного суду Харківської області від 17 червня 2008 року у справі № 22-ц-2533/2008, яким із Статутного територіально-галузевого об'єднання «Південна залізниця» на користь ОСОБА_1 стягнуто компенсацію втраченого заробітку в сумі 1 215,80 грн щомісячно. Вказана сума визначена судом виходячи із середньої заробітної плати позивача в розмірі 1 736,69 грн та 70 % втрати ним працездатності.
Згідно з частиною першою статті 61 ЦПК України 2004 року обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Статтею 58 Конституції України передбачено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.
Відповідно до частин першої-третьої статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.
Згідно з пунктом 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України цей Кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності (з 1 січня 2004 року). Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.
Спірні правовідносини щодо збільшення розміру компенсації втраченого заробітку позивача внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров'я продовжують існувати після набрання чинності ЦК України, тому до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення цього Кодексу.
Згідно з частиною першою статті 1195 ЦК України фізична або юридична особа, яка завдала шкоди каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я фізичній особі, зобов'язана відшкодувати потерпілому заробіток (дохід), втрачений ним внаслідок втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності, а також відшкодувати додаткові витрати, викликані необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду тощо.
Частинами першою, третьою статті 1197 ЦК України передбачено, що розмір втраченого фізичною особою внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров'я заробітку (доходу), що підлягає відшкодуванню, визначається у відсотках від середнього місячного заробітку (доходу), який потерпілий мав до каліцтва або іншого ушкодження здоров'я, з урахуванням ступеня втрати потерпілим професійної працездатності, а за її відсутності - загальної працездатності. Середньомісячний заробіток (дохід) обчислюється за бажанням потерпілого за дванадцять або за три останні календарні місяці роботи, що передували ушкодженню здоров'я або втраті працездатності внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров'я. Якщо середньомісячний заробіток (дохід) потерпілого є меншим від п'ятикратного розміру мінімальної заробітної плати, розмір втраченого заробітку (доходу) обчислюється виходячи з п'ятикратного розміру мінімальної заробітної плати. До втраченого заробітку (доходу) включаються всі види оплати праці за трудовим договором за місцем основної роботи і за сумісництвом, з яких сплачується податок на доходи громадян, у сумах, нарахованих до вирахування податку. До втраченого заробітку (доходу) не включаються одноразові виплати, компенсація за невикористану відпустку, вихідна допомога, допомога по вагітності та пологах тощо.
Розрахунок середньої заробітної плати здійснюється на підставі постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» від 08 лютого 1995 року за № 100.
Відповідно до абзацу 2 частини першої, частини третьої статті 1199 ЦК України після досягнення потерпілим чотирнадцяти років (учнем - вісімнадцяти років) юридична або фізична особа, яка завдала шкоди, зобов'язана відшкодувати потерпілому також шкоду, пов'язану із втратою або зменшенням його працездатності, виходячи з розміру встановленої законом мінімальної заробітної плати. Після початку трудової діяльності відповідно до одержаної кваліфікації потерпілий має право вимагати збільшення розміру відшкодування шкоди, пов'язаної із зменшенням його професійної працездатності внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров'я, виходячи з розміру заробітної плати працівників його кваліфікації, але не нижче встановленого законом розміру мінімальної заробітної плати.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про збільшення відшкодування втраченого середнього заробітку, апеляційний суд виходив з того, що факт працевлаштування позивача та отримання ним заробітку не дає підстав для зміни розміру відшкодування за шкоду, пов'язану зі зменшенням працездатності внаслідок ушкодження здоров'я, визначеного рішенням Апеляційного суду Харківської області від 17 червня 2008 року. Зазначаючи, що при визначенні розміру відшкодування шкоди позивачу мінімальна заробітна плата не враховувалася, апеляційний суд дійшов висновку, що підстави для збільшення відшкодування шкоди, передбачені частиною другою статті 1208 ЦК України, відсутні.
Однак такі висновки суду ґрунтуються на неправильному застосуванні норм матеріального права.
Переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційний суд не перевірив правильність встановлення судом першої інстанції обставин справи, що мають значення для вирішення спору, не дослідив належним чином зібраних доказів та неправильно визначився з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин, оскільки позивач не заявляв вимог з підстав, передбачених частиною другою статті 1208 ЦК України.
Обґрунтовуючи вимоги про збільшення розміру відшкодування за шкоду, пов'язану зі зменшенням працездатності внаслідок ушкодження здоров'я, позивач посилався на положення частини четвертої 462 ЦК УРСР 1963 року, проте апеляційний суд належним чином не перевірив доводів позивача, не звернув уваги на те, що зазначені правовідносини підлягають вирішенню за правилами чинного ЦК України.
Апеляційним судом не враховано вищенаведені положення частин першої, третьої статті 1199 ЦК України, за змістом яких розмір відшкодування шкоди має визначатися виходячи з розміру середньої заробітної плати працівника відповідної кваліфікації, одержаної позивачем, але в будь-якому випадку в основу для розрахунків має бути покладено розмір заробітку, не менший ніж встановлений законом розмір мінімальної заробітної плати. Судом не з'ясовано розмір заробітної плати працівника відповідної кваліфікації та розмір мінімальної заробітної плати, встановлений законом в період, за який позивач просив відшкодувати шкоду, тобто обставини, встановлення яких необхідно для правильного вирішення справи.
Відповідно до частини першої статті 79 ЦПК України 2004 року судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Згідно з пунктом 2 частини третьої частини 79 ЦПК України 2004 року до витрат, пов'язаних з розглядом судової справи, належать витрати на правову допомогу.
У частині першій статті 88 ЦПК України 2004 року зазначено, що стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судових витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.
Склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).
Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені.
Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про їх відшкодування.
Відповідно до частини другої статті 303 ЦПК України 2004 року апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами.
За змістом пункту 6 частини третьої статті 295, частини другої статті 303 та пункту 1 частини першої статті 309 ЦПК України 2004 року апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею, або які неправомірно не були цим судом прийняті та досліджені, або доказами, які судом першої інстанції досліджувалися з порушенням установленого порядку.
На підтвердження понесених витрат на правову допомогу стороною позивача в суді першої інстанції було надано копію договору від 13 травня 2014 року № 25 про надання правової допомоги, копію додаткової угоди від 21 квітня 2016 року, копію акта від 10 травня 2016 року № 1 з розрахунком витрат, а також копію розрахункового чека від 10 травня 2016 року № 61 про сплату коштів у розмірі 1575 грн. Під час розгляду справи апеляційним судом до матеріалів справи було долучено надані стороною позивача копію акта від 15 грудня 2016 року № 2 з розрахунком витрат, а також копію розрахункового чека від 14 грудня 2016 року № 197 про сплату коштів у розмірі 1575 грн.
Вирішуючи питання про стягнення з відповідача на користь позивача витрат на правову допомогу в розмірі 1 575 грн, апеляційний суд виходив з того, що позивачем доведено понесені ним в суді першої інстанції витрати саме в такому розмірі. При цьому висновків щодо прийняття чи відхилення як доказів поданих стороною позивача копії акта від 15 грудня 2016 року № 2 з розрахунком витрат, а також копії розрахункового чека від 14 грудня 2016 року № 197 про сплату коштів у розмірі 1575 грн апеляційним судом не зроблено.
Суд апеляційної інстанції не врахував зазначених вище обставин та вимог процесуального законодавства, не дотримався встановленого статтею 212 ЦПК України 2004 року принципу оцінки доказів, згідно з яким суд на підставі всебічного, повного й об'єктивного розгляду справи аналізує й оцінює докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв'язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.
У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Кузнєцов та інші проти Російської Федерації» зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах «Серявін та інші проти України», «Проніна проти України») і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Суд апеляційної інстанції не виклав у судовому рішенні в достатній мірі мотиви, на яких воно базується, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах «Мала проти України»; «Суомінен проти Фінляндії»).
