10 вересня 2019 року
Київ
справа №200/14507/18-а
адміністративне провадження №К/9901/10722/19
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., суддів Желєзного І.В. та Коваленко Н.В., розглянувши у письмовому провадженні у касаційному порядку адміністративну справу № 200/14507/18-а
за касаційною скаргою ОСОБА_1
на ухвалу Донецького окружного адміністративного суду від 22 січня 2019 року та постанову Першого апеляційного адміністративного суду від 03 квітня 2019 року
за позовом ОСОБА_1
до Державного реєстратора прав на нерухоме майно юридичного департаменту Маріупольської міської ради Донецької області Коновки Евеліни Сергіївни
про скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,
У грудні 2018 року ОСОБА_1 (далі також - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся Донецького окружного адміністративного суду із позовом до Державного реєстратора прав на нерухоме майно юридичного департаменту Маріупольської міської ради Донецької області Коновки Евеліни Сергіївни (далі також - відповідач, державний реєстратор), у якому просив:
- визнати недійсним та скасувати рішення відповідача про відмову в реєстрації прав та їх обтяжень від 12 червня 2018 року № 41559482;
- зобов'язати відповідача повторно розглянути заяву про державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки;
- зобов'язати відповідача скасувати оскаржуване рішення та прийняти рішення про задоволення заяви про реєстрацію права позивача на квартиру.
В обґрунтування позовних вимог позивачем зазначено, що 12 червня 2018 року державним реєстратором прав на нерухоме майно прийнято рішення про відмову у державній реєстрації прав та їх обтяжень № 41559482, відповідно до якого відмовлено у державній реєстрації права власності позивача на квартиру. Не погодившись з рішенням державного реєстратора прав на нерухоме майно позивач звернувся до суду із цим позовом.
Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 22 січня 2019 року, залишеною без змін постановою Першого апеляційного адміністративного суду від 03 квітня 2019 року закрито провадження у справі.
Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд зазначив, що предметом спору у цій справі є скасування рішення державного реєстратора про відмову у державній реєстрації права власності на квартиру, тобто даний спір не пов'язаний із захистом прав, свобод чи інтересів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, а існує спір про право, що виключає розгляд таких позовних вимог в порядку адміністративного судочинства, тобто спірні правовідносини стосуються набуття ОСОБА_1 права власності на об'єкт нерухомого майна. В даному випадку існує спір про право, що виключає можливість розгляду цієї справи за правилами адміністративного судочинства. Такий спір має вирішуватися в порядку цивільного судочинства.
Не погоджуючись з ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 22 січня 2019 року та постановою Першого апеляційного адміністративного суду від 03 квітня 2019 року, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, ОСОБА_1 звернувся з касаційною скаргою до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, у якій просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Касаційна скарга подана 13 квітня 2019 року.
Ухвалою Верховного Суду від 24 квітня 2019 року відкрите касаційне провадження у справі № 200/14507/18-а, витребувано матеріали адміністративної справи та запропоновано учасникам справи подати відзив на касаційну скаргу.
У касаційній скарзі скаржник посилається на те, що судами першої та апеляційної інстанцій неправильно застосовано норми матеріального та процесуального права, зокрема щодо віднесення спору у даній справі до категорії приватноправових. Зазначає, що він звернувся до відповідача, як до органу державної влади з заявою про реєстрацію права власності. Тому, скаржник, посилаючись на правову позицію Верховного Суду, висловлену у постанові від 25 липня 2018 року у справі № 128/3652/16-ц, вважає, що даний спір підсудний адміністративним судам.
Від інших учасників справи заперечень на касаційну скаргу не надходило, що відповідно до статті 338 КАС України не перешкоджає перегляду рішень судів першої та апеляційної інстанцій у касаційному порядку.
Відповідно до частини шостої статті 346 КАС України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
Враховуючи, що учасник справи оскаржує рішення судів першої та апеляційної інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції, то за правилами частини шостої статті 346 КАС України є підстава для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Конституційний Суд України у рішенні від 09 вересня 2010 року № 19-рп/2010 прийшов до наступних висновків. Відповідно до частини другої статті 3 Конституції України головним обов'язком держави є утвердження і забезпечення прав і свобод людини, за свою діяльність держава відповідає перед людиною. Забезпечення прав і свобод потребує, зокрема, законодавчого закріплення механізмів (процедур), які створюють реальні можливості для здійснення кожним громадянином прав і свобод (абзац четвертий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 24 грудня 2004 року № 22-рп/2004). До таких механізмів належить структурована система судів і види судового провадження, встановлені державою. В Україні систему судів утворено згідно з положеннями Конституції України із застосуванням принципу спеціалізації з метою забезпечення найбільш ефективних механізмів захисту прав і свобод людини у відповідних правовідносинах.
Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що здійснення правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів, спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до статей 1 та 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо прав та обов'язків цивільного характеру. У цьому пункті закріплене «право на суд» разом із правом на доступ до суду складають єдине ціле (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Ґолдер проти Сполученого Королівства» («Golder v. the United Kingdom»), заява № 4451/70, § 36). Проте ці права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує сутність вказаних прав (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі «Станєв проти Болгарії» («Stanev v. Bulgaria»), заява № 36760/06, § 230).
Як зазначив Європейський суд з прав людини у пунктах 23, 24 та тексті свого рішення у справа "Сокуренко і Стригун проти України" (№ 29458/04 та № 29465/04) відповідно до прецедентної практики Суду термін "встановленим законом" у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод спрямований на гарантування того, "що судова гілка влади у демократичному суспільстві керується законом, що приймається парламентом"; фраза "встановленим законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність; термін "судом, встановленим законом" у пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачає усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів; вимога стосовно того, що суд має бути "встановленим законом" є однією з декількох вимог Конвенції та протоколів до неї і встановлює, що дії національних органів мають базуватись на внутрішньому праві; вся організаційна система судів, включаючи не тільки питання, які підпадають під юрисдикцію певних видів судів, але також встановлення окремих судів та визначення їх місцевої юрисдикції (Coeme and others v. Belgium № 32492/96).
Крім того, Європейський суд з прав людини у Рішенні у справі "Доббертен проти Франції" зазначив, що частина перша статті 6 Конвенції змушує держави-учасниці організувати їхню судову систему в такий спосіб, щоб їхні суди і трибунали виконували кожну зі своїх функцій (пункт 44), притаманну відповідній судовій установі (Dobbertin v. France № 88/1991/340/413).
Керуючись статтями 341, 345, 346, 347, 359 КАС України,
Справу за позовом ОСОБА_1 до Державного реєстратора прав на нерухоме майно юридичного департаменту Маріупольської міської ради Донецької області Коновки Евеліни Сергіївни про скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Головуючий Я.О. Берназюк
Судді І.В. Желєзний
Н.В. Коваленко