Справа № 219/7402/19
Провадження № 2-о/219/1073/2019
21 серпня 2019 року м. Бахмут
Артемівський міськрайонний суд Донецької області у складі:
головуючого судді Погрібної Н.М.,
при секретарі Мирошниченко О.Л.,
без участі сторін
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Бахмут цивільну справу за заявою ОСОБА_1 , заінтересовані особи - Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація в особі посольства РФ в Україні, про встановлення фактів, що мають юридичне значення -
встановив:
ОСОБА_1 звернувся до Артемівського міськрайонного суду Донецької області із заявою за участю заінтересованих осіб Міністерства соціальної політики України, Російської Федерації в особі посольства РФ в Україні про встановлення факту, що має юридичне значення, згідно якої просить встановити юридичний факт, що його вимушене переселення у травні 2014 року з окупованої території Донецької області України відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області України.
В обґрунтування своїх вимог заявник зазначив, що він народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в м.Харків Харківської області, був зареєстрований та проживав за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується паспортом громадянина України. Після вимушеного переселення з тимчасово окупованої території Донецької області він почав працювати в органах внутрішніх справ, але з 30.04.2015 року звільнений з займаної посади. Заявник вказав, що він є учасником бойових дій, з травня 2014 року він виїхав з м.Донецька та перебував в службовому відрядженні у складі сил та засобів, які залучаються та беруть безпосередньо участь в захисті батьківщини на території Донецької та Луганської областей. Згодом переїхав за адресою: АДРЕСА_2 , потім змінив місце проживання за адресою: АДРЕСА_3 , де наразі і проживає. Отже зазначені адреси є його фактичним місцем проживання, що підтверджується довідками про взяття на облік особи, яка переміщується з тимчасово окупованої території України або району проведення антитерористичної операції від 21.10.2015 року №1413020905 та від 23.03.2019 року №1419091439.
Вказані вище довідки, що видані, як внутрішньо переміщеним особам, були дійсними на момент набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо посилення гарантій дотримання прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від 24 грудня 2015 року № 921-VIII, тобто станом на 13.01.2016 року, та відповідно до ст. 4 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» діють безстроково.
Заявник також вказує, що загальновідомим є те, що в кінці лютого - на початку березня 2014 року, перекинуті з Російської Федерації війська без розпізнавальних знаків окупували Кримський півострів. З цього моменту фактично розпочалася військова агресія Російської Федерації проти України, саме, 20.02.2014р. визначено датою тимчасової окупації Автономної Республіки Крим та м. Севастополя.
Збройна агресія Російської Федерації проти України розпочалася 20.02.2014 року, коли були зафіксовані перші випадки порушення Збройними Силами Російської Федерації всупереч міжнародно-правовим зобов'язанням Російської Федерації порядку перетину державного кордону України в районі Керченської протоки та використання нею своїх військових формувань, дислокованих у Криму відповідно до Угоди між Україною і Російською Федерацією про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України від 28.05.1997 року, для блокування українських військових частин. На початковій стадії агресії особовий склад окремих російських збройних формувань не мав розпізнавальних знаків.
Нелегітимна сформована в умовах російської воєнної окупації виконавча влада Автономної Республіки Крим 16.03.2014 року провела так званий референдум про входження Автономної Республіки Крим до складу Російської Федерації, однак результати цього «референдуму» не були визнані жодною країною світу, крім Російської Федерації, що підтверджується Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 68/262 від 27.03.2014 року «Територіальна цілісність України».
Верховною Радою України з метою забезпечення додержання прав і свобод людини і громадянина, захист інтересів держави, державних органів та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах окупації прийнято Закон України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» від 15.04.2014 року №1207-VII. Цей Закон визначив статус частини території України, як тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації, встановив особливий правовий режим на цій території, визначив особливості діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах цього режиму, додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб. Також визначено дату початку тимчасової окупації - 20.02.2014 року.
З метою правової протидії агресору Верховною Радою України також прийнято Закон України «Про санкції» від 14.08.2014 року №1644-VІI, яким визначено механізм впровадження спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів щодо Російської Федерації.
На виконання зазначеного Закону України «Про санкції» Кабінетом Міністрів України видано розпорядження від 11.09.2014 року №829-р «Про пропозиції щодо застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів» саме у зв'язку з військової агресією Російської Федерації.
Незаконно анексувавши Автономну Республіку Крим, Російська Федерація продовжила свою військову агресію по відношенню до України.
