ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
06.09.2019Справа № 910/8355/19
За позовом Першого заступника керівника Лубенської місцевої прокуратури Полтавської
області (37500, Полтавська область, місто Лубни, вулиця Старо-Троїцька,
будинок 13) в інтересах держави в особі Новооріхівської сільської ради
Лубенського району Полтавської області (37562, Полтавська область,
Лубенський район, село Новооріхівка, вулиця Леонтовича, будинок 3)
до Дочірнього підприємства «Нафком-Агро» (01133, місто Київ, бульвар Лесі
Українки, будинок 15)
про стягнення 6 893 787, 75 грн.,
Суддя Ломака В.С.
Без виклику представників учасників справи.
Перший заступник керівника Лубенської місцевої прокуратури Полтавської області звернувся до господарського суду міста Києва з позовом в інтересах держави в особі Новооріхівської сільської ради Лубенського району Полтавської області (далі - позивач) до Дочірнього підприємства «Нафком-Агро» (далі - відповідач) про стягнення безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати в сумі 6 893 787, 75 грн. за користування земельними ділянками без правовстановлюючих документів.
Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги прокурор вказує на те, що відповідачем в порушення вимог чинного законодавства не були укладені договори оренди земельних ділянок, орендна плата за використання земельних ділянок, які перебувають у комунальній власності не сплачувалась, внаслідок чого сільська рада була позбавлена можливості отримати дохід в очікуваному розмірі від здачі земельних ділянок в оренду. Отже, відповідач, як набувач, не сплачуючи орендну плату за фактичне користування земельними ділянками за відсутності укладеного договору оренди землі, безпідставно збільшив вартість власного майна, а Новооріхівською сільською радою (потерпілим) втрачено належне їй майно (кошти від орендної плати), у зв'язку з чим має місце факт безпідставного збереження саме орендної плати відповідачем за рахунок сільської ради. За таких обставин прокурор, посилаючись на положення статей 1212-1214 Цивільного кодексу України звернувся до суду з даним позовом за захистом прав та інтересів держави.
Ухвалою господарського суду міста Києва від 01.07.2019 вищевказану позовну заяву залишено без руху на підставі статті 174 Господарського процесуального кодексу України та надано прокурору строк для усунення недоліків.
11.07.2019 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва прокурором подано заяву про усунення недоліків.
Ухвалою господарського суду міста Києва від 15.07.2019 відкрито провадження у справі № 910/8355/19, вирішено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 13.08.2019 року. 02.08.2019 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником відповідача подано відзив на позов.
06.08.2019 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником відповідача подано доповнення до відзиву.
08.08.2019 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва прокурором подано заяву про забезпечення позову шляхом накладення арешту на грошові кошти та майно, що належать відповідачу, в розмірі, що відповідає боргу, а саме 6 893 787, 75 грн.
Ухвалою господарського суду міста Києва від 12.08.2019 вищевказану заяву повернуто прокурору на підставі частини 7 статті 140 Господарського процесуального кодексу України.
Ухвалою господарського суду міста Києва від 13.08.2019 підготовче засідання відкладено на 10.09.2019 року.
02.09.2019 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником позивача подано відповідь на відзив.
02.09.2019 та 03.09.2019 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником відповідача подані додаткові пояснення у справі.
04.09.2019 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва прокурором подано заяву про забезпечення позову шляхом накладення арешту на грошові кошти та майно, належні відповідачу, в розмірі, що відповідає розміру боргу, а саме: 6 893 787, 75 грн.
Розглянувши подану Першим заступником керівника Лубенської місцевої прокуратури Полтавської області заяву про забезпечення позову суд вважає, що вона не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Статтею 55 Конституції України передбачено, що кожному гарантується право на судовий захист.
Виконання будь-якого судового рішення є невід'ємною стадією процесу правосуддя, а отже, має відповідати вимогам статті 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод. Європейським судом у справі "Горнсбі проти Греції" зазначено, що виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватись як складова частина судового розгляду. Водночас судовий захист, як і діяльність суду, не може вважатися дієвими, якщо судові рішення не виконуються або виконуються неналежним чином і без контролю суду за їх виконанням.
У рішенні Європейського суду від 18.05.2004 у справі "Продан проти Молдови" суд наголосив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантований Європейською конвенцією з прав людини, буде ілюзією, якщо правова система держав, які ратифікували Конвенцію, дозволятиме остаточному, обов'язковому судовому рішенню залишатися невиконаним, завдаючи шкоди одній зі сторін.
