ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
м. Київ
05 вересня 2019 року № 640/5668/19
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Аверкової В.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної
служби у місті Києві та Київській області
третя особа Служба безпеки України
про скасування рішення про відмову у наданні дозволу на імміграцію
в Україну від 01.10.2018,
ОСОБА_1 (далі по тексту-позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області (далі- відповідач), за участі третьої особи - Служби безпеки України (далі по тексту - третя особа, СБУ), в якій просить скасувати рішення ГУ ДМС в місті Києві (правонаступник ЦМУ ДМС у м. Києві та Київської області) «Про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну» від 01.10.2018.
В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначив, що відповідачем безпідставно прийнято рішення про відмову у наданні останньому дозволу на імміграцію в Україну з мотивів зазначення позивачем у тексті заяви про надання дозволу на імміграцію свідомо неправдивих відомостей про місце проживання в Україні.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 26.04.2019 відкрито провадження по справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, встановлено відповідачу строк для надання відзиву на позов.
27.05.2019 відповідач надав до суду відзив зазначивши, що рішенням від 01.10.2018 позивачу було відмовлено у наданні дозволу на імміграцію в Україну на підставі пункту 4 частини першої 10 Закону України «Про імміграцію», а саме при поданні клопотання про надання дозволу на імміграцію в Україну, позивачем свідомо надані неправдиві відомості з метою легалізації на території України та отримання відповідного документу.
Також відповідачем до суду подано клопотання про залишення позовної заяви без розгляду, у зв'язку з пропущення строків звернення до суду з даним позовом.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 03.09.2019 відмовлено у задоволенні заяви представника позивача про призначення судового засідання.
Щодо клопотання відповідача про залишення позовної заяви без розгляду суд зазначає наступне.
Відповідно частин першої та другої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Тобто, законодавцем чітко визначено, що для звернення до адміністративного суду з позовом строк обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Відповідач зазначає, що позивачем у позовній заяві вказано про те, що він дізнався про оскаржуване рішення з листа ГУ ДМС в місті Києві від 01.10.2018. Отже, на думку відповідача, саме з 01.10.2018 розпочався строк звернення до суду з даним позовом, а оскільки позивач звернувся лише 16.04.2019, то строк пропущений.
Проте, судом з матеріалів справи встановлено, що оскаржуване рішення направлено позивачу супровідним листом на якому стоїть відмітка про його направлення 18.10.2018, а з поштового конверту, в якому позивачем направлено позовну заяву до суду, вбачається, що позивач направ даний позов 18.04.2019, таким чином позивач звернувся до суду за захистом своїх прав в межах строку передбаченим законодавством.
Отже, клопотання відповідача про залишення позовної заяви без розгляду є безпідставним та не підлягає задоволенню.
Розглянувши подані особами, які беруть участь у справі, документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та заперечення, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.
ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Ісламської Республіки Іран.
Згідно наявної у матеріалах справи копії свідоцтва про шлюб виданого 31.08.2017 Бориспільським міськрайонним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Київській області, ОСОБА_1 одружився з громадянкою Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_3 .
З матеріалів справи вбачається, що громадянка Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_3 має дозвіл на імміграцію в Україну та документована посвідкою на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 , орган видачі 3201, підстава видачі 03/01.
З метою возз'єднання сім'ї, громадянин Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 08.09.2017 подав до РВ ГУ ДМС України в м. Києві заяву про надання дозволу на імміграцію в Україну, додавши разом із заявою низку документів. Зокрема, в тексті заяви про надання дозволу на імміграцію в Україну в графі «місце проживання в Україні» позивач зазначив адресу: АДРЕСА_1 .
З матеріалів адміністративної справи вбачається, що представником за довіреністю громадянином України ОСОБА_4 , який діє від імені власника квартири громадянки України ОСОБА_5 , надано згоду на реєстрацію та постійне місце проживання позивача, за вищевказаною адресою.
Разом з тим, 30.07.2018 до Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві надійшов лист Державної міграційної служби України від 24.07.2018 №8.1-2527/88-18, яким повідомлено, що до ДМС України надійшов лист з Департаменту контррозвідки Служби безпеки України від 20.07.2018 №2/3/3-2315нт, щодо використання адрес масової реєстрації на території міста Києва іноземцями та особами без громадянства, які звертаються з питання отримання дозволу на імміграцію або посвідки на постійне/тимчасове проживання, при цьому ніколи за вказаними адресами не проживали та не проживають. Водночас, відповідно до інформації, у вказаному листі встановлено, що адреса: АДРЕСА_1 використовується, як місце масової реєстрації іноземців.
Проаналізувавши матеріали особової справи позивача №146369, відповідачем встановлено, що відповідно до Заяви-анкети від 18.03.2019 про отримання позивачем посвідки на тимчасове проживання, позивач документований посвідкою на тимчасове проживання від 04.04.2019 НОМЕР_2, в якій позивачем зазначено адресу проживання: АДРЕСА_2 .