Так в квітні 2014 року керовані та фінансовані спецслужбами Російської Федерації озброєні бандитські формування проголосили створення «Донецької народної Республіки» (07 квітня 2014 року) та «Луганської народної Республіки» (27 квітня 2014 року).
У травні 2014 року самозвані лідери «ДНР» та «ЛНР» провели фіктивні референдуми про відокремлення цих нелегітимних утворень від України, далі на ці території були заслані розвідувально-диверсійні групи, які очолили кадрові офіцери Головного розвідувального управління Генерального штабу Збройних сил Росії. За їх участі почалося захоплення адміністративних будівель в населених пунктах Донецької та Луганської областей, здійснено збройні напади на частини Українських сухопутних військ та літаки Повітряних сил Збройних Сил України.
Військові дії Російської Федерації на території України були фактично визнані та засуджені рядом міжнародних інстанцій.
До початку збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації частини території Донецької області заявник був повноправними громадянином держави Україна, де людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю.
Проживаючи на території м. Донецьк, заявник мав налагоджений побут, можливість вести повноцінне життя на рідній землі та користувався немайновими та майновими благами, котрі гарантовані кожній людині. Але, зважаючи на незаконну окупацію Російською Федерацією частини території Донецької області, він був позбавлений такої можливості.
Ситуація суттєво почала змінюватися з весни 2014 року. Члени збройних формувань Російської Федерації почали встановлювати блокпости, на яких стояли люди в камуфляжі, перевіряли документи. Також в місто почала стрімко стягуватися військова техніка, члени збройних формувань Російської Федерації носили зброю, ситуація загострювалась з кожним днем, поступово в місті припинили свою діяльність адміністративні та комунальні служби. Став відчуватися брак харчів та інших предметів першої необхідності. Закрилися банки, перестали виплачувати зарплати, пенсії та інші соціальні виплати, перестали транслювати українські телеканали, не працювало україномовне радіо, почалися постійні перебої із світлом та водою, була зведена комендантська година.
У зв'язку із загостренням ситуації заявник більше не міг отримувати гарантоване йому Конституцією України, міжнародними правовими нормами і конвенціями ООН, право на безпечне життя, медичне обслуговування, роботу і правову допомогу.
Описані вище обставини призвели до неможливості подальшого проживання в м. Донецьк, а тому в червні 2014 року, побоюючись за своє життя, він прийняв рішення виїхати із м. Донецьк.
Заявник вважає, що внаслідок саме збройної агресії Російської Федерації на території Донецької області та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області України було порушено цілу низку його прав і свобод, передбачених Конвенцією «Про захист прав людини та основоположних свобод» від 04.11.1950 року, Протоколом (Перший протокол) до цієї Конвенції від 20.03.1952 року та Протоколом № 4 до цієї Конвенції від 16.09.1963 року, зокрема: право на життя, право на свободу та повагу до честі і гідності, право на свободу і особисту недоторканість, право на повагу до приватного і сімейного життя, право на свободу думки, совісті і релігії.
Звернення з такою заявою обумовлено тим, що заявник має на меті визначити свій статус як особи, яка перебуває під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року (жертви - потерпілого від міжнародного збройного конфлікту), що обумовлює виникнення прав та обов'язків передбачених цією Конвенцією, іншими нормами національного та міжнародного права.
Ухвалою Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 05 липня 2019 року провадження у цивільній справі було відкрито та справу призначено до судового розгляду в порядку окремого провадження.
Заявник ОСОБА_1 в судове засідання не з'явився, про день, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, надав суду заяву, в якій наполягав на заявлених вимогах та просив розглянути справу у його відсутність.
Представник заінтересованої особи, Міністерства соціальної політики України, в судове засідання не з'явився, про день, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, про причини суд неявки не повідомив, про причини неявки не повідомив, клопотань про відкладення розгляду справи суду не надано.
Представник заінтересованої особи, Російської Федерації в особі посольства Російської Федерації в Україні, в судове засідання не з'явився, про день, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, про причини суд неявки не повідомив, про причини неявки не повідомив, клопотань про відкладення розгляду справи суду не надано.
З урахуванням ч.2 ст.247 Цивільного процесуального кодексу України, у зв'язку з неявкою всіх осіб, які беруть участь у справі, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Дослідивши наявні в матеріалах справи докази, суд приходить до висновку, що заява підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до ст.3ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до ч.3ст.235 ЦПК України справи окремого провадження розглядаються судом з додержанням загальних правил, встановлених ЦПК,за винятком положень щодо змагальності та меж судового розгляду.
