ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
14.08.2019Справа № 910/3011/19
Господарський суд міста Києва у складі головуючого судді - Приходько І.В.
при секретарі судового засідання - Асадові В.В.,
розглянувши у судовому засіданні матеріали
позовної заяви Державного підприємства “Житомирський бронетанковий завод”
до відповідача: Міністерства оборони України
про стягнення 871 628,93 грн.,
за участю представників:
від позивача: Філімончук Г.М.;
від відповідача: Яценко С.Й.
Державне підприємство “Житомирський бронетанковий завод” звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Міністерства оборони України про стягнення 871 628,93 грн., з яких: 715 076,69 грн. - інфляційні втрати; 156 552,24 грн. - 3% річних.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на порушення відповідачем грошового зобов'язання в частині своєчасної оплати вартості двадцяти одиниць військової техніки, переданої позивачем та прийнятої Міністерством оборони України у кінці вересня - на початку жовтня 2014 року.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.04.2019 (після усунення недоліків позовної заяви) відкрито провадження у справі, розгляд справи вирішено здійснювати за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання у справі на 15.05.2019.
02.05.2019 через відділ автоматизованого документообігу суду відповідач подав відзив на позов.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 15.05.2019 підготовче засідання відкладено на 12.06.2019.
12.06.2019 через відділ автоматизованого документообігу суду позивач подав відповідь на відзив.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 12.06.2019 продовжено строк підготовчого провадження на 30 днів, підготовче засідання відкладено на 08.07.2019.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 08.07.2019, враховуючи відсутність клопотань та повідомлень учасників судового процесу про намір вчинити дії, строк вчинення яких обмежений підготовчим провадженням, а також зважаючи на сплив процесуальних строків, судом закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 14.08.2019.
Присутній у судовому засіданні 14.08.2019 представник позивача надав додаткові пояснення по суті спору. Підтримав позовні вимоги та просив суд задовольнити позов в повному обсязі.
Представник відповідача у судовому засіданні 14.08.2019 заперечував проти позовних вимог з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву. Просив відмовити в задоволенні позовних вимог повністю. Наполягав на тому, що грошове зобов'язання відповідача з оплати переданої позивачем військової техніки виникло на підставі частини 5 статті 11 Цивільного кодексу України, а саме з дати винесення постанови Київського апеляційного господарського суду по справі № 910/22751/15, тобто з 08.02.2018.
Дослідивши наявні в матеріалах справи докази, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні дані, на яких ґрунтується позов, заслухавши доводи сторін, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд,-
Даний спір виник внаслідок того, що сума заборгованості у розмірі 16 141 686 грн. за передані у 2014 році позивачем та прийняті Міністерством оборони України 20 одиниць військової техніки фактично була сплачена відповідачем лише 24.04.2018, у зв'язку з чим позивачем нараховані інфляційні втрати та 3% річних за порушення виконання грошового зобов'язання.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог, враховуючи наступне.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 06.11.2017 у справі № 910/22751/15 позовні вимоги Державного підприємства “Житомирський бронетанковий завод” про стягнення заборгованості за передані у 2014 році Міністерству оборони України 20 одиниць військової техніки задоволено повністю. Стягнуто з Міністерства оборони України на користь державного підприємства “Житомирський бронетанковий завод” 16 141 686 грн. заборгованості.
Вищезазначене рішення Господарського суду міста Києва залишено без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 08.02.2018 у справі № 910/22751/15 та набуло законної сили.
Постановою Верховного Суду від 06.06.2018 постанову Київського апеляційного господарського суду від 08.02.2018 та рішення Господарського суду міста Києва від 06.11.2017 у справі №910/22751/15 також залишено без змін.
У даному випадку господарський суд виходить з того, що принцип правової визначеності є одним з основних елементів верховенства права, який серед іншого передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів.
Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового до виконання рішення суду лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі. Повноваження судів вищого рівня з перегляду мають здійснюватися для виправлення судових помилок і недоліків, а не задля нового розгляду справи. Таку контрольну функцію не слід розглядати як замасковане оскарження, і сама лише ймовірність існування двох думок стосовно предмета спору не може бути підставою для нового розгляду справи. Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини (див. рішення Суду у справах Христов проти України, no. 24465/04, від 19.02.2009, Пономарьов проти України, no. 3236/03, від 03.04.2008).
Даний принцип безпосередньо пов'язаний з приписами ч. 4 ст. 75 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до якої обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Преюдиційні факти є обов'язковими при вирішенні інших справ та не підлягають доказуванню, оскільки їх істинність встановлено у рішенні, у зв'язку з чим немає необхідності встановлювати їх знову, піддаючи сумніву істинність та стабільність судового акту, який набрав законної сили.
