03110, м. Київ, вул. Солом'янська, 2-а, e-mail: inbox@kia.court.gov.ua
Єдиний унікальний номер справи № 705/3493/17
Головуючий у першій інстанції - Савицький О.А.
Номер провадження № 22-ц/824/8244/2019
18 вересня 2019 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
Головуючого судді: Яворського М.А.,
суддів: Кашперської Т.Ц., Фінагеєва В.О.,
за участю секретаря - Владімірової О.К.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргоюОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 04 квітня 2019 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу,-
У вересні 2017 року ОСОБА_2 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1 про стягнення боргу, та з врахуванням заяви про збільшення позовних вимог від 27 серпня 2018 року, просив стягнути з відповідача заборгованість за договором позики, що посвідчений розпискою від 5 жовтня 2016 року в сумі 16 000,00 доларів США, що еквівалентно 443 840,00 грн., три відсотки річних в сумі 23 632,26 грн., витрати на правничу допомогу в розмірі 12 000,00 грн. та судові витрати.
Позов мотивовано тим, щов жовтні 2014 року відповідач отримав він нього позику з кінцевим терміном сплати до початку 2016 року на суму 10 000,00 доларів США та в березні 2015 року на суму 5 000,00 доларів США, про що видав йому розписку. 5 жовтня 2016 року, на підтвердження укладення договору позики, відповідач видав розписку про отримання в позику 15 000, 00 доларів США під відсоток в 1 000,00 доларів США. В зазначені в розписці періоди сплати боргів відповідач до виконання свого зобов'язання не приступив.
У зв'язку з викладеним позивач просив у судовому порядку вирішити вказаний спір та стягнути борг, втрати за несвоєчасне виконання зобов'язань та витрати по сплаті судового збору.
Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 04 квітня 2019 року позов ОСОБА_2 задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 борг в сумі 16 000 доларів США, що за курсом НБУ станом на 05 жовтня 2016 року еквівалентно 443 840, 00 грн.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 28 306,98 грн, з яких: 23 632,26 грн. як три проценти річних; 4 674,72 грн. - судові витрати по сплаті судового збору.
В задоволенні інших вимог відмовлено.
Відповідач ОСОБА_1 не погоджуючись із вказаним судовим рішенням подав апеляційну скаргу, в якій просив рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
В апеляційній скарзі апелянт посилається на те, що рішення ухвалено з порушенням норм процесуального права. Зокрема зазначає, що ним було частково повернуто суму боргу, про що ним власноручно проставлено відмітку на іншому боці розписки. Під час огляду оригіналу розписки в судовому засіданні, на її зворотній стороні були відсутні записи про повернення коштів, що на думку відповідача, вказує на фіктивність розписки. У задоволенні клопотання відповідача про призначення судово-почеркознавчої експертизи судом першої інстанції відмовлено, а тому відповідач вважає, що прийняте судом першої інстанції рішення винесено з порушенням норм процесуального права, не взято до уваги докази, які мають важливе значення для всебічного, повного та неупередженого встановлення обставин справи й просив скасувати рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 04 квітня 2019 року в повному обсязі та постановити нове, яким в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 відмовити в повному обсязі.
Представникпозивача ОСОБА_2 - ОСОБА_3 подав відзив на апеляційну скаргу в якому зазначає, що апеляційна скарга є необґрунтованою, посилаючись на те, що в судових засіданнях відповідач визнавав факт отримання позики, написання розписки, впізнавав та визнавав підпис на розписці як свій власний, а клопотання про призначення судово-почеркознавчої експертизи заявлено для уникнення цивільно-правової відповідальності по поверненню суми боргу. Виходячи з наведеного, представник позивача просив відмовити в задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_1 .
При апеляційному розгляді справи позивач ОСОБА_2 та його представник ОСОБА_3 підтримали доводи викладені у відзиві та просили апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення без змін, оскільки відповідно до вимог цивільного процесуального законодавства, відповідач доказів щодо не укладення ним вказаного правочину не подавав, а тому не спростував висновки викладені рішенні суду та поданому позові .
Відповідач у справі ОСОБА_1 , будучи належним чином повідомленим про дату, час та місце розгляду справи до суду не з'явився повторно у зв'язку з чим суд апеляційної інстанції у відповідності до вимог ст. 372 ЦПК України розглянув вказану справу у його відсутність.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, які з'явилися в судове засідання, вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Так, суд першої інстанції при розгляді вказаної справи встановив, що між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено договір позики, згідно умов якого відповідач отримав від позивача у попередній період позику в розмірі 15 000,00 доларів США під відсоток в 1000,00 доларів США та прийняв на себе зобов'язання повернути вказану суму рівними частинами по одній тисячі доларів США один раз в два місяці, що підтверджується розпискою відповідача від 05 жовтня 2016 року (а.с.4).
Відомостей щодо виконання відповідачем своїх зобов'язань по поверненню отриманих у позивача коштів матеріали справи не містять та відповідачем таких не подавалося.
