Справа № 826/16598/18 Суддя (судді) першої інстанції: Патратій О.В.
10 вересня 2019 року м. Київ
Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:
головуючого - судді Земляної Г.В.
суддів Федотова І.В., Лічевецького І.О.
за участю секретаря Такаджі Л.Г.
перекладача Абдул Касім
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу громадянина Афганістану ОСОБА_1
на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 травня 2019 року
у справі № 826/16598/18
за позовом громадянина Афганістану ОСОБА_1
до відповідачів Державної міграційної служби України, третя особа: Управління Державної міграційної служби в Київській області,
третя особа Управління Державної міграційної служби в Київській області
про визнання протиправними та скасування рішення та зобов'язання повторно розглянути заяву,
У жовтні 2018 року Громадянин Афганістану ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (далі - Відповідач) в якому, просить визнати протиправним та скасувати рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов'язати відповідача повторно розглянути заяву позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В обґрунтування позовних вимог позивачем зазначено, що відповідачем, під час прийняття оскаржуваного рішення не встановлено актуальної ситуації у країні походження позивача та не враховано наявність об'єктивних причин позивачу побоюватись за своє життя та здоров'я.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 травня 2019 року у задоволенні позову відмовлено у повному обсязі.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції позивачем подано апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
Відповідачем надано відзив на апеляційну скаргу.
В судовому засіданні представник позивача та позивач підтримали вимоги та доводи апеляційної скарги та просили скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
Представником відповідача щодо задоволення вимог апеляційної скарги заперечено, з підстав викладених у відзиві на апеляційну скаргу.
Третя особа у судове засідання не з'явилась, про дату, час та місце апеляційного розгляду справи були належним чином повідомлені, про причини неявки суду не повідомили.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а рішення суду слід залишити без змін, з наступних підстав.
Відповідно до положень статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно зі статтями 315, 316 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Суд першої інстанції всебічно, повно та об'єктивно розглянув справу, правильно встановив обставини справи, наданим доказам дав правильну правову оцінку і прийшов до обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, позивач - Громадянин Афганістану ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в місті Кабул Ісламської Республіки Афганістан, за етнічним походженням таджик, віросповідання - іслам (суніт), освіта вища, рідною мовою є дарі та фарсі, також володіє мовами пушту та урду, не одружений. Документи, що посвідчують особу - відсутні.
Відповідно до матеріалів особової справи, позивач знаходиться на території України з 01.10.2017р., місце перетину кордону невідоме. З Афганістану цілеспрямовано їхав до Франції, але був обдурений контрабандистами і доставлений в Україну, місто Київ.
25.01.2018р. позивачем вперше подано до УДМС України заяву про визнання його біженцем чи особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту (далі - Заява). Заяву повивача прийнято до розгляду та документовано Довідкою про звернення за захистом в Україні № 007529 .
Причиною звернення позивача за захистом в Україні є його побоювання повернутися до Афганістану, оскільки його можуть вбити через порушення законів шаріату, а саме: допущення інтимної близькості з дівчиною до шлюбу. Так позивачу стало відомо, що за даний вчинок йому винесено мусульманський смертний вирок і у разі повернення додому вирок одразу був би виконаний. Також позивач висловив небажання вступати до руху Талібан, членами якого являються батько та брат дівчини.
Позивачу було видано Повідомлення № 125 від 04.09.2018 року про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Дане повідомлення прийнято на підставі рішення ДМС України № 244-18 від 10.08.2018р., яке в свою чергу прийнято на підставі письмового висновку Управління ДМС України в Київській області від 06.07.2018р. справа № 2017 KV 0014.
Відмову вмотивовано необґрунтованістю поданої заяви, а саме, відсутністю побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також недоведеністю загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження, через побоювання застосування щодо мене смертної кари, або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання.
Також в рішенні ДМС України № 244-18 від 10.08.2018р. зазначено, що стосовно заявника умови передбачені п. 1 чи 13 частини першої ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" відсутні.
Не погоджуючись з такими діями відповідача позивач і звернувся з даним позовом.
Приймаючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не доведено, що перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі з підстав переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Суд першої інстанції дійшов висновку, що рішення Державної міграційної служби України про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є правомірним, обґрунтованим та таким, що прийняте уповноваженим органом в порядку та спосіб, визначений чинним законодавством України. При цьому, позовна вимога про зобов'язання Державної міграційної служби України повторно розглянути заяву громадянина Афганістану ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства, є похідною від розглянутої вище позовної вимоги, у задоволенні якої відмовлено, відтак, суд першої інстанції дійшов висновку, що вимога про зобов'язання вчинити дії також задоволенню не підлягає.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України посадові особи контролюючих органів зобов'язані дотримуватися Конституції України та діяти виключно у відповідності з цим Кодексом та іншими законами України, іншими нормативними актами.
Так, порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Відповідно до пунктів 1 та 13 ч. 1 ст. 1 названого Закону біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
При цьому, особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань (пункт 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).
Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та названої правової норми, поняття "біженець" включає чотири основні підстави, за наявності яких, особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або якщо особа не має визначеного громадянства за межами країни свого попереднього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
Згідно з частин 1 та 2 статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
У силу статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання, що передбачено частиною 1 статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Приписами частин 1 та 2 статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.
Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.
Відповідно до частин 11 та 12 статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.
За результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до частини 5 статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду, що визначено частиною 2 статі 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, підставою для відмови позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, слугували висновки про відсутність стосовно заявника умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Так, відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Таким чином, особа, яка подала заяву про визнання біженцем або особа, яка потребує додаткового захисту, має навести факти, що її подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує її життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок її переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Колегія суддів зазначає, що позивачем взагалі не надано доказів того, що він підпадає під визначення особи, яка потребує додаткового захисту, оскільки докази того, що громадянин Афганістану ОСОБА_1 змушений був прибути до Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього насильницьких дій чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання відсутні.
Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
За приписами пункту 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» № 8043/04 від 27.04.2004 року, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Між тим, заява Позивача зазначеним критеріям не відповідала, що і зумовило прийняття оскаржуваного рішення.
Відповідно до матеріалів особової справи, зокрема протоколів співбесіди, вбачається, що в країні походження він порушив закон шаріату, оскільки дошлюбні стосунки з дівчиною, згідно з мусульманськими звичаями, є гріхом, брат та батько дівчини запропонували вступити до руху Талібан .
Судом першої інстанції, із слів позивача встановлено, що він відмовився та до нього застосували фізичну силу, почали його бити і повибивали передні зуби, чим завдали фізичного болю та страждання, після чого зникли у невідомому напрямку залишивши його одного. Позивач відразу втік до м. Кабул, де його зупинили працівники поліції, які побачивши побите обличчя дозволили їхати далі. Під час співбесіди від 01.06.2018р. позивач додав, що звертався до стоматолога, але довідки немає. Також факти переслідування у Афганістані відсутні.
На запитання співробітника міграційної служби, чи вставив позивач імпланти, однак позивачем вказано на відсутність такої потреби, оскільки в результаті отриманих побоїв фактично відкололась незначна частина переднього зуба.
Також, під час співбесіди позивач повідомив, що цілеспрямовано їхав до Франції, але був обдурений контрабандистами і доставлений в Україну. Як зазначив позивач, він вилетів з м. Кабул до м. Дубай, через одну добу вилетів з м. Дубай до м. Москва, де він пробув з 10 днів, після чого був ввезений до України.
З аналізу наданих позивачем пояснень вбачається, що конфлікт з членами сім'ї його дівчини мав місце лише раз та носив побутовий характер.
Позивачем не зазначено про його належність до політичних, релігійних чи будь-яких інших громадських організацій.
З огляду на вищевикладене, колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, що позивачем не доведено, що перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі з підстав переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Також, позивачем не надано жодного доказу на підтвердження обґрунтованості побоювань загрози життю у зв'язку з його політичними чи релігійними переконаннями, не доведено існування умов для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та наявності підстав для прийняття Державною міграційною службою України відповідного рішення.
