336/5674/19
1-кп/336/693/2019
18 вересня 2019 року
Шевченківський районний суд м.Запоріжжя у складі головуючого судді ОСОБА_1 ,з участю секретаря судового засідання ОСОБА_2 ,прокурора ОСОБА_3 , потерпілої ОСОБА_4 ,обвинуваченого ОСОБА_5 , захисника ОСОБА_6 ,розглянувши у відкритому підготовчому судовому засіданні кримінальне провадження по обвинуваченню
ОСОБА_5 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст.187 ч.2 КК України ,
До Шевченківського районного суду м.Запоріжжя надійшли матеріали вказаного вище кримінального провадження,по якому затверджено обвинувальний акт.
Підготовче судове засідання призначено на 18.09.2019 р.
18.09.2019 р.процесуальним прокурором ОСОБА_3 до суду подано письмове клопотання про продовження запобіжного заходу - тримання під вартою щодо обвинуваченого ОСОБА_5 ,який закінчується 19.09.2019 р.,терміном на 60 днів.
В обґрунтування клопотання прокурор вказав,що при обранні відносно обвинуваченого запобіжного заходу у виді тримання під вартою,судом були враховані як наявність обґрунтованої підозри у вчиненні ним тяжкого злочину,так і ризики,що обвинувачений,перебуваючи на волі,отримає можливість продовжити злочинну діяльність,незаконно впливати на потерпілу та свідків,перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином,існує ризик переховування від суду. На час судового розгляду кримінального провадження вказані ризики не відпали,тримання обвинуваченого під вартою є необхідним,жоден із більш м'яких запобіжних заходів не може запобігти вказаним ризикам.
При розгляді клопотання в судовому засіданні прокурор ОСОБА_3 підтримав його з наведених підстав та надав підтвердження виконання стороною обвинувачення процесуального обов'язку щодо своєчасного вручення клопотання обвинуваченому до початку його розгляду.
Потерпіла ОСОБА_4 своєї думки щодо клопотання не висловила,залишивши судове засідання під час перерви.
Обвинувачений ОСОБА_5 та його захисник за призначенням адвокат ОСОБА_6 при вирішенні клопотання прокурора щодо запобіжного заходу посилались на те,що прокурор мотивував своє клопотання лише тяжкістю можливого покарання,без урахування наявності у обвинуваченого постійного місця проживання,стійких сімейних зв'язків,відсутності судимостей,що,на їхню думку,дає підстави для обрання відносно нього запобіжного заходу у виді домашнього арешту.
Заслухавши думку учасників кримінального провадження,перевіривши обґрунтованість клопотання прокурора та захисника наданими суду матеріалами ,суд дійшов висновку про задоволення клопотання прокурора та відмову у задоволенні клопотання захисників з таких підстав.
Відповідно до ч. 1 ст. 183 КПК України тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, який застосовується виключно у разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м'яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим статтею 177 КПК України.
Метою запобіжного заходу у виді тримання під вартою є запобігання спробам переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду, вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне правопорушення, у якому підозрюється особа, знищити чи спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення, незаконно впливати на потерпілого, свідка, перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином.
Згідно ч.3 ст. 315 КПК України під час підготовчого судового засідання суд за клопотанням учасників судового провадження має право обрати, змінити чи скасувати заходи забезпечення кримінального провадження, в тому числі запобіжний захід, обраний щодо обвинуваченого. При розгляді таких клопотань суд додержується правил, передбачених розділом ІІ цього Кодексу.
За змістом ст. 178 КПК України,при вирішенні питання про обрання запобіжного заходу, крім наявності ризиків, зазначених у статті 177 цього Кодексу, суд зобов'язаний оцінити в сукупності всі обставини, у тому числі вагомість наявних доказів, тяжкість покарання, що загрожує особі, у разі визнання її винуватою, вік та стан здоров'я обвинуваченого, міцність соціальних зв'язків, наявність постійного місця роботи, наявність повідомлення особі про підозру у вчиненні іншого кримінального правопорушення, репутацію обвинуваченого, наявність у нього судимостей, дотримання обвинуваченим умов застосування запобіжних заходів у випадках їхнього попереднього застосування.
Відповідно до ст. 194 КПК України під час розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу та відповідно до ч.3 ст.197 КПК України про його продовження, суд зобов'язаний встановити, чи доводять надані сторонами кримінального провадження докази обставини, які свідчать про:1)наявність обґрунтованої підозри у вчинені підозрюваним кримінального правопорушення; 2) наявність достатніх підстав вважати, що існує хоча б один із ризиків, передбачених ст. 177 КПК, і на які вказує слідчий, прокурор; 3) недостатність застосування більш м'яких запобіжних заходів для запобігання ризику або ризикам, зазначеним у клопотанні.