Отже, оскільки на момент розгляду справи № 910/3011/19 набрало законної сили судове рішення у справі № 910/22751/15, обставини, які були встановлені під час господарського провадження № 910/22751/15, не підлягають доказуванню в межах даної справи.
Так, у межах провадження № 910/22751/15 судами першої та апеляційної інстанцій було встановлено, що у кінці вересня - на початку жовтня 2014 року державне підприємство “Житомирський бронетанковий завод” передало військовим частинам 20 одиниць військових техніки (БМП-1 в кількості 11 одиниць та БРДМ-2 в кількості 9 одиниць). Передача техніки мала місце за “актами технічного стану”, які крім складу і стану техніки, містять дані про прийняття її представниками військових частин.
Зокрема, були передані:
за актом № 4/3/14 була передана БРДМ-2 № И08ЖТ0174;
за актом № 5/3/14 була передана БРДМ-2 № И06ЖТ0169;
за актом № 6/3/14 була передана БРДМ-2 № И07ЖТ0173;
за актом № 7/3/14 була передана БРДМ-2 № И-08ЖТ0175;
за актом № 8/3/14 була передана БРДМ-2 № И08ЖТ0176;
за актом № 9/3/14 була передана БРДМ-2 № И06ЖТ0170;
за актом № 10/3/14 була передана БРДМ-2 № И08ЖТ0177;
за актом № 11/3/14 була передана БРДМ-2 № И10ЖТ0197;
за актом № 12/3/14 була передана БРДМ-2 № И10ЖТ0198;
за актом № 13/3/14 була передана БМП-1 № Х09ЖТ0228;
за актом № 15/3/14 була передана БМП-1П № Х10ЖТ0232;
за актом № 14/3/14 була передана БМП-1П № Х09ЖТ0230;
за актом № 16/3/14 була передана БМП-1 № Х10ЖТ0233;
за актом № 17/3/14 була передана БМП-1П № Х10ЖТО234;
за актом № 18/3/14 була передана БМП-1П № Х11ЖТ0236;
за актом № 19/3/14 була передана БМП-1П № Х11ЖТ0237;
за актом № 20/3/14 була передана БМП-1П №Х11ЖТ0238;
за актом № 21/3/14 була передана БМП-1П № Х12ЖТ0239;
за актом № 22/3/14 була передана БМП-1 №Х12ЖТ0240;
за актом № 23/3/14 була передана БМП-1П №Х12ЖТ0241.
Акти складені комісією у трьох примірниках, які отримані військовою частиною, що прийняла техніку, позивачем, Центральним бронетанковим управлінням Збройних Сил України (військова частина НОМЕР_1 ), та затверджені командиром військової частини А0174 - Центрального бронетанкового управління Збройних Сил України.
Передачі військової техніки передувало звернення Центрального бронетанкового управління Збройних Сил України (військова частина НОМЕР_1 ) до державного підприємства “Житомирський бронетанковий завод” (лист від 25.09.2014 № 342/3/3/5085) з пропозицією про передачу майна та призначення посадової особи у відповідну комісію, яка була акцептована позивачем за умови підписання відповідного договору (лист від 25.09.2014 № 1523).
На момент передачі позивачем військової техніки військовим частинам її власником було державне підприємство “Житомирський бронетанковий завод”, що сторонами визнається і у суду не виникає сумніву у достовірності цих обставин. Дана техніка була виготовлена (відремонтована) для продажу на зовнішньому ринку, який повинне було здійснити державне госпрозрахункове зовнішньоторгове підприємство “Спецтехноекспорт” як комісіонер за договором комісії SТЕ-2-156-Д/К-11 від 18.04.2011 та договором комісії SТЕ-2-246-Д/К-11 від 12.07.2011, укладеними з позивачем як комітентом.
Відповідно до актів, передача військової техніки від державного підприємства “Житомирський бронетанковий завод” військовим частинам мала місце на виконання розпорядження Кабінету Міністрів України № 777 від 27.08.2014 та постанови Кабінету Міністрів України № 376 від 26.08.2014.
Крім того, у межах провадження по справі № 910/22751/15 було встановлено, що всупереч розпорядженню Кабінету Міністрів України № 777 від 27.08.2014, а також умові акцепту позивачем пропозиції передачі майна (підписання відповідного договору), договору на придбання військової техніки, як окремого письмового документу, у якому зафіксовано факт виникнення договірного зобов'язання з волі його учасників, між позивачем та відповідачем не підписано.
Разом з цим, судами усіх інстанцій при розгляді справи № 910/22751/15 були зроблені висновки про те, що фактично договір купівлі-продажу між сторонами був укладений у спрощений спосіб шляхом надіслання відповідачем пропозицій поставки техніки, акцепту її позивачем та вчиненням сторонами фактичних дій з поставки позивачем цієї техніки відповідачу та її прийняття останнім.