Таким чином, господарський суд, будучи органом правосуддя, повинен врахувати потенційні ризики можливості невиконання рішення суду та гарантувати відновлення порушених прав позивача в разі задоволення позову та виконання постановленого рішення.
Забезпечення позову - це сукупність процесуальних дій, які гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог.
Тобто забезпечення позову - це обмеження суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов'язаних з ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача. Метою забезпечення позову, є вжиття судом заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.
Процесуальні підстави для застосування заходів забезпечення позову визначає стаття 136 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до змісту якої господарський суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 137 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
Отже, саме вжиття судом заходів забезпечення позову сприяє гарантуванню відновлення порушених прав позивача в разі задоволення позову та виконання постановленого рішення, що повністю відповідає вимогам Європейського суду зазначеним вище.
У вирішенні питання про забезпечення позову господарський суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.
З аналізу положень статті 136 Господарського процесуального кодексу України вбачається, що нею передбачено можливість забезпечення позову не лише у разі, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити виконання рішення суду, а також у разі, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду і ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся.
Тобто, за замістом частини 2 статті 136 Господарського процесуального кодексу України у вирішенні питання щодо забезпечення позову слід також враховувати за захистом якого порушеного чи оспорюваного права або інтересу звернувся позивач, не обмежуючись лише неможливістю виконання рішення суду та позовними вимогами.
Частиною 1 статті 137 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що позов забезпечується, зокрема, накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачу і знаходяться у нього чи в інших осіб.
Зі змісту цієї норми вбачається, що під час розгляду заяви про застосування такого заходу забезпечення позову, як накладення арешту на майно або грошові кошти, суд має виходити з того, що цей захід забезпечення обмежує право особи користуватись та розпоряджатись грошовими коштами або майном, а тому може застосуватись у справі, у якій заявлено майнову вимогу, а спір вирішується про визнання права (інше речове право) на майно, витребування (передачу) майна, грошових коштів або про стягнення грошових коштів.
При цьому піддані арешту грошові кошти обмежуються розміром позову та можливими судовими витратами, а арешт майна має стосуватись майна, що належить до предмета спору.
Системний аналіз положень частини 1 статті 136 і 137 Господарського процесуального кодексу України дає підстави дійти висновку, що під час вирішення питання про необхідність задоволення чи відмови у задоволенні заяви про забезпечення позову, суди розглядають вказані заяви з застосуванням судового розсуду (окрім випадків, які передбачені у ч.ч. 2, 5, 6, 7 ст. 137 Господарського процесуального кодексу України).
Судовий розсуд - це передбачене законодавством право суду, яке реалізується за правилами передбаченими Господарським процесуальним кодексом України та іншими нормативно-правовими актами, що надає йому можливість під час прийняття судового рішення (вчинення процесуальної дії) обрати з декількох варіантів рішення (дії), встановлених законом, чи визначених на його основі судом (повністю або частково за змістом та/чи обсягом), найбільш оптимальний в правових і фактичних умовах розгляду та вирішення конкретної справи, з метою забезпечення верховенства права, справедливості та ефективного поновлення порушених прав та інтересів учасників судового процесу.
Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного виду забезпечення позову. Про такі обставини може свідчити вчинення відповідачем дій, спрямованих на ухилення від виконання зобов'язання після пред'явлення вимоги чи подання позову до суду (реалізація майна чи підготовчі дії до його реалізації, витрачання коштів не для здійснення розрахунків з позивачем, укладення договорів поруки чи застави за наявності невиконаного спірного зобов'язання тощо). Саме лише посилання в заяві на потенційну можливість ухилення відповідача від виконання судового рішення без наведення відповідного обґрунтування не є достатньою підставою для задоволення відповідної заяви.
Адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується господарським судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється господарським судом, зокрема, з урахуванням співвідношення прав (інтересів), про захист яких просить заявник, з вартістю майна, на яке вимагається накладення арешту, або майнових наслідків заборони відповідачеві вчиняти певні дії.
Особа, яка подала заяву про забезпечення позову, повинна обґрунтувати причини звернення із заявою про забезпечення позову.
Отже, метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективного виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.
