27 серпня 2019 року справа № 320/2183/19
Суддя Київського окружного адміністративного суду Леонтович А.М., розглянув у місті Києві в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Управління соціального захисту населення Білоцерківської міської ради Київської області про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити дії.
I. Зміст позовних вимог
До Київського окружного адміністративного суду звернулась ОСОБА_1 з позовом до Управління соціального захисту населення Білоцерківської міської ради Київської області, у якому позивач просить суд:
- визнати протиправними дії Управління соціального захисту населення Білоцерківської міської ради Київської області щодо відмови ОСОБА_1 в наданні посвідчення члена сім'ї загиблого;
- зобов'язати Управління соціального захисту населення Білоцерківської міської ради Київської області видати ОСОБА_1 посвідчення члена сім'ї загиблого.
II. Позиція позивача та заперечення відповідача
На обґрунтування позовних вимог, позивачка зазначила, що вона є дружиною померлого ОСОБА_2 , який був інвалідом 1 групи, ліквідатором наслідків на ЧАЕС та отримував пільги, передбачені Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».
Вона, як дружина померлого, відповідно до абз. 1 п. 1 ст. 10 ЗУ «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» має право на пільги, передбачені цим законом.
Відповідач вказує, що причина інвалідності ОСОБА_2 вказана як захворювання, пов'язане з роботами по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, що не відповідає поняттю та змісту статусу інваліда війни відповідно до п.9 ч.2 ст.7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», а саме не зазначено, що причина інвалідності пов'язана з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи у складі формувань цивільної оборони.
III. Процесуальні дії у справі
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 06.05.2019 відкрите спрощене позовне провадження у справі та вирішено здійснювати її розгляд без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання за наявними у справі матеріалами.
Частиною 5 статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
З клопотаннями про розгляд справи у судовому засіданні учасники справи не звертались.
Згідно з частиною 2 статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд справи по суті за правилами спрощеного позовного провадження починається з відкриття першого судового засідання; якщо судове засідання не проводиться, розгляд справи по суті розпочинається через тридцять днів.
З огляду на завершення 30-ти денного терміну для подання заяв по суті справи, суд вважає можливим розглянути та вирішити справу по суті за наявними у ній матеріалами.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.
IV. Обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини
Судом встановлено, що що між позивачкою та ОСОБА_2 18.07.1970 року укладено шлюб, що підтверджується свідоцтвом про укладення шлюбу від 18.07.1970. (а.с. 11).
Відповідно до посвідчення від 05.04.1996 НОМЕР_3, ОСОБА_2 був учасником ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, у якому зазначено, що пред'явник посвідчення має право на пільги, компенсації, передбачені п.п. 5, 7, 8, 11, 12, 20, 23, 27 ст. 20 ЗУ «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». (а. с. 17).
Відповідно до посвідчення № НОМЕР_1 від 04.07.2018 ОСОБА_2 був інвалідом 1 групи і мав право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - інвалідів війни. (а.с. 18).
ОСОБА_2 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про смерть від 20.12.2018 № 447300. (а. с. 12).
Позивачка 03.01.2019 звернулася до УПСЗН Білоцерківської міської ради Київської області із заявою про призначення їй пільг передбачених ЗУ «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».
Листом від 15.01.2019 № 381 УПСЗН Білоцерківської міської ради Київської області відмовило у наданні статусу члена загиблого (померлого) ветерана війни відповідно до ЗУ «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» оскільки причина смерті чоловіка не пов'язана із захворюванням, пораненням, контузією чи каліцтвом, одержаних під час захисту Батьківщини або виконання інших обов'язків військової служби (службових обов'язків), а також внаслідок захворювання, пов'язаного з перебуванням на фронті або одержаного в період проходження військової служби чи на території інших держав під час воєнних дій та конфліктів.
Не погоджуючись з даною відмовою, позивачка звернулася до суду за захистом своїх прав.
V. Норми права, які застосував суд
Надаючи правову оцінку обставинам, що склалися, суд зазначає наступне.
Статтею 19 Конституції України встановлено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правовий статус ветеранів війни визначений Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», в редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин (далі Закон № 3551-XII).
В преамбулі до Закону № 3551-ХІІ зазначено, що цей Закон визначає правовий статус ветеранів війни, забезпечує створення належних умов для їх життєзабезпечення, сприяє формуванню в суспільстві шанобливого ставлення до них.