В свою чергу, заперечуючи проти позовних вимог у справі № 910/3011/19, відповідач наполягає на тому, що оскільки між сторонами не було укладеного письмового договору з чітко погодженою ціною техніки, то в силу положень частини 5 статті 11 Цивільного кодексу України та в розумінні статті 625 Цивільного кодексу України грошове зобов'язання Міністерства оборони України з оплати військової техніки виникло лише з дати винесення постанови Київського апеляційного господарського суду по справі № 910/22751/15, тобто з 08.02.2018. У зв'язку з наведеним відповідач не погоджується з доводами позивача про наявність факту прострочення виконання грошового зобов'язання, який виник з моменту передачі військової техніки та товаророзпорядчих документів до неї, та повністю заперечує проти задоволення позову про стягнення інфляційних та 3% річних, розрахованих позивачем за період з 05.03.2016 по 30.06.2016.
З огляду на встановлені обставини, суд зазначає про безпідставність та необґрунтованість доводів відповідача в цій частині, враховуючи наступне.
Так, судами першої та апеляційної інстанції під час розгляду справи № 910/22751/15 дійсно було встановлено, що незважаючи на фактичне укладення та часткове виконання договору купівлі-продажу вказаної військової техніки у спрощений спосіб, сторони не погодили ціну купівлі-продажу цієї техніки.
Натомість, безпідставним є висновки відповідача в частині того, що у зв'язку з відсутністю погодження чіткої ціни договору, обов'язок покупця з оплати вартості отриманої ним у 2014 році військової техніки настав лише з 08.02.2018, тобто після набрання рішенням суду про стягнення заборгованості у розмірі 16 141 686 грн. законної сили.
Зокрема, судами було встановлено, що єдиними документами, що фіксують відсутність розбіжностей щодо вартості майна між представниками позивача та відповідача, які входили до складу комісії з приймання-передачі військової техніки, є акти технічного стану, через що вартість майна є ціною його продажу. Крім того зазначено, що у актах технічного стану, за якими позивачем поставлялась, а відповідачем приймалась вказана техніка була зазначена ціна кожної одиниці техніки, проти якої не заперечували ані позивач, ані відповідач.
При цьому, вищезазначені доводи відповідача повністю спростовуються висновками судів у справі № 910/22751/15 з приводу моменту виникнення грошового зобов'язання Міністерства оборони України. Так, за висновками судів, грошове зобов'язання відповідача з оплати переданої у 2014 році військової техніки виникло на підставі норм ст. 691, 692 Цивільного кодексу України (а не в порядку ч. 5 ст. 11 ЦК України), якими встановлено, що покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. При цьому, покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару.
Крім того, судом враховано, що в межах провадження по справі №910/22751/15 були встановлені факти того, що в період з березня по травень 2015 року позивач неодноразово звертався до відповідача з претензіями про необхідність проведення оплати за передану військову техніку, що є окремою підставою для настання обов'язку виконання грошового зобов'язання в порядку, визначеному статтею 530 Цивільного кодексу України.
Отже, наявні в матеріалах даної справи документи, а також преюдиційні фактичні обставини, встановлені у межах провадження по справі №910/22751/15, свідчать про належну доказову обґрунтованість тверджень позивача про факт того, що обов'язок Міністерства оборони України з оплати спірної військової техніки виник після її повного та беззаперечного прийняття останнім за відповідними актами, підписаними сторонами у кінці вересня - на початку жовтня 2014 року (ціна з яких і була прийнята судами в якості єдиної обґрунтованої вартості військової техніки). Натомість, доводи відповідача щодо виникнення грошового зобов'язання з оплати військової техніки лише з 08.02.2018 не узгоджуються з висновками судів по справі № 910/22751/15, та повністю спростовуються обставинами, встановленими у межах справи № 910/3011/19.
Статтею 625 Цивільного кодексу України визначено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.
Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Отже, передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
При цьому слід зауважити, що у випадках порушення грошового зобов'язання суд не має правових підстав приймати доводи боржника з посиланням на неможливість виконання грошового зобов'язання через відсутність необхідних коштів (стаття 607 ЦК України) або на відсутність вини (статті 614, 617 ЦК України чи стаття 218 ГК України).
За своїми ознаками, індекс інфляції є збільшенням суми основного боргу у зв'язку з девальвацією грошової одиниці України, а 3% річних є платою за користування чужими коштами в цей період прострочення виконання відповідачем його договірного зобов'язання, і за своєю правовою природою вони є самостійними від неустойки способами захисту, цивільних прав і забезпечення виконання цивільних зобов'язань, а не штрафною санкцією.
Сплата трьох процентів річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом), так само як й інфляційні нарахування, не мають характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові. (аналогічна правова позиція викладена у постанові Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 №14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань").