З огляду на викладене, відповідач дійшов висновку, що при поданні заяви про надання дозволу на імміграцію в Україну, позивачем свідомо надані неправдиві відомості з метою легалізації на території України та отримання відповідного документу.
Рішенням ГУ ДМС України в м. Києві від 01.10.2018 відмовлено у наданні позивачу дозволу на імміграцію в Україну на підставі пункту 4 частини першої статті 10 Закону України «Про імміграцію».
Вважаючи вказане рішення протиправним, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом за захистом свого порушеного права.
Розглядаючи справу по суті заявлених позовних вимог, суд виходить з наступного.
Відповідно до частини першої статті 3 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22.09.2011 №3773-VI іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
Згідно зі статтею 4 цього Закону іноземці та особи без громадянства в порядку, визначеному законом України про імміграцію, можуть, зокрема, іммігрувати в Україну на постійне проживання.
Умови та порядок імміграції в України іноземців та осіб без громадянства, регулюється Законом України «Про імміграцію» від 07.06.2001 №2491-III (далі по тексту - Закон №2491-III, в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
В розумінні положень статті 1 Закону №2491-IІI, імміграцією є прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання; іммігрантом - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання; квотою імміграції - це гранична кількість іноземців та осіб без громадянства, яким передбачено надати дозвіл на імміграцію протягом календарного року; дозволом на імміграцію - рішення, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.
Відповідно до статті 4 Закону №2491-III, дозвіл на імміграцію надається в межах квоти імміграції. Квота імміграції встановлюється Кабінетом Міністрів України у визначеному ним порядку по категоріях іммігрантів. При цьому, дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України (пункт 1 частина третя стаття 4 зазначеного Закону).
Порядок та перелік документів, необхідних для вирішення питання про надання дозволу на імміграцію, визначені статтею 9 Закону №2491-III.
Так, згідно зі статтею 9 Закону №2491-ІІІ заяви про надання дозволу на імміграцію подаються: 1) особами, які постійно проживають за межами України, - до дипломатичних представництв та консульських установ України за кордоном за місцем їх постійного проживання; 2) особами, які перебувають в Україні на законних підставах, - до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції.
Заяву про надання дозволу на імміграцію заявник подає особисто до відповідного органу державної влади. За наявності поважних причин (хвороба заявника, стихійне лихо тощо) заява може надсилатися поштою або за дорученням заявника, посвідченим нотаріально, подаватися іншою особою.
Для надання дозволу на імміграцію до заяви додаються такі документи: 1) три фотокартки; 2) копія документа, що посвідчує особу; 3) документ про місце проживання особи; 4) відомості про склад сім'ї, копія свідоцтва про шлюб (якщо особа, яка подає заяву, перебуває в шлюбі); 5) документ про те, що особа не є хворою на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я. У разі неподання особою всіх визначених цим Законом документів заява про надання дозволу на імміграцію не приймається.
У разі неподання особою всіх визначених цим Законом документів заява про надання дозволу на імміграцію не приймається.
Термін розгляду заяви про надання дозволу на імміграцію не може перевищувати одного року з дня її подання.
Підстави для відмови у наданні дозволу на імміграцію встановлені статтею 10 цього Закону. Зокрема, відповідно до пункту 4 частини першої статті 10 Закону №2491-III дозвіл на імміграцію не надається особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені документи.
Також Постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 №1983 затверджено Порядок провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень (далі по тексту - Порядок №1983), який визначає процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну, поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, а також компетенцію центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію.
Згідно з підпунктом 3 пункту 2 Порядку №1983 рішення за заявами про надання дозволу на імміграцію залежно від категорії іммігрантів приймають територіальні підрозділи Державної міграційної служби - стосовно іммігрантів які на законних підставах перебувають на території України і є іммігрантами позаквотової категорії (крім тих, стосовно яких рішення приймає ДМС), а саме: одного з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітей і батьків громадян України.
Пунктом 14 цього Порядку передбачено, що територіальні органи і підрозділи після отримання документів від зазначених у пунктах 12 і 13 Порядку №1983 органів перевіряють у місячний термін правильність їх оформлення, з'ясовують у межах своєї компетенції питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, передбачених статтею 10 Закону України «Про імміграцію», надсилають відповідні запити до регіональних органів Служби безпеки України, Робочого апарату Українського бюро Інтерполу та Державної прикордонної служби.
МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужба проводять відповідно до компетенції у місячний строк після надходження таких запитів перевірку з метою виявлення осіб, яким дозвіл на імміграцію не надається. Про результати перевірки інформується орган, який надіслав запит.
Пунктом 9 Порядку №1983 передбачено, що МВС, органи Національної поліції, СБУ та її регіональні органи, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу, Держприкордонслужба відповідно до компетенції вживають у місячний строк за зверненням ДМС, її територіальних органів та територіальних підрозділів заходів: до виявлення серед осіб, які подали заяву про надання дозволу на імміграцію, таких, яким дозвіл на імміграцію не може бути наданий відповідно до статті 10 Закону України «Про імміграцію»; до встановлення відомостей, що можуть бути підставою для скасування дозволу на імміграцію згідно із статтею 12 Закону України «Про імміграцію».