Так, положеннями ч. 1, п. 5 ч. 2ст.234ЦПК України визначено, що окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Відповідно до частини першої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Згідно з паспортом громадянина України серії НОМЕР_1 , виданий Ленінським РВ ДМУГУ МВС України в Донецькій області 06 липня 2010 року на ім'я ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженця м. Харків, останній зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.31-33).
Відповідно до довідки від 21.10.2015 року №1413020905 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , фактичне місце проживання за адресою: АДРЕСА_4 (а.с.38).
Відповідно довідки від 23.03.2016 року №1419091439 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , фактичне місце проживання за адресою: АДРЕСА_3 (а.с.39).
Як зазначив заявник після вимушеного переселення з тимчасово окупованої території Донецької області з 08.05.2014 року він почав працювати в органах внутрішніх справ, але з 30.04.2015 року звільнений з займаної посади, що підтверджується копією трудової книжки серії НОМЕР_2 (а.с.35-36).
Згідно довідки ГУ НП в Дніпропетровській області від 01.08.2016 року № 8/13-Х-19, ОСОБА_1 в періоди з 04.06.2014 року по 26.11.2014 року перебував у службовому відрядженні у складі сил та засобів, які залучаються та беруть безпосередньо участь в Антитерористичній операції на території Донецької та Луганської областей, забезпеченні її проведення з метою виконання службових завдань (а.с.37).
ОСОБА_1 є учасником бойових дій, що підтверджується посвідченням учасника бойових дій серії НОМЕР_3 , видане ГУМВС України в Дніпропетровській області 07.07.2015 року (а.с.34).
Доводи заявника про обставини, які відбувалися у м. Горлівка за період з квітня 2014 року підтверджуються публікаціями у ЗМІ, Інтернет - виданні «Кореспондент» та на сайті Українського національного інформаційного агентства «Укрінформ», а саме проведення так званого «референдуму» на Донбасі 11 травня 2014 р. (а.с.46-41), відомостями прес-служби Служби безпеки України щодо затримання громадян Російської Федерації під час спроби перетину кордону від 24.05.2014 року, 17.06.2014 року, 30.04.2014 року (а.с.43-45).
З матеріалів розслідування транскордонних атак на сході України, здійсненого міжнародним партнерством за Права Людини разом з Норвезьким Гельсінським Комітетом та Українською Гельсінською спілкою з прав людини, зроблено юридичну оцінку, що напади на населені пункти Колесниківка, Комишне, Мілове, Красна Талівка, Дмитрівка та Побєда в Луганській області вказують на збройний конфлікт міжнародного характеру, який починається з моменту, коли має місце військова інтервенція збройних сил однієї країни на територію іншої країни. У випадках атак на вищезазначені населені пункти український кордон перетнули нелегально, після чого військові напади були здійснені на об'єкти військової інфраструктури, пункти прикордонного контролю та цивільні об'єкти. Покинуті речі персонального вжитку та сліди переміщення військової техніки, рух російських військових підрозділів на території Російської Федерації і через кордон України вказують на те, що перетини кордону та напади на українські території не могли бути організовані без допомоги військових підрозділів Російської Федерації. Відповідно, нелегальний перетин державного кордону людьми, пов'язаними з російськими військовими підрозділами та атаки на об?єкти, розташовані на території України, можна прирівняти до початку військового конфлікту міжнародного характеру (а.с.48-71).
Дослідницька мережа Bellingcat опублікувала інтерактивну карту з координатами, звідки Росія і підконтрольні їй незаконні збройні формування обстрілювали схід України влітку 2014 року (а.с.72-73).
Пунктом 18 резолюції 1988 (2014) Парламентської Асамблеї Ради Європи визначено, що враховуючи ризик дестабілізації та погіршення безпекового режиму цілого регіону подальшою російською військовою агресією проти України, Асамблея рекомендує, щоб Сполучені Штати та Сполучене Королівство - як підписанти Будапештської Угоди - так і інші відповідні європейські держави вивчили можливість реальних безпекових угод для забезпечення незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України (а.с.74-76).
15.01.2015 року Європарламент ухвалив резолюцію 2014/2965, якою висловив цілковиту солідарність з Україною та її народом та засудив акти тероризму та кримінальну діяльність, що здійснюється сепаратистами та іншими нерегулярними силами в східній Україні (а.с.77-80).