Судом встановлено, що згідно наданого позивачем розрахунку заявлений до стягнення розмір інфляційних втрат у сумі 715 076,69 грн. та 3% річних у сумі 156 552,24 грн. обчислений стороною за період часу з 05.03.2016 по 30.06.2016. За доводами позивача, початок обчислення заборгованості визначений ним з урахуванням загального строку позовної давності, тоді як кінцевий строк обмежується 30.06.2016 з огляду на фінансові труднощі зі сплати судового збору (що є правом позивача в частині визначення періоду за яке проводиться стягнення заборгованості).
Зважаючи на обов'язок суду з'ясовувати обставини, пов'язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, суд здійснив перевірку наданого позивачем розрахунку інфляційних втрат в межах заявленого періоду та дійшов висновку про те, що арифметично вірною та обґрунтованою є сума у розмірі 715 118 грн., а відтак, зважаючи на межі позовних вимог, стягненню з відповідача підлягає 715 076,69 грн. заявлених інфляційних втрат.
Разом з цим, здійснивши самостійний розрахунок 3% річних за заявлені позивачем періоди, суд приходить до висновку про часткове задоволення даної позовної вимоги та стягнення з відповідача 156 124,50 грн., оскільки саме такий розмір 3% річних є обґрунтованим та арифметично вірним.
Стосовно доводів відповідача про відсутність бюджетного фінансування та видатків у 2019 році, передбачених для сплати 3% річних та інфляційних втрат, з посиланням на норми Бюджетного кодексу України, слід зазначити, що згідно ч. 1 ст. 96 Цивільного кодексу України юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями, а ст.ст. 525, 526 Цивільного кодексу України і ст. 193 Господарського кодексу України встановлено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться, а тому посилання відповідача на відсутність бюджетного фінансування як на підставу невиконання своїх грошових зобов'язань є безпідставними та не обґрунтованими.
Крім цього, суд підкреслює, що за змістом частини 1 статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. В силу статті 614 того ж Кодексу, «особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлене договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання».
В силу приписів статті 617 Цивільного кодексу України, частини 2 статті 218 Господарського кодексу України відсутність у боржника необхідних коштів не є підставою звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання.
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику цього суду як джерело права.
Так, в рішенні Європейського Суду з прав людини у справі «Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України» від 18 жовтня 2005 року та у справі «Бакалов проти України» від 30 листопада 2004 року зазначено, що відсутність бюджетних коштів, передбачених у видатках Державного бюджету України, не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання (пункти 48 та 40 рішень відповідно).
Відсутність у позивача необхідних коштів або взяття ним зобов'язань без відповідних бюджетних асигнувань або з перевищенням повноважень, не звільняє його від обов'язку виконати господарські зобов'язання (постанова Верховного Суду від 03.04.2018 у справі №908/1076/17).
У відповідності до ч. 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Приписами ст. ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно із ст. ст. 78, 79 Господарського процесуального кодексу України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Таким чином, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, приймаючи до уваги, що відповідач не надав суду жодних належних та допустимих доказів, які б спростовували заявлені позовні вимоги та свідчили про відсутність в нього обов'язку сплатити інфляційні втрати та 3% річних за порушення грошового зобов'язання зі своєчасної оплати 16 141 686 грн. вартості переданої позивачем військової техніки, господарський суд приходить до висновку, що позовні вимоги про стягнення інфляційних втрат нормативно та документально доведені і підлягають задоволенню повністю на суму 715 076,69 грн., тоді як позовні вимоги про стягнення 3% річних підлягають частковому задоволенню на суму 156 124,50 грн., з огляду на здійснений судом перерахунок в межах заявлених позивачем періодів.
В іншій частині позовних вимог суд відмовляє, зважаючи на встановлені у даному рішенні обставини.
Згідно з ч. 1 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
На підставі викладеного, керуючись статтями 73-74, 76-79, 86, 129, 233, 237-238, 240-242 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -
1. Позовні вимоги задовольнити частково.
2. Стягнути з Міністерства оборони України (проспект Повітрофлотський, 6, м. Київ, 03168, код 00034022) на користь Державного підприємства «Житомирський бронетанковий завод» (вул. Дружби народів, 1, смт. Новогуйвинське, Житомирська область, 12441, код 07620094) 715 076 (сімсот п'ятнадцять тисяч сімдесят шість) грн. 69 коп. - інфляційних втрат, 156 124 (сто п'ятдесят шість тисяч сто двадцять чотири) грн. 50 коп. - 3 % річних та судовий збір у розмірі 13 068 (тринадцять тисяч шістдесят вісім) грн. 02 коп.
3. В іншій частині в позові відмовити.
4. Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення господарського суду може бути оскаржене в порядку та строки, передбачені ст.ст. 254, 256-259 ГПК України з урахуванням підпункту 17.5 пункту 17 Розділу XI "Перехідні положення" ГПК України.
Повний текст рішення складено та підписано 23.08.2019.
Суддя І.В. Приходько