Із змісту наведених норм випливає, що завданням застосування будь-якого запобіжного заходу є забезпечення належної процесуальної поведінки особи, яка піддана кримінальному переслідуванню, а при обранні того чи іншого запобіжного заходу, достатнього і необхідного у кожному конкретному випадку, крім тяжкості звинувачення, необхідно враховувати сукупність перелічених в законі обставин.
Відповідно до положень ст.ст.132 КПК України,заходи забезпечення кримінального провадження застосовуються на підставі ухвали слідчого судді або суду. Під час розгляду питання про застосування заходів забезпечення кримінального провадження сторони кримінального провадження повинні подати слідчому судді докази обставин, на які вони посилаються.
Відповідно до ст.197,199 КПК України,за клопотанням прокурора строк тримання особи під вартою може бути продовжений за наявності обставин,які свідчать про те,що заявлений ризик не зменшився або з*явилися нові ризики,які виправдовують тримання особи під вартою,строк дії ухвали суду про тримання під вартою або продовження строку тримання під вартою не може перевищувати 60 днів.
Згідно ст.ст. 7-9 КПК України кримінальне процесуальне законодавство України застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини. У рішенні по справі «W проти Швейцарії» від 26.01.1993 року Європейський суд з прав людини вказав, що врахування тяжкості злочину має свій раціональний зміст, оскільки він свідчить про ступінь суспільної небезпечності цієї особи та дозволяє «прогнозувати з достатньо високим ступенем імовірності її поведінку, беручи до уваги, що майбутнє покарання за тяжкий злочин підвищує ризик того, що підозрюваний може ухилитись від слідства».
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі Москаленко проти України» (Заява № 37466/04) від 20.08.2010 року ЄСПЛ вказував, що необхідність забезпечити належний хід провадження також є достатньою підставою для первісного тримання заявника під вартою. Суворість покарання, яке може бути призначено, є належним елементом при оцінці ризику переховування від суду чи скоєння іншого злочину.
Отже, обвинувачення особи у скоєнні тяжкого злочину та очікуване покарання, яке можливо призначити за вказаний злочин, є однім з факторів, який має враховувати суд при обранні запобіжного заходу, хоча такий фактор сам по собі без оцінки усіх інших обставин у сукупності не може слугувати єдиною підставою для тримання особи під вартою.
У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Геращенко проти України» від 07.11.2013 р.Суд зазначив,що пункт 4 статті 5 Конвенції забезпечує заарештованим чи затриманим особам право на перегляд матеріально-правових та процесуальних умов,які з точки зору Конвенції є суттєвими для забезпечення «законності» позбавлення свободи.Це означає,що компетентний суд має перевірити не лише дотримання процесуальних вимог національного законодавства,а й обгрунтованість підозри,яка стала підставою для затримання,а також мети,з якою застосовувалися затримання та подальше тримання під вартою(також Рішення у справі «Буткевичюс проти Литви»).
У Рішенні «Тимошенко проти України»(2013 рік) Європейський суд з прав людини зазначив:»Щоб позбавлення свободи вважалося несвавільним у розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції,самого факту,що цей захід застосовується згідно з національним законодавством,що відповідає визначеним стандартам,ще недостатньо-він також повинен бути необхідним за даних обставин(також рішення у справах «Нештяк проти Словаччини»,від 27.02.2007 р.,»Хайредінова проти України» від 14.10.2010 р.)
Для відмови у досудовому звільненні особи принципи конвенційного прецедентного права передбачають чотири основні підстави:ризик неявки обвинуваченого на судовий розгляд(рішення у справі «Штегмюллер проти Австрії»1969 р.),ризик перешкоджання з боку обвинуваченого у випадку його звільнення,процесові здійснення правосуддя(рішення у справі «Вемгофф проти Німеччини» 1968 р.),вчинення ним подальшого правопорушення(«Мацнеттер проти Австрії» 1969 р.)або спричинення ним порушень громадського порядку(«Летельєр проти Франції» 1991 р.)
Обґрунтованість підозри відносно обвинуваченого підтверджується відомостями з Реєстру матеріалів досудового розслідування про результати проведення слідчих та процесуальних дій, висновками судових експертиз, речовими доказами.
Крім того, як неодноразово зазначав у своїх рішеннях Європейський суд з прав людини, факти, які є причиною виникнення підозри, не повинні бути такими самими переконливими як ті, що є необхідними для обґрунтування обвинувального вироку чи суто висунення обвинувачення, що здійснюється на наступній стадії процесу («Мюррей проти Сполученого Королівства» («Murrey v. the United Kingdom»). Наявність обґрунтованої підозри передбачає наявність фактів або інформації, які б могли переконати об'єктивного спостерігача в тому, що відповідна особа могла вчинити злочин, однак те, що можна вважати «обґрунтованим», залежить від усіх обставин справи («Кемпбелл і Хартлі проти Сполученого Королівства» («Fox, Campbell and Hartley v. the United Kingdom»)).