При цьому, зазначена у позовній заяві інформація (щодо можливих причин визнання Позивачем біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту) носить загальний характер і не має реального підґрунтя про небезпеку для Позивача стати жертвою переслідувань чи утисків на батьківщині.
Крім того, на територію України Позивач потрапив через третю безпечну країну - Російську Федерацію.
У відповідності до пунктів 22 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», третя безпечна країна - країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки така країна: дотримується міжнародних стандартів з прав людини у сфері притулку, встановлених міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру, включаючи норми про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання; дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року, та стосовно осіб, які потребують додаткового захисту; має національне законодавство у сфері притулку та біженців і її відповідні державні органи визначають статус біженця та надають притулок; забезпечить особі ефективний захист проти вислання і можливість звертатися за притулком та користуватися ним; погоджується прийняти особу і забезпечити їй доступ до процедури визначення статусу біженця чи надання додаткового захисту.
Російською Федерацією ратифіковано Конвенцію проти тортур та інших жорстоких, нелюдяних або принижуючих гідність видів поводження чи покарання, дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року.
Таким чином, Позивач мав нагоду звернутися за захистом на території Російської Федерації, однак не скористався своїм правом, що ставить під сумнів його можливе переслідування чи погрози на його адресу в країні походження.
За таких обставин, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що рішення Державної міграційної служби України № 244-18 від 10.08.2018 року про відмову у визнанні громадянина Афганістану ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є правомірним, обґрунтованим та таким, що прийняте уповноваженим органом в порядку та спосіб, визначений чинним законодавством України, з чим погоджується колегія суддів.
Оскільки судом першої інстанції встановлено правомірність прийняття Державної міграційної служби України спірного рішення Державної міграційної служби України № 363-16 від 14.07.2016 року про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захист, відповідно позовна вимога Позивача щодо зобов'язання Державної міграційної служби України повторно розглянути заяву про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства, є такою, що задоволенню не підлягає.
Посилання позивача на політичну ситуацію в країні та на адресу веб-сайту Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, на якому розміщено відповідні відомості, носять загально інформаційний характер та не підтверджують побоювання позивача повертатися у країну своєї громадянської належності, а отже не можуть бути прийняті до уваги.
Позивачем не було надано суду документів, які б підтвердили наявність переслідувань або утисків відносно позивача, зокрема з боку угрупування Талібан, що відповідали б вимогам пунктів 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Таким чином, висновок відповідача щодо відсутності підстав для навіть попередньої кваліфікації позивача як жертви переслідувань за однією з передбачених ознак саме біженця є обґрунтованим.
Позивачем не доведено, що перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі з підстав переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також позивачем не надано жодного доказу на підтвердження обґрунтованості побоювань загрози життю, не доведено існування умов для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та наявності підстав для прийняття ДМС України відповідного рішення.
В даному випадку, відповідно до зібраної інформації по країні походження позивача вбачається, що його повернення до Ісламської Республіки Афганістан не несе останньому особистої загрози життю чи здоров'ю.
Отже, суд дійшов висновку про відсутність підстав вважати, що в разі повернення до Ісламської Республіки Афганістан буде існувати загроза життю, безпеці, свободі, фізичній недоторканості позивача та інші суттєві порушення прав людини або позивач зіткнеться з серйозною та індивідуальною загрозою життю або особистості виключно в силу самого факту перебування на території Ісламської Республіки Афганістан.
При цьому, згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Отже, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні адміністративного позову.
Положеннями ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Розглянувши доводи громадянина Афганістану ОСОБА_1 викладені в апеляційній скарзі, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства України, колегія суддів вважає, що судове рішення постановлено з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстав для його скасування не вбачається, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
На підставі викладеного, керуючись 34, 242, 243, 246, 308, 310, 316, 321,322, 325, 328, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів,
Апеляційну скаргу громадянина Афганістану ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 травня 2019 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів із дня складання повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного суду у порядку ст.329-331 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя: Г.В. Земляна
Судді: І.В. Федотов
І.О. Лічевецький
Повний текст постанови складено 16 вересня 2019 року.