16 вересня 2019 року
Київ
справа №826/7376/17
адміністративне провадження №К/9901/11097/19
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., суддів Желєзного І.В. та Коваленко Н.В., розглянувши у письмовому провадженні у касаційному порядку адміністративну справу № 826/7376/17
за касаційною скаргою ОСОБА_1
на ухвалу Окружного адміністративного суду м. Києва від 28 грудня 2018 року
та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 04 квітня 2019 року
за позовом ОСОБА_1
до Головного територіального управління юстиції у м. Києві
третя особа ОСОБА_2
про визнання протиправним та скасування рішення, свідоцтва та запису,
У червні 2017 року ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернулася до Окружного адміністративного суду м. Києва із позовом до Головного територіального управління юстиції у м. Києві (далі - відповідач, ГТУЮ в м. Києві), за участі третьої особи - ОСОБА_2 (далі також - ОСОБА_2 ), у якому просила визнати протиправним та скасувати рішення про державну реєстрації прав та їх обтяжень від 18 червня 2014 року № 13875953, визнати протиправним та скасувати свідоцтво про право власності від 18 червня 2014 року № 23180594 на нежитлові приміщення, заклад громадського харчування, визнати протиправним та скасувати запис про право власності від 11 червня 2014 року у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
В обґрунтування позовних вимог позивачем зазначено, що відповідачем було вчинено реєстраційні дії за документами, які не відповідають вимогам законодавства та суперечать вже зареєстрованим правам на нерухоме майно.
Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 28 грудня 2018 року, залишеною без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 04 квітня 2019 року, закрито провадження у справі та роз'яснено позивачу, що розгляд даної справи віднесено до юрисдикції місцевого загального суду в порядку цивільного судочинства.
Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, зазначив, що позовні вимоги безпосередньо стосуються прав та обов'язків ОСОБА_2 та їх задоволення призведе до припинення майнових прав. Таким чином, спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно чи обтяження такого права за іншою особою у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно є цивільно-правовим. А тому вирішення таких спорів здійснюється за правилами цивільного або господарського судочинства залежно від суб'єктного складу сторін.
Не погоджуючись з ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 28 грудня 2018 року та постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 04 квітня 2019 року, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, ОСОБА_1 звернулася з касаційною скаргою до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, у якій просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Касаційна скарга подана 19 квітня 2019 року.
Ухвалою Верховного Суду від 13 травня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі № 826/7376/17, витребувано матеріали адміністративної справи та запропоновано учасникам справи подати відзив на касаційну скаргу.
У касаційній скарзі скаржник посилається на те, що судами першої та апеляційної інстанції неправильно застосовано норми матеріального та процесуального права та неповно досліджено обставини справи, зокрема те, що державним реєстратором було проігноровано відсутність поданих ОСОБА_2 документів, а саме - обов'язкової наявності письмової згоди співвласників багатоквартирного будинку на реконструкцію.
30 травня 2019 року від ГТУЮ у м. Києві надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в якому зазначено, що суди попередніх інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального та процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
Відповідно до частини шостої статті 346 КАС України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
Враховуючи, що учасник справи оскаржує рішення судів першої та апеляційної інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції, то за правилами частини шостої статті 346 КАС України є підстава для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Конституційний Суд України у рішенні від 09 вересня 2010 року № 19-рп/2010 прийшов до наступних висновків. Відповідно до частини другої статті 3 Конституції України головним обов'язком держави є утвердження і забезпечення прав і свобод людини, за свою діяльність держава відповідає перед людиною. Забезпечення прав і свобод потребує, зокрема, законодавчого закріплення механізмів (процедур), які створюють реальні можливості для здійснення кожним громадянином прав і свобод (абзац четвертий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 24 грудня 2004 року № 22-рп/2004). До таких механізмів належить структурована система судів і види судового провадження, встановлені державою. В Україні систему судів утворено згідно з положеннями Конституції України із застосуванням принципу спеціалізації з метою забезпечення найбільш ефективних механізмів захисту прав і свобод людини у відповідних правовідносинах.
Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що здійснення правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів, спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до статей 1 та 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо прав та обов'язків цивільного характеру. У цьому пункті закріплене «право на суд» разом із правом на доступ до суду складають єдине ціле (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Ґолдер проти Сполученого Королівства» («Golder v. the United Kingdom»), заява № 4451/70, § 36). Проте ці права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує сутність вказаних прав (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі «Станєв проти Болгарії» («Stanev v. Bulgaria»), заява № 36760/06, § 230).
Як зазначив Європейський суд з прав людини у пунктах 23, 24 та тексті свого рішення у справа "Сокуренко і Стригун проти України" (№ 29458/04 та № 29465/04) відповідно до прецедентної практики Суду термін "встановленим законом" у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод спрямований на гарантування того, "що судова гілка влади у демократичному суспільстві керується законом, що приймається парламентом"; фраза "встановленим законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність; термін "судом, встановленим законом" у пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачає усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів; вимога стосовно того, що суд має бути "встановленим законом" є однією з декількох вимог Конвенції та протоколів до неї і встановлює, що дії національних органів мають базуватись на внутрішньому праві; вся організаційна система судів, включаючи не тільки питання, які підпадають під юрисдикцію певних видів судів, але також встановлення окремих судів та визначення їх місцевої юрисдикції (Coeme and others v. Belgium № 32492/96).
Крім того, Європейський суд з прав людини у Рішенні у справі "Доббертен проти Франції" зазначив, що частина перша статті 6 Конвенції змушує держави-учасниці організувати їхню судову систему в такий спосіб, щоб їхні суди і трибунали виконували кожну зі своїх функцій (пункт 44), притаманну відповідній судовій установі (Dobbertin v. France № 88/1991/340/413).
Керуючись статтями 341, 345, 346, 347, 359 КАС України,
Справу за позовом ОСОБА_1 до Головного територіального управління юстиції у м. Києві, третя особа ОСОБА_2 про визнання протиправним та скасування рішення, свідоцтва та запису передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Головуючий Я.О. Берназюк
Судді І.В. Желєзний
Н.В. Коваленко