Згідно з резолюцією 2067 (2015) Парламентської Асамблеї Ради Європи з початку російської агресії в Україні у 2014 року понад 1300 осіб були оголошені зниклими без вісті. Асамблея висловлює жаль стосовно рішення президента російської Федерації утаємничувати дані щодо втрат серед особового складу збройних сил Російської Федерації, що сталися під час спецоперацій у мирний час (а.с.81-83)
У Інтернет - виданнях було здійснено ряд публікацій щодо окупованого Донецька.
Згідно з оперативною інформацією Інформаційно-аналітичного центру РНБО від 23.06.2014 р., терористи продовжують військові дії проти частин та підрозділів українських силовиків, режим перемир'я не дотримується (а.с.95-96)
Згідно з резолюцією 2028 (2015) Парламентської Асамблеї Ради Європи в результаті анексії Криму Російською Федерацією та збройного конфлікту в українському Донбасі понад 921 000 людей (станом на 23.01.2015 р.) виявилися переміщеними в межах України та понад 524 000 звернулися за притулком або щодо отримання іншого юридичного статусу у Російській Федерації. Асамблея закликає органи російської влади утримуватися від дестабілізації України та фінансування військової підтримки незаконним озброєним угрупуванням та використовувати їхній вплив на них, щоб вони повністю дотримувались та впроваджували положення Мінських угод. Асамблея закликає міжнародне співтовариство продовжувати надавати матеріальну та організаційну допомогу українським внутрішньо переміщеним особам та біженцям, зокрема в зимові місяці та допомагати українським органам влади в розробці довгострокових програм допомоги (а.с.107-108).
Згідно зі статтею 4 Конвенції про захист цивільного населення під час війни особами, що перебувають під захистом цієї Конвенції, є ті, хто в будь-який момент та за будь-яких обставин опиняються, у разі конфлікту чи окупації, під владою сторони конфлікту або окупаційної держави, громадянами яких вони не є.
Відповідно до частини першої статті 1 Закону України від 20 жовтня 2014 року «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.
Аналіз вищевказаних положень закону свідчить про те, що підставами внутрішнього переміщення осіб на території України у тому числі може бути: збройний конфлікт, тимчасова окупація, повсюдні прояви насильства та надзвичайні ситуації природного чи техногенного характеру.
У частині першій статті 4, частині першій статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» передбачено, що факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12цього Закону.
Довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у статті 1 цього Закону.
Постановою Кабінету Міністрів України від 01 жовтня 2014 року № 509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб» затверджено порядок оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. Встановлена форма довідки не передбачає внесення відомостей про причину переміщення особи з місця свого постійного проживання.
Положеннями Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» порядок підтвердження і встановлення факту наявності збройного конфлікту або тимчасової окупації території України не передбачено, проте не виключається можливість звернення внутрішньо переміщеної особи до суду для встановлення конкретної причини внутрішнього переміщення, якщо від цього юридичного факту у цієї особи виникають, змінюються або припиняються певні правовідносини.
Частиною четвертою статті 2 Закону України від 18 січня 2018 року «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» визначено, що відповідальність за матеріальну чи нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, покладається на Російську Федерацію відповідно до принципів і норм міжнародного права. При цьому, відповідно до абзацу 6 преамбули вказаного Закону датою початку окупації частини території України, зокрема Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, є дата, визначена Законом України від 15 квітня 2014 року «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», а саме: 20 лютого 2014 року.
Отже, вказаний Закон і передбачає, які права можуть виникнути в особи, щодо якої встановлено юридичний факт, про який просять заявники.
Статтею 55 Конституції України передбачено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
Відповідно до частин першої та другої статті 124 Конституції України делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.
Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
З урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (стаття 124 Конституції України), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян.
З урахуванням внесених змін до Конституції України Законом України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», вказане Рішення Конституційного Суду України не втратило свого значення у контексті права на доступ до суду. Право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя. Відсутність такої можливості обмежує це право. А за змістом частини другої статті 64 Конституції України право на судовий захист не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.
Частина четверта статті 10 ЦПК України і стаття 17 Закону України від 23 лютого 2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» покладає на суд обов'язок при розгляді справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
За змістом статті 1 Конвенції існує презумпція, що юрисдикція здійснюється на всій території Договірної держави. Зобов'язання, взяті на себе Договірною державою за статтею 1, включають два аспекти, а саме: з одного боку - негативне зобов'язання утримуватися від втручання у здійснення гарантованих прав і свобод, а з іншого боку - позитивні зобов'язання вживати належних заходів для забезпечення дотримання таких прав і свобод на своїй території (рішення ECHR у справі «Ilaєcu та інші проти Молдови та Росії», § 313; рішення ECHR у справі «Sargasyanv.Azerbaijan», § 129).