Суд зазначає, що обранням належного, відповідно до предмета спору, заходу до забезпечення позову дотримується принцип співвіднесення виду заходу до забезпечення позову із заявленими позивачем вимогами, чим врешті досягаються: збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору, фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову та як наслідок ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження при цьому прав та охоронюваних інтересів інших учасників провадження у справі або осіб, що не є учасниками цього судового процесу.
Поряд з викладеним, вирішуючи питання про забезпечення позову та виходячи з приписів статей 13, 15, 74 Господарського процесуального кодексу України (змагальність сторін та пропорційність у господарському судочинстві, обов'язок доказування і подання доказів), господарський суд також має здійснити оцінку обґрунтованості доводів протилежної сторони (відповідача) щодо відсутності підстав та необхідності вжиття відповідних заходів забезпечення позову, зокрема у вигляді арешту грошових коштів або майна відповідача з урахуванням зокрема того, чи порушує вжиття відповідних заходів забезпечення позову (у вигляді арешту тощо) права цього учасника (відповідача), а відповідно чи порушується при цьому баланс інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу та яким чином; чи спроможний відповідач фактично (реально) виконати судове рішення в разі задоволення позову у разі, якщо захід забезпечення позову не буде вжито судом.
Статтею 129 Конституції України визначено принципи рівності усіх учасників процесу перед законом і судом, змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, як одні з основних засад судочинства.
Отже, будь-яке рішення господарського суду повинно прийматися з дотриманням зазначених принципів, які виражені також у статтях Господарського процесуального кодексу України.
Принцип рівності перед законом і судом в процесуальному аспекті означає рівність суб'єктивних процесуальних прав усіх учасників судового процесу незалежно від їх особистих якостей (правового статусу, майнового стану), визначення процесуального становища учасників судочинства тільки процесуальним законодавством і ніяким іншим, визначення процесуального порядку розгляду справ певною процесуальною формою.
В матеріальному аспекті принцип рівності повинен розумітися так, що до всіх учасників процесу матеріальний закон має застосовуватися однаково (право є застосуванням рівного масштабу до різних осіб).
Принцип змагальності сторін полягає в тому, що сторони в процесі зобов'язані в процесуальній формі довести свою правоту за допомогою поданих ними доказів переконати суд в обґрунтованості своїх вимог чи заперечень.
Частиною 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Обґрунтовуючи необхідність забезпечення позову прокурор вказує на те, що згідно з інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна, встановлено, що будівлі та споруди (об'єкти та допоміжні споруди по обслуговуванню цукрового заводу), розташовані в с. Новооріхівка Лубенського району Полтавської області на земельних ділянках, які є предметом спору, та які перебували у власності ДП «Нафком-Агро», 21.03.2018 року продано Товариству з обмеженою відповідальністю «Демонтаж цукор» та ОСОБА_1 .
Також прокурор вказує на те, що на даний час відповідачем проведено реалізацію майже усіх об'єктів нерухомості, розташованих в різних областях України. Зокрема, відповідачем проведено відчуження майнового комплексу зерноскладу загальною площею 3658,60 кв.м., розташованого за адресою: АДРЕСА_1 згідно Договору купівлі-продажу № 236 від 15.03.2018 року. Крім того, 01.12.2017 року здійснено також продаж адміністративного будинку та господарських будівель загальною площею 573 кв.м. за адресою: АДРЕСА_3 , та інших об'єктів нерухомості.
Оскільки ціна позову є досить значною, а відповідач ігнорує свій обов'язок з погашення заборгованості, тобто діє недобросовісно, прокурор вказує на те, що є підстави вважати, що при невжитті заходів забезпечення позову виконання рішення буде утруднено.
Проте, оцінюючи обґрунтованість доводів прокурора щодо необхідності вжиття відповідних заходів забезпечення позову суд зазначає, що всупереч вимог статей 13, 74 Господарського процесуального кодексу України прокурором не доведено належними та допустимими доказами обставин ймовірності того, що майно та грошові кошти відповідача можуть зникнути внаслідок виведення активів з підприємства.
Зокрема, прокурором не надано доказів вчинення відповідачем дій, спрямованих на фактичне відчуження чи іншим чином виведення належних йому активів на користь третіх осіб (пошук покупців рухомого та нерухомого майна, пошук покупців корпоративних прав, укладення договорів стосовно відчуження активів тощо).