Статтею 4 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» визначено, що ветеранами війни є особи, які брали участь у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав. До ветеранів війни належать: учасники бойових дій, інваліди війни, учасники війни.
Як встановлено судом, ОСОБА_2 визнаний за життя інвалідом першої групи та інвалідом війни.
Відповідно до п. 9 ч. 2 ст. 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» до осіб з інвалідністю внаслідок війни належать також особи з інвалідністю з числа осіб, залучених до складу формувань Цивільної оборони, які стали особами з інвалідністю внаслідок захворювань, пов'язаних з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи.
Як слідує з матеріалів справи, ОСОБА_2 приймав участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, тобто, у випадку позивача наявні перераховані вище обов'язкові умови.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 10 чинність цього Закону поширюється на сім'ї військовослужбовців, партизанів, підпільників, учасників бойових дій на території інших держав, прирівняних до них осіб, зазначених у статтях 6 і 7 цього Закону, які загинули (пропали безвісти) або померли внаслідок поранення, контузії чи каліцтва, одержаних під час захисту Батьківщини або виконання інших обов'язків військової служби (службових обов'язків), а також внаслідок захворювання, пов'язаного з перебуванням на фронті або одержаного в період проходження військової служби чи на території інших держав під час воєнних дій та конфліктів.
Згідно статті 10 ЗУ «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» учасниками ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС вважаються громадяни, які безпосередньо брали участь у будь-яких роботах, пов'язаних з усуненням самої аварії, її наслідків у зоні відчуження у 1986-1987 роках незалежно від кількості робочих днів, а у 1988-1990 роках - не менше 30 календарних днів, у тому числі проведенні евакуації людей і майна з цієї зони, а також тимчасово направлені або відряджені у зазначені строки для виконання робіт у зоні відчуження, включаючи військовослужбовців, працівники державних, громадських, інших підприємств, установ і організацій незалежно від їх відомчої підпорядкованості, а також ті, хто працював не менше 14 календарних днів у 1986 році на діючих пунктах санітарної обробки населення і дезактивації техніки або їх будівництві. Перелік цих пунктів визначається Кабінетом Міністрів України.
Згідно з приміткою до цієї статті до військовослужбовців належать: особи офіцерського складу, прапорщики, мічмани, військовослужбовці надстрокової служби, військовозобов'язані, призвані на військові збори, військовослужбовці-жінки, а також сержанти (старшини)," солдати (матроси), які перебувають (перебували) на дійсній строковій службі у збройних силах, керівний і оперативний склад органів Комітету державної безпеки, особи начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, а також інших військових формувань.
У період ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС діяв Закон СРСР від 12 липня 1967 року № 1950-УІІ «Про загальний військовий обов'язок».
Відповідно до статей 5, 6 цього Закону (зі змінами, внесеними Указом Президії Верховної Ради СРСР від 17 грудня 1980 року N 3535-Х) військова служба складається з дійсної військової служби та служби в запасі Збройних Сил СРСР. Громадяни, які перебувають на дійсній військовій службі, іменуються військовослужбовцями, а ті, що перебувають у запасі, - військовозобов'язаними.
За правилами статей 7-9 цього Закону військовослужбовці і військовозобов'язані приймають військову присягу на вірність своєму народові, поділяються на солдатів, матросів, сержантів, старшин, прапорщиків, мічманів і офіцерський склад та кожному присвоюється відповідне військове звання.
Військовослужбовці і призвані на військові збори військовозобов'язані користуються всією повнотою соціально-економічних, політичних та особистих прав і свобод і несуть усі обов'язки громадян СРСР, передбачені Конституцією СРСР.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни здійснює Закон України від 25.03.1992 № 2232-ХІІ «Про військовий обов'язок і військову службу», який набрав чинності з 12.05.1992.
Відповідно до ч. 9 ст. 1 цього Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» щодо військового обов'язку громадяни України поділяються, зокрема, на такі категорії:
військовослужбовці - особи, які проходять військову службу;
військовозобов'язані - особи, які перебувають у запасі для комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань на особливий період, а також для виконання робіт із забезпечення оборони держави.