Всупереч усталеній практиці ЄСПЛ, вимогам статей 212, 303, 316 ЦПК України 2004 року апеляційний суд не дослідив належним чином зібрані докази та не спростував переконливих аргументів позивача про те, що він має право на збільшення розміру відшкодування за шкоду, пов'язану зі зменшенням його працездатності внаслідок ушкодження здоров'я.
В силу вищенаведених положень статті 400 ЦПК України у Верховного Суду відсутні процесуальні можливості з'ясувати дійсні обставини справи та оцінити докази, які не були досліджені судами попередніх інстанцій, що перешкоджає Верховному Суду ухвалити нове рішення.
Відповідно до пункту першого частини третьої та частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Оскільки апеляційним судом порушено вищенаведені норми процесуального права, що призвело до неможливості встановити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалене цим судом рішення в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ПАТ «Південна залізниця» про відшкодування втраченого середнього заробітку, а також в частині стягнення витрат на правову допомогу не може вважатися законним і обґрунтованим, а тому підлягає скасуванню з передачею справи в цій частині на новий апеляційний розгляд.
Верховним Судом взято до уваги тривалий час розгляду судами цієї справи, однак з метою дотримання принципів справедливості, добросовісності та розумності, що є загальними засадами цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України), а також основоположних засад (принципів) цивільного судочинства (частина третя статті 2 ЦПК України), суд дійшов висновку про передачу справи на новий розгляд до апеляційного суду для повного, всебічного та об'єктивного дослідження і встановлення фактичних обставин, що мають важливе значення для правильного вирішення справи.
Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального і процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин та вимог закону.
Згідно з частиною першою, пунктом 1 частини другої, частиною третьою статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.
За змістом частини першої статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.
Позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди позивач обґрунтовував та пов'язував з обставинами, за яких йому було завдано тяжкі тілесні ушкодження у 1997 році, внаслідок чого йому встановлено 70 % втрати загальної працездатності. Доводів завдання моральної шкоди у зв'язку з підвищенням вартості життя чи неналежним відшкодуванням відповідачем втраченого середнього заробітку позивач у цій справі не наводив.
Відповідно до частини п'ятої статті 23 ЦК України моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.
Рішенням Ленінського районного суду міста Харкова від 07 листопада 2001 року у справі № 2-1736/01 та рішенням цього ж суду від 19 травня 2004 року у справі № 2-3205/04 у зв'язку з каліцтвом ОСОБА_1 на його користь з відповідача було стягнуто на відшкодування моральної шкоди 2500 грн та 500 грн відповідно, тому покладення обов'язку з відшкодування завданої моральної шкоди призведе до повторного притягнення відповідача до відповідальності за одне й те саме правопорушення, що в силу положень статті 61 Конституції України є недопустимим.
Враховуючи викладене, місцевий суд правильно виходив з відсутності підстав для стягнення з відповідача на користь позивача грошових коштів на відшкодування моральної шкоди.
Скасовуючи рішення місцевого суду в частині відмови в задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди та ухвалюючи в цій частині нове рішення, суд апеляційної інстанції не врахував наведених положень законодавства та не з'ясував належним чином фактичних обставин справи, у зв'язку з чим дійшов помилкового висновку про часткове задоволення цих позовних вимог.
Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
Оскільки судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке в частині вирішення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди відповідає закону, то рішення апеляційного суду в цій частині підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції з підстав, передбачених статтею 413 ЦПК України.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 411, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» задовольнити, а касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Лабузної Світлани Валеріївни задовольнити частково.
Рішення Апеляційного суду Харківської області від 13 червня 2017 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Південна залізниця» про відшкодування втраченого середнього заробітку та вимог про стягнення з Публічного акціонерного товариства «Південна залізниця» на користь ОСОБА_1 витрат, пов'язаних з наданням правової допомоги, скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Рішення Апеляційного суду Харківської області від 13 червня 2017 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Південна залізниця» про відшкодування моральної шкоди скасувати, а рішення Ленінського районного суду міста Харкова від 15 грудня 2016 року в цій частині залишити в силі.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийВ. О. Кузнєцов
Судді:В. С. Жданова В. М. Ігнатенко
В. А. Стрільчук
М. Ю. Тітов