При цьому, прокурором жодним чином не обґрунтовано необхідність накладення арешту на нерухоме майно відповідача, в той час як позовні вимоги у даній справі стосуються стягнення коштів. Зокрема, прокурор не зазначає про відсутність у відповідача коштів у заявленому до стягнення розмірі. Водночас, значна ціна позову не може слугувати самостійною та достатньою підставою для втручання судом у право власності відповідача.
Також матеріали справи не містять доказів вчинення відповідачем умисних дій, які спрямовані на істотне ускладнення чи унеможливлення виконання рішення суду у даній справі.
Посилання прокурора на те, що згідно з інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна, будівлі та споруди (об'єкти та допоміжні споруди по обслуговуванню цукрового заводу), розташовані в с. Новооріхівка Лубенського району Полтавської області на земельних ділянках, які є предметом спору, та які перебували у власності ДП «Нафком-Агро», 21.03.2018 року було продано Товариству з обмеженою відповідальністю «Демонтаж цукор» та ОСОБА_1 , самі по собі не є достатньою підставою для забезпечення позову.
Так само, не є достатньою підставою для забезпечення позову посилання прокурора на те, що відповідачем проведено реалізацію майже усіх об'єктів нерухомості, розташованих в різних областях України з огляду на відсутність належних доказів на підтвердження вказаних обставин.
Як на тому наголосив Верховний Суд у постанові у справі № 918/702/18 від 02.04.2019, в контексті обов'язку надати докази вчинення відповідачем відповідних дій, спрямованих на ухилення від виконання зобов'язання, вчинення яких обумовлюється в часі після пред'явлення вимоги чи подання позову до суду.
Як вказує сам прокурор у поданій заяві, відчуження відповідачем майнового комплексу зерноскладу загальною площею 3658,60 кв.м., розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , та продаж адміністративного будинку та господарських будівель загальною площею 573 кв.м. за адресою: АДРЕСА_3 , відбулось 15.03.2018 року та 01.12.2017 року, тобто ще задовго до звернення прокурора з даним позовом до суду.
У зв'язку з цим, суд вважає, що реалізація відповідачем вищезазначених об'єктів нерухомості не спрямована на ухилення від виконання рішення суду у даній справі.
Таким чином, прокурором не надано належних, допустимих, достатніх та достовірних доказів недостатності розміру грошових коштів, що акумулюються на рахунках відповідача, для погашення заявленого до стягнення боргу, а також не доведено, що майно, яке є у відповідача (у тому числі, грошові кошти) на момент пред'явлення позову, може зникнути, зменшитись за кількістю або погіршитись за якістю на момент виконання рішення в результаті об'єктивних (відсутність грошових коштів для виконання зобов'язань, незадовільний фінансовий стан, наявність невиконаних безспірних зобов'язань, відкритих виконавчих проваджень щодо відповідача тощо) або суб'єктивних (вчинення відповідачем умисних дій, направлених на приховування або відчуження майна або вчинення інших дій з метою уникнення відповідальності або перешкоджання законному стягненню спірної грошової суми) причин.
Враховуючи вищевикладені обставини, виходячи з вимог процесуального закону, який регулює підстави забезпечення позову та заходи забезпечення позову, зокрема з вимог статей 136, 137 Господарського процесуального кодексу України, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні поданої прокурором заяви про забезпечення позову з огляду на відсутність доказів та обґрунтованих мотивів, які б могли свідчити, що невжиття заходів забезпечення позову може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів держави, за захистом яких він звернувся до суду.
Разом з тим суд зазначає, що Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. У справі "Трофимчук проти України" Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не можна розуміти як вимогу детально відповідати на кожен довід.
Враховуючи вищевикладене, керуючись статтями 136-141, 234, 235 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд міста Києва,-
1. Відмовити у задоволенні заяви Першого заступника керівника Лубенської місцевої прокуратури Полтавської області про забезпечення позову.
2. Відповідно до статті 235 Господарського процесуального кодексу України дана ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та відповідно до підпункту 17.5 пункту 17 Розділу XI «Перехідні положення» Господарського процесуального кодексу України може бути оскаржена в апеляційному порядку до Північного апеляційного господарського суду через господарський суд міста Києва шляхом подачі апеляційної скарги протягом 10 днів з дня її складання.
Суддя В.С. Ломака