Усі військовослужбовці мають відповідні військові звання, користуються всією повнотою соціально-економічних, політичних та особистих прав і свобод, виконують обов'язки громадян України, передбачені Конституцією України.
За правилами ч. 1 ст. 16 Закону України «Про Збройні Сили України» від 06.12.1991 № 1934-ХІІ, держава забезпечує соціальний і правовий захист військовослужбовців, резервістів, які виконують обов'язки служби у військовому резерві, та військовозобов'язаних, призваних на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, членів їх сімей, працівників ЗС України, а також членів сімей військовослужбовців, резервістів та військовозобов'язаних, які загинули (померли), пропали безвісти, стали інвалідами під час виконання службових обов'язків або постраждали у полоні в ході бойових дій (війни), в умовах надзвичайного стану чи під час виконання службових обов'язків за межами України в порядку військового співробітництва або у складі національного контингенту чи національного персоналу у міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки.
Зазначене вище кореспондується зі ст. 10 ЗУ «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», згідно з якою до військовослужбовців належать, зокрема, військовозобов'язані, призвані на військові збори.
VI. Оцінка суду
Отже, громадяни із числа військовослужбовців у цей період вважаються такими, що проходять військову службу та користуються гарантіями держави на рівні із іншими військовослужбовцями.
Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду України від 01.03.2016 № 21-1887а15.
Як свідчать матеріали справи, померлий чоловік позивачки за життя був визнаний інвалідом війни, позивачка є його дружиною, тому на неї поширюється чинність Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».
Суд звертає увагу, що ст. 10 Закону № 3551 -XII не містить застережень щодо встановлення статусу дружини померлого інваліда внаслідок встановлення статусу інваліда війни померлому ОСОБА_2 відповідно до ст. 7 цього Закону.
Відповідно до пункту 4 Положення про порядок видачі посвідчень і нагрудних знаків ветеранів війни, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12 травня 1994 року № 302, особам, на яких поширюється чинність Закону № 3551-ХІІ (стаття 10 зазначеного Закону), видаються посвідчення з написом «Посвідчення члена сім'ї загиблого».
Абзацом 2 пункту 7 цього Положення передбачено, що, зокрема, «Посвідчення члена сім'ї загиблого» видаються органами праці та соціального захисту населення за місцем реєстрації громадянина.
Відповідно до ч. 2 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
VIII. Висновок суду
Враховуючи викладене, а також те, що позивачка перебувала в зареєстрованому шлюбі з померлим ОСОБА_2 , який відповідно до посвідчення є інвалідом 1 групи, суд дійшов висновку, що позивачка у відповідності до вимог статті 10 Закону № 3551-ХІІ мала право на встановлення статусу та отримання посвідчення члена сім'ї загиблого (померлого) інваліда війни, а також на пільги передбачені Законом № 3551-ХІІ.
Враховуючи наведене суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню в повному обсязі.
IX. Розподіл судових витрат
Щодо розподілу судових витрат відповідно до ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України, суд зазначає наступне.
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Відповідно до квитанції від 22.05.2019 № 23 позивачем сплачено судовий збір на суму 768.40 грн.
Зважаючи на задоволення позовних вимог, понесені позивачем судові витрати у вигляді сплаченого судового збору на суму 768.40 грн. підлягають стягненню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача - Управління соціального захисту населення Білоцерківської міської ради Київської області.
Керуючись статтями 9, 14, 73, 74, 75, 76, 77, 78, 90, 143, 242- 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Адміністративний позов - задовольнити.
Визнати протиправними дії Управління соціального захисту населення Білоцерківської міської ради Київської області щодо відмови ОСОБА_1 в наданні посвідчення члена сім'ї загиблого;
Зобов'язати Управління соціального захисту населення Білоцерківської міської ради Київської області видати ОСОБА_1 посвідчення члена сім'ї загиблого.
Стягнути на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 , зареєтроване місце проживання: АДРЕСА_1 ) за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень - Управління соціального захисту населення Білоцерківської міської ради Київської області (ідентифікаційний код: 03193643, місцезнаходження: 09117, м. Біла Церква, вул. Ярослава Мудрого, буд. 2) судовий збір у сумі 768,40 грн. (сімсот шістдесят вісім) грн. 40 коп.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи через Київський окружний адміністративний суд.
Повний текст рішення складено - 27.08.2019.
Суддя Леонтович А.М.