З аналізу наведених норм права вбачається, що прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції відповідних державних органів, які на підставі заяви іммігранта, аналізу отриманої інформації, матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу. Встановлення органом державної міграційної служби однієї з обставин, передбачених статтею 10 Закону України «Про імміграцію» є підставою для не надання дозволу на імміграцію.
Дослідивши та проаналізувавши наявні у справі матеріали суд встановив, що підставою для відмови позивачу у наданні дозволу на імміграцію в Україну став висновок ГУ ДМС України в м. Києві від 01.10.2018 про те, що у поданій ОСОБА_1 заяві про надання дозволу на імміграцію в Україну зазначено неправдиві відомості про місце проживання іноземця в Україні, а саме в частині адреси постійного проживання: АДРЕСА_1 з метою легалізації на території України та отримання відповідних документів.
Такий висновок відповідачем сформовано на підставі листа Державної міграційної служби України від 24.07.2018 №8.1-2527/88-18, та листа Департаменту контррозвідки Служби безпеки України від 20.07.2018 №2/3/3-2315нт, щодо використання адрес масової реєстрації на території міста Києва іноземцями та особами без громадянства, які звертаються з питання отримання дозволу на імміграцію або посвідки на постійне/тимчасове проживання, при цьому ніколи за вказаними адресами не проживали та не проживають. Водночас, відповідно до інформації, у вказаному листі встановлено, що адреса: АДРЕСА_1 використовується, як місце масової реєстрації іноземців.
За змістом норм статті 69, частини першої статті 73, частини першої статті 75, статті 76 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
В контексті наведених процесуальних норм суд приходить до висновку, що отримані відповідачем відомості, щодо використання адрес масової реєстрації на території міста Києва іноземцями та особами без громадянства, які звертаються з питання отримання дозволу на імміграцію або посвідки на постійне/тимчасове проживання, при цьому ніколи за вказаними адресами не проживали та не проживають, зокрема, наявності відомостей щодо масової реєстрації іноземців за адресою: АДРЕСА_1 , є підставою для висновку про подання позивачем в заяві про надання дозволу на імміграцію свідомо неправдивих відомостей про місце (адресу) свого проживання на території України.
На підтвердження доказів проживання за адресою: АДРЕСА_1 позивачем до органів міграційної служби було надано копії: нотаріально посвідчену копію заяви від 07.09.2017 про надання дозволу на реєстрацію постійного місця проживання, копії довіреностей та копію свідоцтва про право власності від 04.03.2011 №183-С/КІ.
Дослідивши та проаналізувавши зміст наданих позивачем документів суд вважає, що вказані докази не підтверджують відомості про фактичне проживання позивача за вказаною адресою у період з моменту подання заяви про надання дозволу на імміграцію до моменту прийняття відповідачем оспорюваного рішення. Водночас, інших документальних доказів на підтвердження обставин фактичного проживання позивача за адресою місця реєстрації АДРЕСА_1 , як то: доказів отримання кореспонденції за зазначеною адресою на ім'я ОСОБА_1 , довідки з місцевої житлово-експлуатаційної контори про проживання за вказаною адресою, доказів здійснення ОСОБА_1 оплати орендної плати за договором оренди та/або комунальних платежів та інших рахунків на оплату послуг позивач до суду не надав, як і пояснень про причини відсутності у нього таких документів.
З огляду на вищенаведене суд вважає, що надані позивачем докази не спростовують обставини наведені в тексті листа Державної міграційної служби України від 24.07.2018 №8.1-2527/88-18, та листа Департаменту контррозвідки Служби безпеки України від 20.07.2018 №2/3/3-2315нт. Як наслідок, суд приходить до висновку, що у ГУ ДМС України в м. Києві були правові підстави для прийняття рішення від 01.10.2018 про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну громадянину Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 .
За встановлених обставин, суд не вбачає правових підстав для визнання протиправним і скасування рішення відповідача від 01.10.2018 про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну.
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, про те що відповідачем доведено правомірність прийняття оскаржуваного рішення, з огляду на що позовні вимоги задоволенню не підлягають.
Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до частини першої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Згідно з частиною п'ятою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі відмови у задоволенні вимог позивача, звільненого від сплати судових витрат, або залишення позовної заяви без розгляду чи закриття провадження у справі, судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. В даному випадку позивач в силу норм Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору не звільнений та відомості щодо понесених відповідачем судових витрат відсутні, а тому судові витрати за рахунок позивача на користь відповідача не стягуються.
Керуючись статтями 19-21, 72-77, 139, 242-246, 255, 293, 295, Кодексу адміністративного судочинства України, суд
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 - відмовити у повному обсязі.
Рішення суду, відповідно до частини першої статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Рішення суду може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня його проголошення за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Суддя В.В. Аверкова