Навіть за виняткових обставин, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території через військову окупацію збройними силами іншої держави, воєнні дії чи повстання, або внаслідок створення сепаратистського режиму на її території, вона не втрачає своєї юрисдикції за змістом статті 1 Конвенції (рішення ECHRу справі «Ilaєcu та інші проти Молдови та Росії», § 333; рішенняECHR у справі «Catanта інші проти Молдови та Росії», § 109; рішенняECHR у справі «Sargasyanv.Azerbaijan», § 130).
У випадках, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території, її відповідальність за Конвенцією обмежується виконанням позитивних зобов'язань. Такі зобов'язання стосуються як заходів, необхідних для відновлення контролю (як вираження своєї юрисдикції) над відповідною територією, так і заходів із забезпечення поваги до особистих прав заявника (рішення ECHR у справі «Ilaєcu та інші проти Молдови та Росії», § 335, § 339; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», § 131).
Таким чином, перша частина цих зобов'язань вимагає від держави відстояти або відновити свій суверенітет над територією та утриматися від будь-яких дій з підтримки сепаратистського режиму (див. там само, §§ 340-345). Згідно з другою частиною зобов'язань держава повинна вжити судових, політичних або адміністративних заходів для забезпечення особистих прав заявника (див. там само, §§ 340-345, §346; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», § 132).
Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Згідно з частиною другою статті 315 ЦПК України, у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
Отже, встановлення юридичного факту за рішенням суду безпосередньо породжує певні юридичні наслідки, тобто від встановлення факту залежить виникнення, зміна або припинення особистих прав громадян.
Відповідно до частини третьої статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території покладається на Російську Федерацію як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права.
Встановлення факту, що має юридичне значення щодо вимушеного переселення заявників з окупованої території Донецької області, відбулось унаслідок збройної агресії Російської Федерації та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області, можливе лише у судовому порядку, оскільки законодавець не визначив іншого, позасудового способу встановлення причинно-наслідкового зв'язку між переселенням осіб із зони проведення бойових дій на сході України та військовою агресією Російської Федерації.
Ураховуючи викладене, суд дійшов висновку про те, що відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території, у тому числі частині Донецької області, покладено на Російську Федерацію, як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права, що встановлено статтею 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України»,частиною четвертою статті 2 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях»,та підтверджує факт того, що вимушене переселення у травні 2014 року ОСОБА_1 з окупованої території Донецької області відбулось внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупацією Російською Федерацією частини території Донецької області.
Суд вважає, що незважаючи на те, що в якості однієї із заінтересованих осіб у даній справі визначено іноземну державу, правило про застосування щодо неї судового імунітету, передбачене частиною першою статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 року, не порушено, з огляду на наступне.
По-перше, вказана норма визначає імунітет від пред'явлення позову до іноземної держави та залучення її до участі у справі як третьої особи. Натомість, у даному випадку Російська Федерація бере участь як заінтересована особа у справі окремого провадження, а не виступає із вимогами як сторона чи третя особа у справі позовного провадження.
По-друге, підставою подання громадянами України заяви про встановлення відповідного факту є тимчасова окупація Російською Федерацією частини території України. Як зазначено в абзаці 15 преамбули Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», дії Російської Федерації на території окремих районів Донецької та Луганської областей, Автономної Республіки Крим та міста Севастополя грубо порушують принципи та норми міжнародного права.
Частина четверта статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» вказує на ті випадки, коли Україна може застосувати реторсію - правомірні обмежувальні заходи у відповідь на аналогічні заходи іншої держави. Так, якщо в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права. На необхідності врахування вказаних приписів закону наголошується у пункті 19 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 грудня 2014 року № 13 «Про застосування судами міжнародних договорів України при здійсненні правосуддя».
З огляду на викладене, оцінюючи докази у їх сукупності, суд приходить до висновку, що заяву слід задовольнити.
Керуючись ст. ст. 265, 293, 294, 315, 319, 354 ЦПК України, суд,-
вирішив:
ОСОБА_1 , заінтересовані особи - Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація в особі посольства РФ в Україні, про встановлення фактів, що мають юридичне значення, задовольнити.
Встановити юридичний факт, що вимушене переселення ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , у травні 2014 року з окупованої території Донецької області України відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області України.
На рішення може бути подана апеляційна скарга до Донецького апеляційного суду через Артемівський міськрайонний суд Донецької області протягом 30 днів з дня його проголошення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма у часниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Суддя Н.М.Погрібна