Вирішуючи вказаний спір та задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_2 , суд першої інстанції прийшов до висновку, що позивачем у справі доведено факт передачі відповідачу грошових коштів в сумі 15000 доларів США в якості строкової позики, а відповідач не надав доказів щодо належного виконання взятих на себе зобов'язань по поверненню коштів, як не надав належних та допустимих доказів щодо не отриманням ним вказаних коштів, тому з врахуванням положень ст. 525, 526, 530, 625, 629, 1049, 1050 ЦК України заявлені позивачем вимоги в частині стягнення на його користь з відповідача заборгованості за договором позики, що посвідчений розпискою від 05.10.2016 року, в сумі 16 000,00 доларів США, що еквівалентно 443 840,00 грн., та три відсотки річних в сумі 23 632,26 грн., визнав обґрунтованими та задовольнив позовні вимоги у зазначеній частині.
Відповідно до положень ч.ч. 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону ухвалене судом першої інстанції судове рішення відповідає.
Так, відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Отже, письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
Такий правовий висновок викладений Верховним Судом України у постанові від 18 жовтня 2017 року у справі № 6-1662цс17.
З матеріалів справи вбачається, що між позивачем та відповідачем укладено договір позики грошових коштів, який оформлений у письмовій формі .
Таким чином колегія суддів вважає судом першої інстанції правильно визначено правову природу правовідносин, які виникли між сторонами - договір позики грошових коштів .
Належних та допустимих доказів на підтвердження своїх заперечень щодо не укладення вказаного правочину та неотримання за ним грошових в коштів відповідачем до суду першої інстанції не подавалися, хоч відповідно до вимог ст. 12 ч.3, ст. 13 ч. 3 ЦПК України саме на сторони у справі покладений обов'язок довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вони посилаються як на підставу своїх вимог або заперечень. Учасник справи розпоряджається своїми права щодо предмета спору на власний розсуд.
Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить зобов'язання повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.
Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.
Порушення зобов'язань є підставою для застосування санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.
Згідно ст. 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Статтею 612 ЦК України передбачено, що боржник вважається таким, що прострочив виконання зобов'язання, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 525 ЦК України ).
Згідно ст. 610 ЦК України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Аналогічні правові позиції висвітлені в постановах Верховного Суду України від 06.06.2012 року в справі №6-49цс12, а також від 24.10.2011 року в справі №6-38цс11.
Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право у встановленому порядку, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
З урахуванням наведених правил правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.
Враховуючи те, що ОСОБА_1 умови договору позики щодо своєчасного повернення суми боргу не виконав належним чином, на звернення позивача про добровільне виконання зобов'язання не реагує, тому суд першої інстанцій зробив обґрунтований висновок про стягнення з нього суми позики в в судовому порядку.
Укладаючи договір позики сторони погодили в абзаці 2 вказаного Договору про те, що грошові кошти даються позивачем на визначений термін, а відповідач зобов'язався їх повертати по одній тисячі доларів США раз у два місяці таким чином вся сума боргу повинна була бути повернута відповідачем за 30 місяців починаючи з 05 жовтня 2016 року.
За змістом ст. 611 ЦК України, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
Частиною другою статті 625 ЦК України регламентовано наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання, а саме обов'язок позичальника сплатити позикодавця інфляційні втрати за несвоєчасне повернення грошових коштів та три відсотки річних за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання.
З врахуванням положень вказаної статті суд першої інстанції обґрунтовано задовольнив позовні вимоги ОСОБА_2 про стягнення з відповідача 3% річних за весь період прострочення повернення позики в розмірі 23632, 26 грн.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 квітня 2018 року у справі № 910/10156/17 вказала, що приписи статті 625 ЦК України поширюються на всі види грошових зобов'язань.
Доводи ОСОБА_1 апеляційної скарги про те, що він не укладав із позивачем зазначеного правочину, підпис на вказаному договорі йому не належить є необґрунтованими.
Так, за змістом принципу диспозитивності цивільного судочинства, закріпленого у частині 3 статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Відповідно до вимог ст. 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Як вбачається із матеріалів справи відповідач у справі у суді першої інстанції заявляв клопотання про призначення у справі судової почеркознавчої експертизи для визначення належності йому підпису на вказаному договору позики, і суд першої інстанції відмовив у задоволенні вказаного клопотання.
Однак клопотання ро призначення судової почеркознавчої експертизи до суду апеляційної інстанції в порядку визначеному п.7 ч.2 ст. 356 ЦПК України не заявляв і доказів на спростування доводів позивача та висновків суду першої інстанції в частині належності підпису на договорі позики ( розписці від 05 жовтня 2016 року) не подавав.
Колегія суддів вважає, що відповідач у справі мав об'єктивну можливість при розгляді вказаної справи надати докази на підтвердження своїх заперечень щодо не укладення вказаного правочину та неотримання ним коштів за договором позики. Однак відповідач вказаних вимог процесуального законодавства не дотримався.
Колегія суддів відповідно до вимог ч.1 ст. 367 ЦПК України перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Таким чином, колегія суддів доходить висновку, що оскаржуване у вказаній справі рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 04 квітня 2019 року ухвалено з дотриманням норм матеріального права та процесуального законодавства, а доводи викладені в апеляційній скарзі зазначених висновків не спростовують.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 04 квітня 2019 рокузалишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів із дня складення повного судового рішення шляхом подачі скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Повний текст постанови викладено 18 вересня 2019 року.
Головуючий суддя : М.А.Яворський
Судді: Т.Ц.Кашперська В.О.Фінагеєв