Тобто, на даному етапі судового розгляду підозра цілком обґрунтована.
За змістом обвинувального акту, ОСОБА_5 обвинувачується у вчиненні тяжкого злочину,який пов'язаний з насиллям та використанням ножа, що значно підвищує ступінь суспільної небезпеки його поведінки та переконує суд у тому, що ризик продовження злочинної діяльності є очевидним та таким, що може справдитися із великим ступенем вірогідності. Такі висновки ґрунтуються, у тому числі, і на відомостях щодо відсутності офіційного та постійного місця роботи обвинуваченого, та, як наслідок, відсутності законних джерел доходу.
Крім того,за змістом обвинувального акту,протиправні дії обвинуваченим вчинялися безпосередньо щодо потерпілої, тому існує ризик можливого впливу обвинуваченого на потерпілу з метою схилити її до відмови від надання показань або зміни показань у суді задля уникнення кримінальної відповідальності та покарання.
Тяжкість обвинувачення ,хоча і не є самостійною підставою для утримання особи під вартою,проте у сукупності з іншими обставинами збільшує ризик вчеті настільки,що його неможливо відвернути,не взявши особу під варту.У справі «Ілійков проти Болгарії» від 26.07.2001 р.ЄСПЛ зазначив,що суворість передбаченого покарання є суттєвим елементом при оцінювані ризиків переховування або повторного вчинення злочинів.
Суд враховує положення ст.5 Конвенції про захист прав та основоположних свобод людини,а також практику Європейського суду з прав людини,згідно з якими обмеження права особи на свободу і особисту недоторканість можливе лише в передбачених законом випадках за встановленою процедурою.
Водночас,Європейський суд з прав людини неодноразово підкреслював і те,що суд своїм рішенням повинен забезпечити не тільки права підозрюваного, а й високі стандарти охорони загальносуспільних прав та інтересів. Забезпечення таких стандартів, як підкреслює Європейський суд з прав людини, вимагає від суду більшої суворості в оцінці порушень цінностей суспільства.
Суд враховує дані про особу обвинуваченого щодо наявності соціальних зв'язків, постійного місця проживання, однак ці обставини не спростовують висновки суду про можливе продовження обвинуваченим злочинної діяльності та вплив на потерпілу і свідків,оскільки вони не була дієвим запобіжником,який би утримав обвинуваченого від вчинення тих дій,що ставляться йому за провину,під час кримінального переслідування по іншим провадженням.
Зважаючи на суспільний інтерес,який,з урахуванням презумпції невинуватості,виправдовує відступ від принципу поваги до особистої свободи та не суперечить практиці Європейського суду з прав людини і вимогам Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, враховуючи мету застосування запобіжних заходів, доведеність всіх обставин, передбачених ч. 1 ст. 194 КПК України, розцінюючи зазначені ризики як реальні та такі, що виправдовують обмеження свободи фізичної особи, суд з урахуванням викладеного продовжує відносно обвинуваченого строк тримання під вартою на 60 днів,до 16.11.2019 р.включно,оскільки саме цей запобіжний захід є найбільш дієвим та доцільним заходом забезпечення кримінального провадження щодо вказаної особи.
Оскільки обвинуваченому інкримінується злочин із застосуванням насильства,суд в силу положень ч.4 ст.183 КПК України розміру застави не визначає.
З урахуванням такого висновку суду,підстави для задоволення клопотання захисника про обрання до обвинуваченого іншого запобіжного заходу - домашнього арешту наразі відсутні.
На підставі викладеного,керуючись ст.177,181,183,315 КПК України, суд,-
Клопотання прокурора про продовження запобіжного заходу щодо обвинуваченого ОСОБА_5 у виді тримання під вартою - задовольнити.
Продовжити запобіжний захід у виді тримання під вартою відносно обвинуваченого ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у Запорізькому СІЗО строком на 60 днів до 16 листопада 2019 року включно.
В задоволенні клопотання захисника ОСОБА_6 про обрання відносно обвинуваченого запобіжного заходу у виді домашнього арешту-відмовити.
Копію ухвали надіслати начальнику Запорізького слідчого ізолятора для виконання.
Ухвала суду про продовження строку тримання під вартою може бути оскаржена протягом п'яти днів з дня її винесення до Запорізького апеляційного суду через Шевченківський районний суд м. Запоріжжя (Рішення Конституційного Суду України від 13.06.2019 р.у справі за конституційною скаргою ОСОБА_7 щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини другої статті 392 Кримінального процесуального кодексу України).
Головуючий суддя ОСОБА_1